Категорія: Статті

Переглядів: 60

Вибори до сойму-парламенту Карпатської України: думки з приводу справедливості та інсинуацій…

вибСьогодні минає 80-та річниця виборів до сойму Карпатської України – першого в історії Закарпаття регіонального парламенту. Ще на початку 1920 років чехословацька влада обіцяла запровадити його як інституцію демократичного управління й автономний законодавчий орган. Однак обіцянка виявилася справжньою маніпуляцією тогочасних владних мужів, інструментом популізму в руках багатьох чехословацьких і місцевих політиків та політичних сил. Виправити цю історичну помилку Прага погодилася вже у період, коли її державний організм переживав не найкращі часи – внутрішня державно-суспільна криза і зовнішньополітичні загрозливі для національної безпеки обставини. День голосування було обрано автономним урядом на підставі конституційного закону чехословацького парламенту від 22 листопада 1938 року, за яким воно мало відбутись протягом п’яти наступних місяців.  Продовження

Масони та Закарпаття: реальні персони і міфічне припущення…

220px-Pantacle_MartinismeПитання масонства в історії Закарпаття, є однією із потаємних сторінок минулого, так само як і мірило таємничості самого орденського інституту. Чого тут більше – правди чи міфу – питання, відповідь на яке можуть дати науковці-дослідники. Так чи інакше, але відомо, що чимало славетних вихідців із Закарпаття були масонами. Це переважно ті, хто поїхали працювати і служити в Російську імперію, де вплив масонства був значним серед творчої та державної еліти у 18 – 19 ст. «Моду» на масонство в Росію завіз ще російський імператор Петро І. Продовження

Етнодемографічна структура населення Підкарпатської Русі (Карпатської України)

250px000-Subcarpathia_Carpatho-Ukraine_uk.svgНапередодні відзначення 80-річчя проголошення незалежності Карпатської України акцентуємо увагу на етнічній складовій та її динаміці у 1930-х роках на Підкарпатській Русі та у Карпатській Україні…

За результатами перепису населення на грудень 1930 року в Підкарпатській Русі проживало 725 357 чол. Відповідно до номенклатури чехословацького перепису, серед них було: 450 925 громадян «руської та малоруської (української) національності» (62,2 %), 115 805 угорців (16 %), 95 008 євреїв (13 %), 34 511 чехів і словаків (4,8 %), 13 804 німців (1,9 %), 12 777 румунів (1,7 %), 1 442 ромів (0,2 %), 610 поляків, 193 сербів і хорватів та 282 представники інших етнічних груп (Мигович І. І., Макара М. П. Закарпатський соціум: етнологічний аспект. Ужгород: Патент, 2000. С.5). Продовження

«Діамант» народної творчості українців Мармарощини

Коломийки МармарощиниІсторична репліка навіяна подіями наших днів та знахідкою в бібліотеці. Під час опрацювання примірників цілого ряду закарпатських, галицьких та буковинських українських часописів національно-демократичного напряму міжвоєнного періоду, що зберігаються в фондах Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника, мною звернуто увагу на феномен разючої злободневності багатьох їх публікацій. Багато статей хочеться безпосередньо цитувати, настільки вони актуальні. Впевнений, що й інші українські часописи міжвоєнного періоду, які редагувалися справжніми патріотами, талановитими журналістами, витонченими політологами, вмілими аналітиками, обізнаними істориками тощо, можуть при їх ретельному вивченні проявитися з цього боку. Події сьогодення в Україні та світі свідчать, що ці видання ще зарано «списувати» лише на зберігання в архів. Продовження

Січень в історії Закарпаття: день за днем…

354875Шановні наші читачі! Розпочинаємо нову рубрику «Календар «заКарпатія» – День за Днем», який нагадуватиме нам про різні, хоч і не всі, але цікаві події з історії нашого регіону. Якщо знаєте про місцеві події, то пишіть і доповнюйте Календар… Щодня публікуємо рубрику на нашій сторінці у соціальній мережі Фейсбук. А на сайті подаватимемо зведені матеріали один раз у місяць. То ж у добру путь…

#Календар_ЗаКарпатія #День_за_Днем
#1_СІЧНЯ

1896 – народився Іван Парканій – головний радник Президентів Чехословаччини Т. Масарика, Е. Бенеша, Е. Гахи, К. Готвальда

1922 – Президент Першої Чехословацької республіки у парламентському виступі згадав про тодішнє Закарпаття такими словами: «Подкарпатська Русь є найбільш занедбаною територією. Наслідки довоєнного угорського абсолютизму та «мадяризації» найбільше відчуваються саме в Подкарпатській Русі…»

1937 – вийшов на пенсію останній Президент Земської адміністрації Подкарпатської Русі Антонін Розсипал

1939 – розпочалася реорганізація місцевих органів влади Карпатської України

1943 – до складу Угорського парламенту кооптовані депутати від тодішнього Закарпаття Петро Дем’янович, Андрій Кричфалуші-Грабар, Стефан Ганьо

#Календар_ЗаКарпатія #День_за_Днем
#2_СІЧНЯ

1904 – «Греко-католицька газета» розпочала дискусію про ведення в тогочасному Закарпатті літургії угорською мовою

1941 – Ужгородська поліція облікувала транспорт міста: 135 приватних авто, 54 таксі, 1 автобус, 54 мотоцикли, 40 вантажівок, 2085 велосипедів, 44 карети

#Календар_ЗаКарпатія #День_за_Днем
#3_СІЧНЯ

1907 – народилася відома крайова поетеса Миколая Божук (Великий Бичків)

1919 – на посаду Губернатора Руської Крайни (тоді угорська офіційна назва Закарпаття) вступив Августин Штефан

1961 – розпочала роботу спеціальна радянська державна комісія з вивчення «процесу оправославлювання» в Закарпатській області

#Календар_ЗаКарпатія #День_за_Днем
#4_СІЧНЯ

1920 – створення фінансового реферату і реферату (відділу) соціальної опіки Цивільного управління Подкарпатської Русі

1945 – група чехословацьких чиновників на чолі з представником їхнього уряду Франтішком Нємецом організовано переїхали з Хуста в Кошице, що ознаменувало остаточний процес радянізації органів місцевої влади в Закарпатській Україні

#Календар_ЗаКарпатія #День_за_Днем
#5_СІЧНЯ

1894 – народився відомий художник і педагог Іштван Кутлан (Фанчиково)

1942 – новим регентським комісаром Підкарпаття (тодішня назва Закарпаття у складі Угорщини) призначений Вілмош Пал Томчані

#Календар_ЗаКарпатія #День_за_Днем
#6_СІЧНЯ

1882 – народився відомий чеський прозаїк Іван Ольбрахт, котрий побував у Подкарпатській Русі в 1930-х роках, результатом чого стали творчі доробки: роман «Микола Шугай, розбiйник» (Прага: Сфiнкс, 1933), нариси «Гори i столiття» (Прага: Мелантрiх, 1935), збiрка оповiдань i повiстi – «Голет у долинi» (Прага: Мелантрiх, 1937)

1910 – народився композитор і диригент Євген Шерегій (Дусино), брат Юрія-Августина, імена яких носить Закарпатський обласний український музично-драматичний театр

1939 – в Росвигові під Мукачево відбулася «битва на Водохреща» (названа за Григоріанським календарем) між угорськими і чехословацькими військами

1944 – Президент Чехословаччини Едвард Бенеш на зустрічі з англійським прем’єром Уінстоном Черчілем показав йому карту, на якій Закарпаття було зображене вже у складі СРСР

#Календар_ЗаКарпатія #День_за_Днем
#7_СІЧНЯ

1921 – народилася журналістка і громадська активістка Зірка Ґренджа-Донська, донька відомого діяча Закарпаття Василя Ґренджі-Донського (Ужгород). Впорядкувала і видала 12 томів його праць, серед яких і Щоденник «Щастя і горе Карпатської України»

1924 – вийшла постанова чехословацького уряду про регулювання порядку проведення перших в історії тодішнього Закарпаття (Подкарпатська Русь) парламентських виборів на пропорційній основі

#Календар_ЗаКарпатія #День_за_Днем
#8_СІЧНЯ

1918 – виголошено 14 пунктів післявоєнного міжнародного світоустрою Відро Вільсона, Президента США, який був одним із світових лідерів, що дали добро на створення Першої Чехословацької Республіки, до складу якої під назвою Подкарпатська Русь увійшло тогочасне Закарпаття

1919 – у Ясіня проголошено Гуцульську Республіку, а її Президентом обрано Степана Клочурака

1939 – у Хусті відбулися установчі збори Українсько-німецького товариства. Очолив організацію Федір Ревай

1939 – напад угорських терористів на с. Довге

1958 – СРСР уклав угоду з Чехословаччиною про остаточне врегулювання майнових і фінансових питань, пов’язаних із приєднанням Закарпатської України до УРСР

#Календар_ЗаКарпатія #День_за_Днем
#9_СІЧНЯ

1789 – народився відомий лікар і фізик Йожеф Чорба (Виноградово)

1919 – до Ясіня прибула підмога з Галичини: сотня галицьких стрільців та чота з Коломиї

1945 – виголошено Декрет народної Ради Закарпатської України, згідно з яким «вся повнота влади в Закарпатській Україні належить народу і здійснюється через вільно обрані ним представницькі органи – Народні комітети на місцях і Народну Раду в центрі»

#Календар_ЗаКарпатія #День_за_Днем
#10_СІЧНЯ

1924 – народився закарпатський історик і літературознавець Яків Штернберг (Орадея, Трансільванія)

1929 – народився заслужений працівник культури УРСР Василь Поляк (Іршава)

1936 – народився прозаїк Степан Лендєл (Герцівці)

1990 – створена Мукачівська організація Української Гельсінської Спілки

#Календар_ЗаКарпатія #День_за_Днем
#11_СІЧНЯ

1893 – народився культурно-громадський діяч і педагог Августин Штефан (Порошково)

1901 – народився політико-партійний діяч Олекса Борканюк, лідер Закарпатської крайової організацій комуністичної партії Чехословаччини (Ясіня)

1919 – жителі Синевирської Поляни прийняли рішення про возз’єднання з Україною

#Календар_ЗаКарпатія #День_за_Днем
#12_СІЧНЯ

1864 – народився відомий історик, учений Антоній Годинка

1878 – народився науковець, поет і драматург Василь Пачовський

1900 – народився закарпатський казкар Василь Заяць (Чорний Потік)

1916 – народився заслужений вчитель України Золтан Баконій (Невицьке)

1919 – до Ужгорода ввійшов 31-й полк чехословацьких військ під командуванням італійського полковника Амедео Чіаффі

1939 – розпорядження прем’єра Августина Волошина про розпуск політичних партій в Карпатській Україні та призначення виборів на 12 лютого до регіонального парламенту – Сойму

#Календар_ЗаКарпатія #День_за_Днем
#13_СІЧНЯ

1918 – народився вчений, педагог, перший декан історичного факультету Ужгородського університету Петро Сміян

1919 – військо Гуцульської Республіки розпочало наступ на угорські позиції вздовж залізниці Ясіня – Сигіт

1939 – створено політичну партію «Українське національне об’єднання» (УНО) – єдину провладну політичну організацію Карпатської України. Головою УНО обрано Федора Ревая

1939 – Головна Команда «Карпатської Січі» в Хусті звернулася до Президії Ради міністрів Карпатської України з проханням виділити січовикам зброю

#Календар_ЗаКарпатія #День_за_Днем
#14_СІЧНЯ

1688 – княгиня Ілона Зріні підписала капітуляцію Мукачівського замку після трирічної облоги австрійськими військами, після чого її помістили у монастир у Відні

1884 – народився відомий закарпатський поет, літературознавець і драматург Павло Федор

1919 – у визволений гуцулами Рахів із Коломиї прибув ешелон із двома польовими гарматами та військом під командуванням поручика Ярослава Гафтуняка

1962 – здано в експлуатацію міжнародний нафтопровід «Дружба», південна частина якого йде через Закарпаття

#Календар_ЗаКарпатія #День_за_Днем
#15_СІЧНЯ

1909 – народився громадський діяч і педагог, депутат Сойму Карпатської України Микола Мандзюк (Великий Бичків)

1917 – народилася музикант і прозаїк Маргарита Немеш (Розтоцька Пастіль)

1919 – об’єднані війська гуцулів та галичан захопили Требушани (Ділове), Білин, Великий Бичків та підійшли до Мараморош-Сигета

1921 – відкриття Руського театру Товариства «Просвіта» в Ужгороді

1945 – Народна Рада Закарпатської України прийняла рішення про виселення з регіону «сейкельських дорожніх робітників», привезених окупаційною угорською владою

1945 – Міністерство внутрішніх справ СРСР прийняло рішення про масову депортацію німців Закарпаття (переважно у Тюменську область Росії)

1959 – офіційно розпочався Всесоюзний перепис населення – перший повноцінний для Закарпатської області в складі СРСР

#Календар_ЗаКарпатія #День_за_Днем
#16_СІЧНЯ

1816 – народився письменник, теолог, пастор Мукачівської в’язниці Янош Літераті

1879 – народився відомий письменник, історик, релігійний діяч Юлій Гаджега, псевдонім Юлій Русак (Руське Поле)

1907 – народився засновник, режисер та актор першого професійного українського театру Закарпаття Юрій Августин Шерегій. Сьогодні його ім’я, як і брата Євгена, носить Закарпатський обласний український музично-драматичний театр

1914 – народився вчений, викладач, дослідник звичаїв, обрядів, традицій та історії колонізації закарпатських німців Степан Штефуровський (Ужгород)

1939 – чехословацький уряд призначив третім міністром Карпатської України генерала Лева Прхалу. «Карпатська С іч» заявила протест

1939 – напад на с. Барвінок угорської терористичної групи в складі 60 чоловік

#Календар_ЗаКарпатія #День_за_Днем
#17_СІЧНЯ

1877 – народився актор, режисер і директор Руського театру Товариства «Просвіта» в Ужгороді Олександр Загаров

1887 – народився закарпатський казкар Юрій Ревть (горінчово)

1897 – народився таємно висвячений греко-католицький єпископ, викладач духовної семінарії, канонік, папський капелан, папський прелат, в’язень сумління Олександр Хіра (Вільхівці). Помер у Караганді на засланні

1919 – народився відомий закарпатський поет Іван Ірлявський (родинне прізвище Рошко) (Ірлява)

1922 – народився учасник ОУНівського руху, воїн «Карпатської Січі», в’язень радянських таборів, доброволець 1-го окремого чехословацького батальйону Людвіка Свободи, командир 2-го танкового батальйону, Герой Радянського Союзу Степан Вайда (Дулово)

1939 – у Хусті пройшло засідання урядових представників Карпатської України, Чехії, Словаччини та Німеччини з приводу трудової еміграції. Німеччина запропонувала роботу 4 тисяч закарпатців

1939 – у Хусті пройшла масова демонстрація і мітинг протесту з приводу призначення міністром Карпатської України генерала Лева Прхали. З балкону Січової готелю виступили Ф. Ревай, М. Бращайко, Д. Климпуш, І. Роман. І. Кедюлич, а в Будинку уряду – А. Волошин. У Прагу надіслано відповідну ноту протесту

1942 – в Ужгород прибув новий угорський регентський комісар Підкарпатської території Вілмош Пал Томчані

#Календар_ЗаКарпатія #День_за_Днем
#18_СІЧНЯ

1918 – народився журналіст, Заслужений працівник культури України Михайло Владимир (Олешник)

1919 – відкриття Паризької мирної конференції, на якій одне з подань чехословацьких лідерів стосувалося «угорських русинів». Тогочасне Закарпаття на форумі репрезентували Григорій Жаткович і Юлій Ґардош – від американських русинів та Антон Бескид – від Пряшівської Руської Народної Ради

1936 – народився поет, педагог, заслужений працівник народної освіти України, лауреат Премії імені Лесі Українки Степан Жупанин (Іршава)

1961 – в Закарпатській області завершила роботу спеціальна урядова комісія з вивчення «процесу оправославлювання» місцевого населення

#Календар_ЗаКарпатія #День_за_Днем
#19_СІЧНЯ

1909 – народилася громадсько-політична діячка, педагог Ганна Мандзюк

1939 – у Хуст в супроводі озброєної бронемашини прибув новопризначений у Празі міністр Карпатської України генерал Лев Прхала, незважаючи на масові протести й офіційні ноти

#Календар_ЗаКарпатія #День_за_Днем
#20_СІЧНЯ

1747 – народився краєзнавець, письменник і дослідник минулого Земплинської, Угочанської та Сатмарської жуп Антал Сірмаї (Пряшів)

1925 – народився відомий прозаїк, заслужений працівник культури України, лауреат Республіканської премії імені А. Головка та Закарпатської обласної імені Ф. Потушняка Юрій Мейгеш (Великий Раковець)

1939 – призначений Прагою міністром Карпатської України генерал Лев Прхала представив себе автономному уряду в Хусті. Його нове призначення не визнали і проігнорували, а зустріли виключно як військового високопосадовця. Вечером генерал Л. Прхала відбув з Хуста без почесного супроводу

1945 – у Москві міністр закордонних справ Угорщини Янош Дєндєші підписав договір про визнання поразки у війні та перемир’я з державами-переможцями США, СРСР і Великобританією, що актуалізувало питання повернення окупованих угорцями територій

1956 – відбувся пуск Теребле-Ріцької гідроелектростанції (ГЕС) – незвичайному інженерному рішенню в унікальних природних умовах. Між річками споруджено дериваційний тунель завдовжки 3,7 км, яким води річки Тереблі через ГЕС потрапляють до річки Ріка

#Календар_ЗаКарпатія #День_за_Днем
#21_СІЧНЯ

1741 – народився відомий педагог, історик, літератор, громадський і церковний діяч Іван Пастелій (Мала Пастіль)

1919 – у Хусті відбувся Всенародний конгрес угорських русинів (відомий в історії також під назвами Закарпатські всенародні збори, Хустський конгрес, Хустський з’їзд), на якому ухвалили символічне рішення про возз’єднання (злуку) комітатів Мараморош, Угоча, Берег, Унг, Земплен, Шарош, Сепеш, Абауй-Торна з Україною.

1929 – народився заслужений лікар України Федір Лигирда (Голубине)

1939 – до окупованих Ужгорода й Мукачева вперше з офіційним візитом прибув угорський прем’єр Бейло Імреді у супроводі міністра торгівлі та промисловості Антала Кундера і державного секретаря Тібора Потокі

1945 – відбувся Перший з’їзд профспілок Закарпатської України

#Календар_ЗаКарпатія #День_за_Днем
#22_СІЧНЯ

1880 – народився науковець, автор чисельних праць Олександр Бонкало, псевдонім О. Рахівський (Рахів)

1912 – народилася Заслужена майстриня народної творчості України, член Національної спілки художників України Гафія Візичканич (Ганичі)

1919 – Директорія УНР в Києві видала Універсал про затвердження злуки «Західно-Української Народньої Республіки (Галичина, Буковина, Угорська Україна) і Наддніпрянської Великої України» в «єдину незалежну Українську Народню Республіку»

1939 – масові демонстрації на честь 20-ї річниці до Дня Соборності України відбулися в Хусті, Сваляві, Перечині, Рахові, Бичкові, Данилові. Одночасно в Ізі, Білках, Данилові, Драгові, Рахові, Бичкові, Королеві – виступи чеської жандармерії та частини місцевого населення на підтримку чеського генерала Лева Прхали. Подекуди відбулися сутички

1944 – народилася Народна артистка України Клара Лабик (Ужгород)

1946 – Указом Президії Верховної Ради СРСР у складі Української Радянської Соціалістичної Республіки утворено Закарпатську область із центром у м. Ужгород

1959 – завершився Всесоюзний перепис населення, згідно з яким кількість населення Закарпатської області склала 920 тисяч 173 особи

1992 – у Берегові створено професійний угорський драматичний театр імені Д. Ійєша

#Календар_ЗаКарпатія #День_за_Днем
#23_СІЧНЯ

1910 – народився закарпатський поет Федір Могіш (Скотарське)

1039 – оголошено збір на засідання проводу партії Українське Національне Об’єднання 24 січня, на якому вирішуватимуть обрання керівних органів і план позачергових дій

1945 – Сталін у листі до Президента Едвара Бенеша відповів на його апеляції щодо повернення Закарпаття до складу Чехословаччини, вказавши, що «радянський уряд не може заборонити населенню Закарпатської України реалізувати власні національні прагнення»

#Календар_ЗаКарпатія #День_за_Днем
#24_СІЧНЯ

1891 – народився педагог, засновник і керівник музично-драматичного товариства «Кобзар» в Ужгороді Михайло Рощахівський. У 1921 – 1925 роках навчався на композиторському відділенні Празької консерваторії. Записував пісенний фольклор, обробляв народні мелодії для хору, співпрацював з іншими музикантами і композиторами. У 1920 році передав М. Леонтовичу нотні записи пісень: «Ой вербо, вербо», «Ой лугами-берегами», «По горах, горах сніженьки лежать». У 1946 році – заснував і очолив Виноградівську дитячу музичну школу

1939 – у Хусті сформовано центральний провід партії Українське Національне Об’єднання – єдиної легальної політичної організації в Карпатській Україні. Головою обрано Федора Ревая. Обрані також заступник голови, генеральний секретар, секретар, редактор преси, референт пропаганди, контролери (2 чол.) та члени проводу (13 чол.)

1946 – Указом Президії Верховної Ради УРСР у Закарпатській області введено юрисдикцію Української РСР. З цього часу на території регіону офіційно починають діяти радянські закони

#Календар_ЗаКарпатія #День_за_Днем
#25_СІЧНЯ

1933 – народився закарпатський музикант і композитор Павло Копинець (Імстичево)

1945 – націоналізовано лісопромислову фірму «Латориця» і конфісковано на користь держави хімічні заводи в Перечині, Сваляві, Великому Бичкові. Замок графа Шернборна на Мукачівщині передано профспілкам під територію відпочинку для службовців і робітників

#Календар_ЗаКарпатія #День_за_Днем
#26_СІЧНЯ

1791 – народився відомий педагог і організатор крайової шкільної системи Іван Чургович (Новоселиця)

1920 – народився музикант, диригент, композитор, популяризатор народної пісенної творчості Закарпаття Антоній Контратович (Кальна-Розтока)

1941 – в Ужгороді створено Подкарпатське наукове товариство. Головою обрано Антонія Годинку (до 1943 р.)

1945 – народився відомий дослідник історії Закарпаття, карпатознавець Павло Роберт Магочій

1990 – під тиском громадськості сесія Закарпатської обласної ради прийняла рішення «Просити Верховну Раду УРСР та Раду міністрів припинити будівництво Пістрялівської РЛС»

#Календар_ЗаКарпатія #День_за_Днем
#27_СІЧНЯ

1897 – народився угорський письменник, педагог, журналіст, редактор закарпатської угорськомовної газети «Magyar Újság», директор видавництва «Tátra» Мігаль Томаш (Берегово)

1915 – чергове вторгнення російської армії в Карпатський регіон

1926 – народився відомий художник-графік Павло Бедзір (Калини)

1933 – народився вчений-літературознавець, літературний критик Василь Поп (Рокосово)

1939 – центральний провід партії Українське Національне Об’єднання в Хусті сформував і затвердив список із 32 кандидатів у депутати регіонального парламенту – Сойму Карпатського України

#Календар_ЗаКарпатія #День_за_Днем
#28_СІЧНЯ

1990 – в Мукачеві з ініціативи місцевого осередку Української Гельсінської Спілки утворено Комітет захисту Греко-католицької церкви

#Календар_ЗаКарпатія #День_за_Днем
#29_СІЧНЯ

1876 – народився художник, драматург, композитор, збирач народних пісень Сіон Сільвай (Сусково)

1892 – розпочалися вибори до угорського парламенту. Від Ужанського комітату депутатами стали Дежев Бернат, Мігаль Кенде, Іштван Старой, від Березького комітату – Дежев Гулачі, Гейзо лонякі, Янош Недецей, Імре Урой, від Угочанського комітату – Жігмонд Перені, Іштван Телескі, від Марамороського комітату – Міклош Фегер, Пейтер Мігалі, Шандор Погань, Іштван Сіладі, Імре Урані, Дюло Вінц.

1905 – народився історик, філолог, директор Подкарпатського общества наук Іван Гарайда (Зарічево)

1930 – народився вчений, хірург Петро Мізун (Волове (Міжгір’я))

#Календар_ЗаКарпатія #День_за_Днем
#30_СІЧНЯ

1765 – народився відомий учений, педагог, фізик, юрист, енциклопедист, випускник Львівського та Віденського університетів Василь Кукольник (Мукачево)

1932 – народився педагог і науковець, професор, дослідник ядерної фізики та квантової електродинаміки, керівник русинського науково-освітнього товариства Іван Кривський (Хуст)

1939 – міністр Карпатської України Юліан Ревай відбув до Праги для залагодження конфлікту навколо призначення генерала Лева Прхали

#Календар_ЗаКарпатія #День_за_Днем
#31_СІЧНЯ

1888 – народився письменник, журналіст і педагог Пал Рац (Мукачево)

1920 – засновано угорськомовну газету «Карпатське слово правди» («Kárpáti Igaz Szó»), яка виходила незважаючи на зміни політичного режиму в регіоні, змінюючи декілька разів назву

Укладач: Маріан ТОКАР, Дискус-Клуб «Локальний Рубікон»

Єврейська етнічна громада і Карпатська Україна: унікальні спогади британського журналіста й дипломата Майкла Вінча

80-річчю Карпатської України присвячується…

06-Svyatkova-brama-u-Husti-pid-chas-viboriv-do-Sojmu-Karpatskoyi-Ukrayini-1939Геополітичні трансформації в Центрально-Східній Європі напередодні 1939 року, зокрема й на теренах Підкарпатської Русі (Карпатської України), привертали значну увагу періодичних видань багатьох країн світу. Всього за декілька місяців Карпато-Українського державотворення в м. Хуст побували десятки кореcпондентів зі США, Японії, Швеції, Великої Британії, Голландії, Бельгії, Швейцарії, Франції, Німеччини, Італії, Польщі та Румунії. В кінці 1938 – перші місяці 1939 років Підкарпаття (Закарпаття) відвідали провідні журналісти відомих світових видань: Енн О’Гара МакКормік («New York Times»), МакНейл Мосс («Times»), Сюзанна Шемінад («Journal de Paris»), Мервір Гордер («Spectator») та ін.

507cb518ffe2309aae89f700faca3524Чимало журналістів, а відтак світова громадськість напередодні Другої світової стали заручниками гібридної війни з її інформаційною складовою, «міфів та пропагандистських схем, запущених нацистськими службами з метою дезінформації та відвернення уваги громадської думки на Заході від справжнього напрямку нацистської агресії в Європі» [14]. Для того, щоб збагнути об’єктивну картину подій було необхідно шляхом низки інтерв’ю з представниками різних соціальних страт і методики включеного спостереження з’ясувати суть справи. Саме з такою метою від 1 січня до 15 березня 1939 року в Карпатській Україні разом із чеським фотографом Чеславом Якубовським перебував колишній британський кореспондент агенції «Reuters» у Польщі (1934–1935) та газети «Christian Science Monitor» (1936–1939), тодішній співробітник слов’янської редакції інформаційної служби «ВВС» (1936–1943) Майкл Вінч (1907–1991). Результатом його подорожі населеними пунктами краю, зокрема відвідин адміністративного центру Карпатської України м. Хуст, стало видання книги в Лондоні під назвою «Republic for a Day: An Eyewitness Account of the Carpatho-Ukraine Incident» (англ. «Одноденна республіка: свідчення очевидця Карпато-Українського епізоду») в тому ж переломному для Європи 1939 році.

Завдяки перекладацькій праці Наталії Кирчів, редакторській роботі історика Олександра Пагирі та філолога Леся Белея переклад книги Майкла Вінча українською мовою у відредагованій назві побачив світ 2012 року в київському видавництві «Темпора». Буквально за короткий термін з виходу україномовного видання з’явилися рецензії та відгуки на мемуарну працю Макла Вінча. Серед них відзначимо рецензії істориків Івана Попа [17] та Олега Полянського [16], психолога Діани Томишинець [20], журналіста Ярослава Деяка [8]. Окремі рефлексії стосовно праці Майкла Вінча в контексті подій часів Карпато-Українського державотворення знаходимо в публікаціях істориків Сергія Федаки [6; 15], Олександра Пагірі [13; 14], Ернеста Гийдела [7, с. 181], Юрія Славіка [19, с. 71]. Ряд цікавих роздумів над проблематикою книги Майкла Вінча опубліковано також у форматі інтернет-блогів [1; 2; 22].

Варто зауважити, що власне єврейська проблематика проходить червоною ниткою в 15-ти розділах книги Макла Вінча. Прикметно, що навіть самого автора «через характерний ніс та риси обличчя» двічі (згідно тексту – М.З.) сприймали за єврея [5, c. 11, 84]. За нашими підрахунками, євреї згадуються на 53-х (більше 16 %) із 328-ми сторінок тексту британського журналіста.

Метою нашої розвідки є висвітлення життєдіяльності єврейської етнічної меншини Карпатської України через призму спогадів Майкла Вінча. Використовуючи дослідницькі принципи івент-аналізу ми спробуємо з’ясувати зміст головних сюжетних кластерів єврейського питання в Карпатській Україні, які висвітлив Майкл Вінч: 1) єврейські / юдейські традиції та обрядовість; 2) форми господарювання та зайнятості євреїв; 3) експропріаторські дії місцевої влади щодо євреїв та антисемітизм у Карпатській Україні; 4) політичний конформізм підкарпатського єврейства.

Єврейські / юдейські традиції та обрядовість.

Karpatenukraine_vor_1938-006Подорожуючи Хустщиною суботнього дня Майкл Вінч спостерігає за євреями-чоловіками, які одягнуті в довгі плащі «з чорного сатину і з підкладкою прямого покрою, підперезані довкола талії довгим шнуром, та екзотичні з вигляду круглі чорні оксамитові капелюхи з пласкими крисами і смужкою із соболя, з під якої випущено соболині хвости» [5, с. 42]. Євреї накинулися криком із погрозами на фотографа Чеслава Якубовського, який наважився їх знімати, що євреям заборонено в шабат. На Рахівщині, в Ясінях, уважний журналіст і дипломат фіксує пригоду зі зніманням дротів, які місцевий рабин повісив над дорогами на виїзді з села, для нагадування всім євреям про те, що в шабат «не слід в кишенях носити гроші» [5, с. 70].

У м. Хусті Майкл Вінч спостерігав за євреєм, який «вирушив із куркою під пахвою до ритуального різника» [5, с. 319]. Автор дає детальний опис кошерних правил, які передбачають забивання птиці й тварин із випусканням крові. Ця процедура доручалася тільки «спеціальному обрядовому м’ясникові-різникові, який бере чотири пенси за забиття курки та десять пенсів за забиття гуски [5, с. 189].

Майкл Вінч скрупульозно змальовує обрядовість єврейського життя з багатьма жорсткими заборонами під час шабату, підпорядкованості жінок у єврейських родинах, які «майже не виходять з дому, якщо не брати до уваги щотижневого походу до синагоги». Втім і там обряд передбачає жінкам сидіти «на балконах за занавісками». Згадує журналіст і про звичай гоління голови нареченої перед весіллям та носіння перуки «до кінця свого життя»; звичай ґендерно розмежованих танців хлопців із хлопцями, а дівчат – з дівчатами [5, с. 190].

Форми господарювання та зайнятості євреїв.

Більше двох третин із понад 100-тисячної єврейської спільноти міжвоєнного Підкарпаття мешкали у сільській місцевості. Проте в окремих містах євреї представляли досить значну частку населення. Насамперед вони домінували в Солотвині (44 %), Мукачеві (43 %), Буштині (36 %) та Іршаві (36 %) [9, с. 15, 189; 11, с. 5; 12, с. 68; 23, s. 130; 25, s. 149]. У результаті Віденського арбітражу 2 листопада 1938 року на зміну угорцям, єврейська етнічна громада стала найбільш репрезентативною етнічною меншиною (понад 12 % населення) в межах автономної Підкарпатської Русі (Карпатської України) [4, с. 294]. Майкл Вінч про це також відзначає: «…їх нараховувалося тут близько 65 000 душ або десь 13 відсотків від усього населення, у відсотковому відношенні більше, ніж у будь-якій іншій країні Європи» [5, с. 185].

Український географ Володимир Кубійович зауважував, що євреї Підкарпаття живуть не лише по містах, але й селах. Загалом «творять вони по містах ¼ населення, по селах 11 % усієї людності; найчастіше мають села 5–15 % жидів, села положені при важніших шляхах навіть 20 % і більше. Треба згадати, що все господарське життя опановане жидівським елементом» [10, с. 42]. На цю характерну для міжвоєнного часу оставину й звертає особливу увагу Майкл Вінч. За його оцінкою, в той час як єврейська еліта краю контролювала «вищі рівні комерційної діяльності та правосуддя, решта громади тримала міські та сільські магазини, готелі та ресторани, шила одяг, ремонтувала годинники та каналізацію…» [5, с. 185].

Змальовуючи соціально-економічну інфраструктуру гірського Ясіня автор констатує, що тут «майже всі послуги колісного майстра, коваля, столяра і навіть майстра з пошиття селянських кошухів та взуття надавали євреї» [5, с. 60]. Місцевий майстер-єврей навіть пишався тим, що «у селі є одинадцять майстрів, що шиють кожухи. Десятеро з них – євреї, і лише один українець, і він навіть не вміє пошити кожух як належить» [5, с. 63]. Євреї опановували різні ремісничі професії, навіть традиційне для гуцулів виготовлення трембіт [5, с. 78].

У румуномовній Нижній Апші Майкл Вінч підмічає відмінності між господарськими традиціями румунів і євреїв, які тримали буйволів, на відміну від «українських селян у сусідньому селі», які твердили, що «в них так не заведено» [5, с. 202]. В с. Німецька Мокра журналіст описує життя німецької громади й зауважує про проживання в селі всього двох єврейських родин, кожна з яких тримала по магазину [5, с. 276].

Подорожуючи зі Сваляви до Мукачева, в розмові з водієм, який «як і решта таксистів у Карпатській Україні, був євреєм» Майкл Вінч з’ясовує неспокій і хвилювання місцевого єврейства через економічну дезорганізацію в краї. Його респондент констатував, що «за останні декілька місяців усе розладналося, почало валитися, і ніхто не знає, що принесе зі собою завтрашній день» [5, с. 149].

Експропріаторські дії місцевої влади щодо євреїв та антисемітизм у Карпатській Україні.

1_11_1Вже на перших сторінках своїх спогадів Майкл Вінч звертає увагу на те, що готель, «яким управляла Січ, лише нещодавно… був перейнятий від єврея, – і це, здається, пояснювало все» [5, с. 9]. На запрошення референта пропаганди в уряді Карпатської України Володимира Комарницького він відвідує великий ресторан готелю, який «належав євреєві, але Січ його, як і багатьох інших, присусово виштовхала до Угорщини» [5, с. 20]. Лідер Українського національного об’єднання (далі – УНО) Федір Ревай також приймає британського журналіста «в друкарні, одноповерховій білій будівлі, в якій перед нещодавньою конфіскацією була єврейська середня школа» [5, с. 119]. У їх розмову несподівано втручається перекладач Федора Ревая, який необачливо твердить про намір влади вилучити гірські пасовища від євреїв [5, с. 121].

Без вказівки назви «одного гірського містечка» автор змальовує випадок збирання з єврейської громади 10 тис. корун для «допомоги бідним євреям», які вони так і не побачили. Майкл Вінч припускає, що кошти пішли на «місцеву Січ, яка ніколи не публікувала ніяких фінансових звітів, але якій ніколи не бракувало засобів». Там само згадується про продаж «комісарами» контрактів, примусове виселення євреїв і надання дозволів «на проживання та імунітет від подальшого чіпляння взамін на пожертву 15 000 корун для Січі» [5, с. 40]. В концентраційному таборі Думен поблизу Рахова, як зауважив автор, покарання відбували «декілька євреїв чи їм подібних, хто без причини піднімав ціни…» [5, с. 100].

Принагідно зауважимо, що у спогадах підкарпатських євреїв саме карпатські січовики виступають головними організаторами антисемітських акцій восени 1938 – навесні 1939 років. Євреї згадують, що січовики вимагали грошей, складали «чорні списки», під загрозою насильства й смерті виселяли євреїв з їхніх будинків; напередодні вступу угорських військ у Буштині січовиками була зруйнована головна синагога [9, с. 303; 18]. Практикувалися також депортації єврейського населення. До прикладу, батько Естер Оффер, який народився у Мукачеві, але тривалий час мешкав у Хусті, після Віденського арбітражу в листопаді 1938 року був депортований з родиною до місця власного народження, яке вже було в складі Угорщини. Лише після подій березня 1939 року сім’я Оффер змогла знову повернутися до Хуста [24, p. 326].

В «Одноденній державі» Майкла Вінча згадується випадок так званого «побутового» антисемітизму. Йдеться про групу з восьми хлопців-гуцулів у Ясінях, які здійснили напад на вісімнадцять учнів-євреїв ремісничого училища на подвір’ї між уроками; «били їх палицями і, залякуючи ножами, змусили їсти жир зі свинячої грудинки, що для правовірних євреїв табу. Протягом двадцяти хвилин там було справжнє пекло» [5, с. 92–93].

Політичний конформізм підкарпатського єврейства.

3.hЄврейська громада, як мовилось вище, зберігала традиційний уклад життя, а її інтереси були зосереджені головним чином у бізнесовій сфері. Політичне представництво євреїв Підкарпатської Русі головним чином було зосереджене в рамках діяльності Єврейської сіоністської партії та Єврейської демократичної партії (з 1925 року – Єврейська ортодоксальна партія), менш авторитетними були Єврейська громадянська партія та Єврейська міщанська партія.

Із забороною діяльності політичних партій (за винятком Німецької партії – М.З.) урядом Августина Волошина, політична участь чехословацьких громадян Підкарпатської Русі була зведена до голосування «за» або «проти» УНО на виборах до Сойму Карпатської України 12 лютого 1939 року. У девятому розділі книги Майкл Вінч оцінює голосування та його результати з іронією, називає вибори «безглуздою подією» [5, с. 169]. Нашу ж увагу привертає випадок зі старим євреєм, який ствердно констатував, що буде голосувати за уряд, а потім додав: «А якщо я проголосую за уряд, то що ми з того будемо мати?» Натовп добродушно зареготав» [5, с. 172].

Звісно, що встановити, який саме відсоток підтримки / непідтримки УНО був з боку єврейської громади Карпатської України на виборах 12 лютого 1939 року, практично неможливо. Водночас редактори україномовного видання праці Майкла Вінча зауважують, що серед майже 13 % проти УНО на виборах у Хусті голосували переважно громадяни угорського та єврейського походження [5, с. 259]. В той час у мемуарах Володимира Бірчака наголошується на масовому голосуванні євреїв краю та підтримці УНО. Репортер Роман Голіян, якого цитує автор, зокрема відзначав, що в Буштині довелося побачити «жидів, старих і молодих, пейсатих і бородатих, з лямпіонами, що підносили вгору руку і заєдно гукали: – Слава Україні!» [3, с. 114].

В останній день перебування Майкла Вінча в Хусті, напередодні засідання Сойму та проголошення незалежності Карпатської України все місто було в синьо-жовтих прапорах. «Перелякані євреї обмальовували синьо-жовтими смугами навіть вітрини своїх магазинів» [5, с. 324]. Проявляючи політичний конформізм, євреї «із завзятих донедавна мадяронів, зробились нині не менш завзятими українофілами, українськими патріотами, з простої калькуляції самозбереження» [3, с. 114]. Поряд із цим, за спогадами свідків подій березня 1939 року, з приходом угорського війська представники єврейської громади так само щиро вітали нову владу, але вже угорськими національними триколорами [21, с. 186; 24, р. 329].

Загалом можна підсумувати, що мемуарну працю Майкла Вінча «Одноденна держава» варто вважати цінним джерелом із реконструкції культурно-антропологічного дизайну міжвоєнного Підкарпаття. Особливо вдало автор висвітлив етнопсихологічний портрет єврейства через опис традиційного одягу, звичаїв, обрядів, господарювання та зайнятості, стереотипів поведінки. Майкл Вінч надає інформацію про експропріаторські дії місцевої влади та випадки антисемітизму в Карпатській Україні. Його свідчення підтверджують тезу щодо ментального пристосуванства та політичного конформізму підкарпатських євреїв в умовах різних політичних режимів першої половини XX cт., в тому числі й короткотривалого епізоду Карпато-Українського державотворення.

Список використаних джерел:

  1. Англійський журналіст про Карпатську Україну, Севлюш та віскі. Голос Карпат. Дата оновлення: 06.02.2015. URL: https://goloskarpat.info/culture/54d4db4858654/?utm_content=031 (дата звернення: 02.01.2019).
  2. Англійський журналіст про українську «одноденну державу». Спроба рецензії. Livejournal. Дата оновлення: 13.08.2012. URL: https://friday-ptaha.livejournal.com/40547.html (дата звернення: 02.01.2019).
  3. Бірчак В. Карпатська Україна: Спогади і переживання / Післямова Романа Офіцинського. Ужгород: Ґражда, 2007. 200 с.
  1. Болдижар М. М. Наслідки Віденського арбітражу для Карпатської України. Нариси історії Закарпаття. Т. II (1918–1945) / Редакційна колегія: І. Гранчак, Е. Балагурі, І. Грицак, В. Ілько, І. Поп. Ужгород: Закарпаття, 1995. С. 294–296.
  2. Вінч М. «Одноденна держава»: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. К.: Темпора, 2012. 348 с.
  3. Галущак М. Гітлер «злив» Карпатську Україну. Zik. Дата оновлення: 18.03.2013. URL: https://zik.ua/news/2013/03/18/gitler_zlyv_karpatsku_ukrainu_399017 (дата звернення: 02.01.2019).
  4. Гийдел Е. Ахіллесова діра. Рецензія на: Raz Segal, Genocide in the Carpathians: War, Social Breakdown, and Mass Violence, 1914–1945. Україна Модерна. № 24. С. 170–189.
  5. Деяк Я. Майкл Вінч. Одноденна держава. Наступна республіка. (дата оновлення: 04.07.2014). URL: http://nastupna.com/culture/one-day-state (дата звернення: 02.01.2019).
  6. Елинек Й. А. Карпатская диаспора: Евреи Подкарпатской Руси и Мукачева (1848–1948); пер. с англ. М. Егорченко, С. Гурбича, Э. Гринберга, при участии С. Беленького, О. Клименко; фотоматериалы и карты П. Р. Магочия; пер. рус. текста В. Падяк. Ужгород: Изд-во В. Падяка, 2010. 498 с.: [в т.ч.] 32 фото. + XXII с. На рус. языке.
  7. Кубійович В. Людність. Карпатська Україна: Ґеоґрафія – Історія – Культура. Перевидано без змін. Нью Йорк: Накладом Карпатського Союзу в ЗСА, 1972. С. 37–49.
  8. Маґочій П. Р. Євреї на Закарпатті. Короткий історичний нарис / Magocsi P. R. Jews in Transcarpathia. A brief historical outline. Ужгород: Видавництво В. Падяка, 2005. 28 с.
  9. Маґочій П.-Р., Петровський-Штерн Й. Євреї та українці: тисячоліття співіснування; переклад з англ. Оксани Форостини; ред. укр. вид. Валерій Падяк. Ужгород: Вид-во Валерія Падяка, 2016. 316 с. + XII с.: іл. + мапи.
  10. Пагіря О. «Український П’ємонт у Карпатах»: українське питання в західному дискурсі 1938–1939 рр. Меморіальний музей тоталітарних режимів «Територія терору». URL: http://territoryterror.org.ua/uk/publications/details/?newsid=576 (дата звернення: 02.01.2019).
  11. Пагіря О. Як західна преса та дипломати писали про Карпатську Україну. Українська правда, Історична правда. Дата оновлення: 15.03.2018. URL: http://www.istpravda.com.ua/articles/2018/03/15/152208/ (дата звернення: 02.01.2019).
  12. Поліха П. «Карпатський кросворд» і досі повністю не розгаданий. Час Закарпаття. Дата оновлення: 23.03.2014. URL: http://chas-z.com.ua/news/1079 (дата звернення: 02.01.2019).
  13. Полянський О. Україна очима іноземців (Рец. на кн.: Майкл Вінч. «Одноденна держава»: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. – К.: Темпора, 2012. – 348 с.). Вільне життя. 15 березня (№ 21). С. 6.
  14. Поп І. «Одноденна держава» очима англійця. Новини Закарпаття. Дата оновлення: 04.03.2015. URL: https://transkarpatia.net/transcarpathia/politic/45246-odnodenna-derzhava-ochima-anglycya.html (дата звернення: 02.01.2019).
  15. Радченко Ю. Забуте насилля: Карпатська Січ та євреї (1938–1939). Україна модерна. Міжнародний інтелектуальний часопис. Дата оновлення: 29.04.2016. URL: http://uamoderna.com/md/radchenko-carpathian-sich (дата звернення: 04.01.2019).
  16. Славік Ю. Політична «зачистка» приєднаної частини Підкарпатської Русі (листопад 1938 – березень 1939 рр.). Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. проф. І. С. Зуляка. Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2015. Вип. 1. Ч. 2. С. 68–74.
  17. Томишинець Д. Психологічний портрет Майкла Вінча та аналіз його книги «Одноденна держава»: іноземець про Карпатську Україну. Просвітницько-пізнавальний інтернет-портал «заКарпатія». Проект Агенції досліджень регіонального соціуму «Карпатія». Дата оновлення: 24.03.2016. URL: http://www.zakarpatia.com/?p=2670 (дата звернення: 02.01.2019).
  18. Чумалівський М. Відступ з Чомонину. Стилос проти стилетів: Карпатська Україна в журналі «Пробоєм» (1934–1943) / Упорядкування, передмова та примітки Леся Белея; Дизайн серії Надії Пономаренко. Серія Ucrainica: ad fontes. Книга 5. Ужгород: Ґражда, 2009. С. 184–190.
  19. Штрай А. «Одноденна держава». Голос Карпат. Дата оновлення: 14.12.2016. URL: https://goloskarpat.info/society/585110b9bd464/?utm_content=031 (дата звернення: 02.01.2019).
  20. Kugel Ch. Židé na Podkarpatské Rusi. Podkarpatská Redigoval Dr. Jaroslav Zatloukal. Vydal Klub pŕátel Podkarpatské Rusi v Bratislavĕ roku 1936 / Перевидання книги «Підкарпатська Русь» (1936) / Ужгородська Спілка чеської культури Я. А. Коменського; Клуб Т. Г. Масарика в Ужгороді; Ужгородське товариство словаків; Закарпатське товариство охорони пам’яток. Ужгород: Приватна друкарня Романа Повча, 2005. S. 149–151.
  21. Segal Imported Violence: Carpatho-Ruthenians and Jews In Carpatho-Ukraine, October 1938–March 1939. Studies in Polish Jewry. Vol. 26: Jews and Ukrainians / Edited by Yohanan Petrovsky-Shtern and Antony Polonsky. Published for The Institut for Polish-Jewish Studies and The American Assosiation for Polish-Jewish Studies. Oxford – Portland, Oregon: The Littman Library of Jewish Civilization, 2014. P. 313–336.
  22. Suk V. Židé na Podkarpatské Rusi. Podkarpatská Redigoval Dr. Jaroslav Zatloukal. Vydal Klub pŕátel Podkarpatské Rusi v Bratislavĕ roku 1936 / Перевидання книги «Підкарпатська Русь» (1936) / Ужгородська Спілка чеської культури Я. А. Коменського; Клуб Т. Г. Масарика в Ужгороді; Ужгородське товариство словаків; Закарпатське товариство охорони пам’яток. Ужгород: Приватна друкарня Романа Повча, 2005. S. 128–137.

Михайло ЗАН, кандидат історичних наук, доцент, докторант кафедри політології і державного управління Ужгородського національного університету (Ужгород)

Маріан Токар: “Ювілеї 2019 року – данина минулому Закарпаття”

maxresdefaultНовий 2019 рік буде насичений чималими подіями, які мають знакове відношення до історичної спадщини в Закарпатті. І важливо не те, як і на якому рівні в регіоні відзначатимуться ці події. Важливіше понад усе наше ставлення до минулого, адже воно є символізованим віддзеркалення подій і явищ у майбутньому. А гідність щирого патрота-закарпатця, впевнений, не дасть бодай знаковим історичним фактам канути у забуття!

Продовження

Подих Свободи Золотої Гуцулії… (До 100-річчя Гуцульської Республіки та Доби Української Революції)

__1931_-1Золота Гуцулія, Гуцульщина в Карпатах… Це український етнокультурний регіон, де проживають українські верховинці, яких називають гуцулами. Край розташований у Західній Україні, в південно-східній частині Українських Карпат і територіально простягається на гірські окраїни Галичини, Буковини і Закарпаття.

З давніх давен Гуцульська Верховина була джерелом вільнодумства. Вона завжди дихала свободою, дихала Україною… Хто тільки не намагався панувати тут і підкорити собі місцеве населення. Свого часу землі Гуцулії входили до складу Османської імперії, Молдовського князівства, Речі Посполитої, Угорського королівства, Австро-Угорської монархії, Королівства Румунія, Польської республіки, Першої Чехословацької республіки, Угорщини. Були й періоди, коли закарпатські гуцули «оживали» в українському суспільному середовищі при різних політичних режимах (Карпатська Україна, Закарпатська Україна, Радянська Україна). А одного разу в своїй історії верховинці Закарпаття здійснили революційне повстання, що дало можливість постати вільній Гуцульській республіці.

Так сталося, що горяни з того боку Карпат, де зараз знаходиться Закарпаття, стали гордістю та натхненням карпато-українського вільнодумства, символом прояву національно-визвольної державницької ідеї. І хоча людських сил та матеріальних ресурсів їм завжди бракувало, та це все ж не лякало їх на шляху боротьби за свою волю. Адже ж цей невеличкий острівок свободи не дарма в минулому називали «Золотою Гуцулією», «Гарячою Гуцульщиною», «Предтечою Карпатської України»… Насправді, «Золотою Гуцулією» можна її називати і сьогодні. Спитаєте чому? Та хоча б тому, що тут з давна проживають люди із «золотим» серцем – привітні, щирі, відверті, вдячні й віддані людським цінностям. Цей особливий архетип виплеканий багатовіковими традиціями, культурою, історичною пам’яттю та суспільною специфікою. Ці обставини впливали на процес політизації спільноти і на спроби суспільної самоорганізації.

Під завершення Першої світової війни чимало народів, етносів, етнографічних груп, що перебували під національним гнітом панівних націй, визріли для організації політичного самоуправління й спроможності прийняття та реалізації суспільно значимих рішень. Серед них були й гуцули, які органічно єдналися із українською національною культурою та ідеологією.

гуцреспСаме у цей час в закарпатському соціумі ширилися плюралістичні думки щодо майбутньої приналежності тогочасного Закарпаття – території, контроль над якою втрачала тоді геополітична невдаха Угорщина. Така ситуація спонукала місцеву інтелігенцію, громадських активістів до консолідованої діяльності, співпраці в загальнорегіональних інтересах. Відтак активізувався процес політизації громадян краю, що призвів до перших позитивних наслідків уже на початку 1919 року – проголошення самостійності Гуцульської республіки та проведення першого в історії Закарпаття всенародного конгресу (з’їзду) – Хустського форуму. Перша подія сталася в Ясіня на Рахівщині 9 січня 1919 року й на практиці показала всю рішучість проукраїнського політичного напряму в регіоні, а друга – 21 січня 1919 року і його рішення підтвердили політичну орієнтацію місцевих жителів на возз’єднання з усіма українськими землями. Обидві історичні події стали важливим доказом того, вони остаточно психологічно залучило населення за Карпатами до величної української родини.

Однак геополітичний хаос в регіоні та апетити окупаційних сил сусідніх країн на розшматованій війною території перешкоджали логіці згаданих рішень та можливостям управлінської самореалізації сподівань місцевого населення. Ось у таких загальнорегіональних умовах відбувся і короткий, але яскравий викрик душі Гуцульської республіки, що став наслідком декількох цілком логічних обставин.

Капітуляція Австро-Угорщини в Першій світовій війні, розпад її як єдиного державного організму створили сприятливі умови для активізації національно-визвольних змагань закарпатських українців. Пробуджені революційними подіями з довголітнього летаргічного сну, вони рішуче вимагали возз’єднання зі своїми національними братами і сестрами по той бік Карпат у єдиній соборній незалежній національній державі. Особливої інтенсивності цей рух набув у 1918 році в Ясіня, де і утворилась Гуцульська Народна Рада (ГНР), яка незабаром проголосила республіку.

Проте цим подіям передували складні внутрішньо- і зовнішньополітичні дії. Перш за все, позитивним явищем, який вплинув на становлення республіки в Ясіня було проголошення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) 19 жовтня 1918 року. Цей факт надав патріотичного піднесення всім українцям різних територіальних об’єднань. По-друге, впевненості в своїх діях гуцулам надавала консолідація Народних рад Закарпаття, які виступали вісниками проукраїнської орієнтації в регіоні.

_Василь з дружиною ОлеюТак чи інакше, але ідея створення автономної політичної одиниці виникла достатньо стихійно. Після повернення до Ясіня жителів, що були військовими австро-угорської армії почали створюватися загони місцевої «Народної оборони» – міліції. Першочергова ціль їх функціонування передбачала запобігання мародерству воїнам вже розформованої австро-угорської армії. Складання організаційної структури та загальне керівництво діями «Народної оборони» довірили колишньому офіцеру Степанові Клочураку, який мав неабиякий авторитет серед своїх земляків. Обстановка ускладнювалася ще й тим, що в цьому куточку краю були розквартировані угорська жандармська станція та прикордонна міліція. Однак це аж ніяк не лякало ясінянських патріотів, котрі вирішили взяти владу в свої руки. Після обговорення нестабільної та незрозумілої в перспективі ситуації ця група активістів вирішила роззброїти місцеву угорську жандармерію, а на місце угорського старости призначити місцевого українця Дмитра Іванюка. При цьому поведінка повстанців була надзвичайно толерантною, які дозволили роззброєним угорцям безперешкодно покинути Ясіня. Фактично ця подія стала початком локальної революції.

Вже на перших порах свого повстання ясінянці, очолювані С. Клочураком, проявили неабияку дисципліну та знання військової та адміністративної справи. Найперше було взято під охорону всі матеріальні цінності (майно, кошти), які зберігалися в сільській касі тощо. З цього часу в Ясіня запроваджувався новий порядок, починалося нове життя.

Ці події отримали швидкий розголос серед офіційних кіл Угорщини. Її уряд, заради збереження території під своїм контролем, обіцяв широкі автономні права закарпатцям. До Ясіня прибув окружний начальник тодішньої потиської (рахівської) округи Степан Тиводар. Цей українець за походженням приніс радісну звістку, що угорська влада нібито готує закон, який дасть русинам автономію (мова йде про закон № 10 «Руська Крайна») й готова на значні поступки в питаннях місцевого самоврядування й навіть автономії. Антін Кущинський писав, що нібито в Ясіня С. Тиводару заявили, що народ виявив бажання приєднатися до України, а тому ніяких угорських радників присилати не потрібно.

Це свідчило про те, що повстанці від намірів встановити свою народну владу в Ясіня не відступлять. 8 листопада 1918 року, у день святого Дмитра, відбулися збори всього населення селища. Жодного контролю ззовні за їх ходом не було. Відкрив збори і привітав присутніх Дмитро Іванюк, попросивши керувати ними Степана Клочурака.

Виступ авторитетного лідера був надзвичайно емоційним, патріотичним й діловим. «…Я впевнений, – говорив С. Клочурак, – що між членами ради не буде опору, у всіх нас є одна мета, одна ціль – з’єднатися зі своїми кровними братами українцями, з’єднатися з Україною. Але щоб ніхто не сумнівався у цьому, я ставлю це питання на голосування: «Хто за з’єднання з Україною, хай піднесе руку!». Жодного голосу проти не було…

Перед присутніми також виступили місцеві активісти В. Климпуш, Д. Іванюк, К. Рищук. Іван Марусяк запропонував прийняти рішення про відокремлення від Угорщини і об’єднання із Галичиною.

Організаційним результатом народних зборів стало обрання місцевої Народної Ради. До неї увійшли 42 члена. Серед них були 38 українців, 2 змадяризовані німці, 2 євреї. Степан Клочурак також виголосив пропозицію про назву щойно створеної організації – «Українська Народна Рада в Ясіню». Новий управлінський орган частіше стали називати Гуцульською Народною Радою (ГНР). Фактично вона стала виконувати функції парламенту. Цей державотворчий орган визнала тільки ЗУНР. Але одночасно вона вважала територію Гуцульської республіки своєю складовою частиною.

Після виборів УНР в Ясіня зібралася на перше засідання, під час якого були обрані місцеві активісти на важливі посади. Так, Микола Сабатюк став секретарем Народної Ради, Дмитро Іванюк – старостою, а Юрій Кабалюк – його заступником.

Членами Головної управи Народної Ради стали: Степан Клочурак (молодший), Дмитро Іванюк, Микола Сабатюк, Юрій Падотяк, Степан Клочурак (старший), Іван Дактовецький, Василь Климпуш, Іван Марусяк, Юрій Кабалюк, Іван Тимчук, Кирило Рищук, Степан Бондарюк. Усього 12 осіб. Саме вони й були найактивнішими діячами і фактичними керівниками громадсько-політичного життя в Ясіня. Загалом в Головній управі, фактичному уряді, працювало до 30 осіб. Влада Гуцульської республіки територіально поширювалася на невеликий регіон. Це були населені пункти навколо Ясіня – Лазещина,Чорна Тиса, Стебний, Кервелів, Кваси, Білин, Богдан, Луга, Відричка, Розтоки та кілька інших малих хуторів. Загалом площа Гуцульської республіки становила близько 1.2 тис. кв. км (3,5 – вся територія повстання, а кількість населення – близько 50 тис. осіб).

Одними із перших своїми рішеннями Народна Рада створила низку урядових комісій (секцій), голови яких були зобов’язані звітуватися перед Головною управою (уряд). Серед них, шкільна комісія (керівники Іван Пасулько, Іван Марусяк-Кузьмич), господарська (з виділом лісової) комісія (Іван Тимчук), комісія лісових робіт (Степан Клочурак (батько)), торговельна комісія (Василь Климпуш), харчова комісія (Юрій Кабалюк), адміністративна комісія (внутрішніх справ) (Дмитро Іванюк), військова комісія і зовнішніх зв’язків (Степан Клочурак (молодший)).

Крім того, на засіданні Української Народної Ради в Ясіня було вирішено доручити Степанові Клочураку передати урядові Західно-Української Народної Республіки рішення ясінянських гуцулів про возз’єднання з Україною. Делегація ГНР побувала таки наприкінці листопада в Станіславі, де тоді перебував уряд ЗУНР. Тоді, приймаючи делегацію від Ясінської Народної Ради, голова західно-українського уряду С. Голубович підкреслив: «Ви є першими посланцями із-за Карпат…». Під час цієї поїздки вдалося встановити тісні, передусім економічні, контакти, які давали надії на становлення мирного життя в гірській парламентській республіці.

Представники Гуцульської республіки залучилися і до організації та всебічної підтримки З’їзду українців Мараморощини. Який проходив 18 грудня 1918 року в Сиготі. Зокрема, свою діяльну допомогу надали Степан Клочурак і Василь Климпуш з Ясіня. Василь Йосипчук з Великого Бичкова та Михайло Бращайко й Августин Штефан, котрі тоді прибули з Рахова. Обрана на з’їзді Сигітська Народна Рада підтримала прагнення українців Закарпаття до єднання з українцями по той бік Карпат. Важливим фактом стало оголошення до проведення в недалекій перспективі Всезакарпатського форуму в Хусті.

Такі події викликали неабияке занепокоєння в угорських урядових кіл, які трансформувавши владу в бік більш ліберального стилю управління, намагалися за будь-яку ціну втримати територію Закарпаття під своїм контролем. 21 грудня угорська влада проголосила автономію «Руської Крайни» в складі Угорщини. А вже наступного дня на Гуцульську республіку прибули військові загони, а саме угорський жандармський батальйон для приборкання бунтівного регіону. Внаслідок цього було призупинено всю державотворчу діяльність гуцулів. Проте, репресії, які проводилися під час цієї каральної операції викликали ще більше незадоволення і спротив у місцевого населення та остаточно сприяли прийняттю рішення щодо відірвання від угорської колоніальної системи.

У ніч на 8 січня 1919 року розпочалося повстання проти угорських окупантів. На загальних зборах місцевих жителів Ясіня було відновлено Гуцульську Народну Раду, яка і проголосила самостійну й незалежну Гуцульську республіку (9 листопада 1919 року). 10 січня на багатотисячному народному віче в Ясіня спеціальним зверненням організатори повстання висловили загальне бажання гуцулів Закарпаття посилити збройний опір угорському пануванню й взяти курс на єднання з Україною: «Най живе один великий український народ від Тиси аж по Чорне море і гори Кавказ! Най живе і пишається наша велика одноцільна Українська Республіка!».

Проголошена Гуцульська республіка, як уже згадувалося, вважалася місцевими лідерами органічною частиною ЗУНР і зрозуміло, що вони розраховували на серйозну допомогу з боку прикарпатців у державотворчому процесі. Між Гуцульською Народною Радою Ясіня та урядом ЗУНР ще у листопаді 1918 року встановилися тісні відносини, які ні на мить не припинялися. Необхідно відзначити, що один із членів делегації – Євген Пуза, був старшиною армії ЗУНР. Він попросив у секретаря Народної оборони Західної України полковника Д. Вітовського військової допомоги для Гуцульської республіки. І відповідь той заявив, що ЗУНР готова допомогти, але тільки тоді, коли гуцули сформують власні військові частини. Після цього Євген Пуза запропонував створити Гуцульську народну оборону. Однак, для того, щоб це здійснити, належало ліквідувати угорську військову залогу в Ясіня. За порадою полковника Д. Вітовського, делегати із Ясіня зустрілися з окружним комендантом Коломиї, від якого довідалися, що планується військова експедиція ЗУНР на Закарпаття. Військові відділи Української Галицької Армії повинні були вирушити зі Станіслава через Стрий на Мукачево. Домовилися також, що друга група буде організована в Коломиї і її направлять через Ворохту на Ясіня. Але у той час румунські військові частини вже рухалися у напрямку Мараморош-Сигета. І їх належало випередити. Саме з цим і було пов’язане прискорення походу галицьких січовиків у регіон.

6 січня 1919 року в окружній команді в Коломиї, за цілковитої таємниці, було організовано відділ (до групи увійшли поручик Петро Зволинський, чотарі Євген Лоповецький, Юрій Циганко, Степан Забачинський). Відправлення групи призначили на 7 січня – перший день Різдва Христового. Перед виконавцями було поставлено конкретне завдання: захопивши Ясіня, сформувати відділ добровольців-гуцулів і рушити на Мараморош-Сигет, а після його захоплення об’єднатися зі Станіславською групою військ, яка мала вийти на Мукачево. Всі угорські загони на лінії Ясіня – Сигет потрібно було ліквідувати.

«Зранку 7-го січня, – пригадував очевидець, – усі зійшлися в казармі 36-го полку ім. гетьмана Мазепи і почали готуватися до відправлення. Групи складалися з трьох старшин, шістьох підстаршин, чотирнадцятьох стрільців та двох ясінянських гуцулів, які повинні були виконувати обов’язки провідників і зв’язківців. Разом – 25 чоловік озброєних карабинами, пістолетами й ручними гранатами. Тимчасову команду над групою перебрав чотар Забачинський. Того ж вечора група виїхала до Ясіня».

Ясіня_8За домовленістю з ясінянською делегацією і військовими з Коломиї, повстання було призначено в ніч із 7 на 8 січня. Звечора 7 січня – в перший день Різдва – ясінці, як годиться, колядували. Переходячи від однієї хати до іншої, група «колядників» остаточно узгоджувала організаційні моменти. Приблизно в той же час група, що приїхала з Коломиї, роззброїла прикордонників в Лазещині – за 7 км від Ясіня. Залишивши там невелику залогу, решта групи вирушила до Ясіня. Об’єднавшись невдовзі, обидві групи напали і обеззброїли угорських солдатів, що охороняли залізничну станцію та інші об’єкти. Повстанці захопили казарму і заарештували солдатів, що були в ній. Скільки було заарештованих? Дослідники і мемуаристи наводять різні цифри. Дослідник М. Болдижар пише про 500 угорських солдатів і офіцерів, Ю. Химинець – про 250, а А. Кущинський твердить, що в полон потрапило 187 вояків на чолі зі своїм капітаном.

Відразу після захоплення повстанцями Ясіня було оголошено про збройний наступ проти угорців із метою звільнення території Потисся аж до Сигету. Організацію добровільних частин узяв на себе Іван Климпуш. Того ж дня прибував поручик П. Зволинський, якого зустріли із військовими почестями.

9-го січня з Косова прибула сотня галицьких стрільців з двома кулеметами під командуванням поручика Миколи Саєвича та чота з Коломиї під проводом хорунжого Білецького. Прибув також поручик Воробець, котрий очолював тактичний провід. Чотар Герасимович взяв на себе організацію пропаганди.

13 січня військо Гуцульської республіки розпочало наступ на угорські позиції вздовж залізниці Ясіня – Сигіт. Після короткочасних сутичок вони захопили низку населених пунктів, у тому числі й Рахів. Під час боїв з’явилися втрати в українському війську (один чоловік загинув, а кілька січовиків були важко поранені). Надвечір, 14 січня, до вже визволеного Рахова прибув із Коломиї ешелон із двома польовими гарматами під командуванням поручика Ярослава Гафтуняка. В Рахові залишили невелику військову залогу під командуванням підхорунжого А. Перги, а основні війська рушили далі.

Вранці 15 січня було захоплено Требушани (нині Ділове) і Великий Бичків, зайняті Білин та Рахів. Українське військо наблизилося до Мараморош-Сигета. Відзначимо, що населення цього регіону всюди привітно зустрічало повстанське військо із синьо-жовтими прапорами. Зокрема, біля села Вільховатого передовий відділ зустрів групу місцевих жителів на чолі з священиком, які рухалися їм назустріч. Значна частина місцевих приєдналася до повстанців, після чого священик їх благословив.

Після звільнення Великого Бичкова відразу почали формуватися добровільні гуцульські частини, які мали вирушити у напрямку на Хуст. Однак, до цього справа не дійшла через подальші трагічні події 17 січня. За день до цього, практично без бою, було здано українським військам м. Сигіт. На залізничному вокзалі гурт студентів-українців зустрів повстанські війська піснею «Ми, гайдамаки». Під звуки військової сурми піднісся на вокзалі український прапор. Гарне жовто-блакитне полотно подарувала група коломийської інтелігенції.

У цей час керівництво війська перейшло під командування поручика Дениса Маєр-Михальського, який намагався піти на дипломатичне зближення з румунами. З цією метою було вступлено в телефонні переговори. Поручик Гран, ад’ютант командуючого румунської бригади, повідомив, що 17 січня румуни вишлють парламентаріїв для порозуміння в справі Сигета і взагалі відносно взаємин між румунськими і українськими військами. Саме тому українським воякам було дано наказ не стріляти при наближенні парламентаріїв.

Проте, в ніч на 17 січня, двотисячне румунське військо напало з тилу на наполовину менше українське, яке, до того ж, не було готовим до бою. Ці події досить детально описані очевидцями. Степан Забачинський пригадував: «Я брав участь у експедиції на Підкарпатті з сигітською групою сотника Дениса Маєра-Михальського, яка виїхала з Коломиї. В складі тої групи була і сотня угро-українських гуцулів-добровольців під командою чотаря Поповецького, одна сотня гуцульських стрільців. С. Забачинський правив нею, та кілька батарей артилерії… Після захоплення Сиготу в цьому старовинному українському місті було встановлено українську владу. 17 січня з боку Надь-Бані розпочали наступ румуни. Оскільки виразний наказ Окружної команди в Коломиї і забороняв у разі наступу румунів входити з ними в конфлікт, і зобов’язував увійти з ними в переговори, група не розпочала бойових дій… З румунами не можна було договоритися, і тому на наказ одного зі старшин групи поручика Воробця група почала виготуватися до відвороту. Ввечері 17 січня група виїхала залізничним транспортом із Сиготу. В дорозі до станції Мігеш-Комори румуни почали обстріл транспорту. Почався бій, в результаті якого потрапило в румунський полон 20 старшин та приблизно 400 стрільців. Загинули тоді четар Поповецький, четар Гадоталюк, були ранені поручик Воробець, четар Посацький, четар Ковач, хорунжий Циганюк. Полонені перебували 9 місяців у румунській неволі, звідти 14 жовтня 1919 року за дозволом румунської влади переїхали на Україну 19 старшин і 320 стрільців…».

Необхідно констатувати, що учасники тих подій дають різні трактування, зокрема, про Сигетський похід. Так, учасник тієї ж виправи поручик Степан Глушко пригадував: «Дня 12 січня 1919 року одержав я наказ Окружної військової команди до виїзду на Карпатську Україну для підтримки поручика Віктора Воробця. Виїхав з моєю сотнею також сотник в напрямі на Сигіт. Моїм завданням було роззброєння мадярських жандармів, які зовсім не робили ніякого опору. Наші відділи зайняли Сигіт 16 січня 1919 року. Команду міста передали команди групи мені. Вночі з 16 на 17 січня почався бій з румунами. Наші частини направлялися на залізнодорожну станцію. Тут ми зустріли сотника Д. Маєра-Михальського, який був комендантом цілої групи. За приказом В. Воробця почався відступ і вагонування до від’їзду. Наказ був для мене незрозумілий. Сотник Маєр-Михальський і сотник Саєвич зайняли місце біля машиніста. Коли ж ми виїхали із Сиготу, румуни розпочали обстріл нашого транспорту. Як виявилося далі, частини залізнодорожної колії були зірвані. В результаті бою біля 200 стрільців вбитих чи ранених, інші потрапили в полон. У полоні румуни трактували нас, як більшовиків, пограбували й відібрали одяг, чоботи, гроші. По кількамісячному перебуванні в полоні нас звільнили і відставили на Дністер…».

Про цю експедицію згадує і сотник Микола Алиськевич. Він пише, що «дня 14 грудня 1919 року в часі, коли Секретаріат був у Тернополі, вислали його як представника уряду з дорученням полковника Д. Вітовського до Будапешта. Завдання полягало в закупці зброї, амуніції, одягу в обмін на нафту. Наслідком місії був підписаний договір, на основі якого угорський уряд мав доставити 20 млн. набоїв для рушниць, 500 кулеметів, значну кількість гарматних набоїв, взуття, тощо. Одночасно сотник Алиськевич склав заяву про взаємний ненапад та дотримання мирних відносин стосовно угорського уряду. Повертаючись до Тернополя, він не застав уже там Державного Секретаріату, який перебрався до Станіслава. Під час засідання Ради Державних Секретарів подав звіт про результати переговорів у Будапешті. На Раді була присутня делегація селян із Закарпаття, яка звернулася зі скаргою про жорстокість угорців у краї. Делегати від Закарпаття просили військової допомоги. Полковник Д. Вітовський був проти військового втручання в Закарпаття, аргументуючи це браком відповідних частин. Голубовський не заперечував виправи українських військ на Закарпаття й дотримувався думки, що по злуці з Наддніпрянською Україною братам закарпатцям треба допомогти. Однак остаточного рішення прийнято не було».

Д-р Лонгин Цегельський писав, що С. Голубович на домагання полковника Д. Вітовського скликав у січні 1919 року Раду Державних Секретарів, на засіданні якої заявив, що українські війська перейшли Карпати, громлять угорські залоги, зайняли цілі повіти. «На засіданні зчинилася нечувана буря: мовляв, полковник Вітовський розпочав на власну руку світову війну. Щоб вийти з цієї ситуації, Л. Цегельський, як секретар закордонних справ, порадив вислати до Будапешта нову делегацію із заявою, що ця експедиція на Закарпаття не є ворожим проявом стосовно угорців, а тільки превентивним заходом проти осади країни чехами і румунами. Зредаговано відповідну ноту та вислано з нею до Будапешта отця Рожанковського і Гната Цегельського…». Із вищесказаного видно, що відомості з приводу відступу українських військ на Закарпатті суперечливі. Ми не можемо відкидати і той факт, що галицькі січовики з’явилися в нашому краї без відома Є. Петрушевича. Наприкінці грудня 1918 року під час переїзду з Відня через Будапешт, Євген Петрушевич мав розмову з тодішнім прем’єром Угорщини графом Міхаєм Каролі. Відносно Закарпаття останній визнав принцип самовизначення народів, а Є. Петрушевич зі свого боку погодився займати нейтральну політику і передати вирішення «закарпатського питання» мирній конференції.

Які ж наслідки для українського війська мала ця експедиція? Ю. Химинець писав, що 41 чоловік загинув, а 400 потрапило в полон. Його думки в основному поділяє С. Забачинський. Дослідник В. Піпаш-Косівський доводить, що наслідком нічного бою 17 січня було те, що із 1000-го українського війська тільки 170 чоловік благополучно повернулося до Ясіня, а решта загинули або потрапили в полон. А. Кущинський пише про 60 убитих і 30 поранених.

Один із відомих учасників тогочасних подій Юлій Бращайко у мемуарній праці «Що видів я на Закарпаттю..» щиросердечно описував контактування з гуцульськими представниками у часи співпраці народних рад регіону наприкінці Першої світової війни. Він щиро підтримував їх волелюбні змагання, що вилилося у непростими відносини самого Ю. Бращайка із румунськими урядовими та окупаційними колами. У 1919 році він навіть двічі був перебував під румунським арештом. Він теж згадує, що «румуне… були… в Ясіню аж до юлія 1920…».

Що стосується української преси Східної Галичини («Нове життя», «Народ», «Наддністерські вісті», «Покутський вісник», «Стрілець»), то вона не наводить причин невдачі, а обмежується констатацією факту: «…румуни перейшли в наступ».

Ці події нанесли болісного удару по державотворчому експерименту Гуцульської республіки. Але, хоча вона проіснувала недовго й кінець її був трагічним, саме вона стала першою реальною спробою встановлення української влади в окремо взятому регіоні – Закарпатті, предтечою незалежності Карпатської України кінця 1930-х років. Саме під час революційних боїв 1918 – 1919 років формувалася свідомість закарпатських українців, яка досягла своєї кульмінації напередодні Другої світової війни. На Гуцульщині, у найбільш революційному куточку Закарпатського краю, найсвідоміша частина карпатських русинів недвозначно заявила, що тяжіє до життя разом із усім українським народом у єдиній Українській Соборній Державі.

Співзвучним із діяльністю Гуцульської республіки було згадане всенародне зібрання в Хусті (інші назви – Всенародний конгрес українського населення Закарпаття або Хустський з’їзд представників народних рад Закарпаття) виголосило публічне звернення до українців із закликом єдності народу по обидва боки Карпат. Хустський форум об’єднав 420 делегатів і близько тисячі гостей, які під орудою відомих громадських діячів, що переважно представляли кола крайової інтелігенції, стали передвісниками перемоги українського духу в Закарпатті.

Хотілося б трохи детальніше зануритися в атмосферу цього велелюдного заходу, оскільки його рішення мали значний психологічний та ідеологічний вплив на подальші події в Закарпатті і, зокрема в Гуцульській республіці.

21 січня 1919 року в Хусті відбулося засідання Всенародного конгресу українського населення Закарпаття, який обрав Михайла Бращайка. Відомого громадсько-політичного діяча регіону, своїм головою. Роботу форуму детально описали очевидці.

Один із них писав: «Голова зборів д-р Михайло Бращайко… запитав народ: Куди ми хочемо прилучитися? До Угорщини? Чи, може, до Чехословаччини? Чи до України? – До України! – закричали делегати». Для більшості закарпатців Україна була державою, де жили брати по крові з древньою столицею Києвом. А. Штефан у своїх споминах так висловився з цього приводу: «Київ – святість, про яку не вільно було голосно говорити, хіба в чотири очі з Богом, Київ – це таїна, недосяжна, незрозуміла, але наша. Тайна, схована в глибині душі, щоб не знайшла її профанна цікавість. Ця тайна довго-довго дозрівала в душах. І коли дозріла – стала словом. Могутнім словом. Воно потрясло всією Карпатською Україною. Було це 21 січня 1919 року в Хусті».

Дослідник Ю. Химинець писав: «Потім Михайло Бращайко говорив: Ясно, що збори бажають злуку Угорської Русі з Українською Державою. Щоб було всім нам видно, що це воля більшості народу, прошу щоб той делегат, чи ті делегати, які мають іншу волю, голосилися до слова.

– Голосіться до слова, – кричали делегати, – ми вас вислухаємо чесно і без гніву. У залі було тихо. Ніхто не голосився. Заговорив знову Михайло Бращайко: однозгідна воля всенародних зборів: з’єднати Угорську Русь з Соборною Україною.

– Слава! Слава! Слава! – вирвалося з уст делегатів. Усі встали і зачали співати «Вже воскресла Україна, і Слава і Воля…».

Та навіть у таку урочисту для трудящих мить, коли було прийнято історичної ваги документи, не обійшлося без проугорської пропаганди. А. Штефан описав один досить дивний епізод, який, на нашу думку, є доказом того, що прийняття такого рішення було волевиявленням всього народу: «Конгрес закінчився… Делегати поспішали додому. Раптом настав крик. Селянин, одягнений по-марамороськи, гукав: – Нам не треба України! Тисячу років ми жили в Мадярщині! Нам не треба України! Делегати окружили крикуна: Хто ти? Чи ти здурів? Чому не говорив на Конгресі? Міцні руки охопили його руки і шию. Прибігли і хустські делегати, і пізнавши його, крикнули: «Це наймит, слуга мадярів, куратор Куртяк! Треба його витверезити!» Селянські делегати кинули його в рів при дорозі, пообертали його в студеній воді з розтаяного снігу і тоді наказали йому: «Біжи додому, чорте! Висушися і навчися розуму! Бо буде гірше». Лишили його і старий Куртяк в ганьбі потягнувся додому».

Газета «Руська Краина» детально описала роботу Хустського Конгресу у статті Вишнянського (ймовірно, це псевдонім А. Волошина – авт.) «Народний Собор в Хусті». Головним редактором був Августин Волошин, відповідальним редактором – Віктор Желтвай, а помічником редактора – о. Емілій Бокшай. Стаття «Народний Собор в Хусті» так описувала цю знаменну подію: «На 21-го января бив виданий держати єден собор до Мукачева… Но народ єднако так голосив, ож хоче совітоватися о своїх ділах, и сяк 21-го января подержали Собор в Хусті.

По 9-ом часі била служба в церкви. Делегати свої свідоцтва. Поставили у ряд і на переді з застави (фани) украинськи (синьо-жовті) несли. Начинали з Богом. Уже на улици посхаповали калапи і заспівали Царю небесний… І сяк делегати рушилися до Церкви. По пути сміло заспівали: – Вже воскресла Украина… У церкви так било як на отпусті. Повно людей о одушевленний «Господи Помилуй». По службі священик Паркані посвятив заставу коло церкви. Дале рушилися до горожанської школи. На Собор. Засідання отворив д-р Юлій Бращайко. Он чудно било чути слова «не хочемо бити слугами чужих народов!». Засідання отворивши, за председателя вибрали єдиногласно д-ра Михайла Бращайка. Но ледве узвався председатель, коли Іван Волощук голосним словом закричить: Где хочемо стати? – До України!

Сяк голосили делегати всі, числом 420, из 150 сел. Протоколи вели Михайло Тиводар и Василь Осипчук. По виборам уже розпалилися делегати. Уже наголосно кричали: Пешт нам не треба, йдемо до Києва. Кедь о декотром діле много радилися и переговорювали, доста било заголосити: «Най буде так, як є у Києві». Тогда уже всі в єдино кричали: «Най буде так, як у Києві». І уже о том діле и прорішили. Вибрали Раду і делегатов до Мирової Конференції. Собор скончився як уже заходило сонце. На конець пойшли коло церкви и там всі присягнулися на украинську заставу (фану). На соборі єдиногласно виповіли, аж хотять ставати до Украини».

Після довгих років замовчування, а то і облиття брудом цієї славної події в житті краян, наводимо без скорочень «Протокол писаний 21-го януаря (січня) 1919 в Хусті на всенародніх зборах угро-руського народу, котрі відбулися в гімнастичній залі державної горожанської школи» :

 «1. Всенародні Збори Угорських русинів-українців з дня 21-го януара 1919 року висказують з’єднати всіх русинів-українців з комітатів Мараморош, Угоча, Берег, Земплин, Шариш, Спіш и Абауй-Торна і прилучення русинами-українцями заселених земель до Соборної України. Просячи, щоб нова держава при виконуванню (переведенню) сеї злуки узглядила особливе (окремішнє) положення угорських русинів-українців. Для того Всенародні збори заявляють, що руський-український нарід Угорщини Х (десятий) закон про Руську Краину даний в Будапешті з року 1918-го не признають законом, бо повстав без його волі і без заступництва народу.

  1. З огляду на повисше рішення постановляють збори, що руський народ не пішле послів своїх до угорського парламенту.
  2. Всенародні збори просять, щоби українські війська засіли землі, заселені русинами-українцями на Угорщині, і щоби засмотрили населення, живуче серед тяжких харчових відносин, поживою.
  3. Всенародні збори вітають всі визволені народи австро-угорської монархії: Чехословаків, Югославян, Румунів, Поляків і Німців.
  4. Дальше вітають збори мадярське народне правительство на демократичних основах, що признало право самоозначення (саморозпорядження) народів і не уживало ніяких насильств проти політичного організовання єго правдивої волі.
  5. Дальше висказують збори подяку всім державам Антанти і її союзникам, що боронили демократичний їх рух і вибороли пригнобленим народам свободу і просять, щоби помогли здійснити ухвалу (поставу) всенародних зборів.
  6. Народні збори вибирають для ведення справ русько-українську народню Центральну Раду із сто членів і уповномочують її заступати русинів на Угорщині все і всюди де сього потрібно проти інших народів і зробити все, що кожного часу в інтересі русько-українського народу уважає за потрібне.

…Із комітатів Мараморош, Угоча, Берег і Унг по постановленню легітимаційної комісії в’єдне (разом) 420 правильно і достовірно легітимованих (оправданих) послів явилися. А понеже вибори відбулися так, що від кождих 1000 душ вибрано одного посла, на зборох 420.000 жителів – отже абсолютна більшість угорських українців була заступлена.

…Президія і члени Центральної Народної Ради зложили під русько-українськими прапорами отсю божбу (присягу): «Божуся одному живому і Всемогущему Богу, що права русько-українського народа боронити, нарід заступати і волю його сповнити буду. Так ми Боже помагай».

По сему одноголосно вибрано Центральну Народну Раду. Председатель: Др. Михайло Бращайко. Заступники пред. Ємеліян Невицький, духовник з Уяку (Шаріш), Євген Пуза, сотник із Ізи і Іван Волощук, господар з Нанкова”. Доцільним буде нагадати і факт, про який в нашій літературі мало згадується, в тимчасовій конституції Західно-Української Народної Республіки від 13 листопада 1918 року Закарпаття було проголошено складовою частиною цієї республіки. Отже, де-юре Закарпаття стало складовою частиною України, хоч де-факто влада останньої не була поширена на територію нашого краю. Для визнання де-юре Закарпаття складовою частиною України служило рішення Всезакарпатського з’їзду в Хусті від 21 січня 1919 року.

Сформували делегацію, щоб ознайомити з рішенням зборів київську владу. Тут радянські історики замовчували факти. Вони твердили, що «на зборах в Хусті була вибрана делегація, яка повинна була поїхати в Київ і передати рішення про возз’єднання Закарпаття з рештою України… Однак, як тільки делегація поїхала до Станіслава, їй перегородили шлях петлюрівці і білополяки». З розмови з онуком Ю. Бращайка, який проживає в Хусті, ми дізналися про записи діда, які збереглися. В них зафіксовано факт, що Ю. Бращайко від імені делегатів Конгресу вислав до Києва телеграму. Сучасні історики, досліджуючи це питання, зробили висновок, що «…уже в 1918 році делегація закарпатських селян побувала у Станіславові й вела переговори про возз’єднання нашого краю з УНР».

Саме гуцульська делегація у складі Євгена Пузи, Івана Климпуша та Степана Клочурака їздила до м. Станіслав для виголошення національної позиції Закарпатської Гуцульщини й налагодження тісних суспільно-політичних контактів із побратимами по той бік Карпат. Делегацію щиро приймав Голова Національної Ради Євген Петрушевич.

Через деякий час перед присутніми виступив С. Клочурак: «Ми діти одного українського народу, після майже тисячолітнього розмежування зійшлись на нинішніх зборах, щоб в братерській згоді вирішити долю нашого народу. Нас не розмежували ні ріки, ні високі гори, ані далекі простори… Я щасливий, що мені… припала велика честь, від імені угорських українців я можу передати вам їхню тверду волю, приєднати до України землю, на якій вони споконвіку живуть, як невід’ємну частину України».

В Універсалі Директорії Української Народної Республіки про об’єднання земель українських говорилося: «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України…».

30 січня 1919 року часопис «Закон і право» опублікував історичні документи свята злуки УНР і ЗУНР. На сьогоднішній день вони становлять собою бібліографічну рідкість. В часописі вміщені Грамота Української Національної Ради про об’єднання ЗУНР з Великою Україною від 16 січня, вже згадуваний Універсал Директорії від 22 січня, а також резолюція, декларація і універсал Трудового Конгресу України від 28 січня. У всіх цих документах Угорська Україна вважається складовою частиною Соборної Української держави. Представник від Закарпаття, згідно з Універсалом Трудового Конгресу, мав входити до складу Директорії – найвищого органу УНР.

У зверненні Трудового Конгресу України до народів усього світу було чітко заявлено, що «український сорокамільйоновий народ хоче вільним увійти в сім’ю народів світу й стати нарівні… Український народ не допустить, щоб хтось інший накидав йому свою волю. Ні силою міжнародних комбінацій, ні силою заліза ніхто не зможе примусити його зректися своєї суверенності й свого права самому завести лад на своїй землі згідно з власним бажанням». Однак, міжнародне становище молодої УНР було надзвичайно важким, що унемодливлювало реалізацію державотворчих планів…

У весну 1919 року, попри складності регіональної та міжнародної обстановки, Гуцульська республіка вступила сповнена надій на мирне і стабільне життя. У наступні півроку стосунки з урядом УНР не припинялися. 29 – 30 квітня – 1 травня 1919 року в Станіславі проходив З’їзд угорських українців. Місцева преса повідомляла: «На з’їзд прибуло 35 заступників з різних угро-українських комітатів. З’їзд відкрив голова угро-української секції товариства «Молода Громада» д-р К. Кисілевський. До президії вибрано заступників всіх областей УНР: д-ра Бращайка з Закарпатської України… Від Угорських українців відповіли на привіт Климпуш та д-р Бращайко, який висловився, що недалекий той час, коли всі території України злучаться в одну соборну Україну».

Словацький дослідник М. Мушинка, який опублікував резолюцію з’їзду, віднайдену в архіві, відзначав: «Наперекір щаленій антиукраїнській пропаганді, 29 квітня 1919 р. … у Станіслав прибули 162 делегати від 62-х громад Закарпаття. З’їзд, який очолювали Михайло Бращайко та Кость Кисілевський, тривав три дні – від 29 квітня до 1 травня 1919 року. Всі делегати черговий раз підтвердили волю закарпатських українців з’єднатися з Україною в соборній державі. Після закінчення з’їзду закарпатську делегацію прийняв президент Західно-Української Народної Республіки Євген Петрушевич (1863 – 1940), якому голова У(Р)ЦНР в Хусті М. Бращайко урочисто вручив резолюцію з’їзду з проханням передати її Головному Отаманові Армії Української Народної Республіки Симону Петлюрі та на її підставі домогтися на Мирній конференції в Парижі приєднання Закарпаття до України».

Резолюція, ухвалена одноголосно З’їздом закарпатських українців в Станіславі 1 травня 1919 року, була підписана М. Бращайком та І. Волощуком від Закарпаття та К. Кисілевським і І. Ставинським від Галичини. У чотирьох її розділах йшлося про наступне:

«I. З’їзд закарпатських українців в Станиславові дня 29 – 30 цвітня – 1 мая 1919 р. шле Українській Армії на руки Головного Отамана Симона Петлюри привіт і щиру подяку за геройську оборону самостійности Української Народної Республіки.

  1. 1. З’їзд закарпатських українців згідно з постановою Всенародних Зборів Закарпатських українців в Хусті з 21 січня 1919 р. обстоює з’єдиненє усіх українських земель в одну державу в формі Народної Республіки і протестує рішучо проти наїзду чужинців на територію Закарпатської України.
  2. З’їзд звертається до провідників Соборної України, щоб она внесла протест проти цього наїзду до Держав Порозуміння.
  3. З’їзд взиває усіх Українців Закарпаття, щоб спільно боролися за самостійність Української Держави та за дійсне прилучення своєї області до тої Держави.
  4. З’їзд звертається до всіх Українців Придніпрянщини, Галичини і Буковини з зазивом допомогти Закарпатській Україні в їй боротьбі за визволення з ворожого ярма.
  5. З’їзд звертається з проханням до Високої Директорії, Міністерії Української Народної Республіки та Секретаріяту Західної Області У.Н. Республіки поспішити якнайскоріше з видатною помочією в організації Закарпатської України та з харчами для голодуючого населення.
  6. З’їзд домагається, щоби допустити до місії на Паризьку конференцію двох заступників закарпатських українців і уможливити їм якнайскорше виїзд до Парижу.

III. 7. З’їзд стверджує конечність організації кооператив на Закарпатській Україні та просить Дніпро-Союз, як централю споживчих товариств, обняти своєю діяльністю Закарпатську Україну.

  1. 8. З’їзд просить Високу Директорію, зглядно Міністерство Народної Освіти заопікуватися народною освітою в Закарпатській області, а саме:

а) призначити на народну освіту в Закарпатській Україні відповідний фонд;

б) подбати о відповідну шкільну книгу, як також о книжочки загальноосвітнього змісту та часописів для народа;

в) установити стипендії для образовання учнів кандидатів із Закарпатської області.

  1. З’їзд висказує подяку Молодій Громаді і єї угро-українській секції за дотеперішню хосенну діяльність в організації культурно-освітнього життя на Закарпаттю та просить Секцію:

а) щоби дала почин до створення окремої інституції, яка би зайнялася організацією закарпатських Українців в ширшім розумінні;

б) щоби припильнувала ухвал з’їзду».

Необхідно погодитись із твердженням М. Мушинки, що «для історії Закарпаття Резолюція З’їзду закарпатських українців у Станіславі має виняткове значення. В революційному 1919 році цей з’їзд був останньою спробою возз’єднання Закарпаття з незалежною Україною».

Незважаючи на труднощі, Гуцульській республіці крім ЗУНР харчами допомагала й УНР. З ініціативи Симона Петлюри на Гуцульщину були відправлені декілька вагонів хлібної муки. На білих мішках великими літерами було написано «Україна». Як пригадував С. Клочурак, «місцеве населення довго зберігало ті міхи, як доказ багатства на Україні. Уряд УНР за надіслані харчі не вимагав ніякої плати: то був дар України гуцулам». В обмін на ліс крім продуктів надходив гас, книжки тощо. До Станіслава й Коломиї з Ясіня щодня курсували потяги.

Така ситуація тривала до травня 1919 року, коли польські війська відкинули Українську Галицьку Армію за річку Збруч. Відтоді Гуцульська республіка опинилася відрізана від тилової підтримки й позбулася авторитетного захисника. Цим практично відразу скористалися румунські війська, які розпочали окупацію усієї Закарпатської Гуцульщини.

Виходячи з того, що приєднання до будь-якого українського державного об’єднання стало неможливим. 11 червня 1919 року в Ясіня було прийнято Меморандум до Руської Народної Ради в Ужгороді з проханням приєднати Гуцульську республіку разом із іншими землями регіону до новоствореної Чехословацької республіки. Дане подання було взяте до уваги країнами переможцями і 10 вересня 1919 року в передмісті французького Парижу Сен-Жермені схвалене в змісті мирного договору, що закріпив новий післявоєнний світовий порядок. Після цього Румунія остаточно була змушена частково вивести свої війська з цієї території й почати процедуру передачі управління новій владі. Щоправда цей процес затягнувся ще майже на рік.

Незважаючи на короткочасність свого існування, у діяльності Гуцульської республіки простежуються окремі елементи державотворення. Хоч це і була самопроголошена республіка, вона мала чітко зорганізовану структуру й план діяльності. З ініціативи Степана Клочурака та його соратників у Ясіня і околицях організовується самоуправлінська адміністрація, яка взяла на себе контроль і керівництво кількадесяттисячним місцевим населенням.

Гуцульська автономна одиниця була парламентською республікою, зі своєрідним парламентом – Гуцульською Народною Радою в Ясіня. Всі справи республіки обговорювали на засіданнях Ради в демократичний, відкритий спосіб. Виконавчу владу Гуцульської республіки презентував уряд – Головна управа, роботу якої було поділено на комісії (секції), кількість яких варіювалася. Але головними серед них були постійно діючі комісії: військових і зовнішніх зв’язків (голова – С. Клочурак заступники – В. Климпуш і Д. Німчук); внутрішня (М. Іванюк, комендант міліції М. Могарнюк); господарська (І. Тимчук, підсекція лісова – С. Клочурак (батько)), харчова (Ю. Кабалюк). Державні службовці в діловодстві використовували українську мову як державну. А ті з посадовців, які нею не володіли належним чином, повинні були пройти вишкіл на курсах, інакше могли позбутися високих державних посад.

Військовим комендантом і головою Гуцульської Народної Ради було обрано Степана Клочурака – одного із активних українських громадсько-політичних діячів Закарпаття, згодом одного із засновників та лідерів місцевої соціал-демократичної партії, редактора періодичних видань «Народ», «Вперед», «Земля і Воля». В Карпатській Україні 1938 – 1939 років був секретарем прем’єра А. Волошина, депутатом Сойму (парламенту КУ), міністром карпато-українського уряду. Фактично в Гуцульській республіці він виконував функції президента.

Гуцульське військо, яким керував Степан Клочурак мало відзнаки української армії. У ньому існувала досить сувора дисципліна (наголошувалося, що жодного випадку грабунків не було зафіксовано). Літописець українських національно-визвольних змагань Закарпаття першої половини ХХ століття Василь Гренджа-Донський писав, що за дрібні конфлікти, сварки, пиятику тощо староста М. Іванюк судив винуватців на кількагодинну чи кількаденну примусову суспільно-корисну працю. Внутрішня секція піклувалася також про культурно-освітні проблеми гуцулів. У школах навчання велося українською мовою, було організовано хор, який виступав на святкових вечорах. Найважливішим завданням господарської, лісової та харчової секцій було накормити близько 20 тисяч населення. Лісова секція видавала дозвіл на рубку лісів. Завдяки С. Клочуракові до Ясіня прибували вагони з кукурудзою, цукром, що суттєво покращило матеріальне становище селян.

Уряд Гуцульської республіки формував спеціальні загони з робітників і майстрів, яким було дано завдання оперативно відбудовувати мости й дороги, налагоджувати транспортний рух, зв’язок, проводили польові роботи і т.ін. гуцульська влада приступила й до роботи в сферах охорони здоров’я, шкільництва, культури. На території Гуцульської республіки одночасно використовувалися як грошові одиниці австро-угорська крона та гривня УНР.

Гуцульська республіка проіснувала до 11 червня 1919 року, тобто до тих пір, коли румунські війська увійшли до Ясіня. Багатьох членів Гуцульської Народної Ради в Ясіня арештували. Така доля спіткала і Степана Клочурака. Його батька румуни водили по селу і нещадно били, від чого він невдовзі помер. Василь Климпуш і Дмитро Німчук щасливо дісталися до Галичини. Румуни господарювали в Ясінях більше року і відійшли тільки 30 червня 1920 року, коли чехословацька адміністрація перебрала цілу Мараморощину, за винятком Сигета та 14 сіл в його околицях, що відійшли до Румунії.

Та, незважаючи на окупацію румунами Гуцульщини, місцеве населення продовжувало боротьбу в партизанських загонах. Один із дослідників національно-визвольних змагань західних українців писав, що «ясінська Гуцульська Республіка в горах утрималась і давала про себе знати своїми войовничими виступами впродовж п’яти місяців». Необхідно додати, що чимало гуцулів вступили й до УГА і в її лавах брали участь у національно-визвольних змаганнях українського народу революційної доби.

Про історичне значення національно-державницького виступу гуцулів закарпатської Верховини свідчить і той факт, що у 1939 році на офіційному рівні було прийнято рішення щороку увічнювати і урочисто відзначати день проголошення Гуцульської республіки, без існування якої не могло бути і Карпатської України. Загальновідомим є і той факт, що карпато-український уряд Августина Волошина, за заслуги гуцулів у боротьбі за незалежність краю, дозволив скликати засідання першого Сойму у Рахові і тільки в силу об’єктивних обставин цього не сталося. Отже, немає жодних сумнівів, що Гуцульська республіка залишила помітний слід в історії національно-визвольної боротьби закарпатських українців.

Сьогодні, у 100-річну річницю постання Гуцульської республіки, нам, українцям, слід брати приклад і схилити голови перед звитягою тогочасного покоління, яке наперекір чималим поворотам долі незмінно йшло до своєї мети – незалежної Української Держави! *

Микола ВЕГЕШ, доктор історичних наук, завідувач кафедри політології і державного управління Ужгородського національного університету

Маріан ТОКАР, кандидат історичних наук, директор Науково-дослідного інституту політичної регіоналістики Ужгородського національного університету

* З використаними джерелами до матеріалу можна ознайомитися у виданнях: Вегеш М., Токар М. Карпатська Україна на шляху державотворення. Ужгород: Карпати, 2009. 446 с.; Степан Клочурак. Гуцульська республіка (1918 – 1919). Ужгород: Карпати, 2018. 224 с.

 

 

 

До 100-річного ювілею Листопадового зриву 1918 року у Львові: як наші верховинці стали гвардією Західно-Української Народної Республіки

Улюбленою моєю темою є героїчна доба 1918-1919 років і я завжди туди повертаюся, щоб на моїй скромній бандурі оспівати Святий Бунт і черпати сили на дальше…

Василь Ґренджа-Донський

Мапа ЗУНРУ цьому дописі мова йтиме про одну з етапних (переломних) подій нашої історії — Листопадовий зрив, 100-річний ювілей якого маємо цьогоріч. Відразу з перших рядків хочу наголосити — це наша спільна історія, а не львівська, галицька чи західноукраїнська. Наші краяни задіяні в обговорюваних подіях безпосередньо і надзвичайно активно. І я доведу це, застосовуючи елементи мікроісторичного підходу (напряму) історіографії, який фокусується на дослідженнях глобальних загальноісторичних процесів у мікроконтексті. Таким чином, мікроісторія стає знаряддям боротьби із деперсоналізацією та дегуманізацією світової історії, які несе за собою класична подієва та процесуальна історія.

Проголошення Української Держави«Всезнаюча» Вікіпедія (український сегмент) дає наступне визначення цього поняття: «Листопадовий чин (також Листопадова революція, Листопадовий переворот, Листопадовий зрив, Першолистопадове повстання) — українське повстання, організоване в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року Українською Національною Радою силами Українських січових стрільців у Королівстві Галичини і Волині, коронній землі Австро-Угорської імперії з метою встановлення влади Української Держави (названої згодом «Західноукраїнська Народна Республіка») на землях, на які вона обґрунтовано претендувала. У результаті утворилася держава площею 70 тис. кв. км і населенням 6 млн. чол. Це викликало невдоволення Польщі, яка розв’язала українсько-польську війну 1918-1919 років для захоплення всієї Галичини.

Українське слово 2.11.1918Тепер розлогіше про саму подію. Час для повстання було обрано ідеально, тоді саме настав момент — “зараз або ніколи”. У Європі стрімко розвалювалися імперії, слідом за Російською “наказали довго жити” Німецька, Османська й Австро-Угорська монархії. На уламках останньої вже тоді почали створюватися незалежні Польща, Чехословаччина, Угорщина та Югославія. Українці не могли і не хотіли залишатися осторонь від цих подій і енергійно взялися за відродження власної державності на галицьких землях. 18 жовтня у Львові заснували Українську Народну Раду (далі УНРада) для координації зусиль у справі національного відродження. Вже 19.10.1918 УНРадою здійснено Проголошення Української Держави на українських областях Австрії і Угорщини. Фактично створена Західно-Українська Народна Республіка, до складу якої увійшли українські етнічні землі Галичини, Буковини та Закарпаття (як бачимо, про наш край брати за Карпатами ніколи не забували). Лише 30 жовтня УНРада оголосила Леґіон Українських Січових Стрільців (далі УСС і усусуси) основою творення національного війська і звернулась до австрійського командування з вимогою про переведення формацій, що складались у більшості з українців, до Галичини. Але було вже запізно — поляки, румуни й угорці перекрили залізниці і роззброювали українські частини, які намагалися прорватися до Галичини та Буковини. До речі, в складі створюваної тоді Української Галицької армії (далі УГА) чимало вояків не були етнічними українцями. В мемуарах тих часів із вдячністю пригадуються і австрійці-штабісти, і євреї-лікарі, і росіяни-авіатори, і німці-інженери, і багато інших «чужинських» військовослужбовців УГА.

З УНРадою тісно співпрацював Центральний військовий комітет (далі ЦВК), який в таємниці від всіх готував збройне повстання на західноукраїнських землях. Членами комітету були близько 2000 бійців-українців, які служили в різних частинах австрійської армії в Чернівцях, Перемишлі, Золочеві, Коломиї, Станіславі, Тернополі тощо. При цьому наголошу, що серед них було немало вихідців з нашого регіону. А у складі Легіону УСС, які фактично вважалися гвардією австрійської армії, а згодом і УГА, понад 60% складали гуцули, наші войовничі горці. До речі, про поповнення частин УСС дбали збірні станиці, одна з яких діяла у нашому Сиготі Марамороському (з квітня 1916 по квітень 1917 року). Не зайве згадати й про те, що початки УСС в 1914 році теж пов’язані з Закарпаттям, зокрема з Хустщиною.

Д. ВітовськийОб’єднав і очолив ці розрізнені і неорганізовані сили герой Першої світової війни легендарний сотник Легіону Українських січових стрільців (далі УСС) Дмитро Вітовський. На той момент молодому патріоту виповнився лише 31 рік, але йому цілком вистачало знань і рішучості, а головне, авторитету для організації такої сміливої акції.

УНРада сподівалася на те, що австрійці добровільно передадуть владу в Галичині українцям, але військові не створювали ілюзій з цього приводу і енергійно готувалися взяти владу власними силами. Коли 31 жовтня 1918 року голова австрійської адміністрації категорично відмовився передати кермо влади місцевим українцям, очікуючи обіцяного Віднем маніфесту, Д. Вітовський категорично заявив: «Якщо ми не візьмемо Львів цієї ночі, то завтра його займуть поляки!». Події Листопадового чину почалися в ніч на 1-ше листопада. Д. Вітовський діяв надзвичайно енергійно: він наказав усім губернським і повітовим українським комісарам своїми силами брати владу; командиру УСС Осипу Букшованому було наказано терміново привести війська з Чернівців до Львова; повітовому комісару в Перемишлі належало зайняти місто і підірвати міст через річку Сян, щоб перешкодити пересуванню польських сил; в самому Львові було зосереджено 1400 стрільців і 60 старшин, яких поки що було явно недостатньо для захоплення такого великого міста; з німецьким і австро-угорським гарнізоном міста була досягнута домовленість про нейтралітет. Протягом однієї ночі українські бійці взяли під контроль Ратушу, намісництво, комендатуру, поліцейські дільниці, вокзал, мости, пошту, військові склади. Вранці 1 листопада на будівлі львівської Ратуші вже майорів жовто-синій прапор. Д. Вітовський урочисто оголосив голові УНРади Костю Левицькому, що влада у Львові повністю перейшла до українців. При перебиранні влади інтерновано тільки тих представників австрійської влади, які пробували опиратися (згодом після передання ними їхніх постів представникам Української Держави їх звільнено). До речі, через кілька днів після листопадового зриву прийшло до українського уряду офіційне повідомлення з Відня, що австрійський уряд визнає створену Українську Державу.

Г. СтефанівПовідомлена про успіх збройного зриву, УНРада негайно видала відозву до населення міста Львова, яку видрукувано й афішками та летючками роздано населенню, та відозву до населення Галичини, Буковини й Закарпаття, яку вислано кур’єрами у відповідні регіони. Тоді ж стали надходити повідомлення про перемоги у Збаражі, Тернополі, Коломиї, Станіславові, Бродах, Золочеві тощо. До речі, в Золочеві вранці 1 листопада 1918 року стрільці 35-го полку піхоти ляндверу армії Австро-Угорщини під командою сотника Гната Стефаніва без ускладнень встановили в Золочеві українську владу. Безпосередню участь в подіях брав і мій дідусь, поручник цього полку, Іван Одовічук. Крім того, вони оперативно зуміли одними з перших скерувати бойові підрозділи до Львова на допомогу силам Української Національної Ради. Зокрема 5.11.1918 вояки 35-го полку прибули в Львів, де брали участь в боях за головний залізничний двірець (вузол) міста, будинок сейму, Єзуїтське містечко. І знову поруч билися легендарні усусуси.

Золочівська ОВК УГА 1919 рДо вечора 1-го листопада поляки схаменулися і зробили спробу відвоювати Львів. Близько 4-х тисяч польських бойовиків (польське населення суто міста Львова на той час значно перевищувало українське) захопили військові склади і північну частину міста. У розпорядженні Д. Вітовського залишилося всього 650 стрільців, бо більшість українських повстанців, вважаючи справу зробленою, повернулися назад у свої села (знову оця наша пресловута розхлябаність). До того ж в дорозі з Чернівців затримувався Легіон УСС (антиукраїнські посадовці блокували його від’їзд), а іншої підмоги не було взагалі. Поляки ж укріпилися на вокзалі і продовжували успішне захоплення міста. 5 листопада Д. Вітовський був призначений керівництвом УНРади першим державним секретарем військових справ ЗУНР і приступив до створення УГА. Львівський фронт очолив досвідчений полковник УСС Гриць Коссак, а Д. Вітовський став відповідати за Збройні сили всієї республіки і змушений був постійно перебувати в роз’їздах. Однак його роль у заснуванні ЗУНР і, що більш важливо, в її реальному становленні ніхто в Галичині не забув. Дмитро Вітовський своєю сміливістю, рішучістю і патріотизмом назавжди завоював собі місце в почесному списку героїв українського народу.

Відозва ЗУНР 10 запитів до українського народуПрикро, але галицьку столицю тоді не вдалося відстояти — надвечір 21.11.1918 після трьох тижнів боїв українське військо й уряд ЗУНР вийшли з міста. Наступного дня весь Львів опанували поляки. Як згадував учасник тих боїв у Львові О. Кузьма «польська сторона висіла на волоску, але втрималась і виграла кампанію тільки через українське безголов’я». Героями тих днів і подальших боїв були Курінь смерти УСС пopучника О. Івановича й Окремий Гуцульський Пробоєвий курінь пopучника Г. Голинського, значну, якщо не більшу частину яких становили наші загартовані в боях Першої світової війни «верховинці». Але ці події, які в українській історіографії називають Польсько-українською війною, вже поза межами нашої теми. До речі, з 9 листопада 1918 року до 10 грудня 1918 (підвищений УНРадою до ступеня полковника) очолював Начальну Команду Українських Військ у Львові згаданий раніше Гнат Стефанів. Саме під його проводом українське військо перейшло до наступу в боях з польським військом, але після його зміцнення залишило з наказу станцію Львів 22 листопада 1918 року, боячись оточення. Принагідно слід відзначити, що цей легендарний зараз український військовий діяч військових формувань ЗУНР та УНР часів Перших визвольних змагань та боротьби за державність України полковник Гнат Стефанів в міжвоєнний період мешкав на Закарпатті, а з 1933 року — у Великому Бичкові. В цей час він разом з іншими побратимами часів Перших визвольних змагань (зокрема Василем Пачовським) намагався максимально прислужився своєму народові. Зокрема, він активно підтримував заходи “Просвіти” краю, всіляко сприяв отриманню автономії Карпатською Україною. Через це 16-го березня 1939 року, з початком окупації Карпатської України хортиською Угорщиною змушений назавжди покинути наш край. Подібна доля спіткала сотні вояків УГА і цивільних борців Перших визвольних змагань, які після поразки у визвольній війні, опинилися в таборах інтернованих, а потім оселилися на території нашого краю в складі новоствореної Чехословацької Республіки. При цьому вони не покидали ідеї боротьби за українську самостійність, що викликало люту ненависть до них зі сторони угорських загарбників.

IF

Звістка про успішний Листопадовий зрив викликала бурхливу реакцію в усіх регіонах Західної України. Навіть Карпати не розділяли єдиний народ. Адже ще до Першої світової війни принаймні частина інтелігенції та свідомого населення Закарпаття (невдовзі – Підкарпатської Русі) усвідомлювала себе українцями й розуміла спільність русинів і українців, хоча етнонім «українець» ще не набув поширення (у більшості випадків місцеве населення звалося «русинами» (тобто українцями за тогочасною урядовою термінологією), «руськими» або «угро-руськими»). Тому цілком логічно, що вже 8 листопада 1918 року народні збори мешканців Ясіня та навколишніх сіл проголосували за возз’єднання закарпатської Гуцульщини з Україною та обрали Гуцульську Народну Раду (далі ГНР). Делегація Гуцульської Республіки була прийнята в ЗУНР на найвищому рівні. При цьому річка Тиса не стала кордоном між закарпатською і романською Мараморощиною, про що свідчить з’їзд делегатів українців Марамарощини 18 грудня 1918 року у Сиготі, який однозначно висловився за приєднання Закарпаття до України. Збори також вибрали Гуцульську Народню [Марамороську Руську] Раду, яка «присягла на синьо-жовтий прапор, що буде завжди боронити права українського народу». Ще одним яскравим підтвердженням популярності ідей включення українських етнічних земель Закарпаття до Соборної Української держави та високої національної свідомості українців Мараморощини може слугувати резонансне звернення до УНРади мешканців нашого Великого Бичкова (Голос гноблених мадярами братів. Золочівське Слово, ч. 7 за 14.12.2018, стор. 1). І лише підступне захоплення румунськими військами Сиготу, де 18 січня 1019 року полягло немало вояків УГА, і наступна брутальна окупація практично всієї Мараморощини (тоді зайнято було не лише теперішній Марамуриш, а й полосу Тересва-Королево по залізній лінії) не дозволили утвердитися на наших теренах ЗУНР. До речі, скориставшись з того, що Легіон УСС, який певний час перебував на Буковині гарантуючи її від зазіхань загарбників, у перших числах листопада виїхав до Львова, румунські війська вже 12-го листопада 1918 року зухвало окупували Північну Буковину разом з Чернівцями.

Листівка 01.11.1918Таким чином, у листопаді 1918 року в Східній Галичині було повалено монархічну владу, ліквідовано багатовікове іноземне поневолення. З волі широких верств українства тут було здійснено Листопадову національну революцію, результатом якої стало створення української демократичної республіки — Української Держави на українських областях Австрії і Угорщини. Фактично створена Західно-Українська Народна Республіка, до складу якої увійшли українські етнічні землі Галичини, Буковини та Закарпаття. Вона займала територію 70 тис. кв. км., а її населення становило 6 млн. чол. — 71% українців, 14% — поляків, 13% — євреїв і 2% інших національностей. Для національних меншин передбачалась культурно-національна автономія. До речі, чимало вояків УГА не були етнічними українцями. Але всі вони воювали за Україну. У складі УГА вони виступили проти супротивників новопроголошеної української незалежності — головно Польщі, «червоної» і «білої» Росії.

Події осені 1918 року, а Листопадовий чин чи найяскравіший їх епізод, навічно вписали в історію нашої Батьківщини України один з кількох її державних організмів (Західно-Українська Народна Республіка), легендарні творці якого відразу заявили про бажання жити в єдиній і соборній Україні. Наші краяни задіяні в обговорюваних подіях безпосередньо і надзвичайно активно (декілька прикладів я навів). І нема жодних сумнівів, що це наша неспалима історія.

Принагідно, під враженням наведеного вище, відповідально стверджую, що не зможуть розділити наш єдиний народ ні високі Карпати і могутні ріки, ні чужоземні втручання в суспільне життя, ні зовнішні впливи (на зразок гібридної війни з боку Російської Федерації) спрямовані на дезінтеграцію української нації, ні адепти чужих ідей і цінностей (на кшталт «руського міра»), ні рафіновані псевдонаукові теорії і хитромудрі практики (наприклад «політичне русинство»). Лише народ України буде визначати своє майбутнє, якщо не забудемо минулих помилок, яких допустили чимало. «Згадаєш, то серце рветься! — писав в 1934 році в одній зі своїх відомих статей мій дідусь, учасник подій Листопадового чину і Перших визвольних змагань загалом, Іван Одовічук. — Нерозумні діти запродали матір, а тепер над тим торгуються і сваряться, чи її лопатою, чи роскалем викопати з гробу, чи її княгинею, гетьманщиною чи ненькою потім назвати!?» Але, як на мене, ми за останні 15-20 років стали мудріші — ми віримо в живих, і пам’ятаємо про полеглих. Бережім в своїх серцях українство! Ми обов’язково переможемо!

Ярослав ОДОВІЧУК, спеціально для Просвітницько-пізнавального інтернет-порталу «заКарпатія», смт. Тересва

 

Ілюстрації до статті

  • Схематична мапа Західно-Української Народної Республіки.
  • Проголошення 19.10.1918 у Львові Української Держави на українських областях Австрії і Угорщини. Газета «Діло» (офіційний орган Української Національно-Демократичної партії і Українського національно-демократичного об’єднання), число 238 за 20.10.1918, стор. 1.
  • Українська Національна Рада обійняла владу у Львові і краю! Газета «Українське слово» (видання Українського Комітету), число 258 за 2.11.1918, стор. 1.
  • Дмитро Дмитрович Вітовський. Фото 1916-1917 років.
  • Гнат Петрович Стефанів. Фото 1919-1920 років.
  • Керівництво Золочівської Окружної Військової Команди Галицької армії з представниками місцевої влади (Золочів, перші числа січня 1919 року). Номери на цьому фото проставили слідчі (поляки або радянські) для ідентифікації з метою подальших репресій (поручник Іван Одовічук 17-й).
  • Відозва ЗУНР «10 запитів до українського народу».
  • Голос гноблених мадярами братів. Золочівське Слово (українська газета Золочівського повіту Львівщини), число 7 за 14.12.2018, стор. 1.
  • Листівка щодо подій 1 листопада 1918 року у Львові.

Додаткова інформація та пояснення

Західноукраїнська Народна Республіка (за тодішнім правописом: Західно-українська Народня Република), ЗУНР, пізніше також Галицька Республика чи Держава — українська держава, що фактично існувала протягом 1918-1919 років, формально ж і до 1923 року, на території Західної України зі столицею у Львові. Постала після Першої світової війни в результаті розпаду Австро-Угорської імперії.

19 жовтня 1918 оголошена «Проклямація Української Національної Ради» про створення Української держави в українських етнографічних землях Австро-Угорщини. 13 листопада 1918 УНРада затвердила Конституційні основи новоствореної держави — «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії», нова держава отримала назву «Західноукраїнська Народна Республіка». ЗУНР охоплювала територію заселену українцями — Галичину, Буковину й Закарпаття. 1 листопада розпочався військовий конфлікт проти Польщі, яку підтримували країни Антанти, насамперед Франція. 22 січня 1919 року ЗУНР об’єдналася з Українською Народною Республікою, отримавши назву Західна Область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Окупована 18 липня 1919 року в ході польсько-української війни. Анексована Польщею, Королівством Румунія і Чехословацькою Республікою. До 15 березня 1923 року уряд ЗУНР перебував в еміграції.

Польсько-українська війна — збройний конфлікт між Польською і Західно-Українською Народними Республіками (після Акту Злуки — ЗОУНР) на території Галичини, що вилився в широкомасштабні бойові дії з 1 листопада 1918 по 17 липня 1919 року. Війна велася в умовах політичної нестабільності, викликаних розпадом Австро-Угорщини, Російської імперії і Громадянською війною в Росії.

Дмитро Дмитрович Вітовський (народився 8 листопада 1887 року, с. Медуха, Галицький район, Івано-Франківська область — загинув 2 серпня 1919 року, Ратибор, Сілезьке воєводство, Польща) — український політик, військовик і літератор, сотник Легіону Українських Січових Стрільців, полковник, начальний командант Української Галицької армії, Державний секретар військових справ ЗУНР. Літературний псевдонім — Гнат Буряк. Батько Дмитра Вітовського, знаного поручника УПА.

До подій Листопадового чину Вітовського вважали одним із неформальних лідерів УСС. Він зарекомендував себе як рішучий та активний військовик, умів взяти відповідальність у критичні моменти. Вважав, що коли “буде армія — буде і державність” (унікально пророче твердження з огляду на сучасні події в Україні). Створив Українську Галицьку армію (далі УГА), довівши її чисельність до 100 тисяч, очолив її, отримав ряд видатних перемог, запропонував укласти військовий союз з УНР, а згодом підписав договір з УНР у Фастові. Міг стати українським Пілсудським або Маннергеймом, але, на жаль, доля розпорядилася інакше. Він несподівано загинув у віці 31 року в авіакатастрофі 4 серпня 1919 року над Німеччиною, повертаючись з мирної конференції, на якій намагався переконати Антанту в необхідності визнати Україну (а не лише Польщу, Чехословаччину і Югославію) новою державою на карті Європи.

Організація листопадового повстання 1918 р. у Львові, безумовно, стала головною подією в бурхливої діяльності Дмитра Вітовського. На той момент молодому патріоту виповнився лише 31 рік, але йому цілком вистачало знань і рішучості, а головне, авторитету для організації такої сміливої акції. Як згадував один з учасників тих подій Дмитро Паліїв: “Серед української громадськості Вітовський був надзвичайно популярний. Його всі любили і поважали, тому не дивно, що особистість Вітовського всі і всюди пов’язували з визвольним, самостійним рухом. Тільки він один мав усі необхідні якості, щоб стати керівником революції. Популярний, глибокий, прекрасний оратор, чистий характер, відмінний воїн “.

Гуцульська сотня УСС — структурна одиниця легіону УСС. Першу Гуцульську сотню УСС організував Клим Гутковський у жовтні — грудні 1914 у Страбичовому та Хусті. Бойові дії сотня почала в лютому 1915 року. На наших теренах гуцули уславилися в боях у районі Торунсько-Вишківського перевалу між містами Міжгір’я і Долина. В ході подальших боїв підрозділ став легендарним. Архікнязь Вільгельм фон Габсбурґ-Лотрінґен (псевдо Василь Вишиваний) вважав його своєю гвардією. У вересні 1918 року сотня відведена на Буковину. Після проголошення ЗУНР увійшла до складу Гуцульського куреня УГА.

Гуцульська Республіка — назва українського державного утворення, що існувало з 8 листопада 1918 по 11 червня 1919 року на Закарпатті. 8 листопада 1918 р. народні збори мешканців Ясіня та навколишніх сіл проголосували за возз’єднання закарпатської Гуцульщини з Україною та обрали Гуцульську Народну Раду. У травні 1919 року поляки витіснили УГА з Прикарпаття, і Гуцульська Республіка втратила прикриття зі сходу. Тоді ж румунські війська рушили на її територію, яку, за рішенням ГНР, здано без бою. Це себе виправдало, бо спершу румуни не застосовували репресій. Вони почалися 11 червня 1919 року, коли румуни довідалися, що Головна управа прийняла меморандум до Руської (Української) Ради в Ужгороді з проханням, щоби Гуцульщина й Підкарпаття приєднались до Чехословаччини (возз’єднання з Україною було неможливе). Більшість керівників Гуцульської Республіки та Головної управи заарештували. Однак авторитет цих людей був такий високий, що румуни були змушені їх звільнити (окрім Степана Клочурака), і вони працювали в місцевій адміністрації. 10 вересня 1919 року за Сен-Жерменським договором територія Гуцульської Республіки увійшла до складу Чехословаччини.

Гнат Петрович Стефанів (народився 2 травня 1885 року , с. Топорівці, Городенківський район, Івано-Франківська область — помер 21 червня 1949 року, м. Регенсбург, Німеччина) — український військовий діяч. Начальний командант УГА. Полковник УГА й Армії УНР. У час Листопадового зриву 1918 року в званні сотника очолював встановлення української влади, потім — організатор і комендант Золочівської округи ЗУНР, з 9 листопада 1918 року до 10 грудня 1918 (підвищений УНРадою до ступеня полковника) очолював Начальну Команду Українських Військ у Львові (під його проводом українське військо перейшло до наступу в боях з польським військом, але після його зміцнення залишило з наказу станцію Львів 22 листопада 1918 року, боячись оточення). Пізніше перейшов до Армії УНР: очолював Гуцульський кіш морської піхоти, запасну бригаду 3-ї Залізної стрілецької дивізії, командир 3-го кінного полку в Першому Зимовому поході; 1920 — командир запілля Армії УНР. У серпні 1920 року перейшов з групою генерала Антіна Кравса до Чехо-Словаччини й до 1923 року очолював консулят ЗУНР в Ужгороді. До 1939 року (фактично до її окупації Угорщиною 13-14.03.1939) жив у Карпатській Україні. Потім переїхав до Відня, жив на Лемківщині й у Німеччині (з 1944), де й помер.

Іван Ілліч Одовічук (народився 14 липня 1895 року, с. Балківці Серетського повіту Герцогства Буковина Австро-Угорщини (тепер Румунія, повіт Сучава) — помер 10 грудня 1971 року, м. Тячів Закарпатської області України) — відомий український громадський, політичний, правозахисний, культурний та освітній діяч Мараморощини в 30-50-ті роки 20-го століття (головно Сигітщина та Затисся в міжвоєнний та ранній повоєнний періоди). І. Одовічук у період 30-50-тих років 20-го століття був не лише культурно-освітнім провідником українців Мараморощини а і «промотором і керівником всієї національно-просвітньої роботи в краї».

ЯК БУДУВАЛИ КОМУНО-РАДЯНСЬКЕ ЗАКАРПАТТЯ: витоки, динаміка, ресурси (декілька слів про монографію Василя Міщанина «Радянізація Закарпаття 1944 – 1950 рр.»)

36776575_2086046785010592_2006364070764085248_n«Радянська» тема сьогодні в Україні знаходиться під грифом «табу», принаймні її сприймають у змісті процесу декомунізації. Але історія на те і є історією, що змушує нас шукати в минулому відповіді на чисельні процеси людської життєдіяльності, вбирати важливі уроки для сьогодення і майбутнього розвитку.

Слава Богу, є й ті, хто серйозно займається дослідженням маловідомих, а подекуди й зовсім не вивчених питань. Василь Міщанин один із таких. Упродовж довгого часу він вивчав проблеми аграрних відносин післявоєнного періоду в Закарпатті, і ось, нарешті, значно розширив предметне поле дослідження новим ґрунтовним дослідженням, яке цілком справедливо назвав узагальнено «Радянізація Закарпаття 1944 – 1950 рр.».

Продовження