Переглядів: 1345 | 27.06.2013 - 04:28

Земельне питання в діяльності Народної Ради Закарпатської України

Після визволення Закарпаття, на території, яка де-юре ще до осені 1945 р. входило до складу Чехословаччини, зразу ж за старою перевіреною схемою, радянська влада стала проводити політичні, соціальні та економічні перетворення. Завдання, які вирішувалися органами місцевого самоврядування, як сільських і міських, так і окружних рівнів, повинні були розв’язуватися за сценарієм та під контролем радянської влади.

Одним із найважливіших і складних питань було земельне питання.Народні комітети залучали селян до будівництва нового суспільного устрою, піднесення їхнього життєвого рівня через ліквідацію великого землеволодіння та знищення економічних основ приватного володіння. Розв’язання аграрного питання носило і політичний характер – це повинно було максимально сприяти возз’єднанню Закарпаття з Радянською Україною. Адже основну масу населення складали селяни, абсолютна більшість яких все своє життя страждала від безземелля і малоземелля. Перша установча конференція Комуністичної партії Закарпатської України (КПЗУ), яка відбулася 19 листопада 1944 р. в приміщенні Мукачівського міського театру, зафіксувала об’єднання всіх комуністичних організацій краю в єдину Комуністичну партію Закарпатської України. На конференції були присутніми 294 делегати, що представляли комуністичні організації міст і сіл. З них 34% робітники, 50% селян, 15% представників трудової інтелігенції. Новоутворена компартія активно виступила за конфіскацію земель греко-католицької церкви, великих землевласників та прибічників гортистського режиму. Цими землями мали бути безкоштовно наділені безземельні та малоземельні селяни через Народні комітети. На конференції було запропоновано органам радянської влади скасувати встановлену за період окупації систему податків, якими обкладалися селяни. За даними статистики на одного чоловіка в Закарпатській Україні припадало всього біля 0,40 гектара орних земель. У прийнятій на конференції резолюції вказувалося: «Безземелля селянства Закарпатської України прирікало народ на злидні, кабалу і безкультур’я, а всю країну – на відсталість.

Селянство, яке становило основну масу закарпатського українського народу, володіє лише четвертою частиною всієї землі, а три чверті знаходиться в руках поміщиків, імперіалістичних банків та спекулятивних фірм. Тому Партійна конференція вважає одним із основних завдань компартії Закарпатської України – ліквідацію безземелля і спрямування на це діяльності селянських мас… Комуністична партія Закарпатської України бореться за конфіскацію поміщицьких, банківських земель та земель спекулятивних фірм і за негайну передачу цих земель без оплати у власність, безземельним і малоземельним селянам через Народні комітети…». В цій резолюції вказувалося також на необхідність надання негайної допомоги селянам, особливо потерпілим від війни, безкоштовним лісом на будівельні та господарські потреби. Для цього передавалися Народним комітетам досить значні за розмірами ділянки лісних масивів. Виходячи з того, що для значної частини міського та особливо сільського населення основними джерелами існування були лісорозробки та деревообробна промисловість, постановлялося розпочати швидку відбудову підприємств лісової та деревообробної промисловості. Надати допомогу хлібом селянам гірських районів та міському населенню, яке було на межі голоду від нестачі цього продукту першої необхідності. Населення Закарпатської України підтримало позицію комуністів по рішенням, які були прийняті на 1-ій конференції. Воно повірило в пропаговану комуністами і значно заідеалізовану соціальну справедливість, рівність та благополуччя в Радянській Україні. В резолюціях масових зборів, конференцій, мітингів, які проходили наприкінці 1944 р. по всьому краю висловлювалася згода та рішучість підтримати ініціативу Комуністичної партії Закарпатської України. З’їзд Народних комітетів Закарпатської України, що відбувся в Мукачеві 26 листопада 1944 р., і поряд з прийняттям історичного Маніфесту про возз’єднання з Радянською Україною, обговорив аграрне питання і прийняв рішення, основою якого була резолюція 1-ої конференції КПЗУ, і яке мало неоціниме значення для селянства Закарпаття. Це була постанова «Про наділ селян, робітників і службовців Закарпатської України землею і лісом»: «…Селянство, яке становить переважну більшість населення Закарпатської України, володіє зараз лише четвертою частиною рільної землі, а три чверті рільної землі захопили мадярські і німецькі загарбники, створивши в Закарпатській Україні значні прошарки малоземельного селянства і безземельних селян-батраків. Злидні і голод примушували багатьох закарпато-українців кинути свій рідний край і емігрувати в далекі чужі краї… З метою ліквідації земельного голоду і надання допомоги сільському і міському населенню землею та лісом,

Перший з’їзд Народної Ради Закарпатської України постановляє: 1. Конфіскувати всі землі і помістя, що належали мадярським і німецьким поміщикам і ворогам народу, які втекли разом з німецько-мадярськими загарбниками. 2. Народній Раді Закарпатської України виробити практичні заходи і передати безкоштовно через місцеві Народні комітети кон фісковані землі в особисту власність безземельних і малоземельних селян. 3. Народній Раді Закарпатської України виділити безкоштовно в розпорядження міських і сільських Народних комітетів лісові ділянки для задоволення дровами, повсякденних потреб населення і надання йому допомоги будівельними матеріалами». Вперше в історії Закарпаття власниками землі мали стати ті, хто на ній працював – безземельні та малоземельні. На основі цієї постанови в перші ж місяці після її прийняття селянам було передано 52737 га землі, кількість малоземельних господарств скоротилася до 2,9%. Велике землеволодіння перестало існувати. Це було важливим кроком у проведенні реформи. Зовсім зміняються картина у землекористуванні. Так, наприклад, у 1937 році 10 тис. дрібних селянських господарств мали 285 тис. гектарів землі, а 708 великих поміщиків – 771 тис. га, тобто у два з лишком рази більше. Бідняцькі господарства, що становили 45% від загальної кількості господарств, володіли лише 4% орної землі, поміщицькі та куркульські – 77%, біля 23 тис. селянських дворів майже зовсім не мали землі [6, 50]. В період окупації Закарпаття угорськими гортистами, становище в землекористуванні ще більше погіршилося. Зросло велике землеволодіння. На початок проведення земельної реформи, поміщикам, церкві та монастирям належало 59,5% земельних угідь, заможним селянам – 19,8%, середнякам – 16,9% і малоземельним селянам – 3,8%. На Першому з’їзді Народних комітетів було обрано орган державної влади Закарпатської України – Народну Раду Закарпатської України, до складу якої входило 17 чоловік. Головою Ради було обрано І. Туряницю, заступниками – П. Лінтура. П. Сову. Після з’їзду Народна Рада сформувала виконавчо-розпорядчий орган – Уряд Закарпатської України в складі президії та керівників відділів (уповноважених). З цього часу політика Народної Ради в усіх сферах суспільного життя реалізувалася через видання декретів та постанов.

Одним із таких декретів, який мав за основу постанову 1-го з’їзду Народних комітетів, був декрет від 29 листопада 1944 р. «Про наділ землею безземельних і малоземельних селян, робітників і службовців Закарпатської України»: «1. Всі землі і помістя, за винятком лісів, що належали мадярським і німецьким поміщикам і ворогам народу, які втекли з мадярсько-німецькими загарбниками, конфісковуються. 2. Конфіскацію земель і маєтків, передбачену в §1 і наділення ними безземельних і малоземельних селян, робітників і службовців здійснюють на місцях негайно місцеві Народні Комітети під доглядом Окружних Народних Комітетів. Наділ землі робітникам і службовцям не може перевищувати 1.000 квадратних метрів. 3. Земля переходить безкоштовно в особисту власність наділених. 4. Окружні Народні Комітети на основі проектів місцевих Народних Комітетів мають негайно зложити детальний список цих земель і помість та запропонувати НРЗУ для правового проведення конфіскації. 5. Місцеві Народні Комітети на кожний земельний об’єкт мають скласти детальний план, на основі якого було проведено його фактичне розподілення. В цьому плані треба ввести ім’я осіб, їх маєтковий і родинний стан та обґрунтування їхнього наділення, а також величину фактично наділеної їм землі… 6. Рішення місцевих Народних Комітетів в справі конфіскації і наділення ввійде в правову систему після одобрення НРЗУ…». Землі, які мали конфіскуватися, залишалися на деякий час «нічийними», тобто процес наділення селян землею тривав певний період. Восени 1944 року на цих полях залишався не зібраний врожай.

Тому, з метою забезпечення краю хлібом та іншими сільськогосподарськими продуктами, НРЗУ видає декрет від 29 листопада 1944 р. про збирання врожаю з цих «нічийних» земель. У ньому зазначалось: «1.Окружні Народні Комітети за допомогою міських та сільських Народних Комітетів мають негайно домогтися, щоб весь урожай на залишених землях мадярських та німецьких поміщиків був зібраний у найкоротший строк. 2. Для збору урожаю місцеві Народні Комітети повинні притягти в першу чергу безземельне та малоземельне населення. 3. Збирання урожаю, крім тютюну, надходить на користь збираючого…”. Отже, у відношенні до села політика уряду була досить демократичною й дала добрі плоди. В умовах післявоєнної розрухи це мало життєво важливе, рятівне значення. Для забезпечення правильного розподілу конфіскованої землі за рішенням ЦК КПЗУ від 27 лютого 1945 р. окружкоми партії провели спеціальні наради секретарів сільських партійних організацій і голів сільських Народних комітетів. Після цього по всіх селах були створені земельні комісії. Ці земельні комісії мали контролювати розподіл землі на місцях. Допомагати їм у цьому повинні були народні дружини, створені на основі декрету НРЗУ від 18 грудня 1944 р. 28 лютого 1945 р. Народна Рада Закарпатської України прийняла постанову, в якій йшлося про порядок розподілу земель на підставі декрету НРЗУ від 29 листопада 1944 р. В ній вказувалося, що землі, конфісковані у ворогів радянського суспільства – німецько-угорських поміщиків, акційних товариств, іноземних фірм, передаються безкоштовно в особисту власність безземельним і малоземельним селянам, а також службовцям і робітникам підвласні городи. Значна частина земель, що належала розподілу, була «нічийною», тобто раніше належала міським і сільським власникам – євреям, які за часи окупації були масово депортовані угорськими фашистами і в переважній більшості знищені. За постановою заборонялось передавати в оренду чи продавати землю тими, хто її одержав. Розподілу підлягали орні землі, луки, пасовища, дрібні сади до одного гольда (1 гольд – 0,57 га – авт.) та виноградники розміром до 10 гольдів. Всі наділені землею були зобов’язані працювати на ній особисто, тобто заборонялося використовувати найману працю для обробітку землі. Цією постановою вже передбачалося поступове обмеження приватної власності на землю в Закарпатській Україні. Зверталась увага на те, щоб розподіл землі в селах провести поміж безземельних і малоземельних селян, наділивши в першу чергу кращою землею родини добровольців Червоної Армії та партизанів. При розподілі земель в низинних селах мали бути взяті на облік залишені в селах житлові будинки і закріплена за ними земля, щоб сюди переселити безземельних селян з Верховини.

В ході реалізації постанови НРЗУ щодо переселення селян в низинні округи народними комітетами на місцях доводилося проводити роз’яснювальну роботу серед майбутніх переселенців. У селян виникав безпідставний страх про можливе повернення старих порядків і що з ними розправляться попередні господарі. Але з часом, після проведеної органами влади пропагандистської кампанії, селяни активніше проявляли зацікавленість у переселенні. Мешканці низинних місцевостей (українці, угорці, словаки) з розумінням приймали до себе селян з Верховини. Хоча в окремих селах низинних округів, куди мали переїхати переселенці, і де до керівництва Народними комітетами прийшли люди, котрі намагалися використати для власного збагачення «нічийні» землі, мало місце приховування від Окружних Народних комітетів резервних земель, щоб не допустити на них переселенців. За осінь 1944 – зиму 1945 рр. у низинні округи Закарпатської України було переселено 667 бідняцьких родин. Так, з Волівського, Тячівського, Хустського округів переселилось на Севлющину 180 сімей, із Перечинського і Великоберезнянського округів було переселено на Ужгородщину 113 сімей, з села Волового (окружний центр Волівського округу) і Тячівського округу на Берегівщину – 379 сімей із Свалявщини до Мукачівського округу – 96 сімей. При переселенні, в першу чергу, бралися до уваги сім’ї добровольців Червоної Армії, ті, чиї батьки і чоловіки загинули в боротьбі з фашистами, а вже потім інші безземельні і малоземельні селяни. Всього до липня 1945 р. в низинні округи із гірських переселилося 1472 сім’ї бідняків, добровольців Червоної Армії і партизанів. Виходячи з того, що для проведення весняної сівби 1945 року в селян краю не вистачало тяглової сили та сільськогосподарського реманенту, ІІ пленум Центрального комітету КПЗУ, що відбувся 25 березня 1945 р. видав вказівки місцевим партійним організаціям та народним комітетам про організацію взаємодопомоги між селянськими господарствами для своєчасного проведення весняно-польових робіт. Повинні були створюватися супряги, десятихатки, в яких мали рівномірно розподілятися між селянськими дворами тяглова сила та реманент. Надавалася допомога біднякам в проведенні оранки одержаної ними землі. На цьому пленумі ЦК КПЗУ відмічалося також, що, попри проведену партійними організаціями велику роботу, справа в деяких округах з розподілом землі стояла на поганому рівні. Особливо в таких округах, як Свалявський, де з 2995 га землі, що підлягала розподілу, було розподілено тільки 2534 га, в – Севлюшському з 9083 га розподілено тільки 2169 га, Берегівському із 10659 га розподілено – 2534 га. Пленум зобов’язав партійні організації вжити всіх заходів, щоб найближчим часом закінчити розподіл землі.

Згодом, коли виявилося, що конфіскованої за першим декретом НРЗУ землі не вистачає для забезпечення всіх малоземельних та безземельних, виникла потреба переглянути максимальні норми землекористування. 19 березня 1945 р. був виданий декрет, за яким встановлювали такі максимальні норми: в Ужгородському, Мукачівському, Берегівському, Севлюшському, Іршавському та Тячівському округах встановлювалися в межах 40 гольдів (22 гектари) на господарство, а в Перечинському, Великоберезнянському, Свалявському, Хустському, Волівецькому та Рахівському округах – 50 гольдів (28 гектарів). Це були завищені норми землекористування і вони в грудні 1946 р. були переглянуті. Закарпатський виконком обласної Ради народних депутатів і обласний комітет КП(б)У, погодивши це питання з ЦК КП(б)У та Радою Міністрів УРСР, ввів новий максимум на землеволодіння для низинних округів – шість гектарів, для верховинських – вісім гектарів орної землі [16, с.170]. Розподіл конфіскованої землі в селах здійснювали комісії, які працювали разом з уповноваженими Окружних Народних комітетів під контролем партійних організацій. З цього питання ЦК КПЗУ проводив спеціальні наради секретарів сільських парторганізацій та голів сільських Народних комітетів. До жовтня 1944 р. в Закарпатській Україні 104 поміщикам належало 238 тис. га землі, тоді як 25178 батраків не мали її зовсім, а 75943 бідняки мали до 1,5 гектара землі. На Закарпатті батрацько-бідняцькі господарства складали 78 процентів селянських господарств і мали в своєму користуванні лише 7 процентів землі. Поміщики та заможні селяни складали лише 0,3 процента господарств, їм належало 64 процента землі. Церкві на Закарпатті належало 15367 га землі. Хоча є й інші дані, за якими лише греко-католицькій церкві належало на Закарпатті 22 тис. гектарів землі [17, с.14]. Найбільша кількість земель на Закарпатті належала фірмі «Латориця». Наприклад, в с. Нижній Коропець Мукачівського округу «Латориці» належало 1000 кадастральних гольдів лісу, в селі Дерцені цього ж округу – 4738 кадастральних гольдів орної землі, в той час, як у селян в користуванні було всього 1958 кадастральних гольдів. Народна Рада Закарпатської України декретом від 12 січня 1945 р. націоналізувала фірму «Латориця». На підставі першого декрету НРЗУ було конфісковано 40700 га землі, а за рахунок зниження норм землекористування було вивільнено ще понад 17718 га. До квітня 1945 р. Народні комітети конфіскували і розподілили 23 350 гектарів землі, яку одержали 29 080 дворів безземельних і малоземельних селян, а 1600 га було передано переселенцям з Верховини. До кінця липня 1945 р. землею було наділено 42 685 бідняцьких дворів, які нараховували 196 767 чоловік. А за увесь час з першого періоду земельної реформи із 145 196 господарств Закарпаття землю одержали 54 663 господарств, тобто 37,5% від загальної кількості господарств, їм було передано 52 737 га, в тому числі 35 019 га поміщицьких земель. В середньому по Закарпатській Україні на одне господарство припадало близько одного гектара земельних угідь, а в окремих округах – значно більше. Наприклад, на Берегівщині середній розмір землі на господарство складав 1,8 га, в Севлюшському і Мукачівському округах – 1,5 га, тим часом як у Тячівському окрузі – 0,5 га, Рахівському і Хустському – 0,6 га. За кількістю господарств найбільше було наділено землею селян у Перечинському окрузі: із 6042 дворів землю одержало 3928, тобто 65 процентів, Воловецькому – 64,8 проценти, Волівському – 54%. Найменший процент припадав на Великоберезнянщину – 21%, Ужгородщину – 24,5%, Мукачівщину – 33,6%. Розміри наділених угідь зумовлювалися наявністю земельного фонду і потребою селян.

Під час земельної реформи сільські Народні комітети приділяли особливу увагу сім’ям добровольців Радянської армії. Так, у селах Пістрялово, Барбово і Макар’єво добровольцям Червоної Армії наділили по 5 кадастральних гольдів землі, а в с. Кайданові – по 3 кадастральних гольди. Під час проведення конфіскації земель та наділення нею малоземельних та безземельних селян в деяких селах краю були спроби з боку заможної верхівки селянства захопити найбільше сільськогосподарських угідь для себе. Наприклад, в с. Доробратові Іршавського округу Народний комітет під впливом найбагатших селян, представники яких входили в Народний комітет, прийняв постанову про розподіл конфіскованої землі «за ключами» («ключ» – частка угідь в общинному користуванні). Оскільки, найбільші «ключі» були зосереджені у заможних селян, то виходило, що їм припадало по 4 – 8 гектара орної землі, бідняцькі господарства, навпаки, отримували мізерні наділи, а 18 батрацьких сімей не отримали нічого. У зв’язку з подібними маніпуляціями заможного селянства перерозподіл землі не на користь бідноти було проведено в селах Приборжавське, Осій, Білки, Влахово, Суха, Кам’янське Іршавського округу, а також в інших поселеннях краю. Так, у протоколі від 8 травня 1945 р. окружних партійних зборів у Тячеві відмічалось, що розподіл землі проведений за планом, але бували випадки, що земельні сільські комісії зловживали своїм завданням і розподіл проводили не справедливо. У процесі проведення реформи мали місце й інші негативні моменти. На це вказує дослідник М.П. Макара: «При реалізації декрету Народної Ради про землю довелось подолати певний «опір» старого чиновництва. Багато з них стверджували, що розподіл землі й, особливо, виноградників призведе до зниження товарності і погіршення обробітку землі. Як показало життя, вони були недалеко від істини. Труднощі полягали і в тому, що до другої половини грудня 1944 р. земельні відділи при окружних НК не були створені, відчувався прихований саботаж старих чиновників окружних судів, у яких зберігались поземельні книги…». Чим це можна пояснити? По-перше, не вистачало кадрів землевпорядників. Так, із 87 чоловік, що працювали в цій сфері в 1946 р. 66 не були фахівцями. По-друге, не впорядкування архівів. У користуванні спеціалістів були старі карти 1859 – 1921 рр. Саме цим можна пояснити виконання плану по складанню списків землекористувачів на 1 січня 1947 р. лише на 69,6%. Завершальним актом у проведенні земельної реформи в Закарпатській Україні у змінах форм власності на землю став декрет НРЗУ від 15 грудня 1945 р., в якому на основі Маніфесту І-го з’їзду Народних комітетів та «вважаючи за потрібне», запроваджувалися «радянські закони про націоналізацію землі». Оголошувалося, що від тепер вся земля з її надрами, водами, лісами на території Закарпаття є власністю державною, тобто «всенародним добром». Президії НРЗУ було доручено негайно здійснити всі заходи щодо передачі селянам землі «у безстрокове і безкоштовне користування». Цим же актом попередні декрети і постанови Народної Ради Закарпатської України про часткову конфіскацію та націоналізацію землі вважалися за такі, що відповідали змістом декрету від 15 грудня 1945 р. і на цій основі ліквідовувалися. Радянська пропаганда відразу стала переконувати селян, що ці заходи не суперечать їхнім інтересам. Більше того на основі націоналізації землі селянам додатково передавалося в користування 15,8 тис. га церковних монастирських та частково куркульських земель. Станом на кінець 1946 р. на Закарпатті нараховувалось 98 800 господарств з кількістю земель до 2 га, тобто 71,5% від числа усіх господарств, 31 500 господарств ( 22,7% ) – до 2,5 га, 7 400 господарств ( 5,4% ) – 5-15 га і 520 господарств понад 15 га ( 0,4% ). Таким чином, основна маса селянських господарств ( 94,2% ) мали в користуванні не більше 5 га земельних угідь. Середня забезпеченість землею на двір складала 1,7 га. При цьому треба відзначити, що на один селянський двір припадало в середньому 0,22 голови коней, 1,8 голови великої рогатої худоби, 0,4 голови свиней, 1,2 голови овець, а в цілому – 3,6 голови худоби.

Земельна реформа 1944 – 1945 рр. на Закарпатті, по суті, не дійшла до свого логічного завершення. Вона була поглинута новим процесом – колективізацією. Передача землі в приватну власність селянам була мірою перехідною, зумовленою тим, що Закарпатська Україна ввійшла в склад СРСР після війни. Навернення характеру землекористування краю у відповідність з уже давно існуючим порядком користування землею в СРСР вимагало поступовості та обережності. Це, на думку більшовиків, полегшувало перехід в досить короткі строки до націоналізації землі.

Василь Міщанин