Категорія: Статті

Переглядів: 85

З Музою Кліо на «Ти»… (Про «Історіографічні студії» професора Володимира Задорожного)

SWScan00075Серед когорти відомих істориків Закарпаття, викладачів Ужгородського національного університету є одна цікава особистість, яка однаково виділяється своєю принциповістю та не «масовою» власною думкою. І це можна підмітити, незважаючи на середовище, в якому він перебуває: чи то наукова рада, навчальна аудиторія, або ж волейбольний майданчик… Це стосується і науково-дослідних праць, автором яких впродовж свого життєвого і творчого шляху він був. Останнє видання це яскраво ілюструє. А мова йде про доктора історичних наук, професора Володимира Задорожного та його комплексного зібрання видань «Історіографічні студії». Продовження

Маріан Токар: Політика примусу до миру в Україні та її мотиватори

SWRrAZZRWpQПостановка проблеми врегулювання військового конфлікту на Сході України (зокрема, на території Донбасу, що включає в зоні АТО більшу частину Донецької та Луганської областей) та деанексії Криму є актуальною в багатовимірному контексті. Міжнародний, регіональний, збройний конфлікт – це складне явище, яке проаналізувати узагальнено важко, оскільки воно вимагає глибокого розуміння сутності, передумов, перебігу, інтересів сторін, можливих шляхів виходу, наслідків тощо. У даному матеріалі хотілося б коротко окреслити одну із складових перебігу конфлікту, а саме той процес, на стадії якого викристалізовується вектор політики «примусу до миру». При чому, в ситуації початку 2017 року він є двовекторний, тобто в його ракурс потрапляє не тільки країна-агресор (Росія), а й країна-жертва (Україна).

Спостерігаючи за перебігом подій та динамікою регіонального конфлікту на Сході України впродовж 2014 – початку 2017 років можемо говорити про змістовну еволюцію ходу збройного конфлікту. Якщо попередні три роки протистояння військових формувань України, з одного боку, та місцевих сепаратистів спільно з російськими військовими, з іншого, визначалося непередбачуваністю і вибухонебезпечними політичними й дипломатичними маневрами всіх сторін конфлікту (а також світових країн-гарантів безпеки), то на початку 2017 року очевидною стає «патова» ситуація, яка консервує суспільний безлад і взаємну безвідповідальність за долю регіону, тобто загрожує регіональним суспільно-політичним колапсом. Це у свою чергу може лягти важким економічним і, навіть, психологічним тягарем для усієї країни на невизначений час. Тому, на цьому етапі конфлікту в українському та міжнародному політикумі все частіше говорять про примус до миру сторін протистояння.

Сьогодні словосполучення «примус до миру» (англ. – peace enforcement) набуває природної гостроти, оскільки йдеться про силові важелі впливу на припинення ескалації насильства або подолання конфліктної ситуації за умов неефективності вжитих переговірних і дипломатичних заходів. Цей термін частково розглядається у ракурсі вивчення проблем миротворчості [3]. Хоча, термінологічно миротворчість як місію більше пов’язують із відповідною діяльністю ООН і НАТО [2, с. 97–98]. Для цього важливим є чітке визначення сторін, які задіяні у процесі впливу на конфлікт в регіоні, характеру інтересів та мотивів поведінки зацікавлених суб’єктів у деескалації ситуації і поступового виходу із військового протистояння. На нашу думку, тільки після цього можна говорити про конструктивні шляхи відновлення стабільності та окреслення відповідної стратегії миру в регіоні. Отже, на початок весни 2017 року маємо всі ознаки перманентності конфлікту, що змушує сторони протистояння та світових лідерів схиляти до миру, щоправда не тільки агресора, а й сторону, яка постраждала. Питання консенсусу тут є доволі розмите, оскільки його досягнути можливо виключно у напрямку припинення бойових зіткнень та замороження ескалації як такої.

Дипломатичні зусилля щодо мирного врегулювання конфлікту з боку України мали обмежені позитивні наслідки, хоча введення санкцій світовим співтовариством щодо російської Федерації все ж мали результат. Їх продовження, а отже не поступливість США, країн ЄС, позиція членів ООН та НАТО у цьому напрямку є одним із важливих елементів політики примусу до миру саме Росії. Однак інші дипломатичні спроби, зокрема Мінські домовленості, Нормандський формат зустрічей, чисельні заяви офіційних інституцій країн ЄС та окремих країн світу не мали бажаного ефекту через принципове небажання дотримуватися даних обіцянок російською стороною [5]. Відтак, на даному етапі слід говорити виключно про примушення до миру, що можна розтлумачити як здійснення необхідних дій у зв’язку із відсутністю згоди сторін конфлікту шляхом введенням міжнародних санкцій або ж застосуванням військової сили з метою припинення збройного конфлікту і примушення ворогуючих сторін до встановлення перемир’я.

Крім того, для припинення військового конфлікту на Сході України та мирного врегулювання конфлікту вкрай необхідне вироблення консолідованої стратегії як влади і українського суспільства, так і міжнародного співтовариства. Проте очевидними є, що політичний консенсус важко віднайти з урахування регіональних інтересів кожної із сторін.

На наш погляд, ситуацію з деескалації конфлікту на Донбасі та питання анексії Російською Федерацією Криму як автономного суб’єкта унітарної України варто розглядати з точки зору регіональних інтересів усіх учасників переговорного процесу. Виходячи з цього, ми б визначили дві групи впливу в процесі політики примусу. Умовно їх назвемо зовнішня і внутрішня.

До зовнішньої групи впливу ми б віднесли США, ЄС, Росію та країни іншого світу, а також військово-політичну організацію НАТО. Ця група відіграватиме ключову роль у визначенні подальшої долі постконфліктної України.

США. Як за часів президентства Б. Обами, так і на початку каденції Д. Трампа позиція США щодо конфлікту є «усною» з елементами загрозливого кивання пальцем та гри м’язами. Морально-психологічна підтримка України в даній ситуації не впливає на припинення насильства. Кінець 2016 – початок 2017 року ознаменувався непередбачуваністю дій президента США Д. Трампа, який вражав популістичними заявами під час виборчої президентської кампанії. До цього слід додати відсутність особистого політичного досвіду високого рангу та практики міжнародної дипломатії. Адже, у Вашингтоні вже звучали неоднозначні та суперечливі заяви про покращення стосунків з Росією та зняття санкцій, а також про повернення Україні Криму й участі Росії в деескалації конфлікту на Донбасі [7]. Очевидно, що будуть задіяні подвійні стандарти на умиротворення агресора, тобто Росії, та вмовляння до миру жертви – України. Це говорить про те, що сказані на інавгурації президента слова Д. Трампа про пріоритети інтересів Америки над іншими проблемами в світі лягатимуть у стратегію внутрішньої та зовнішньої політики США. Вони вже починають впроваджуватися, оскільки виступаючи у Сенаті держсекретар Р. Тіллерсон дав зрозуміти, що США очікують на «широку угоду» (за умов її визнання «народом України» і Росії), яка може призупинити конфлікт [6]. На нашу думку, це варто розцінювати як запуск механізму примусу учасників конфлікту до миру, а США при цьому відіграє ключову роль миротворця й посилить свій авторитет у регіоні Східної Європи. Адже, США залишається мегагеополітичною державою і жодних регіональних інтересів не позбудеться.

ЄС. Регіональний інтерес ЄС очевидний. Миротворча політика Європейського Союзу більше обмежена дипломатичними важелями. Щоправда, тиск ЄС на агресора носить не тільки ситуативний характер, але й подвійні стандарти. Беручи до уваги перше, слід констатувати публічну реакцію на агресивні дії Росії та сепаратистів «Л/ДНР» тільки після чергової ескалації конфлікту, а також апеляцію до української правлячої влади стосовно пришвидшення реформ. Єдиним ефективним на даний момент елементом примусу Росії до миру є продовження економічних та ділових санкцій, які, вочевидь, будуть з часом зніматися незалежно від того чи Росія поверне території під контроль Києва. Щодо подвійних стандартів, то вони проявляється у відсутності консолідованої думки щодо терміну дії санкцій та в індивідуально-державних симпатіях до режиму В. Путіна (заяви лідерів Угорщини, Чехії, Болгарії, Греції, Сербії та ін.). Натомість, найбільш проукраїнську позицію щодо вирішення конфлікту відображають країни Прибалтики, для яких це є не просто регіональним інтересом, а й головним питанням національної безпеки.Загалом для ЄС – це теж перевірка на чесність. Адже, потураючи агресору демократична Європа нівелює головну сутність демократії – право на суверенітет народів [5]. А розуміючи певну залежність європейських країн від Росії, одним із мотивів схиляння до миру саме України на не зовсім вигідних умовах для Києва з боку Брюсселю може бути реалізація масштабної програми допомоги ЄС для відновлення постраждалих територій.

Росія. Агресор і порушник міжнародних договорів Росія є ключовим регіональним гравцем та учасником конфлікту. Дії лідерів держави є непередбачувані, навіть попри введення проти них колективних та особистих санкцій світовою спільнотою. Однак, російська влада проводить гіперактивну інформаційну війну з метою відвернення уваги від конфлікту на Донбасі та анексії Криму: сирійська кампанія, теракти в Туреччині, арабських країнах Північної Африки, в європейських містах, провокації на українській території, антиукраїнська пропаганда у всьому світі. Публічні ж меседжі В. Путіна світовим лідерам про винуватість Києва у розгортанні конфлікту на Донбасі і мовляв «Україна – країна терорист» слід розглядати як аргументи впливу на позицію Європи та США щодо примусу України до миру на своїх умовах [4]. Це свідчить про те, що російський режим уважно вивчає реакцію світу на свої дії. Одночасно, ключовий регіональний інтерес Росії заключається у послабленні України політично й економічно, підпорядкуванні її потенціалу власним потребам. При цьому, постійно і повсюдно проштовхуваний «проект федерації» для України подається як ідеальний та безальтернативний варіант розвитку країни. З боку Росії ця риторика звучить як «примус до любові»…

Країни іншого світу. До цієї умовної назви включаємо країни, які є членами ООН і беруть участь у обговоренні перебігу світових конфліктів. У ситуації з Україною вони переважно складають групу співчуваючих спостерігачів. Більшість із них підтримують позицію України щодо вирішення конфлікту, а деякі країни (наприклад, Китай) ситуативно реагують відповідно до політики власних регіональних інтересів. Можна припустити, що вони прислухатимуться до пропозицій світових країн-лідерів і прийматимуть таке рішення, яке покладуть в основу врегулювання конфлікту.

НАТО. За статусом військово-політичного блоку НАТО має розроблені плани на випадок агресивної політики держав, що зазіхають на мир у світі. Але передусім вони стосуються країн-членів організації. Щодо інших випадків, то рішення приймається ситуативно, тобто якщо на це необхідність, насамперед для країн-лідерів блоку. Приклад нападу Росії на Грузію у 2008 році ілюструє, що подібні конфлікти (аналогія з сучасною Україною) не є безпосередньою сферою уваги НАТО з точки зору практичного втручання. Загалом, НАТО є силовим інструментом примусу до миру, але проводить дуже виважену і обережну політику щодо країн зі значним військово-промисловим потенціалом.

Зрозуміло, що крім названих суб’єктів політику примусу до миру (як Росії, так і України) підтримають й інші організації (скажімо МВФ тощо),

До внутрішньої групи впливу ми б віднесли, перш за все, правлячу владу України, частину вітчизняних олігархів, які мають спільний з російським бізнес, українських опозиційних до правлячої влади політиків та їхні організації (політичні та громадські), Російську православну церкву московського патріархату, частину творчої інтелігенції (переважно етнічні росіяни та зрусифікована й змаргіналізована частина українців) і окремі ЗМІ, в бюджети яких закладено іноземний (зокрема, російський) капітал.

Детально аналізувати сутнісну основу кожного із названих суб’єктів у цьому матеріалі не будемо, але зазначимо, що більшість з них (крім правлячої української влади) в тій чи іншій мірі діють у фарватері проросійської політики.

Що ж до офіційної влади в Україні, то її політика є незмінною впродовж протікання усього конфлікту – повернення всіх захоплений і анексованих територій під контроль держави. Позиція «ні миру, ні війни» є вкрай невдалою для України і віддаляє не тільки перспективи стабільного розвитку держави, а й найближчі плани так необхідного нормативно-правового, адміністративно-управлінського та іншого реформування, в тому числі вироблення і уконституювання системи збалансування регіональної політики й вектору міжнародних орієнтирів. Власне, здійснення ефективних реформ і є головною мотивацією мирного врегулювання конфлікту, чим і скористаються міжнародні сили для схиляння України до миру й не обов’язково на вигідних умовах для останньої.

В такій ситуації важливою буде стійкість позиції української влади, яка є залежною від США та ЄС. Очевидно, це і є головною проблемою вибору умов, на яких базуватиметься майбутній мир (гарантії підтримки влади, фінансова допомога, всенародний референдум, особливий статус регіону тощо). Адже, при мовчазній і бездієвій політиці «стурбованості» ситуацією в Україні та боязкістю перед Росією з боку світового політикуму все більш вірогідним виглядає варіант з примусом до миру «слабшої» сторони, якою вважають Україну. Припускаємо, що такий перебіг подій неоднозначно буде зустрінутий українським суспільством (переважно негативно), що ускладнить ефективну комунікацію між останніми і правлячою владою [1].

Говорячи про шляхи відновлення стабільності в регіоні, ми однозначно переконані в пошуку мирного врегулювання конфлікту й недопущенні регіонального колапсу. Війна ресурсно виснажлива і психологічно складна. Це черговий історичний виклик незалежності України. У цій ситуації, на нашу думку, примус до миру є тим інструментом, який здатний призупинити кровопролиття і почати відновлювальні процеси в державі. Однак, капітулятивний характер миротворчості не прийнятний для українського народу, який потребує більше морально-психологічної сатисфакції. А влада може піти й іншим шляхом в силу інстинкту самозбереження, на що, очевидно в процесі схиляння до миру, будуть розраховувати зовнішні «миротворці».

Так чи інакше, консолідована стратегія миру в Україні повинна базуватися на безальтернативі повернення всієї української території під контроль Києва, контрольованої фіксації кордонів з Росією, виведення російських військ, роззброєння незаконних формувань і введення в зоні АТО тимчасового режиму відновлення інфраструктури та життєдіяльності регіону.

Регіональний конфлікт в Україні ще неодноразово буде предметом аналізу експертами, політиками, науковцями. Одне можна констатувати із впевненістю і без застережень – світопорядок зазнає кардинальних змін, міжнародні правила гри змінюються, формуватиметься нове правове поле взаємовідносин держав. Залишається сподіватися, що «Українське питання», на противагу подій сторічної давнини, матиме іншу розв’язку і долю України без її безпосередньої участі міжнародні суб’єкти не вирішуватимуть…

 Використані джерела:

  1. 2/3 українців не сприймають плану капітуляції і будь-яких політичних поступок ОРДЛО – політолог [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ukr-biz.com.ua/2017/02/05/23-українців-не-сприймають-плану-капітуляції
  2. Коппель О. Миротворча діяльність ООН: аналіз теоретичних поглядів західної політології / О. Коппель, О. Пархомчук // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. праць. – В. 58. – Ч. ІІ. – К., – С. 97–100.
  3. Патлашинська І.В. Миротворчість: спроба термінологічного аналізу / І.В. Патлашинська [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/old_jrn/Soc_Gum/Grani/2011_6/39.pdf
  4. Примус до миру – cвітові ЗМІ про Донбас / Огляд підготував А. Кондратьєв, Служба моніторингу ВВС [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.bbc.com/ukrainian/press_review/2016/02/160206_press_foreign_it
  5. Снігир О. Рік змін, зрад та “примусу до миру”: що має змінити Україна, щоб витримати Трампа та “ідеї Пінчука” / Олена Снігир [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.eurointegration.com.ua/articles/2017/01/6/7059814/
  6. Сольвар Р. «Народ України» як інструмент примусу до миру / Руслан Сольвар [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.obozrevatel.com/my/politics/65129-narod-ukraini-yak-instrument-primusu-do-miru.htm
  7. Трамп хоче помиритися з Путіним, але змушений демонструвати жорсткість, – експерт : інтерв’ю з Володимиром Фесенком [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://24tv.ua/tramp_hoche_pomiritisya_z_putinim_ale_zmusheniy_demonstruvati_zhorstkist__ekspert_n782905?f

Маріан ТОКАР, голова ГО “Агенція досліджень регіонального соціуму “КАРПАТІЯ” (Ужгород)

A regional conflict in Eastern Ukraine at the stage of “peace enforcement” policy is analysed in the article. Classification of the parties involved in the conflict resolution process is briefly presented. Attempt to characterize the interests and motives of behavior of the parties interested in de-escalation of the situation and gradual resolution of the military confrontation has been made. Author’s opinion on the ways of restoring stability in the region has been presented.

65 років тому вийшов у світ перший номер офіційної газети Ужгородського університету

IMG_20161108_173238 IMG_20161108_173640Історія Ужгородського університету нерозривно пов’язана з офіційною вузівською періодикою, так названою з часом – університетською пресою. Вона стала без перебільшення «Літописцем університету», оскільки на своїх сторінках відчувала дихання кожного причетного до його життєдіяльності, фіксувала радісні та сумні моменти університетського буття.

Так чи інакше, однак для когось це історія, яку він сам прожив, а для когось це інша історія, але вже у спогадах живих і тих, що, на жаль, уже відійшли від нас. Для одних та інших – це своєрідний літопис не лише університету, а й Закарпатського регіону в цілому, який зберігся в документах, записках учасників журналістського процесу, а головне зберігся на газетних шпальтах тисяч сторінок, які випускалися впродовж 70-літнього часу. Сьогодні, при наявності мережі Інтернет й чисельної кількості друкованих засобів інформації, важко уявити, що був час, коли інформаційне поле регіону забезпечували своєю роботою одиниці новинарських видань. А було ж все саме так. Уявімо собі початок далеких п’ятдесятих років минулого століття, коли в Закарпатті функціонувало лише декілька регіональних газет. Одночасно створювалися районні періодичні видання. Однак фахово-тематичних газет не було.

І ось, у листопаді, а точніше 7 листопада 1951 року виходить перший номер першої в Закарпатській області відомчої газети – як тоді прийнято було говорити – «багатотиражки» нещодавно створеного Ужгородського державного університету. Назва новинки була вибрана в дусі тогочасної політичної ідеології – «За більшовицькі кадри» і нині не вписується у декомунізацій ну свідомість. Сьогодні термін «багатотиражна газета» сприймається дивно, хоча цьому є досить переконливе тлумачення в різних довідниках і пов’язане воно із дальшим розвитком аматорської «стінної» газети. Так чи інакше, але «багатотиражна» газета почала систематично виходити в Ужгородському державному університеті. До того ж, відкриття вузівської газети було не такою уже й простою справою. Посилаючись на відповідні документи, Д.С. Григораш стверджує, що «видавати багатотиражку мають право підприємства, установи, де кількість працюючих становить не менше 2 тис., а також вузи з тією ж кількістю студентів та викладачів» (Григораш Д.С. Журналістика у термінах і виразах. Львів, 1974. – С. 26-27).

Сам факт появи подібного періодичного видання, його значення для зростання університету в цілому й підготовки майбутніх науково-педагогічних кадрів, значна частина яких згодом стала широко знаною в Закарпатті і за його межами, став значимою подією. Відповідно й історія університету значною мірою є історією Закарпатського регіону. Про це написано чимало наукових і науково-популярних праць, розвідок, а ще є ж багато спогадів, статей, згадок, фотоілюстрацій про ті цікаві й часом дуже непрості часи. Разом з тим, чи не найповніше історія першого в регіоні й до нині єдиного класичного вишу в Закарпатті писалася саме на сторінках університетської багатотиражки. Звичайно, поява вузівської багатотиражки мала неабияке значення для розвитку самого університету, його інтелектуального потенціалу, своєрідного самовираження навіть у тогочасних умовах партійної диктатури та жорсткої цензури. Але не можна врахувати величезне інформаційне поле, той молодіжний заряд, енергію хай навіть і заідеологізованих сторінок кожного випуску університетської газети. Вже сама можливість викладача, студента, техпрацівника виступити в газеті, поділитися своїми здобутками й успіхами ближніх, порушити ту чи іншу проблему (а їх було чимало) стало подією, реальністю, якою скористалися тисячі читачів у стінах вузу. На жаль сторінки газети, як і всієї тодішньої радянської преси, використовувалися і для зведення рахунків, навіть розправ з неугодними, про що ми ще скажемо, але безперечним є той факт, що протягом півстоліття в університетській газеті написана своєрідна історія, літопис вузу. І цей факт вже сам став історією.

Упродовж свого існування газета виходила під трьома різними назвами – «За більшовицькі кадри» (з 7 листопада 1951 року), «Радянський студент» (з 14 листопада 1952 року), «Ужгородський університет» (з 1 січня 1989 року). Їх справу продовжили «Погляд» (з 26 січня 1999 року) і «Бюлетень Прес-служби Ужгородського національного університету» (з лютого 2006 року).

Але повернемось до першого номеру першої університетської газети «За більшовицькі кадри». Він побачив світ 7 листопада 1951 року. Під заголовком зазначалося, що це «Орган партбюро, ректорату, комітету ЛКСМУ, профкому та місцевкому Ужгородського державного університету». Новинка вийшла на чотирьох сторінках і коштувала 20 копійок. Редакція знаходилася на вулиці Жовтневій, 46 (тепер А. Волошина), а газета друкувалася в університетській друкарні накладом 500 примірників. Звичайно, можна тільки уявити собі з якими труднощами стикався молодий тоді викладач-філолог Йосип Дзендзелівський, готуючи до випуску перший, до того ж святковий, номер. Адже, крім досконалого знання мови, необхідно було володіти хоча б елементарними навичками планування, макетування, верстання газети, знати деякі нюанси друкарського ремесла, цинкографії тощо. «Дуже добре пригадую, як хвилювалися ми, адже це перший номер, – згадував Йосип Олексійович рівно через тридцять років. – Тоді друкарня університету знаходилася у підвалі нинішнього фізфаку. І от ми, тобто М. Сидоран, я та коректор М. Полив’яна, сиділи над нашим первістком до третьої години ночі. Але як приємно було дивитись на зраділі обличчя викладачів та студентів, коли Михайло перед початком жовтневої демонстрації приніс до хімфаку нашу першу газету» (із книжки: Пойда С., Токар М. Сторінками університетської газети: До 50-річчя газети «Ужгородський університет» / Степан Пойда, Маріан Токар. – Ужгород: Вид-во «Два кольори», 2001. – С. 10 – 11). Незважаючи на низку не зовсім сприятливих обставин, перший і дуже відповідальний номер його видавцям вдався. Відкривається він у дусі того часу кількома закликами ЦК ВКП(б) до роковин революції, великим портретом Й. Сталіна і обширною передовою статтею «34-і роковини Великої Жовтневої соціалістичної революції». У цій статті наводилися загальні фрази про революцію «як видатну подію в історії людства, її велике значення для народів Радянського Союзу і всього світу». Є тут кілька цифр про розвиток за роки п’ятирічок машинобудівної, металообробної промисловості, виробництва електроенергії у порівнянні… з 1913 роком!

У передовиці наводяться два абзаци про університет, в яких сказано: «Величезним досягненням є заснування в Ужгороді університету і учительського інституту. Тепер діти трудящих мають повну можливість одержати вищу освіту. Наш університет веде велику роботу по вивченню природних багатств області з метою найефективнішого їх використання. Ряд кафедр університету ведуть роботу в тісному зв’язку з виробництвом: з промисловими підприєствами, колгоспами, радгоспами, науково-дослід­ницькими установами області, допомагають їм розв’язувати різні виробничі проблеми». Друга сторінка газети теж присвячена святкуванню «більшовицького Жовтня». На ній поміщені статті студентів біологічного, медичного та історико-філологічного факультетів, у тому числі і майбутнього доктора філологічних наук професора кафедри української мови В.І. Лавера. Як правило, в цих матеріалах йшлося про визволення краю від фашистів, економічний і культурний розвиток, будні університету. Результати роботи п’ятої студентської наукової сесії (тоді ще конференцій не було) висвітлюються на третій сторінці газети. Цікаво, якщо на другій сторінці поміщено виключно матеріали студентів, то про роботу секцій гуманітарних, медичних, хімічних, біологічних наук розповідають у своїх матеріалах декани відповідних факультетів М. Антошин, В. Хенкін, В. Потапов, X. Руденко. Тільки один матеріал «Спеціалізація на терапії» підписаний студентом VI курсу медичного факультету А. Кишком. На відміну від попередніх четверта сторінка газети не була тематичною. На ній поміщено різноманітні матеріали. Зокрема, це і велика стаття старшого викладача біологічного факультету О. Арсірія «Шефська робота біологічного факультету», надрукована під шапкою «Зв’язок науки з виробництвом». Із цього матеріалу дізнаємося, що колектив біофаку вже декілька років проводить шефську роботу в колгоспах Ужгородського і Великоберезнянського районів. У 1950 році викладачі і студенти брали участь у наукових конференціях, які проводилися в колгоспі «Перемога» с. Велика Добронь і в колгоспі ім. Хрущова с. Яворово Ужгородського району. Крім того, в університеті було проведено засідання Вченої ради з участю Героїв Соціалістичної Праці Юрія Рубіша, Івана Гужвая, Ганни Ладані, Пенчо Пенчева і Ганчева. Про зв’язки кафедри неорганічної хімії з колгоспами пише у своєму матеріалі завідувач цієї кафедри доцент Г. Дісітанов. Стаття старшого викладача кафедри марксизму-ленінізму Л. Арістархова присвячена виборам народних суддів, які мали відбутися 16 грудня 1951 року. Матеріал побудований за існуючими тоді штампами: радянський суд – найгуманніший і найсправедливіший у світі, а буржуазний і, зокрема, американський – поганий, антинародний і т. п. Завідуюча агітколективом філологічного відділу історико-філологічного факультету О. Лєсова пише про участь студентів у агітаційних заходах, присвячених виборам суддів. Тут же поміщено дві інформації про загальноуніверситетський вечір і студентську теоретичну конференцію. Із фотоілюстрацій знаходимо й зображення корпусу теперішнього хімічного факультету (тоді це був головний корпус університету), фото із занять у хімічній лабораторії, а також фотознімок, на якому зображено спорудження Волгодонбуду. У першому номері газети немає жодної рубрики, очевидно, це можна пояснити браком досвіду її творців. Незважаючи на те, що це перший номер, і до того ж газета святкова, вона була видана чорно-білою фарбою. Знову ж таки, можливо, кольоровий друк не дозволяли поліграфічні можливості університетської друкарні. Не було, чомусь, і традиційного у таких випадках звернення до читачів про початок виходу газети.

Зараз можна чимало говорити про плюси і мінуси першого номера, але можемо сказати однозначно, що він вдався свіжоспеченим тоді журналістам: у номері вдалося якнайповніше відобразити тогочасне життя університету. Звичайно, що з погляду сьогодення перша університетська газета була надзвичайно заполітизована й відображала загальноідеологічний характер тогочасного життя інтелігенції та студентського загалу. Причини заполітизованості газети зрозумілі всім і винити в цьому когось було б безглуздо… Однак, поміж цим вона започаткувала літописання буденного життя у виші, що дає можливість нам пізнати історію перших років існування Ужгородського університету та його багатогранної діяльності.

 Маріан ТОКАРдиректор НДІ політичної регіоналістики УжНУ

Ювілейне видання про 25-річчя Закарпаття в незалежній Україні

KarpЗакарп25З ініціативи Агенції досліджень «Карпатія» та Поліграфцентру «Ліра» в Ужгороді побачив світ яскравий книжковий подарунок до ювілейного Дня незалежності України. За словами упорядника й ініціатора видання доцента політології Маріана Токаря, «ідея подібної праці визрівала давно й врешті була зреалізована за допомогою підбору фахівців, серед яких відомі історики, політологи, соціологи, журналісти, педагоги, туризмознавці, поліграфісти. Це хороший колектив однодумців, справжніх шанувальників своєї справи і патріотів Закарпаття, – каже голова «Карпатії» Маріан Токар. Мені приємно було співпрацювати з ними. Принаймні вийшов вдалий продукт суспільнознавчого й інформаційно-просвітницького змісту, що зацікавить не тільки закарпатців, а й гостей нашого краю».

Загалом науково-популярний нарис закарпатських учених «Закарпаття в незалежній Україні: 1991 – 2016» пропонує знайомство з цікавими сторінками життя регіону в Українській державі. У колективній праці висвітлюються ключові моменти суспільно-політичного, соціально-економічного, культурно-освітнього, релігійно-духовного розвитку Закарпатського регіону впродовж 25 років незалежності України. Акцентується увага на участі закарпатців у боротьбі за незалежність Української держави, регіональній специфіці територіального розвитку, громадсько-політичному житті, демографічних та етнічних чинниках, розвитку туризму й спорту тощо.

Авторський колектив ювілейного видання (Михайло Басараб, Руслан Жиленко, Михайло Зан, Віктор Кічера, Юрій Остапець, Ганна Попович, Володимир Тарасюк, Маріан Токар, Сергій Федака, Василь Химинець, Федір Шандор) намагався не тільки проілюструвати хроніку подій, але й вказати на здобутки, проблеми і перспективи регіонального розвитку в окремих сферах.

Видання презентоване для широкої читацької аудиторії, а також є і своєрідною візитівкою, яка може формувати уявлення про сучасне Закарпаття.

Інфоклуб “Політична Просвіта”

Психологічний портрет Майкла Вінча та аналіз його книги «Одноденна держава»: іноземець про Карпатську Україну

кпНаша стаття написана на основі книги Майкла Вінча «Одноденна держава» за редакцією Леся Белея. Інформація не перевірялась фактами з інших джерел, тому висновки про автора можуть бути не точними. Це лише спроба побачити особистість Майкла Вінча крізь призму аналізу написаної ним праці. В книзі він описував себе, свої переживання та враження, поведінку. Це все піддається аналізу й відкриває нам очі на фрагмент його життя як журналіста з 1 січня до 15 березня 1939 року, які хронологічно збіглися із державотворчими процесами в Закарпатті, тоді – Карпатській Україні. Отож, ми пропонуємо вам подивитись на книгу з іншого, психологічного, боку. Продовження

Переселенці зі Сходу та Півдня України на Закарпатті: проблеми зіткнення та адаптації регіональних ментальних культур

OLYMPUS DIGITAL CAMERAПодії 2014 – 2015 років у Україні безпосередньо пов’язані з активністю російських окупаційних військ, які спільно із сепаратистами Сходу України виконують чітко сплановану офіційною московською владою деструктивну і дестабілізуючу роль. Внаслідок цього «мала» війна за незалежність України спричинилася до масової міграції населення в інші, менш вразливі для війни, території держави. Переселенці на нових територіях стикаються з чималими проблемами, щоправда не завжди вони викликані побутовими і трудовими негараздами, а носять і соціально-психологічний, національно-культурний і ментальний характер. Адже за будь-яких умов відбувається процес зіткнення регіональних ментальних культур й внутрішні переселенці змушені адаптовуватися до нових умов життя.

Продовження

ІСТОРІЯ ВИМАГАЄ ПРАВДИ: Наукове дослідження чи профанація науки

І. «Невже не було тут талантів, чи може тут панував глибокий сон, коли в цілому світі наполегливо розвивалася література?» М. Лучкай, 1830.

Закарпаття – слов’янська земля з багатовіковою і багатогранною історією. Та склалося так, що упродовж віків край входив до складу багатьох іномовних держав і не всі правителі сприяли культурно-освітньому і науковому його розвитку. Та, не дивлячись на численні перепони, закарпатці дали світу цілу когорту вчених, культурно-освітніх, громадсько-політичних та церковних діячів. Вони розвивали освіту, виборювали краянам належне місце серед сусідніх народів і в загальноєвропейському цивілізаційному процесі.

Освічені русини вже у XVIII ст. склали граматику рідної мови (А. Коцак), єпископ М. Ольшавський у 1744 р. в Мукачеві відкрив богословську школу з рідною мовою навчання, яка у 1778 р. була переведена в Ужгород і реорганізована в духовну семінарію. У середині 1640-х рр. в Ужгород був переведений колегіум з м. Гуменне, який також у 1785 р. реорганізували в гімназію. У 1793 р. в Ужгороді було відкрито учительську семінарію. Розпочалось дослідження історії краю (І. Пастелій, Д. Бабилович), а в 1799 р. світ побачила перша друкована праця І. Базиловича. Молодь здобувала освіту у гімназіях м. Трнава і Великому Варадині, віденському «Barbareum» та львівському «Studium Ruthenum» («Руський інститут»). М. Лучкай жив в італійському князівстві Лукка, працював в архівах Риму і Флоренції, а в Будині в 1830 р. видав «Граматику слов’яно-руську» – першу для всіх русинів західноукраїнських земель. Згодом написав монументальну працю «Історія карпатських русинів» у 6-ти томах. Всі ці факти благотворно впливали на зростання національної самосвідомості русинів.

Чимало закарпатців, здобувши освіту європейського зразка, жили і творили в Угорщині, Австрії, Болгарії, Італії. Вагомий внесок вони зробили у розвиток освіти й науки в Україні й Росії, де працювали професорами, деканами, ректорами навчальних закладів і навіть вихователями царевичів, здобувши заслужений авторитет у всьому слов’янському світі. Їх імена вписані у всіх фахових виданнях ХІХ ст., а ім’я уродженця с. Давидково на Мукачівщині І. С. Орлая вкарбоване на сторінках такого видання як «Видатні діячі України минулих століть. Золоті імена Україні.» (Меморіальний альманах. К., 2001. – С. 400-401) Добре про це сказав у 1939 р. професор Братиславського університету В. Погорєлов: «Это слабое численно, бедное материально, иногда даже угнетаемое более сильными соседями… племя уже более тысячи лет не только существует и сохраняет свой язык, но еще выдвигает из своей среды таких великанов духа и мысли, которые трудятся над духовным пробуждением и просвещением не своего только народа, но и всего славянства» (1, с. 7).

Наведемо тільки два приклади на підтвердження сказаного. У дослідженні з історії Ніжинської гімназії вищих наук (1881 р.) відзначено: «Замечательно, что первые два директора, и притом лучшие, В. Г. Кукольник и И. С. Орлай, были карпатороссы» (2, с. 30). Закарпатці здобули такий високий авторитет, що міністр народної освіти Росії О. Голіцин у доповідній записці царю 13 березня 1820 р. роз’яснював: «Один народ, от которого можно желать нам ученых, есть Карпато-Россы, говорящие одним с нами языком и сохраняющие веру предков наших…» (3, с. 1357). Уряд дослухався цього висновку і в 1822 р. видав документ за такою назвою – «О выгодах, предоставляемых Профессорам из Карпатороссов, приглашаемых к занятию праздных кафедр Казанского и Харьковского университетов» (4, с. 45-51).

Цим запрошенням скористався уродженець с. Тибава на Свалявщині Ю. І. Гуца (Венелін) і в 1825 р. прибув у Москву.  Вже 1829 р. він представив науковому світу перше дослідження з історії болгарського народу – «Древніе и нынешніе Болгаре…». За оцінкою наставника М. Погодіна, він «зробив революцію в історії середніх віків», нагадавши вченим про призабутий болгарський народ, який томився під гнітом султанської Туреччини. Болгарський просвітитель В. Апрілов у листі до Ю. Венеліна від 28 червня 1837 р. написав такі слова глибокої вдячності: «Ви дуже зобов’яжете всіх моїх співвітчизників, якщо не перестанете трудитися на користь їх історії. Вони вмістять Вас в число своїх благодійників, і нащадки впишуть ім’я у храм безсмертя» (5, с. 201). І . Франко назвав Ю. Венеліна «будителем народного духу болгарського, воскресителем їх славної минувшини» (6, с. 25). Та поліцейсько-бюрократичний режим у царській Росії «віддячився» злиденним життям, і в молодому віці звів його в могилу. Вдячні болгари у 1842 р. на могилі славного закарпатця у Москві возвели пам’ятник. Та зловісна рука сталінщини зруйнувала його. Інший пам’ятник Ю. Венеліну – в м. Габрово на болгарській землі височіє й нині.

Сьогодні імена багатьох краян вписані у підручниках з історії та історіографії України, філософії, педагогіки. Відомі славісти ХІХ ст. високо оцінювали і тих закарпатських істориків, котрі творили на рідній землі. Це були як русини (українці), так і угорці, зокрема, К. Мейсарош, Т. Легоцький, А. Годинка. Високий фаховий рівень, широка ерудиція дозволили закарпатським вченим складати граматики угорської мови ( І. Ф. Фогараші. Русько-угорська ілі мадярська  Грамматіка. 1833; А. Дешко. Венгерская грамматика с русским текстом и в сравнении с чувашским и черемисским языками. – Санкт-Петербург. – 1855. – 308 с.). М. Лучкай вивчав ефіопські мови, словник якої зберігається в бібліотеці УжНУ. Ю. І. Венелін склав граматику болгарської мови, яку під назвою «Грамматика нынешнего болгарского наречия» опублікував московський вчений  Г. К. Венедиктов (Москва, 1997. – 243 с.). Крім цього, Ю. Венелін перший в Росії почав вивчати балтійські мови. Він же написав історію Болгарії (Древніе и нынешние Болгаре… Москва, 1829. – 256 с.) та Словенії (Древніе и нынешние Словене. Составители и издатели : Павел Тулаев, Юст Ругел. – Москва, 2004. – 384 с.).

Імена закарпатців краще були відомі за кордоном, ніж на рідній землі. Цей факт з гіркотою визнав у 1850 р. А. Дешко у статті «О Карпатской Руси», опублікованій у журналі «Киевская старина» –  «почтенные имена карпатских уроженцев»,  котрі «являются уже весьма сильными умами… прославивших себя и родину свою служением в империи русской… но в Карпатах этого не знают.» (6а, с. 543).

Моральним чинником є той факт, що саме уродженці Закарпаття – вчені європейського рівня, започаткували історичну науку про рідний край, збагачували його духовну скарбницю. Справді дивовижним був, є і залишиться у віках факт, що, маленьке, розташоване на далекій периферії від європейських наукових центрів, Закарпаття дало світові у XVIII – першій половині ХХ ст. цілу плеяду вчених європейського зразка, імена яких стали б окрасою будь-якої історичної нації.

Вчені залишили нам багатющу наукову спадщину, яку необхідно зберегти для сучасних і прийдешніх поколінь. Саме це заповідав нам Просвітитель О. Духнович: «… кто познает подкарпатский народ, той должен ему признати великое дарование ума й великодушне, но сокровище сие закопано было в земле на подобие дорогого камня» (6б, с. 169). А в 1970 р. відомий український історик, чл.-кор.  Ф. П. Шевченко поставив конкретне завдання: «… потрібно всіх зібрати воєдино, щоб показати світові славних синів і дочок закарпатської вітки великого українського народу, представники якого внесли також вклад в розвиток культури російського, угорського та інших народів». (6в, с. 8). За розв’язання цього благородного завдання і взявся автор цих рядків. Результати роботи викладені у монографіях і окремих статтях.

Заради наукової справедливості треба відзначити, що знаходилися і недоброзичливці, які силкувалися знецінити наукові здобутки закарпатських вчених, а краян представити темними й неосвіченими. Однак, їм давали належну відсіч, викриваючи  всю фальш їх звинувачень, захищаючи честь і гідність свого народу. Наприклад, І. Орлай у рецензії на словник француза Мак-Карті у 1828 р. відповів, що русини «не находятся в столь грубом невежестве, как полагает г-н писатель: ибо они пользуются всема выгодами учения наравне с господствующим народом – венграми и были и бывают столь просвещенными, что из сей многочисленной русской колонии уже при Петре ІІ находился в качестве его наставника один из Карпато-Россиян, именем Зейкан. Кроме сего, известно всем, что два карпато-русские ученые, как-то: нынешний Тайный Советник и Ст. Секретарь Его И. В. Балудянский и Статский Советник Кукольник удостоились быть наставниками по правоведению Его И.В. Великого князя Михайла Павловича» (7, с. 336).

Такі щирі патріоти Закарпаття давали належну відсіч спробам чужинців сфальсифікувати минуле краю і багато зробили для його об’єктивного вивчення, аби залишити нащадкам справжню історію їх рідної землі.

ІІ. «Многі так судят, ож рускій народ… во совершенном невіжестві, то есть без всякои науки жив. Но сякий суд фальшивый є.». Ю. Жаткович, 1896.

Шановний читачу! Якщо ти вважаєш, що сьогодні недоброзичливці вже перевелися, то, на жаль, дуже помиляєшся. Такий один ще є. Це – уродженець Польщі, а сьогодні професор УжНУ О. Мазурок. Свої недолугі спроби знецінити здобутки закарпатських істориків він зробив в опусі «Чому мовчать сурми Кліо?» (8) помпезно названий видавцем монографією. Сам же автор вважає, що це не наукове видання, а оповідь (8, с. 5),  а ми додамо – профанація науки і фальсифікація історії Закарпаття.

Відразу відзначимо, що наші монографії (9) і статті (10) з історії зародження і розвитку закарпатської історіографії XVIII – I пол. XX століття, визначення місця дослідників у славістичній науці, аналіз їх наукової спадщини і збереження її для сучасників і прийдешніх поколінь, автор опусу вважає «злочином проти історичної науки, проти професії історика» (8, с. 5). До такого абсурду О. Мазурок дійшов через 16 років після виходу у світ 1999 р. нашої монографії «Історична наука на Закарпатті…». У той же час в опусі не наводиться жодної проблеми, яка була б неправильно нами оцінена (соціально-економічне становище, селянські виступи, національно-визвольні рухи, освіта, культура та ін.). Жодної! Суцільне пустослів’я і безмірні амбіції. З кожної сторінки так і тхне повчально-менторський тон творця опусу, уявляючи, що він – «Genius Saeculi» («геній віку»), хоч самий не має жодної історіографічної праці. Запевнення, що кожна його фраза відповідає дійсності – пустий звук, і не більше. Замість наукового аналізу сторінки опусу рясніють такими словесними перлами як фальшивомонетники, невігластво, мізерія, байкарі, наведені сюжети з детективних романів. Можна б не звертати увагу на такий «науковий» аналіз здобутку закарпатських вчених XVIII – першої половини ХХ ст. у вивченні історії краю, але як зауважили древні, це означало б «silentium assensionis argumentum», тобто «мовчанка є аргументом згоди». Щоб цього не сталося ми конкретними прикладами доведемо невігластво самого О. Мазурка.

Цей «стріляний вовк», як сам себе називає О. Мазурок, неперевершений майстер приниження, ігнорування досягнень закарпатських істориків XVIII – першої половини XX ст. Він навіть замовчує внесок Ю. Венеліна у славістичну науку першої половини XIX ст. Якби він був добропорядним то обов’язково мав би відмітити, що ми показали як Ю. Венелін, працюючи в Росії, розробив новий, прогресивний метод історичного дослідження – слід вивчати історію народу, а не діяння царів, вельмож, придворної знаті. Вчений заявив: «дело идет о народе… откройте его отличительные черты от прочих народов, язык, имя» (11, с. 11). Шкода, що О. Мазурок не знає, що Ю. Венелін у царській Росії не побоявся об’єктивно оцінити ряд проблем з історії України і це тоді, коли представники російської офіційної історіографії заперечували сам факт існування українського народу. В опусі жодним словом не сказано про нашу оцінку погляду Ю. Венеліна на роль українського козацтва, високий рівень духовної культури українців і багато інших проблем. Ознайомтесь, будь ласка, з відповідними працями вченого, виданих нами окремою збіркою (11) і, можливо, зрозумієте внесок закарпатця в історичну науку свого часу. Приховується і такий важливий факт як публікація І. Орлаєм у журналі «Северный вестник» (Санкт-Петербург 1804 р.) першої у Росії статті про Закарпаття – «Исторія о Карпато-Россах» (12, с. 31-77), а в 1826 р. статті «О юго-западной Русіи» (12, с. 80-88). Ці праці також опубліковані нами в окремому збірнику (12). Вони невідомі О. Мазурку, хоч він і досліджує російську історіографію понад 40 років. Тут же ряд маловідомих документів про життя і діяльність І.С. Орлая, зокрема впровадження ним демократичних принципів у навчально-виховний процес. Свої новаторські ідеї він виклав у документі під заголовком «Мнение о преобразовании училищ в России». Важливими є уривки з листів гімназиста Миколи Гоголя до батьків із згадкою Івана Семеновича. В одному з них він писав: «Третьяго дня я был у Ивана Семеновича, и он говорил, ежели я буду хорошо весть себя, то он отпустит меня домой на праздник» (12, с. 132).

Про незнання О. Мазурком історії закарпатської історіографії переконливо свідчить його зізнання в тому, що він не читав першу друковану працю з історії І. Базиловича. «Короткий нарис фундації Федора Корятовича…», бо вона написана латинською мовою (8, c. 121). « – Brevis notitia fundationis Theodori Koriathovits, olim ducis de Munkacs… Pars 1-3 – Cassoviac, 1799; pars 4-6, Cassoviac, 1804-1805.» А про його науковий рівень свідчить така оцінка твору: « Базилович… подібно до працьовитої мурашки тягнув у свій твір усе, що тільки міг». А де аналіз проблеми? Не про мурашки треба говорити, а про проблеми, які порушив І. Базилович у двох книгах обсягом 862 с. і як їх оцінює. Під натиском наведених нами фактів О. Мазурок змушений визнати, що праця І. Базиловича «маленька, але міцна цеглина в фундаменті історичної думки Закарпаття того часу» (8, с. 63). Тобто, повторює висновок, зроблений нами ще у 1988 р. (13). Сам О. Мазурок і не бачив працю І. Базиловича, а тому не заводьте в блуд шановних читачів, а вчіться говорити правду. А правда в тому, що він, говорячи про працю І. Базиловича, перелічує ряд проблем без покликів (14, с. 41-42), а переписав із нашої монографії «Історична наука на Закарпатті…» (15, с. 61-62). Перша книга видана не в 1779 р. (8, с. 61), а в 1799 р. Неправильна і дата кончини І. Базиловича – 1813 р. замість 1821 р. Ось такий у нього рівень знань з історії закарпатської історіографії. І таких прикладів немало.

Перш ніж писати нісенітниці про серйозну справу, критикувати, необхідно ознайомитися з результатами нашої спільної роботи з відомими латиністами – Ю. Саком, Й, Баглаєм, М. Оросом, які викладені у наших монографіях. Однак він їх не  наводить. Це що? Забудькуватість чи, за його ж термінологією, невігластво? Кричуще невігластво О. Мазурок виявив і тоді, коли видає таку нісенітницю: «І. Базилович писав про Київську Русь через те, що звідти прийшов Федір Корятович. Якби він прийшов з Італії, Іспанії чи Англії, то він, природно, писав би про ці країни, а не про Київську Русь». (8, с. 16).

Дивно, що О. Мазурок з атестатом професора не знає, що Федір Корятович  прийшов на Закарпаття не з Київської Русі, бо вона як держава вже не існувала, а з Поділля, яке тоді входило до складу Великого Литовського князівства і був нащадком князя Гедиміна. Невігластво О. Мазурка проявляється і в тому, що сліпо повторює помилкове твердження Ю. Жатковича про те, що Ф. Корятович  прийшов на Закарпаття наприкінці XVI  ст. (16, с. 120). Насправді це відбулося в другій половині XIV ст. (точної дати немає), а помер він 1414 р. Отже, коли автор рецензованого опусу вживає термін графоман, то має на увазі самого себе. У цьому, безперечно, його заслуга. І нехай подумає добре кому слід здати дипломи.

О. Мазурок намагається нав’язати читачеві хибну думку про відсутність на Закарпатті у кінці XVIII – на початку ХІХ століття історичної науки, і в той же час стверджує: «Те, що історична наука, як зрештою, будь-яка наука, не виникає на голому місці, – це зрозуміло й симпатичному їжачку» ( 8, с. 31). Додамо, що незрозуміло тільки О. Мазурку. Однак, отямившись, він зізнається: «З великим інтересом читаються ті сторінки «Етнографического очерка» (Ю. Жатковича), де йдеться про представників науки і культури (тут і далі підкреслено нами) Закарпаття XVII-XIX  ст. Тут Ю. Жаткович, на відміну від «Історії історіографії угорських русинів», подає  дуже  лаконічні відомості про понад тридцять осіб, аналізу є науковий доробок кожного з них». (16, с. 120). Тобто автор опусу суперечить сам собі, наголошуючи: «Це той випадок, коли, як то кажуть, весь полк іде «не в ногу», один командир іде «в ногу»». (8, с. 26-27).

Нагадаємо автору цього «важливого» висновку, що науку можна творити як колективом осіб з допомогою з боку органів влади, так і окремими особами за власною ініціативою і власними зусиллями. Головним при цьому стала відмова від середньовічного світогляду і легенд як засобу пізнання минулого і перехід до висвітлення історичних явищ на основі достовірних документів (17). Саме це і властиво першій друкованій праці з історії Закарпаття І. Базиловича, яка побачила світ у 1799, 1804-1805 рр.

Нехтуючи іронією О.Мазурка про «їжачка», наведемо одну з багатьох оцінок І.Франка розвитку історичних знань на Закарпатті. Відзначаючи тяжке економічне і політичне становище закарпатських русинів І. Франко відмітив: «Только в конце XVIII века начинается между ними усиленная научная и  просветительная деятельность». (18, с. 123). І. Франко високо оцінив наукову і культурно-освітню діяльність І. Пастелія, А. Бачинського і особливо І. Базиловича. Він же відмітив розгортання наукової роботи закарпатців у першій половині ХІХ ст.: «Між тодішніми угорськими Русинами розпочався такий науковий рух, що вони не тілько у себе дома мали відповідні сили для виховання молодіжі, але достарчу вали їх і для Галичини, а навіть для Росії. Такі імена, як Балудянський, Гуца-Венелін, Орлай, дальше Іван Земанчик, Петро Лодій, ще і досі мають почесне місце в історії російського шкільництва  і російської науки…» (19, с. 341). Цей висновок ми підтверджуємо конкретними прикладами у нашій монографії «Історична наука на Закарпатті (кінець XVІІІ – перша половина ХХ ст.)» Вони – аргументована відповідь О. Мазурку – фальсифікатору історії наукового життя Закарпаття.

О. Мазурок ігнорує не тільки оцінку І. Франка, а й других вчених, зокрема Ю. Жатковича – автора першої статті про розвиток наукових знань на Закарпатті. Він однозначно заявив: «Історіоргафія угро-русів бере свій початок у XVII ст.» (16, с. 134). Цей висновок підтвердив і Є. Перфецький: «Начало угрорусской истриографиии позволим себе отнести еще… к 1641 году» (20, с.294). Цей же автор на сторінках київського видання «Наше минуле» у 1918 р. у статті «Перший історик Угорської України – І. Базилович» писав: «Слід пам’ятати того, хто перший спричинився до національного відродження цієї української країни (Закарпаття – Д.Д.) положивши для цього свою солідну працю у формі наукового досліду над історією рідного краю» і «уперше пробує дати цілу історію Угорської України» (21, с. 157). Наведемо ще оцінку львівського бібліографа І. Левицького, який назвав І. Базиловича «першим угро-руським історіографом», – а його праця «пронизана любов’ю до угро-руського народу і свого часу мала великий вплив на пробудження національного життя в Угорській Русі» (22, с. 111-112)

Можна б навести ще ряд фактів, але і ці викривають фальсифікацію О. Мазурком процесу становлення і розвитку історичної науки на Закарпатті. Передбачаючи, що такі знайдуться, Ю. Жаткович попереджував: «дуже перебільшують ті, хто вважає Базиловича базікою» (16, с. 138). Це цілком стосується О. Мазурка.

Наведемо ще один приклад зневаги  О. Мазурком закарпатських істориків, зокрема, ігнорування нашої оцінки спадщини вченого- славіста, мовознавця М. Лучкая. Для нього злочином є характеристика нами вченого як новатора у методі дослідження, в якому головною дійовою особою є народ. Вчений ствердив: «історія навіть маловідомого народу проливає світло на славніший народ». Нагадаємо, що до висновку, зробленого М. Лучкаєм, набагато пізніше дійшов український історик М. Костомаров: «Я читал много всякого рода исторических книг, вдумывался в науку и пришел к такому вопросу: отчего это во всех историях толкуют о выдающихся государственных деятелях, иногда о законах и учреждениях, но как будто пренебрегают жизнью народной массы?… Скоро я пришел к убеждению, что историю нужно изучать не только по мертвым летописям и запискам, а и в живом народе» (23, с. 446).

Весь опус О. Мазурка пронизаний фальсифікацією, безсоромним перекрученням фактів, а часто і відкритою брехнею. Так, на с. 28 він ствердив, що ми у монографії «Історична наука на Закарпатті…» проігнорували першу працю з цієї проблеми – статтю Ю. Жатковича «Історія історіографії угорських русинів». Пане О. Мазурок! Тільки сліпий не може бачити, що у згаданій нашій монографії спадщина Ю. Жатковича розглядається на с. 195-200. А його названа стаття оцінена нами так: «Це був перший огляд процесу зародження і розвитку історичних знань на Закарпатті (15, с. 197-198). Натомість О. Мазурок ніде і ніколи не наводить твердження Ю. Жатковича про те, що «Угорські русини соразмерно ко числу своему столько істориков иміют, як мало котра народность на Угорщине, а между сими істориками найвидатніше місто несомненно Михаил Лучкай занимаєт, понеже єго історія Угорських Русинов и до днесь перворядным источником служит для всїх занимающихся історією Угорських Русинов» (24, с. 101). Про таку забудькуватість О. Духнович зауважив: «правда очи колет».

Чи не тому О. Мазурок, як уродженець Польщі, обминає нашу оцінку спадщини і М. Лучкая, зокрема такого документа польських єзуїтів як «Проект викорінення грецького обряду в Польщі» від 1717 р., який стосувався і закарпатських русинів. Єзуїти активно пропагували нібито культурну відсталість українців і відповідно до цього місцеві власті були зобов’язано «дабы они строго смотрели за тем, чтобы Рускія крестьянскія дети приучиваемые были не к книгам, но к плугу, сохе, ралу и т.п.» (25). «Проект» був опублікований у газеті «Свет» у 1870 р. Копія зберігається у ДАЗО (26).

Доводимо до відома автора опусу, що наукову спадщину М. Лучкая високо цінили слов’янські будителі Ян Коллар і Павло Шафарик.  Ян Коллар, зокрема, у знаменитій поемі «Дочка Слави» ім’я М. Лучкая вписав в один ряд із такими відомими вченими-славістами як Д. Обрадович, Й. Добровський, В. Караджич, З. Неєдли. Воно вписане на сторінках альманаху «Русалка Дністровая» (Будин, 1837, с. VІ) Вченого особисто знали російські (І. Срезневський), українські (Я. Головацький), словацькі (Б. Носак-Незабудов), польські (А. Кухарський) вчені. А. Годинка у 1909 р. назвав М. Лучкая першим «науковим істориком Закарпаття». Імена І. Базиловича і М. Лучкая вписані у такому виданні як «История славянских литератур» (27, с. 441, 446). Одурманений марксизмом (8, с. 106-107) О. Мазурок втрачає рештки людяності і безсоромно маніпулює іменами цих достойних доброї пам’яті вчених. Першого він називає Михайлом, замість Іоаникієм, а другого – Іннокентієм, замість Михайлом (8, с. 107). Нашу об’єктивну оцінку наукової спадщини М. Лучкая О. Мазурок безсоромно і нахабно називає «палким пасажом»  та уїдливо заявляє: «Шкода тільки, що ця невдячна планета на ім’я Земля не знала нічогісінько про М. Лучкая» (8, с. 106). І це про вченого, ім’я якого було добре відоме у всьому слов’янському науковому світі.

Наведемо ще один приклад зневаги О. Мазурка до спадщини М. Лучкая. Він наводить п’ять питань, сформульованих Ю. Жатковичем, який вважав, що тільки правильна відповідь на них сприятиме написанню історії угро-русів на належному рівні. Серед наведених питань є і таке –  в якому політичному становищі перебували тут  угро-руси в період феодалізму ? (16, с. 136). Так ось, нашу оцінку дослідження М. Лучкаєм боротьби селянства за кращу долю, національні права і свободу він цілком зневажає та іронічно заявляє, що «К. Маркс и Ф. Энгельс именно у М. Лучкая взяли идею классовой борьбы» (8, с. 106). Де межа цинізму, зневаги до історії краян та її дослідника – священика, вченого європейського рівня, який вважав, що у взаєминах між людьми мають бути тільки доброта й чисті помисли і нагадував, що у кожного серце «да буде чистое і непорочное, да не гніздиться в нім скупость, ненависть, нечистота, или иный порок» (26а).  Пане О. Мазурок ! Вам би слід знати, що М. Лучкай не автор теорії класової боротьби, а істинний гуманіст, який з великою любов’ю ставився до свого (як і до кожного) народу, закликав його до єднання в ім’я благородних цілей. Якими співзвучними з сьогоденням є такі його слова: «Цілісність та безпека держав ґрунтується на взаємній любові співгромадян».

Наукова спадщина вченого – величний пам’ятник культури Закарпаття, вагоме надбання української історичної науки. Її справедливо оцінив В. Гаджега – священик, викладач Ужгородської богословської семінарії, відомий дослідник історії духовності закарпатців, автор найкращої біографії М. Лучкая ще в 1929 р.: «Сим поставив собі прощений Михаил Лучкай правдивий пам’ятник, бо хоть і не видана єго исторія, однак єго ім’я жиє і познаєся у нас і в світі, де лиш занимаються исторією нашої Подкарпатської Руси… Зато лиш обов’язкове почуття є пам’ятати о нім і благодарно споминати єго труди» (28, с. 127, 128).

М. Лучкай гідно продовжив сподвижницьку діяльність видатного закарпатського просвітителя єпископа Андрія Бачинського (1732-1809) і, як відзначила словацька вчена О. Рудловчак, він «пішов повністю по слідах свого мецената і наставника, віддавши своєму народу серце і розум, всього себе» (1, с. 11).

Пане О. Мазурок ! Ти взяв на себе великий гріх. За свою бездушність тобі стати б на коліна біля могили М. Лучкая у каплиці, що по вулиці Цегольнянській в Ужгороді і просити прощення у вченого і всіх закарпатців, котрі у тяжких соціально-економічних і політичних умовах захищали честь і гідність свого народу, писали його історію, аби нащадки знали якого вони роду і племені.

О. Мазурок у своєму опусі оминає оцінку Ю. Жатковичем М. Лучкая як вченого, історика, «зразкового та добросовісного трудівника», автора «Історії карпатських русинів», зауваживши, що «…ця відмінна праця може бути зразком для кожного історика» (16, с. 142) і яка «…до днесь есть первым источником для исторіи угорських русинов» (16, с. 178). Ю. Жаткович назвав М. Лучкая «одним из найтрудолюбивых и глубокоученых писателей угорских русинов» (16, 178). Цю високу оцінку М. Лучкая О. Мазурок нахабно і безсоромно (термін його) приховує від читачів.

О. Мазурок іронізує з нашої характеристики національного відродження на Закарпатті ( кінець XVIII – початок ХІХ ст.) і просить «розтлумачити йому, невігласу», що це означає. (8, с. 16). Розтлумачуємо. Насамперед треба відзначити, що в кінці XVIII – першій половині ХІХ ст. більшість європейського люду перебувала у складі трьох імперій – Російської, Австрійської і Османської. Русини Закарпаття, разом з іншими народами Угорщини, були підвладні Австрійській імперії. Під впливом ідей французького Просвітництва народи рішуче виступили за злам феодально-кріпосницького гноблення, за торжество омріяних людством ідей свободи, рівності і братерства. Нестримно зростав потяг поневолених народів позбутися не тільки економічного, а й національного гніту, розірвати кайдани духовного рабства. Вони по-новому почали дивитися на себе і світ, повірили у свої сили, потяглися до пізнання своєї історії, мови, культури. Значно зросла самосвідомість народів, воля до утвердження свого «Я».

Цей процес прийнято називати культурно-національним відродженням. Він охопив і Закарпаття, що входило до складу Угорщини. Уже в другій половині XVIII століття вчені, культурно-освітні і церковні діячі сприйняли висновок відомого німецького філософа і просвітителя Й. Гердера (1744-1803) про те, що «де мова – там народ, нація». Це було особливо важливим для закарпатських русинів, оскільки австрійські і угорські правлячі кола здійснили ряд актів по обмеженню вживання рідної мови. Так, у 1784 р. замість латинської в гімназіях і вищих учбових закладах ввели німецьку мову викладання. Указом імператора Леопольда ІІ 1790 р. було задоволено вимогу угорської панівної верхівки – в усіх школах Угорщини обов’язковою стала угорська мова, яка в 1809 р. також була замінена латинською (до 1867 р.). У таких умовах, під впливом західноєвропейського Просвітництва освічені русини зрозуміли роль рідної мови в усвідомленні себе як народності. Ця основна ознака ідентичності знайшла своє практичне втілення у складанні граматики рідної мови. І таку граматику у 1770-х роках написав Арсеній Коцак, застерігаючи «дабы и нас мізерных Русинов не судили всє аки простаков». На жаль, граматика не була надрукована та і в рукопису відіграла важливу роль у зростанні національної самосвідомості русинів.

На захист рідної мови активно виступив єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Андрій Бачинський (1732-1809). Він підтримав і далі розвинув сповнене почуттям національної гордості гасло попередника – письменника-полеміста Михайла Андрелли, проголошеного ним наприкінці XVII ст.: «Не по римску глаголю сіє, ани по латині, ани по лютерську, ниже кальвинском, но языком власним, нашим». І в цьому єпископ показував власний приклад, розмовляючи мовою рідного народу. При цьому він у жодному разі не применшував роль і значення інших мов. З приводу цього він чітко заявив: «Отнюдь не возбраняю латинского или иных языков науки, токмо абы своє Рускоє… наіпервее не оставляти, но в том винаучити и утвердитися» (29, с. 148).

Важливий висновок щодо мови закарпатських русинів зробив М. Лучкай. Він ствердив, що їх мова та ж сама «яка вживається, крім Малоросії, Польщі, ще в Галичині, Волині та на Буковині». (30, с. 48). Всі ці факти О. Мазурку невідомі, ось він і фальсифікує процес національного відродження закарпатських русинів.

О. Мазурок із превеликим задоволенням підкреслює, що закарпатці у XVIII-ХІХ ст. не могли написати наукової праці з історії рідного краю, оскільки не мали належного рівня освіти, не було бібліотек, архівів з відповідною документальною базою, друкарень з поліграфічною базою. Добре, що не відмітив відсутність комп’ютерів, ксероксів та інших техзасобів. Разом з тим він не бачить тих освічених русинів, котрі боролися з наявними труднощами.  Багато для їх подолання зробив єпископ Андрій Бачинський, особливо у справі наповнення фондів єпископської бібліотеки.  Він опікувався забезпеченням літературою і бібліотеки Мукачівського монастиря і в 1781 р. було укладено каталог і список книг з обліком багатьох видань Києво-Печерської лаври, Ставропігійського братства у Львові, а під № 1 – «Біблія» Івана Федорова 1581 р. Закарпатські вчені, педагоги, державні службовці в Україні і Росії надсилали значну кількість книг з дарчими надписами, які і сьогодні зберігаються у науковій бібліотеці УжНУ.

Завдяки турботі єпископа було закладено основи єпархіального архіву «ради беспечнейшаго и достовернейшаго сохранения» важливих документів. Нагадаємо, що саме на їх основі у кінці XVIII ст. були написані перші праці з історії краю Д. Бабілі і І. Пастелія, а в 1799 р. видана перша друкована праця І. Базиловича. Єпископ активно домагався у властей і заснування друкарні, організував збір коштів серед заможного населення «в помощь печатання книг». Друкарня була заснована в Ужгороді в 1863 р. Сам єпископ у 1804-1805 рр. видав 5-томну «Біблію» церковно-слов’янською мовою. Таку благородну діяльність єпископа належно оцінив І. Франко, відзначивши, що він «…основал в Мукачеве духовную семинарию и собрал для нее библиотеку старопечатных и рукописных книг, состоявшую из 9.000 томов» (18, с. 123-124). На початку ХХ ст. книжковий фонд бібліотеки налічував 20000 книг.

Показовий такий факт. У серпні 1843 р. Ужгород відвідав відомий словацький культурно-освітній діяч Б. Носак-Незабудов. Крім всього іншого, він ознайомився з літературою бібліотеки єпископського секретаря Гаджеги і так описав свої враження від побаченого: «Невимовна радість проникла в моє серце, коли я тут натрапив на давніх знайомих. На одній полиці мене вітали наш Шафарик, Юнгманн, Коллар і т. д, на іншій – Вук сербський, Доситей, Обрадович та інші. Не бракувало ні польського Міцкевича, ні російського Пушкіна. Вже не кажу про німецьких класиків, на яких багата ця бібліотека. Я не сподівався побачити таку гарну бібліотеку в русинського священика, цих людей описували грубими та неосвіченими. Як і слід було чекати, я тут переконався в іншому» (31, с. 13). А після зустрічі з єпископом Василем Поповичем занотував такі його слова: «Я, – казав єпископ, – захоплююся глибокою освіченістю наших вчених мужів, що закладена в їх творах» (31, с. 14).

Безпідставним є твердження О. Мазурка про відсутність  на Закарпатті літературознавства (8, с. 30). Йому доцільно б ознайомитися з працями відомого вченого О. Мишанича, зокрема, з його монографією «Література Закарпаття XVII-XVIII ст.» (1964 р.).

Справжній моральний злочин  О. Мазурок здійснює і тоді, коли заперечує обґрунтування О. Духновичем необхідності возз’єднання русинів по обидва боки Карпат. Цей висновок Просвітителя О. Мазурок розглядає не як фахівець, а як гадалка, заявляючи: «Гадаю, що це вже трохи «забагато»» (8, с. 17). Не гадалкою треба виступати, а знавцем історичних фактів. Нагадаємо невігласу, що О. Духнович засвідчив: «Народ сей честный, который союзок с братьями своими в Галичине дуже желает» і «Русь угорская имеет и права исторические на жаданый союзок». Він вірив, що русини обов’язково скористаються цими правами і застерігав: «если перепоною и на дальшое время будет нам нещастный Бескид, тогда останемся в веки в прежнем состоянии, сами себя уничтожим… а если совокупимся, тогда страшный Бескид взаимным  будет нам Олимпом» (32, с. 54.).

Шановний, не йдіть проти істини. Якщо Вам невідомі погляди О. Духновича і наведений нами фактичний матеріал, або не бажаєте його визнати, то зверніться до попередніх відомих дослідників. Наприклад, до К. Студинського, який у 1924 р. відзначив: «То хоч би ми не в силі були погодитися з поглядами Духновича на мову та літературу, все ж таки мусимо признати за ним великі заслуги… А своїм могутнім кличем єднання Галицької Руси із Закарпатською обезпечив Духнович собі серед нас глибоку пам’ятку, а може й безсмертність» (33, с. 66). Тож не фальсифікуйте, пане О. Мазурок, погляди Будителя і Просвітителя всього слов’янства. І не обкрадайте знання у студентів, заявляючи, що він не історик. Нагадаємо Невігласу, що О. Духнович – автор таких праць як «Истинная исторія Карпато-Россов или угорских Русинов…», «Исторія Пряшевской епархии», «О Народах Крайнянских, или Карпатороссах угорских…» та інші (34).

З метою приниження національної  свідомості закарпатців,  О.Мазурок вип’ячує відсутність їх представників на слов’янському з’їзді у Празі 1848 р. (8, с. 17.). Шкода, що він не знає, а ще гірше якщо замовчує інший факт. Мова йде про поїздку делегації на чолі з А. Добрянським до Відня у жовтні 1849 року з вимогами під назвою «Висланства Русинов Угорских». У петиції наголошувалося, що раніше «предметом наших горячих желаний» було «соединити собственно Руськіи краи корунные». Але, оскільки Конституція від 4 березня 1849 р. на думку членів делегації, забезпечить рівноправність народів, то «отступаемо тепер от нашего намерения» до «благосклоннейшого времени».

А в той же час делегація вимагала вирішення таких питань: виділення території компактно заселеної закарпатськими русинами «яко цілость в один округ с особливим сеймом  краєвим», тобто надання краю автономних прав, навчання в школах «руською» (українською) мовою, відкриття в Ужгороді «руської»  академії, заснувати газету і видання її кириличним шрифтом та ін.

19 жовтня 1849 р. делегація була прийнята всіма міністрами австрійського уряду. Міністр правосуддя Г. Шмерлінг, зокрема, пообіцяв: «всі просьби і желанія Народа Вашого которые праведны будуть, за святую обязанность собі держать буду» (35, с. 74). Закарпатську делегацію прийняв і сам імператор Франц Йосиф І. До нього німецькою мовою звернувся А. Добрянський з проханням задовільнити названі вимоги. У відповідь імператор заявив: «Мені було дуже приємно прийняти лояльні побажання угорських русинів, русинський народ був завжди вірним Австрійському дому, і тому Ви можете бути впевнені в тому, що всі Ваші справедливі побажання здійсняться…» (36, с. 143).

З надією, що вимоги будуть задоволені, делегація повернулася додому. Насправді, з усіх вимог була виконана одна – А, Добрянського відразу було призначено референтом і директором канцелярії Ужгородського жупанату. Цю історичну подію детально описала львівська газета «Зоря Галицка» від 27 жовтня 1849 р., а самі матеріали зберігаються у єпископській бібліотеці Пряшева у папці з позолоченими буквами – «Deputatio Ruthenor Hungarico? Vienna, 1849».  Їх опублікував львівський історик І. Свенціцький у 1909 р. і словацький дослідник М. Русинко у 1972 р. (35, с. 66-83).

На жаль , вимоги закарпатської делегації до віденського уряду не були реалізовані. Однак, це документ великої політичної ваги, яким закарпатці засудили економічне і політичне безправ’я і офіційно визнали бажання возз’єднатися з українським народом.

О. Мазурок силкується нав’язати читачам фальшиву ідейку про «меншовартісність» праць XVIII-XIX  ст., оскільки їх автори  були не істориками-професіоналами, а такими собі самоучками. (16, с. 114).  На безпідставність такого твердження вказав російський дослідник історії Закарпаття О. Петров ще в 1930 р. За приклад він називає відомого археолога  Т. Легоцького (1830-1915), автора півтора десятка монографій та близько 300 статей, котрий « не ученый по специальности, но ученый по призванию, всю свою долгую жизнь посвятивший раскопкам в земле» (37, с. 191). А Ю. Жаткович називає істориками всіх закарпатських дослідників минулого краю. Дійсно, всі вони були вихованцями Ужгородської духовної семінарії. Але слушно зауважив у свій час професор І. Гранчак, що «вони були не тільки духовними діячами, але і світськими вченими. Вони внесли важливий вклад в розвиток різних наук, особливо педагогіку й освіту, мовознавство та історію. Праці випускників Ужгородської духовної семінарії слугували інтересам народу. Вони кликали зрозуміти хто ми є і куди належимо, кликали розвивати школу, вчитися любити рідну мову, знати історію рідного краю. Це складало основу культурно-національного відродження русинів» (37а, с. 31). Нагадаємо О. Мазурку, що свою монографію він назвав «Юрій Жаткович як історик та етнограф». Тож не дуріть ні себе, ні читачів, зокрема студентів.

Замість того, щоб навести нашу оцінку спадщини істориків і висловити своє ставлення до неї, автор опусу з хистом бухгалтера точно підрахував скільки кожному досліднику виділено нами сторінок, скільки зроблено покликів, скільки разів згадується наше прізвище і таке інше.

Вигадкою є твердження про  те, що нібито оминаємо історіографічні праці М. Грушевського. Насправді про його праці, як і про праці Є. Перфецького, О. Петрова, Ю. Яворського, В. Францева, К. Грота, В. Ламанського, Л. Василевського йде мова в окремому розділі монографії «Історична наука на Закарпатті» (15, с. 16-23).

Опус О. Мазурка засвідчує вкрай негативне його ставлення до молодих науковців, яких готовий втопити в ложці води і в той же час не соромиться закликати «стати охайнішим у моральному плані, кращим» (8, с. 83). Дійсно, йому би стати на коліна перед колишніми своїми аспірантами і просити у них прощення за те, що під його «мудрим» керівництвом вони ще й сьогодні не захистили кандидатські дисертації. Йому би слід вибачитися і перед професорсько-викладацьким колективом, що він, як голова редколегії, «успішно» позбавив «Науковий вісник Ужгородського університету. Серія Історія» статусу ВАКівського видання. За всі роки не організував жодну наукову конференцію, видання хоча б одного збірника статей. Його цікавлять не інтереси колективу, а свої, особисті. Це такий собі професор «сам у собі», пустоцвіт. Він заплутався навіть у власних претензіях щодо методу характеристики маловідомого загалу твору. Засуджуючи наведення кількості сторінок, назв розділів і параграфів, він так само робить ще з 2001 р. аналізуючи працю Ю. Жатковича «Замітки етнографічні, з Угорської Русі»: оригінал рукопису форматом 17 Х 20 см займає 135 сторінок дрібного почерку – приблизно 5 друкованих аркушів, весь текст Жаткович розділив на 28 однакових за обсягом параграфів, кожний параграф присвячений … (16, с. 156). Тож коли ця «метода» критикана була справедлива – у минулому, сьогодні чи ніколи?

О. Мазурку дуже недовподоби навіть поклики (10, с. 104-115) і рецензії на наші праці українських (Я. С. Калакура, В. В. Кравченко, В. Масненко, С. А. Копилов, С. В. Віднянський, В. В. Гоцуляк) та зарубіжних вчених (П.-Р. Магочій, І. Удварі, А. Пекар, М. Досталь, А. Пушкаш.) (10, с. 179-190). Аби врятувати читачів від фальсифікаційного чаду О. Мазурка, наведемо декілька уривків з листів вітчизняних і зарубіжних вчених про наші скромні здобутки:

Ф.П. Шевченко, професор, чл.-кор. АН України: «Щиро вдячний вам за вашу цікаву книгу (Історіографія Закарпаття в новітній час (1917-1985). Вітаю з творчим успіхом та бажаю нових наукових досягнень» (1988) (10, с. 144);

М. П. Ковальський, професор Національного університету «Острозька Академія»: «Автореферат Вашої докторської дисертації, якої честь для мене мати у своєму зібранні і мати тепер змогу використовувати Ваш творчий доробок і для себе і для студентів Острозької академії, Вашої нової праці про Ю.Гуцу-Венеліна, про якого, до речі, в Україні, навіть у синтетичних працях надто мало говориться…» (1996) (10, с. 147) ;

«Сучасний ужгородський історіограф Ужгородського університету Дмитро Данилюк, який вже з середини 1980-х років плідно й наполегливо досліджує розвиток історичної науки в Закарпатті, є по суті першим істориком Закарпатської історичної науки, починаючи з XVIII» (10, с. 41).

В. Г. Сарбей , професор Київського інституту історії: «…одержав Вашу чудову монографію («Історія Закарпаття в біографіях і портретах»).. шлю своє щире високоповажне поздоровлення з виходом у світ такої поважної, такої патріотичної і такої глибоко наукової праці. Знаю літературу з історії Закарпаття, а тому з усією відповідальністю заявляю, що вихід книги Д. Данилюка – це визначна історіографічна подія…» (1997). (10, с. 145).

Я. С. Калакура, професор, Київський національний університет: «Я побачив Вашу монографію («Історична наука на Закарпатті») у НБ ім. Вернадського… Ви справді провели величезну аналітичну роботу… Я неминуче скористаюсь і деяким фактичним матеріалом, адже на Закарпатті українська історіографія має давню традицію, і завдяки історикам краю закарпатці ніколи не відривалися духовно від Соборної України… Насамперед, сердечно вітаю з виходом у світ нової Вашої праці з української історіографії («Історична думка на Закарпатті епохи національного відродження» (2009)… Особливої уваги заслуговує персоналістичний підхід і винятково цінні хрестоматійні матеріали, як додаток… З повагою і вдячністю) (10, с. 146, 147).

Г. К. Венедиктов, Російська АН: «Рад был получить от Вас письмо. Спасибо за внимание к моим работам о Ю. И. Венелине, ученой деятельностью которого я продолжаю интересоваться и что-то писать. Последняя работа, которую я с удовольствием Вам посылаю, – публикация «Ученое путешествие Ю. И. Венелина в Болгарию  (1830-1831 гг.)». Надеюсь она будет полезна всем, кто интересуется Ю. И. Венелиным. Наверное знаете, что в 1997 г. Я издал сохранившуюся в рукописи «Грамматику нынешнего болгарского наречия». Обе эти публикации я рассматриваю как полезный вклад в венелиноведение… желаю Вам доброго здоровья и успехов дальнейших… Мне передали Вашу книгу «Історична думка на Закарпатті». Большое, сердечное Вам спасибо за книгу и за память, хотя лично мы с Вами и не знакомы… Я рад, что мне удалось оживить архивные материалы о деятельности знаменитого земляка» (10, с. 145, 146).

Наші скромні здобутки у вивченні наукової спадщини істориків Закарпаття XVІІІ – першої половини ХХ століття і збереження її для нащадків образно оцінив проф. УжНУ С. Федака: «Із задоволенням сприймаємо зізнання студентки УжНУ Ганни Тарканій в тому, що завдяки таким науковцям, як професор Д. Данилюк, Закарпаття не втратить славетних імен своєї історії» (Погляд. – 2003. – 21 червня). Від себе професор додав: «Тепер закарпатці можуть по-справжньому сприйняти слова, сказані у свій час митрополитом Іларіоном Ярославу Мудрому: «Не в худій і убогій країні живемо, а у знаній в усіх країнах світу»» (12, с. 181.).

Приємно відзначаємо той факт, що наукова громадськість схвально сприйняла нашу інформацію про розвиток історичної думки на Закарпатті у XVIII – першій половині  ХХ  ст. Ось слова подяки директора Наукової бібліотеки Національного університету «Острозька академія» п. А.О. Цапін: «Прийміть найщирішу вдячність за книгу «Історіограф Дмитро Данилюк: Біобібліографічний покажчик», яку Ви подарували нашій бібліотеці. За Вашого сприяння студенти та професорсько-викладацький склад Національного університету «Острозька академія» зможуть використати це джерело в науково-дослідницькій діяльності, а також почерпнути багато інформації про здобутки наукової, викладацької, методичної, громадської діяльності за період з 1964 до 2011 року.

Бажаємо Вам міцного здоров’я, Божого благословення, успіхів у всіх Ваших справах та починаннях. Із вдячністю та повагою, директор Наукової бібліотеки – А.О. Цапін». Лист у нашому особистому архіві.

На особливу увагу заслуговують і рецензії словацьких вчених, зокрема О. Рудловчак, яка нашу монографію «Історична наука на Закарпатті» назвала «Біблією Карпатознавства». Нехай читач не поважає за нескромність, але заради справедливості наведемо слова вдячності відомої вченої: «Сумлінно, з широкою обізнаністю укладене Святе Письмо закарпатських русинів. Дай Бог йому щасливої путі до читачів і щирого прийняття спеціалістами. Тішить  мене й те, що так багато в книзі ілюстрацій. Сучасник наш «воочію» може переконатися в тому, яка славна і багата спадщина нашого духу» (38, с. 54). Другий словацький вчений, Андрій Ковач, монографію «Історична наука на Закарпатті (кінець XVIII – перша половина ХХ ст.)» назвав «довгоочікуваною, великою і корисною працею» (10, с. 20).

Названа наша монографія привернула увагу навіть італійського дослідника духовності Закарпаття Луки Кальві – професора української мови і літератури університету КАФОСКАІ, Венеція, академіка міжнародної Слов’янської Академії. Відмітивши окремі недоліки, він зробив висновок, що вони «ніяк не змінюють і не зменшують вартість книжки, яка є, водночас, прекрасним історіографічним аналізом історії цих земель, матеріалом для методологічної дискусії, і великим вступом до історії Закарпаття для українців та не українців, в тому числі також для тих, хто себе за українця не вважає» (39, с. 41)

А хто згадує творіння О. Мазурка? Ніхто! Це про щось свідчить! Хоча ні, бо, як стверджує він самий, їх читали аж – у Бердичеві! (8, с.14).

Наші дослідження наукової спадщини закарпатських вчених викликали значний інтерес у зарубіжних дослідників і виявили бажання ознайомитися з нею. Так, у 2001 році ми консультували аспіранта Флорентійського (Італія) університету Андреа де Тірро, який вивчав рукописи, зокрема, написаний М. Лучкаєм словник ефіопських мов. Велику зацікавленість до лучкаєвої «Історії карпатських русинів» виявила румунська вчена М. Ласло-Куцюк. Посол України в Румунії О. Чалий письмово звернувся до ректора Ужгородського університету проф. В. Сливки з проханням допомогти їй у вивченні джерел у праці М. Лучкая і надати копії відповідних документів. При цьому вона відзначила, що «зарадити цій справі міг би доцент історичного факультету Ужгородського університету Д. Данилюк, який є « найбільшим спеціалістом стосовно досліджень творчої спадщини М. Лучкая»». Прохання посла було задоволено (10, с. 148).

Головна риса опусу О. Мазурка – відсутність наукової дискусії навколо нашої оцінки спадщини закарпатських істориків XVIII – першої половини ХХ ст. Замість наведення відповідних аргументів автор за основу бере байки, анекдоти, притчі. І зізнається, що робить це після того як «випив п’ять столових ложок оковитої» (8, с. 148). Дійсно, у такому стані він був здатний не на наукову дискусію, а лише вказати, що не так розміщені цитати на четвертій обкладинці монографії, які сповна прокоментовані у тексті та ряд інших закидів, які не заслуговують не те, що уваги, а того паперу на якому вони написані. Тобто, вишкребтав все що зміг, щоб не проґавити «блоху». І коли вживає словосполучення «ловці бліх», то, звісно, має на увазі себе. І треба визнати, що з цим «почесним» завданням О. Мазурок справився блискуче. Зате проігнорував нашу оцінку спадщини істориків другої половини XIХ – першої половини ХХ ст. – А. Кралицького, І. Дулішковича, Є. Фенцика, В. Гаджеги, І. Кондратовича, І Панькевича, М. Лелекача, Ф. Потушняка та ін. Нічого не сказано і про визначення нами ролі товариства «Просвіта», «Общества им. А. Духновича», «Подкарпатского Общества Наук», десятка періодичних видань в дослідженні історії краю, про дискусії навколо багатьох проблем.

Опус О. Мазурка досить об’ємний, але цілком пустопорожний з точки зору аналізу наукової спадщини закарпатських істориків XVIII – першої половини ХХ ст.. Він не задав собі труда оцінити хоча б одну їх працю. Дивно, як в його голові могла зародитися ідея порівняти процес дослідження закарпатськими вченими історії краю із … вагітністю жінок? (8, с. 89). Але зізнається, що це прийшло в голову «після третього гранчака сливовиці» (8, с. 35). Ось такий «науковий» метод аналізу історії закарпатської історіографії. Соромно читати! І цей мотлох покрив всі сторінки рецензованого опусу. Одним словом – це невдала спроба позбавити читачів можливості ознайомитися з процесом розгортанням історичних досліджень у 1919-1944 рр. Це і є справжній злочин О. Мазурка перед Наукою і всіма шанувальниками історії рідного краю.

О. Мазурок роками волає, повторюючи вимогу Ю. Жатковича про необхідність написати історію Закарпаття, яка  відповідала б вимогам історичної науки. Він з пафосом питає: «чому ж досі немає фундаментальної праці з історії Закарпаття, адже від І. Базиловича до початку ХХІ ст. – добрячий шмат часу?!» (8, с. 31.). Він не втомлюється критикувати «Нариси історії Закарпаття» у 3-х томах (Ужгород, 1993, 1995, 2003), ретельно перелічує розділи, наводить кількість сторінок і без всякого аналізу заявляє, що читач «винесе думку про те, що домінуючим фактором в історії Закарпаття була класова боротьба»  (8, с.122). І це в той час, коли у кожному томі культура, освіта, наука розглядаються в декількох розділах.

Пане О. Мазурок! Хто і що заважає вам організувати авторський колектив, скласти план-проспект і написати історію Закарпаття на найвищому науковому рівні. Так як зробили у свій час доброї пам’яті професори І. Гранчак і М. Болдижар? Звичайно, для цього потрібні глибокі знання і організаторські здібності, яких у вас катма.

Закарпатські вчені зробили стільки, скільки змогли у свій час. О. Мазурку слід би не показувати свою майстерність у нав’язуванні ярликів (войовниче і безпросвітне невігластво, крутійство, кон’юктурщина), а самому взятися за роботу і показати результат, бо справедливо зауважували латиняни: «Facile dictu, difficile factu» («Легко говорити, важко зробити»). А критикувати, за словами О. Духновича, «каждый дурак может. Но не каждый знает». О. Мазурку доцільно заглянути і в спадщину М. Лучкая у якій побачить такий приклад наукової етики: «Критик найліпше зробить, якщо мовчки виконає щось краще». Вчитись треба наукової етики у закарпатських культурно-освітніх діячів і вчених!

О. Мазурок намагається вдарити і в патріотичну струну – повчає любити Батьківщину, наголошуючи на тому, що «… нас нестерпно тягне додому, оскільки це – наша пуповина, яка пов’язує нас із минулим» (8, с. 56). Не йому це робити, бо цьому мене вчили всі мої попередні покоління. Якщо для нього Батьківщина там, де добре, то для мене, корінного закарпатця, добре там, де Батьківщина. Ось у цьому і різниця між нами!. І коли переказує деякі віхи у нашій біографії, то краще б розказав про свою, зокрема як опинився не на Батьківщині, а влаштувався вчителем у школі вечірньої форми навчання в одному із сіл Тячівщини. Йому слід би пам’ятати такі повчальні слова О. Духновича: «кто отечество свое не почитает, той сирота есть, без отца, без матери».

О. Мазурок – неперевершений майстер замовчування фактів, які переконливо свідчать про певні досягнення закарпатської історіографії XVIII – першої половини ХХ ст. і охарактеризовані у наших дослідженнях. Його стиль викладу матеріалу грубий, претензії необґрунтовані, лексика далека від морально-етичних норм і не властива педагогу вищої школи. Про таких член-кореспондент Угорської Академії наук В. Довгович ще у 1824 р. сказав так: «Подиву немає меж, коли Письменник висловить іноді таке (як би то сказати м’якше?) безглузде твердження, що не лише суперечить дійсності й тверезому глузду, але й ображає націю» (40, с. 9). О. Мазурок зізнається, що його оповідь ненаукова, а ми додамо, що наповнена фальсифікаціями, образами, зневагою до всіх і вся. Для змалювання власного морального обличчя він не гидує використати навіть – потвору (8, С. 23) і запевняє, що його «навіки вічні осідлав злий дух графоманства і фальсифікаторства. На віки вічні!». Це – правда. Оповідь О. Мазурка – жменя бруду, кинутого нечистою рукою у світлий ювілей – 70-ліття істфаку УжНУ і у всю скарбницю духовності закарпатців

Це – дійсно  злочин проти Науки і її творців, нинішнього і прийдешніх поколінь краян. Залишати його поза увагою неможливо, бо ж заповідав нам богослов, вчений-славіст М. Лучкай – «… одну тільки моральність треба цінувати, аморальність же – зневажати і викорінювати, якими тільки можна, найбільш діючими засобами» (41, с. 103).

Одним із таких засобів є об’єктивне вивчення наукової спадщини істориків Закарпаття XVIII – першої половини ХХ століття. З приводу цього відомий її знавець Ю. Жаткович справедливо писав: «многі так судять,ож рускій народ … до часов Маріи Терезіи и даже до народопросвітительного закона рока 1868-го, во совершенном невіжестві, то есть без всякои науки жив. Но сякий суд фальшивый є» (16, с. 169). Це  – відповідь вченого недоброзичливцям минулих років.

Дана рецензія – відповідь О. Мазурку, сучасному фальсифікатору історії освіти й науки Закарпаття. Про це йдеться і в попередніх наших статтях (42). При цьому, на відміну від пана О. Мазурка, дотримуємося мудрої поради древніх: «Hominen non odi, sed eius vitia» («Я зневажаю не людину, а її вади»).

А комплекс питань від найдавніших часів до сьогодення розглядаємо у посібнику «Історія Закарпаття» (43), який позитивно оцінений на всеукраїнському рівні. (44, с. 171-174).

Література :

  1. Цит за: Рудловчак О. Біля витоків багатоводної ріки. До 200-ліття від дня народження Михайла Лучкая / Олена Рудловчак // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. – Пряшів, 1990.
  2. Лавровский Н. Гимназия высших наук князя Безбородько // Гимназия высших наук и Лицей князя Безбородько. Издание второе, исправленное и дополненное / Н. Лавровский. – СПб., 1881.
  3. Сборник постановлений по Министерству Народного Просвещения Царствования императора Александра І. 1802-1825. – Т. 1. – СПб., 1875.
  4. Журнал Министерства Народного Просвещения. – СПб., 1822. Январь.
  5. Безсонов П. Юрий Иванович Венелин // Журнал Министерства Народного Просвещения / П. Безсонов. – М., 1882. – Ч. ССХХІ.
  6. Франко І. Болгарські праці М. Драгоманова / І. Франко // Зібрання творів у п’ятдесяти томах. – К., 1986. – Т. 46, кн. 2.

6а. Дешко А. О Карпатской Руси // Дешко А. – Киевская старина. – К., 1887. – Т. ХІХ.

6б. Вістник для Русинов Австрійскои держави. – 1863. – Ч. 43.

6в. Данилюк Д. Історія Закарпаття в біографіях і портретах. / Дмитро Данилюк. – Ужгород, 1997.

  1. Цит. за: Флоровский А. Заметки И.С. Орлая о Карпатской Руси (1828) / А. Флоровский // Карпатский свет. – Ужгород, 1928. – №9.
  2. Мазурок Олег. Чому мовчать сурми Кліо? / Олег Мазурок. – Ужгород. 2015. – 153 с.
  3. Данилюк Д. М. Лучкай – патріарх закарпатської історіографії. / Д. Данилюк – Ужгород, 1995. – 62 с.; Данилюк Д. Ю. І. Гуца-Венелін. / Д. Данилюк. Ужгород, 1995. – 43 с.; Данилюк Д Історія Закарпаття в біографіях і портретах (З давніх часів до початку ХХ ст.) / Д. Данилюк. – Ужгород: «Патент», 1997. – 289 с.; Данилюк Д. Історична наука на Закарпатті (кінець XVIII – перша половина ХХ ст.) / Д. Данилюк. – Ужгород, 1999. – 352 с.; Данилюк Д. Історична думка на Закарпатті епохи національного відродження (кінець XVIII – середини ХІХ ст.) / Д. Данилюк. – Ужгород, 2009. – 400 с.
  4. Див.: Історіограф Дмитро Данилюк. Біобібліографічний покажчик. – Ужгород, Вид-во В. Падяка, 2011. – 200 с.
  5. Венелин Ю. Мысли объ истории вообще и русской в частности // Ю. Венелін. З наукової спадщини визначного славіста. Укладання Д. Данилюка. Факсим. Вид.: 1834, 1847, 1899, 1905, 1988) / Ю. Венелин. – Ужгород: Вид-во В. Падяка, 2002. – 184 с.
  6. Іван Семенович Орлай. З наукової спадщини. Видання друге, доповнене. Упорядник Д. Данилюк / І. Орлай. – Ужгород, 2007. – 192 с.
  7. Данилюк Д. Із відстані двох століть / Д. Данилюк, Й. Баглай  // Закарпатська правда. – 1988. – 21 грудня.
  8. Мазурок О. «… Історію угро-русів, якщо брати до уваги вимоги сучасної історіографії, досі не написано… / Мазурок О. – Ужгород, 2009.
  9. Данилюк Д. Історична наука на Закарпатті (кінець XVIII – перша половина ХХ ст.) / Д. Данилюк. – Ужгород, 1999.
  10. Мазурок О. Юрій Жаткович як історик та етнограф / Олег Мазурок. – Ужгород, 2001.
  11. Див.: Ляховський Л.А. Коли виникла історична наука / Л.А. Ляховський // Український історичний журнал. – К., 1964. – № 3; Гайденко П.П. Эволюция понятия науки (XVII-XVIII вв.) / П.П.Гайденко. – М., 1987; Ясперс Карл. Смысл и назначение истории / Карл Ясперс. – М., 1991.
  12. Франко И. Южнорусская литература І.Франко. – Зібрання творів у п‘ятдесяти томах. – Т. 41, кн. 2. – К., 1986.
  13. Франко І. І ми в Європі / І. Франко. Зібрання творів у п‘ятдесяти томах. – Т. 46, кн. 2. – К., 1986.
  14. Перфецкій Є. Обзор Угороруской исторіографіи / Є. Перфецкій // Известия отдела руского языка и словестности императорской Академии наук. – Т. ХІХ. – Кн. – Санкт-Петербург, 1914.
  15. Перфецький Є. Перший історик Угорської України – Іоаникій Базилович / Є. Перфецький // Наше минуле. – К., 1918. – Книга. – Ч. 3.
  16. Левицький І. Прикарпатська Русь в ХІХ віці в біографіях і портретах її деятелей. – Львів, 1899. – Т. 1. – Вип. 2.
  17. Костомаров Н. Исторические произведения. Автобиография / Н. Костомаров. – К., 1989.
  18. Жаткович Ю. Михаил Лучкай / Ю. Жаткович // Месяцеслов на 1910 г. – Унгвар, 1909.
  19. Газ. «Свет». – Унгвар, 1870. – Ч. 12, 26 марта.
  20. Проект иезуита об уничтожении восточного обряда в древних руских краях Польши (которые привести в испольнение некоторые домагались и на Украине), изданный года 1717 // ДАЗО, ф. 64, оп. 1, спр. 34. – 4 арк.

26а.Лучкай Михаил. Церковныя Беседы. Будин. 1831. – Ч.2. С.7

  1. История славянских литератур А. Пыпина и В. Спасовича. – С. Петербург, 1879.
  2. Гаджега В. Михаил Лучкай. Житєпис и творы. Післямова Д.Данилюка. Факсимільне видання. – Ужгород, 2000. – 136 с.
  3. Удварі І. Збирька жерел про студії русинського писемства. Кириличні уббіжники мукачівського єпископа Андрія Бачинського. – Ніредьгаза, 2002.
  4. Михайло Лучкай Граматика слов’яно-руська. Переклад з латинської П. М. Лизанця та Ю.М. Сака. / М.Лучкай. – Київ, 1989.
  5. Між Карпатами і Татрами. Збірник перекладів студентів-словакістів УжНУ. – Вип. 6. – Упорядник Т. Ліхтей. – Ужгород, 2007.
  6. Вісник для русинов Австрійской держави. – 1850. – № 4.
  7. Студинський К. А. Духнович і Галичина / К. Студинський. – Львів, 1924.
  8. О. Духнович. З наукової спадщини будителя. Укладач Д. Данилюк / О. Духнович. – Ужгород: Видавництво В. Падяка, 2003. – 104 с.
  9. Висланства Русинов Угорских В Відни Пред Высоким Министерством И Всесвітлым Єго Величества Троном Діланя Місяца Октобрія 1849 // Науковий збірник музею української культури. – Пряшів, 1972, № 6. – Книга перша. – С. 66-83.
  10. Свенцицкий И. С. Материаллы по истории возрождения Карпатской Руси / И.С. Свенцицкий // Научно-литературный сборник Галицко-Русской Матицы за 1908 год. – Львов, 1909. – С. 129-145 .
  11. Петров А. Древнейшія грамоти по исторіи Карпаторусской церкви и іерархіи. 1391-1498 г. – Прага, 1930.

37а.Гранчак І. Роль Ужгородської духовної семінарії в розвитку культурного відродження Закарпаття в першій половині ХІХ ст.. / І. Гранчак Важливі віхи в історії Мукачівської греко-католицької єпархії. – Ужгород, 1998.

  1. Листи Олени Рудловчак на Батьківщину. Відгуки визначного карпатознавця на наукові здобутки закарпатських вчених останнього часу // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія історія. Вип. 5. – Ужгород: вид. В. Падяка,  – С. 42-55.
  2. Лука Кальві. Д. Данилюк «Історична наука на Закарпатті (кінець ХVІІІ – перша половина ХХ ст.)». – Ужгород, 1999 / Лука Кальві // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія Історія. Вип. 5.– Ужгород: вид. В. Падяка, 2000. – С. 40-42.
  3. Довгович В. Зауваження до етнографії як науки / Переклад з угорської Н. Коляджин / В. Довгович. – Ужгород, 2003.
  4. Лучкай М. Історія карпатських русинів / М. Лучкай. – Т. 2. – Ужгород, 2000.
  5. Данилюк Д. Суд фальшивий, або Ще раз про закарпатську «меншовартісність» // Карпатський світ. Історико-краєзнавчий, літературно-мистецький журнал / Д. Данилюк. – Ужгород, 2005. – №1. – С. 79-99; Данилюк Д. За об’єктивне вивчення історії закарпатської історіографії, або Фарисейство критика містечкового масштабу / Д. Данилюк // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія Історія. Вип. 26. – Ужгород: Говерла, 2011. – С. 256-263.
  6. Дмитро Данилюк. Історія Закарпаття / Д. Данилюк. – Ужгород: Видавництво В. Падяка, 2013. – 304 с.
  7. Калакура Я. Закарпаття очима знаного історіографа та краєзнавця / Я. Калакура // Краєзнавство. Науковий журнал. – № 3/4 (88/89). – К., 2014, – С. 171-174.

Дмитро ДАНИЛЮК,

професор, доктор історичних наук, Заслужений професор Ужгородського національного університету

У пошуках правди про смерть Августина Волошина (до 70-річчя відходу у вічність Президента Карпатської України)

Avgust-7Про останні місяці життя Президента Карпатської України Августина Волошина у Лефортівській в’язниці та його смерть у Бутирській лікарні в період допитів слідчими військової контррозвідки “Смерш” у липні 1945 року написано чимало. Я був причетний до архівного пошуку та забезпечення можливості широкому колу української та світової громадськості й особисто ознайомився у 1989 році з оригіналом його слідчої справи.

Продовження

Біографічні спогади про закарпатське село Худльово

Борис Марухнич

Борис Марухнич

Народився я в мальовничому селі з рідкісним географічним розташуванням. Худльовом його називають. Розкішна природа панує в селі та навколо нього. Більшість житлових будинків знаходиться на рівнині обабіч берегів річки Віоли. На її лівому березі хати ланцюжком піднімаються на пагорби, і дружно туляться до підніжжя гори Бурлуг. Гора, наче квочка, що боронить своїм тілом малих курчат, захищає село від північних вітрів. Продовження

Особливості традиційного ложкарства українців Закарпаття

OLYMPUS DIGITAL CAMERAЛожки є неодмінним атрибутом нашого побуту. Тепер простіше купити готовий заводский виріб, однак ще в середині ХХ століття на Закарпатті були поширені ложки ручної роботи. Їх робили переважно з дерева (з глини та металу рідко), оскільки це найбільш доступний та легкий для обробки матеріал, а крім того деревянною ложкою важко обпектися, на відміну від металевої. Ложки використовували для практичних потреб, але вони виконували й певні обрядові функції.

Продовження