Категорія: Статті

Переглядів: 782

Закарпатська гілка роду Бачинських

герб БачинськихРодинне дерево Бачинських на Закарпатті починають «будувати» з греко-католицького священика Івана Бачинського, який служив у селі Райфайловці (нині територія Словаччини, округ Вранов над Топлем Пряшівського краю) — мого 7 раз прадіда (9 покоління). Він народився в Бачині в 70-х роках XVII століття (1666 рік). З дружиною Пелагеєю вони мали дочку та п’ятьох синів, четверо з яких були духовними особами, а саме Василь – (1695 – ?) мій 7 раз прадід, Степан (1694 – 1739) – батько марамороського вікарія Андрея Бачинського (1719 – 1759), Данило (1707 – 1775), Сімеон (1693 – 1726) та Федор (1693 – 1775) – батько єпископа Андрея Бачинського.  Продовження

Український чин Закарпаття під час угорської окупації та становлення радянського тоталітарного режиму (1939 – 1945)

zavantazhenniaДана публікація була підготовлена мною ще у 2013 році. Але, на мій погляд, вона не втратила своєї актуальності і тому вирішив опублікувати її спочатку на сайті “Закарпаття онлайн”, а тепер на прохання колеги дав згоду й “заКарпатії”. Однак, наперед мушу дати попереднє коротке пояснення до змісту статті.

Спочатку хочу зорієнтувати читача в деяких аспектах даної публікації. Насамперед, проінформувати про те, що дана публікація готувалася як передмова до планованого другого перевидання книжки: «Український чин Закарпаття. Архівні матеріали, документи, дослідження, спомини». До мене звернулися з відповідною пропозицією написання передмови. На мою електронну пошту були вислані всі необхідні матеріали, які я проштудіював, прочитав уважно ще раз перше видання і відповідно написав дану передмову, яку відіслав замовникам.  Однак, далі після активізації суспільно-політичних процесів в Україні восени 2013 року (Майдан, російська інтервенція в Криму і на Донбасі) з невідомих мені причин проект перевидання книжки був відкладений, ініціатива згасла. Продовження

З історії політичної думки Закарпаття: еволюція державницьких поглядів Августина Волошина

Волошин_СпоминыІсторія політичної думки України є змістовно неповною без аналізу політичних ідей та ідеологічних напрямів Закарпаття, які творилися й мали значний вплив на суспільно-політичні процеси в регіоні. Як і історія, так і політико-ідеологічна мозаїка мали свої історичні та сутнісні особливості. Принаймні український політичний напрям у міжвоєнний період в Закарпатті викристалізувався в жорсткій багатогранній боротьбі (політико-державній, партійній, культурно-національній, мовній) з русо- та угрофільством. Продовження

Великі Геївці: історія ужанського села від початків до радянської окупації

19987411_1992494210982291_1108584805_nСучасний стан вітчизняної історіографії вимагає окрім розширенням предметних полів регіональної історії, зосередження уваги на невеликі соціуми і малопомітні на перший погляд персонажі [1]. До такого предметного поля можна віднести історію окремо взятого села. Продовження

Витоки політичної думки на Закарпатті: історичні передумови та регіональна особливість

Герб_ЗакПолітичну думку Закарпаття та її еволюцію слід розглядати крізь призму перипетій суспільно-політичного розвитку кінця ХІХ – початку ХХ століття. Адже лише у цей час розпочався ефективний політичний розвиток регіону. Логічність розуміння сказаного слід шукати в можливостях і перспективах закарпатських українців впливати на перебіг політичних подій, вирішувати важливі політичні завдання на власний розсуд.  Продовження

З Музою Кліо на «Ти»… (Про «Історіографічні студії» професора Володимира Задорожного)

SWScan00075Серед когорти відомих істориків Закарпаття, викладачів Ужгородського національного університету є одна цікава особистість, яка однаково виділяється своєю принциповістю та не «масовою» власною думкою. І це можна підмітити, незважаючи на середовище, в якому він перебуває: чи то наукова рада, навчальна аудиторія, або ж волейбольний майданчик… Це стосується і науково-дослідних праць, автором яких впродовж свого життєвого і творчого шляху він був. Останнє видання це яскраво ілюструє. А мова йде про доктора історичних наук, професора Володимира Задорожного та його комплексного зібрання видань «Історіографічні студії». Продовження

Маріан Токар: Політика примусу до миру в Україні та її мотиватори

SWRrAZZRWpQПостановка проблеми врегулювання військового конфлікту на Сході України (зокрема, на території Донбасу, що включає в зоні АТО більшу частину Донецької та Луганської областей) та деанексії Криму є актуальною в багатовимірному контексті. Міжнародний, регіональний, збройний конфлікт – це складне явище, яке проаналізувати узагальнено важко, оскільки воно вимагає глибокого розуміння сутності, передумов, перебігу, інтересів сторін, можливих шляхів виходу, наслідків тощо. У даному матеріалі хотілося б коротко окреслити одну із складових перебігу конфлікту, а саме той процес, на стадії якого викристалізовується вектор політики «примусу до миру». При чому, в ситуації початку 2017 року він є двовекторний, тобто в його ракурс потрапляє не тільки країна-агресор (Росія), а й країна-жертва (Україна).

Спостерігаючи за перебігом подій та динамікою регіонального конфлікту на Сході України впродовж 2014 – початку 2017 років можемо говорити про змістовну еволюцію ходу збройного конфлікту. Якщо попередні три роки протистояння військових формувань України, з одного боку, та місцевих сепаратистів спільно з російськими військовими, з іншого, визначалося непередбачуваністю і вибухонебезпечними політичними й дипломатичними маневрами всіх сторін конфлікту (а також світових країн-гарантів безпеки), то на початку 2017 року очевидною стає «патова» ситуація, яка консервує суспільний безлад і взаємну безвідповідальність за долю регіону, тобто загрожує регіональним суспільно-політичним колапсом. Це у свою чергу може лягти важким економічним і, навіть, психологічним тягарем для усієї країни на невизначений час. Тому, на цьому етапі конфлікту в українському та міжнародному політикумі все частіше говорять про примус до миру сторін протистояння.

Сьогодні словосполучення «примус до миру» (англ. – peace enforcement) набуває природної гостроти, оскільки йдеться про силові важелі впливу на припинення ескалації насильства або подолання конфліктної ситуації за умов неефективності вжитих переговірних і дипломатичних заходів. Цей термін частково розглядається у ракурсі вивчення проблем миротворчості [3]. Хоча, термінологічно миротворчість як місію більше пов’язують із відповідною діяльністю ООН і НАТО [2, с. 97–98]. Для цього важливим є чітке визначення сторін, які задіяні у процесі впливу на конфлікт в регіоні, характеру інтересів та мотивів поведінки зацікавлених суб’єктів у деескалації ситуації і поступового виходу із військового протистояння. На нашу думку, тільки після цього можна говорити про конструктивні шляхи відновлення стабільності та окреслення відповідної стратегії миру в регіоні. Отже, на початок весни 2017 року маємо всі ознаки перманентності конфлікту, що змушує сторони протистояння та світових лідерів схиляти до миру, щоправда не тільки агресора, а й сторону, яка постраждала. Питання консенсусу тут є доволі розмите, оскільки його досягнути можливо виключно у напрямку припинення бойових зіткнень та замороження ескалації як такої.

Дипломатичні зусилля щодо мирного врегулювання конфлікту з боку України мали обмежені позитивні наслідки, хоча введення санкцій світовим співтовариством щодо російської Федерації все ж мали результат. Їх продовження, а отже не поступливість США, країн ЄС, позиція членів ООН та НАТО у цьому напрямку є одним із важливих елементів політики примусу до миру саме Росії. Однак інші дипломатичні спроби, зокрема Мінські домовленості, Нормандський формат зустрічей, чисельні заяви офіційних інституцій країн ЄС та окремих країн світу не мали бажаного ефекту через принципове небажання дотримуватися даних обіцянок російською стороною [5]. Відтак, на даному етапі слід говорити виключно про примушення до миру, що можна розтлумачити як здійснення необхідних дій у зв’язку із відсутністю згоди сторін конфлікту шляхом введенням міжнародних санкцій або ж застосуванням військової сили з метою припинення збройного конфлікту і примушення ворогуючих сторін до встановлення перемир’я.

Крім того, для припинення військового конфлікту на Сході України та мирного врегулювання конфлікту вкрай необхідне вироблення консолідованої стратегії як влади і українського суспільства, так і міжнародного співтовариства. Проте очевидними є, що політичний консенсус важко віднайти з урахування регіональних інтересів кожної із сторін.

На наш погляд, ситуацію з деескалації конфлікту на Донбасі та питання анексії Російською Федерацією Криму як автономного суб’єкта унітарної України варто розглядати з точки зору регіональних інтересів усіх учасників переговорного процесу. Виходячи з цього, ми б визначили дві групи впливу в процесі політики примусу. Умовно їх назвемо зовнішня і внутрішня.

До зовнішньої групи впливу ми б віднесли США, ЄС, Росію та країни іншого світу, а також військово-політичну організацію НАТО. Ця група відіграватиме ключову роль у визначенні подальшої долі постконфліктної України.

США. Як за часів президентства Б. Обами, так і на початку каденції Д. Трампа позиція США щодо конфлікту є «усною» з елементами загрозливого кивання пальцем та гри м’язами. Морально-психологічна підтримка України в даній ситуації не впливає на припинення насильства. Кінець 2016 – початок 2017 року ознаменувався непередбачуваністю дій президента США Д. Трампа, який вражав популістичними заявами під час виборчої президентської кампанії. До цього слід додати відсутність особистого політичного досвіду високого рангу та практики міжнародної дипломатії. Адже, у Вашингтоні вже звучали неоднозначні та суперечливі заяви про покращення стосунків з Росією та зняття санкцій, а також про повернення Україні Криму й участі Росії в деескалації конфлікту на Донбасі [7]. Очевидно, що будуть задіяні подвійні стандарти на умиротворення агресора, тобто Росії, та вмовляння до миру жертви – України. Це говорить про те, що сказані на інавгурації президента слова Д. Трампа про пріоритети інтересів Америки над іншими проблемами в світі лягатимуть у стратегію внутрішньої та зовнішньої політики США. Вони вже починають впроваджуватися, оскільки виступаючи у Сенаті держсекретар Р. Тіллерсон дав зрозуміти, що США очікують на «широку угоду» (за умов її визнання «народом України» і Росії), яка може призупинити конфлікт [6]. На нашу думку, це варто розцінювати як запуск механізму примусу учасників конфлікту до миру, а США при цьому відіграє ключову роль миротворця й посилить свій авторитет у регіоні Східної Європи. Адже, США залишається мегагеополітичною державою і жодних регіональних інтересів не позбудеться.

ЄС. Регіональний інтерес ЄС очевидний. Миротворча політика Європейського Союзу більше обмежена дипломатичними важелями. Щоправда, тиск ЄС на агресора носить не тільки ситуативний характер, але й подвійні стандарти. Беручи до уваги перше, слід констатувати публічну реакцію на агресивні дії Росії та сепаратистів «Л/ДНР» тільки після чергової ескалації конфлікту, а також апеляцію до української правлячої влади стосовно пришвидшення реформ. Єдиним ефективним на даний момент елементом примусу Росії до миру є продовження економічних та ділових санкцій, які, вочевидь, будуть з часом зніматися незалежно від того чи Росія поверне території під контроль Києва. Щодо подвійних стандартів, то вони проявляється у відсутності консолідованої думки щодо терміну дії санкцій та в індивідуально-державних симпатіях до режиму В. Путіна (заяви лідерів Угорщини, Чехії, Болгарії, Греції, Сербії та ін.). Натомість, найбільш проукраїнську позицію щодо вирішення конфлікту відображають країни Прибалтики, для яких це є не просто регіональним інтересом, а й головним питанням національної безпеки.Загалом для ЄС – це теж перевірка на чесність. Адже, потураючи агресору демократична Європа нівелює головну сутність демократії – право на суверенітет народів [5]. А розуміючи певну залежність європейських країн від Росії, одним із мотивів схиляння до миру саме України на не зовсім вигідних умовах для Києва з боку Брюсселю може бути реалізація масштабної програми допомоги ЄС для відновлення постраждалих територій.

Росія. Агресор і порушник міжнародних договорів Росія є ключовим регіональним гравцем та учасником конфлікту. Дії лідерів держави є непередбачувані, навіть попри введення проти них колективних та особистих санкцій світовою спільнотою. Однак, російська влада проводить гіперактивну інформаційну війну з метою відвернення уваги від конфлікту на Донбасі та анексії Криму: сирійська кампанія, теракти в Туреччині, арабських країнах Північної Африки, в європейських містах, провокації на українській території, антиукраїнська пропаганда у всьому світі. Публічні ж меседжі В. Путіна світовим лідерам про винуватість Києва у розгортанні конфлікту на Донбасі і мовляв «Україна – країна терорист» слід розглядати як аргументи впливу на позицію Європи та США щодо примусу України до миру на своїх умовах [4]. Це свідчить про те, що російський режим уважно вивчає реакцію світу на свої дії. Одночасно, ключовий регіональний інтерес Росії заключається у послабленні України політично й економічно, підпорядкуванні її потенціалу власним потребам. При цьому, постійно і повсюдно проштовхуваний «проект федерації» для України подається як ідеальний та безальтернативний варіант розвитку країни. З боку Росії ця риторика звучить як «примус до любові»…

Країни іншого світу. До цієї умовної назви включаємо країни, які є членами ООН і беруть участь у обговоренні перебігу світових конфліктів. У ситуації з Україною вони переважно складають групу співчуваючих спостерігачів. Більшість із них підтримують позицію України щодо вирішення конфлікту, а деякі країни (наприклад, Китай) ситуативно реагують відповідно до політики власних регіональних інтересів. Можна припустити, що вони прислухатимуться до пропозицій світових країн-лідерів і прийматимуть таке рішення, яке покладуть в основу врегулювання конфлікту.

НАТО. За статусом військово-політичного блоку НАТО має розроблені плани на випадок агресивної політики держав, що зазіхають на мир у світі. Але передусім вони стосуються країн-членів організації. Щодо інших випадків, то рішення приймається ситуативно, тобто якщо на це необхідність, насамперед для країн-лідерів блоку. Приклад нападу Росії на Грузію у 2008 році ілюструє, що подібні конфлікти (аналогія з сучасною Україною) не є безпосередньою сферою уваги НАТО з точки зору практичного втручання. Загалом, НАТО є силовим інструментом примусу до миру, але проводить дуже виважену і обережну політику щодо країн зі значним військово-промисловим потенціалом.

Зрозуміло, що крім названих суб’єктів політику примусу до миру (як Росії, так і України) підтримають й інші організації (скажімо МВФ тощо),

До внутрішньої групи впливу ми б віднесли, перш за все, правлячу владу України, частину вітчизняних олігархів, які мають спільний з російським бізнес, українських опозиційних до правлячої влади політиків та їхні організації (політичні та громадські), Російську православну церкву московського патріархату, частину творчої інтелігенції (переважно етнічні росіяни та зрусифікована й змаргіналізована частина українців) і окремі ЗМІ, в бюджети яких закладено іноземний (зокрема, російський) капітал.

Детально аналізувати сутнісну основу кожного із названих суб’єктів у цьому матеріалі не будемо, але зазначимо, що більшість з них (крім правлячої української влади) в тій чи іншій мірі діють у фарватері проросійської політики.

Що ж до офіційної влади в Україні, то її політика є незмінною впродовж протікання усього конфлікту – повернення всіх захоплений і анексованих територій під контроль держави. Позиція «ні миру, ні війни» є вкрай невдалою для України і віддаляє не тільки перспективи стабільного розвитку держави, а й найближчі плани так необхідного нормативно-правового, адміністративно-управлінського та іншого реформування, в тому числі вироблення і уконституювання системи збалансування регіональної політики й вектору міжнародних орієнтирів. Власне, здійснення ефективних реформ і є головною мотивацією мирного врегулювання конфлікту, чим і скористаються міжнародні сили для схиляння України до миру й не обов’язково на вигідних умовах для останньої.

В такій ситуації важливою буде стійкість позиції української влади, яка є залежною від США та ЄС. Очевидно, це і є головною проблемою вибору умов, на яких базуватиметься майбутній мир (гарантії підтримки влади, фінансова допомога, всенародний референдум, особливий статус регіону тощо). Адже, при мовчазній і бездієвій політиці «стурбованості» ситуацією в Україні та боязкістю перед Росією з боку світового політикуму все більш вірогідним виглядає варіант з примусом до миру «слабшої» сторони, якою вважають Україну. Припускаємо, що такий перебіг подій неоднозначно буде зустрінутий українським суспільством (переважно негативно), що ускладнить ефективну комунікацію між останніми і правлячою владою [1].

Говорячи про шляхи відновлення стабільності в регіоні, ми однозначно переконані в пошуку мирного врегулювання конфлікту й недопущенні регіонального колапсу. Війна ресурсно виснажлива і психологічно складна. Це черговий історичний виклик незалежності України. У цій ситуації, на нашу думку, примус до миру є тим інструментом, який здатний призупинити кровопролиття і почати відновлювальні процеси в державі. Однак, капітулятивний характер миротворчості не прийнятний для українського народу, який потребує більше морально-психологічної сатисфакції. А влада може піти й іншим шляхом в силу інстинкту самозбереження, на що, очевидно в процесі схиляння до миру, будуть розраховувати зовнішні «миротворці».

Так чи інакше, консолідована стратегія миру в Україні повинна базуватися на безальтернативі повернення всієї української території під контроль Києва, контрольованої фіксації кордонів з Росією, виведення російських військ, роззброєння незаконних формувань і введення в зоні АТО тимчасового режиму відновлення інфраструктури та життєдіяльності регіону.

Регіональний конфлікт в Україні ще неодноразово буде предметом аналізу експертами, політиками, науковцями. Одне можна констатувати із впевненістю і без застережень – світопорядок зазнає кардинальних змін, міжнародні правила гри змінюються, формуватиметься нове правове поле взаємовідносин держав. Залишається сподіватися, що «Українське питання», на противагу подій сторічної давнини, матиме іншу розв’язку і долю України без її безпосередньої участі міжнародні суб’єкти не вирішуватимуть…

 Використані джерела:

  1. 2/3 українців не сприймають плану капітуляції і будь-яких політичних поступок ОРДЛО – політолог [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ukr-biz.com.ua/2017/02/05/23-українців-не-сприймають-плану-капітуляції
  2. Коппель О. Миротворча діяльність ООН: аналіз теоретичних поглядів західної політології / О. Коппель, О. Пархомчук // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. праць. – В. 58. – Ч. ІІ. – К., – С. 97–100.
  3. Патлашинська І.В. Миротворчість: спроба термінологічного аналізу / І.В. Патлашинська [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/old_jrn/Soc_Gum/Grani/2011_6/39.pdf
  4. Примус до миру – cвітові ЗМІ про Донбас / Огляд підготував А. Кондратьєв, Служба моніторингу ВВС [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.bbc.com/ukrainian/press_review/2016/02/160206_press_foreign_it
  5. Снігир О. Рік змін, зрад та “примусу до миру”: що має змінити Україна, щоб витримати Трампа та “ідеї Пінчука” / Олена Снігир [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.eurointegration.com.ua/articles/2017/01/6/7059814/
  6. Сольвар Р. «Народ України» як інструмент примусу до миру / Руслан Сольвар [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.obozrevatel.com/my/politics/65129-narod-ukraini-yak-instrument-primusu-do-miru.htm
  7. Трамп хоче помиритися з Путіним, але змушений демонструвати жорсткість, – експерт : інтерв’ю з Володимиром Фесенком [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://24tv.ua/tramp_hoche_pomiritisya_z_putinim_ale_zmusheniy_demonstruvati_zhorstkist__ekspert_n782905?f

Маріан ТОКАР, голова ГО “Агенція досліджень регіонального соціуму “КАРПАТІЯ” (Ужгород)

A regional conflict in Eastern Ukraine at the stage of “peace enforcement” policy is analysed in the article. Classification of the parties involved in the conflict resolution process is briefly presented. Attempt to characterize the interests and motives of behavior of the parties interested in de-escalation of the situation and gradual resolution of the military confrontation has been made. Author’s opinion on the ways of restoring stability in the region has been presented.

65 років тому вийшов у світ перший номер офіційної газети Ужгородського університету

IMG_20161108_173238 IMG_20161108_173640Історія Ужгородського університету нерозривно пов’язана з офіційною вузівською періодикою, так названою з часом – університетською пресою. Вона стала без перебільшення «Літописцем університету», оскільки на своїх сторінках відчувала дихання кожного причетного до його життєдіяльності, фіксувала радісні та сумні моменти університетського буття.

Так чи інакше, однак для когось це історія, яку він сам прожив, а для когось це інша історія, але вже у спогадах живих і тих, що, на жаль, уже відійшли від нас. Для одних та інших – це своєрідний літопис не лише університету, а й Закарпатського регіону в цілому, який зберігся в документах, записках учасників журналістського процесу, а головне зберігся на газетних шпальтах тисяч сторінок, які випускалися впродовж 70-літнього часу. Сьогодні, при наявності мережі Інтернет й чисельної кількості друкованих засобів інформації, важко уявити, що був час, коли інформаційне поле регіону забезпечували своєю роботою одиниці новинарських видань. А було ж все саме так. Уявімо собі початок далеких п’ятдесятих років минулого століття, коли в Закарпатті функціонувало лише декілька регіональних газет. Одночасно створювалися районні періодичні видання. Однак фахово-тематичних газет не було.

І ось, у листопаді, а точніше 7 листопада 1951 року виходить перший номер першої в Закарпатській області відомчої газети – як тоді прийнято було говорити – «багатотиражки» нещодавно створеного Ужгородського державного університету. Назва новинки була вибрана в дусі тогочасної політичної ідеології – «За більшовицькі кадри» і нині не вписується у декомунізацій ну свідомість. Сьогодні термін «багатотиражна газета» сприймається дивно, хоча цьому є досить переконливе тлумачення в різних довідниках і пов’язане воно із дальшим розвитком аматорської «стінної» газети. Так чи інакше, але «багатотиражна» газета почала систематично виходити в Ужгородському державному університеті. До того ж, відкриття вузівської газети було не такою уже й простою справою. Посилаючись на відповідні документи, Д.С. Григораш стверджує, що «видавати багатотиражку мають право підприємства, установи, де кількість працюючих становить не менше 2 тис., а також вузи з тією ж кількістю студентів та викладачів» (Григораш Д.С. Журналістика у термінах і виразах. Львів, 1974. – С. 26-27).

Сам факт появи подібного періодичного видання, його значення для зростання університету в цілому й підготовки майбутніх науково-педагогічних кадрів, значна частина яких згодом стала широко знаною в Закарпатті і за його межами, став значимою подією. Відповідно й історія університету значною мірою є історією Закарпатського регіону. Про це написано чимало наукових і науково-популярних праць, розвідок, а ще є ж багато спогадів, статей, згадок, фотоілюстрацій про ті цікаві й часом дуже непрості часи. Разом з тим, чи не найповніше історія першого в регіоні й до нині єдиного класичного вишу в Закарпатті писалася саме на сторінках університетської багатотиражки. Звичайно, поява вузівської багатотиражки мала неабияке значення для розвитку самого університету, його інтелектуального потенціалу, своєрідного самовираження навіть у тогочасних умовах партійної диктатури та жорсткої цензури. Але не можна врахувати величезне інформаційне поле, той молодіжний заряд, енергію хай навіть і заідеологізованих сторінок кожного випуску університетської газети. Вже сама можливість викладача, студента, техпрацівника виступити в газеті, поділитися своїми здобутками й успіхами ближніх, порушити ту чи іншу проблему (а їх було чимало) стало подією, реальністю, якою скористалися тисячі читачів у стінах вузу. На жаль сторінки газети, як і всієї тодішньої радянської преси, використовувалися і для зведення рахунків, навіть розправ з неугодними, про що ми ще скажемо, але безперечним є той факт, що протягом півстоліття в університетській газеті написана своєрідна історія, літопис вузу. І цей факт вже сам став історією.

Упродовж свого існування газета виходила під трьома різними назвами – «За більшовицькі кадри» (з 7 листопада 1951 року), «Радянський студент» (з 14 листопада 1952 року), «Ужгородський університет» (з 1 січня 1989 року). Їх справу продовжили «Погляд» (з 26 січня 1999 року) і «Бюлетень Прес-служби Ужгородського національного університету» (з лютого 2006 року).

Але повернемось до першого номеру першої університетської газети «За більшовицькі кадри». Він побачив світ 7 листопада 1951 року. Під заголовком зазначалося, що це «Орган партбюро, ректорату, комітету ЛКСМУ, профкому та місцевкому Ужгородського державного університету». Новинка вийшла на чотирьох сторінках і коштувала 20 копійок. Редакція знаходилася на вулиці Жовтневій, 46 (тепер А. Волошина), а газета друкувалася в університетській друкарні накладом 500 примірників. Звичайно, можна тільки уявити собі з якими труднощами стикався молодий тоді викладач-філолог Йосип Дзендзелівський, готуючи до випуску перший, до того ж святковий, номер. Адже, крім досконалого знання мови, необхідно було володіти хоча б елементарними навичками планування, макетування, верстання газети, знати деякі нюанси друкарського ремесла, цинкографії тощо. «Дуже добре пригадую, як хвилювалися ми, адже це перший номер, – згадував Йосип Олексійович рівно через тридцять років. – Тоді друкарня університету знаходилася у підвалі нинішнього фізфаку. І от ми, тобто М. Сидоран, я та коректор М. Полив’яна, сиділи над нашим первістком до третьої години ночі. Але як приємно було дивитись на зраділі обличчя викладачів та студентів, коли Михайло перед початком жовтневої демонстрації приніс до хімфаку нашу першу газету» (із книжки: Пойда С., Токар М. Сторінками університетської газети: До 50-річчя газети «Ужгородський університет» / Степан Пойда, Маріан Токар. – Ужгород: Вид-во «Два кольори», 2001. – С. 10 – 11). Незважаючи на низку не зовсім сприятливих обставин, перший і дуже відповідальний номер його видавцям вдався. Відкривається він у дусі того часу кількома закликами ЦК ВКП(б) до роковин революції, великим портретом Й. Сталіна і обширною передовою статтею «34-і роковини Великої Жовтневої соціалістичної революції». У цій статті наводилися загальні фрази про революцію «як видатну подію в історії людства, її велике значення для народів Радянського Союзу і всього світу». Є тут кілька цифр про розвиток за роки п’ятирічок машинобудівної, металообробної промисловості, виробництва електроенергії у порівнянні… з 1913 роком!

У передовиці наводяться два абзаци про університет, в яких сказано: «Величезним досягненням є заснування в Ужгороді університету і учительського інституту. Тепер діти трудящих мають повну можливість одержати вищу освіту. Наш університет веде велику роботу по вивченню природних багатств області з метою найефективнішого їх використання. Ряд кафедр університету ведуть роботу в тісному зв’язку з виробництвом: з промисловими підприєствами, колгоспами, радгоспами, науково-дослід­ницькими установами області, допомагають їм розв’язувати різні виробничі проблеми». Друга сторінка газети теж присвячена святкуванню «більшовицького Жовтня». На ній поміщені статті студентів біологічного, медичного та історико-філологічного факультетів, у тому числі і майбутнього доктора філологічних наук професора кафедри української мови В.І. Лавера. Як правило, в цих матеріалах йшлося про визволення краю від фашистів, економічний і культурний розвиток, будні університету. Результати роботи п’ятої студентської наукової сесії (тоді ще конференцій не було) висвітлюються на третій сторінці газети. Цікаво, якщо на другій сторінці поміщено виключно матеріали студентів, то про роботу секцій гуманітарних, медичних, хімічних, біологічних наук розповідають у своїх матеріалах декани відповідних факультетів М. Антошин, В. Хенкін, В. Потапов, X. Руденко. Тільки один матеріал «Спеціалізація на терапії» підписаний студентом VI курсу медичного факультету А. Кишком. На відміну від попередніх четверта сторінка газети не була тематичною. На ній поміщено різноманітні матеріали. Зокрема, це і велика стаття старшого викладача біологічного факультету О. Арсірія «Шефська робота біологічного факультету», надрукована під шапкою «Зв’язок науки з виробництвом». Із цього матеріалу дізнаємося, що колектив біофаку вже декілька років проводить шефську роботу в колгоспах Ужгородського і Великоберезнянського районів. У 1950 році викладачі і студенти брали участь у наукових конференціях, які проводилися в колгоспі «Перемога» с. Велика Добронь і в колгоспі ім. Хрущова с. Яворово Ужгородського району. Крім того, в університеті було проведено засідання Вченої ради з участю Героїв Соціалістичної Праці Юрія Рубіша, Івана Гужвая, Ганни Ладані, Пенчо Пенчева і Ганчева. Про зв’язки кафедри неорганічної хімії з колгоспами пише у своєму матеріалі завідувач цієї кафедри доцент Г. Дісітанов. Стаття старшого викладача кафедри марксизму-ленінізму Л. Арістархова присвячена виборам народних суддів, які мали відбутися 16 грудня 1951 року. Матеріал побудований за існуючими тоді штампами: радянський суд – найгуманніший і найсправедливіший у світі, а буржуазний і, зокрема, американський – поганий, антинародний і т. п. Завідуюча агітколективом філологічного відділу історико-філологічного факультету О. Лєсова пише про участь студентів у агітаційних заходах, присвячених виборам суддів. Тут же поміщено дві інформації про загальноуніверситетський вечір і студентську теоретичну конференцію. Із фотоілюстрацій знаходимо й зображення корпусу теперішнього хімічного факультету (тоді це був головний корпус університету), фото із занять у хімічній лабораторії, а також фотознімок, на якому зображено спорудження Волгодонбуду. У першому номері газети немає жодної рубрики, очевидно, це можна пояснити браком досвіду її творців. Незважаючи на те, що це перший номер, і до того ж газета святкова, вона була видана чорно-білою фарбою. Знову ж таки, можливо, кольоровий друк не дозволяли поліграфічні можливості університетської друкарні. Не було, чомусь, і традиційного у таких випадках звернення до читачів про початок виходу газети.

Зараз можна чимало говорити про плюси і мінуси першого номера, але можемо сказати однозначно, що він вдався свіжоспеченим тоді журналістам: у номері вдалося якнайповніше відобразити тогочасне життя університету. Звичайно, що з погляду сьогодення перша університетська газета була надзвичайно заполітизована й відображала загальноідеологічний характер тогочасного життя інтелігенції та студентського загалу. Причини заполітизованості газети зрозумілі всім і винити в цьому когось було б безглуздо… Однак, поміж цим вона започаткувала літописання буденного життя у виші, що дає можливість нам пізнати історію перших років існування Ужгородського університету та його багатогранної діяльності.

 Маріан ТОКАРдиректор НДІ політичної регіоналістики УжНУ

Ювілейне видання про 25-річчя Закарпаття в незалежній Україні

KarpЗакарп25З ініціативи Агенції досліджень «Карпатія» та Поліграфцентру «Ліра» в Ужгороді побачив світ яскравий книжковий подарунок до ювілейного Дня незалежності України. За словами упорядника й ініціатора видання доцента політології Маріана Токаря, «ідея подібної праці визрівала давно й врешті була зреалізована за допомогою підбору фахівців, серед яких відомі історики, політологи, соціологи, журналісти, педагоги, туризмознавці, поліграфісти. Це хороший колектив однодумців, справжніх шанувальників своєї справи і патріотів Закарпаття, – каже голова «Карпатії» Маріан Токар. Мені приємно було співпрацювати з ними. Принаймні вийшов вдалий продукт суспільнознавчого й інформаційно-просвітницького змісту, що зацікавить не тільки закарпатців, а й гостей нашого краю».

Загалом науково-популярний нарис закарпатських учених «Закарпаття в незалежній Україні: 1991 – 2016» пропонує знайомство з цікавими сторінками життя регіону в Українській державі. У колективній праці висвітлюються ключові моменти суспільно-політичного, соціально-економічного, культурно-освітнього, релігійно-духовного розвитку Закарпатського регіону впродовж 25 років незалежності України. Акцентується увага на участі закарпатців у боротьбі за незалежність Української держави, регіональній специфіці територіального розвитку, громадсько-політичному житті, демографічних та етнічних чинниках, розвитку туризму й спорту тощо.

Авторський колектив ювілейного видання (Михайло Басараб, Руслан Жиленко, Михайло Зан, Віктор Кічера, Юрій Остапець, Ганна Попович, Володимир Тарасюк, Маріан Токар, Сергій Федака, Василь Химинець, Федір Шандор) намагався не тільки проілюструвати хроніку подій, але й вказати на здобутки, проблеми і перспективи регіонального розвитку в окремих сферах.

Видання презентоване для широкої читацької аудиторії, а також є і своєрідною візитівкою, яка може формувати уявлення про сучасне Закарпаття.

Інфоклуб “Політична Просвіта”

Психологічний портрет Майкла Вінча та аналіз його книги «Одноденна держава»: іноземець про Карпатську Україну

кпНаша стаття написана на основі книги Майкла Вінча «Одноденна держава» за редакцією Леся Белея. Інформація не перевірялась фактами з інших джерел, тому висновки про автора можуть бути не точними. Це лише спроба побачити особистість Майкла Вінча крізь призму аналізу написаної ним праці. В книзі він описував себе, свої переживання та враження, поведінку. Це все піддається аналізу й відкриває нам очі на фрагмент його життя як журналіста з 1 січня до 15 березня 1939 року, які хронологічно збіглися із державотворчими процесами в Закарпатті, тоді – Карпатській Україні. Отож, ми пропонуємо вам подивитись на книгу з іншого, психологічного, боку. Продовження