Переглядів: 2237 | 02.07.2013 - 04:25

«Мовна карта» як особливість національної політики: історичний приклад Закарпаття

„Хіба має народ щось дорожче за мову своїх батьків? У мові народу відбивається все його мислення, його традиція, історія, релігія, це основа життя народу, його душа і серце. Відібрати в народу мову означає довіку позбавити його щастя…” – писав Йоган Готфрід Гердер. Мова завжди була визначальною рисою нації. В ній поєднувалися духовні, ментальні особливості нації, вона показувала і рівень технічного розвитку (технічні терміни).

Мова також показувала силу й міць нації, поширювалася нею під час експансії. Проте для малих, недержавних народів, сам факт існування яких часто ставився під сумнів, вона набула особливого, сакрального змісту. Для них вона стала, фактично, синонімом терміну „нація” і останнім бастіоном боротьби за збереження свого національного „Я”. Саме з відродження мови починалося національне відродження цих народів. Воно було культурним по суті й лише з часом перетворилося на політичний рух. Відтак будь-яке питання, яке хоч найменшим чином зачіпало мову, було надзвичайно гострим і важким для вирішення. Боротьба груп, які орієнтувалися на ту чи іншу мову, діалект чи правопис, перетворювалася на безкомпромісну війну до повної перемоги, в якій не могло бути компромісів, а лише перемога або смерть. Подібною була ситуація і на теренах Закарпаття. Культурні діячі другої половини ХІХ ст. орієнтувалися на російську мову (щоправда тут були варіації: русский язык, русский язык с карпаторусским произношением, общерусский язык і т.д.), яку доволі погано знали. Запровадження незрозумілої мови викликало неприйняття серед населення. Частина інтелігенції пробувала писати мовою якнайбільше наближеною до народної, що й призвело до мовної дискусії. Русофілів звинувачували в тому, що вони пишуть незрозумілою мовою, а ті звинувачували своїх опонентів в спробі мадяризації населення. Офіційна політика Угорщини, спрямована на якнайшвидшу асиміляцію населення, перешкоджала впровадженню будь-якої літературної мови, крім угорської, а отже культурно-просвітницькій праці. Тому мовні дискусії того періоду не набули такої гостроти. Зате вони в новій мірі проявилися в демократичній Чехословаччині, до складу якої в міжвоєнний період наш край входив під назвою Підкарпатська Русь. Тут „мовне питання” було настільки гострим, що навіть такі далекі від філології люди, як Августин Штефан, включилися в мовну боротьбу. Адже „языкъ – это альфа и омега народнаго самосознанія” – як писав Степан Фенцик.

Чеська адміністрація дуже швидко зіштовхнулася з відсутністю літературної мови та низьким культурним і освітнім рівнем населення. Генеральний Статут визначав, що народна мова буде мовою навчання і мовою урядування, але що таке „народна мова” ніхто достеменно не знав. У ситуації, коли „народна мова” змінювалася від села до села, Верховне Командування Підкарпатської Русі звернулося до міністерства шкільництва та народної освіти з проханням дати пояснення терміну „народна мова”. З цією метою 4 грудня 1919 року у Празі було скликано нараду спеціалістів, учасниками якої були професори Полівка, Зубатий, Бидло, Дворський, Махал, Кадлец й доценти Флінта, Чорний, Хліма, Пранак (усього 15 фахівців). Вони висловилися за те, що місцеві діалекти безсумнівно належать до малоруської мови і як літературну потрібно ввести малоруську мову. Цю пропозицію підтримав і відомий вчений-славіст Нідерле. Взявши до уваги рекомендації спеціалістів, міністр освіти надіслав Командуванню Підкарпатської Русі рекомендації, суть яких зводилася до того, що оскільки мова місцевого населення є діалектом малоруської мови, отже як літературну слід запровадити галицьку малоруську мову, але з етимологічним правописом.

Таким чином, на думку деяких чеських урядовців, мовне питання було розв’язане на користь української мови, але, в той же час, Генеральний Статут було надруковано чеською, угорською та російською мовами. Щоб донести рішення Чеської Академії Наук до місцевої громадськості, було організовано і проведено декілька учительських конгресів. Щоправда результатів вони не принесли. Вчителі багато говорили про „материнський язык”, закликали проводити навчання на основі традицій, тобто „язичієм” діячів другої половини ХІХ ст., або ж живим „народним языком”, а відсутню термінологію позичати з російської, української та чеської мов. Наслідком цих конгресів стало розгортання полеміки щодо мови. Частина місцевої інтелігенції домагалася введення народної мови, а то є мова руська (українська). У своїх виступах вони вказували на те, що місцеві культурні діячі поступово схилялися до народної мови, а мовні суперечки занесли галицькі русофіли і так само як народний напрям переміг в Україні та в Галичині переможе і в Підкарпатській Русі. З іншого боку русофіли домагалися введення „общерусского литературного языка” чи „русского языка”, звинувачували галицьких народовців в розпалюванні мовної суперечки, а український рух взагалі в сепаратизмі і ставили під сумнів саме існування української мови, а відтак і українців як нації”. Відтак шкільний реферат взявся втілювати рекомендації міністерства освіти, тобто впроваджувати галицький варіант літературної української мови з етимологічним правописом. Для цього знаному філологу І. Панькевичу було доручено написати граматику мови. Він підготував граматику, взявши за основу фонетичний правопис, впроваджений Г. Стрипським. Проте, коли відбулася учительська нарада, яка мала затвердити граматику, на ній несподівано з’явився Г. Стрипський, що приїхав з Будапешту, і зрікся свого правопису. Після чого нарада вчителів відхилила граматику. Тому Іван Панькевич змушений був терміново переробити її, взявши за основу правопис Максимовича-Огоновського з деякими змінами і за словами самого І. Панькевича „тим самим врятувати українську мову як мову навчання в українських закарпатських школах”. Відтак „Граматика руського языка для молодших кляс шкôл середніх і горожанських” була схвалена міністерством народної освіти і шкільництва в 1922 році. Це був перший крок до утвердження на теренах Підкарпатської Русі української літературної мови. Щоправда сама граматика Івана Панькевича, власне, ще не була граматикою української мови. Вона фіксувала ряд народних форм місцевих говірок, а також основні фонетичні й граматичні риси галицької української мови. Застосовувалися і окремі російські граматичні терміни. Етимологічний правопис, який вже ніде не використовувався, штучно закріплював архаїчні форми української мови. Хоча у порівнянні з попередньою правописною практикою „панькевичівка” була кроком вперед. Вона стала основою української національної та мовної орієнтації на Закарпатті і в Східній Словаччині.

Чехословацький парламент прийняв ряд законів, в яких закріплювалася мова руська (малоруська) як мова навчання і урядування. Зокрема, це було закріплено в Конституції, законі 122/1 про урядову мову, де говорилося, що „урядовою мовою держави є мова чеська”. В параграфі зроблено застереження, щодо Закарпаття… „Сойм, який має бути покликаний до життя, має право вирішувати питання мови”. Проте, незважаючи на це, почалася, спочатку обережна, а потім гостра, критика чеської мовної політики. Хоч граматика І. Панькевича була компромісною, ряд її літер: ъ,ы,ô можна було читати по-різному. Наприклад, слова „хлъб”, „пôдкова”, „выcокий” народовці читали як хліб, підкова, високий, русофіли як „хлеб”, „подкова”, „высокий”. Вона, однак, постійно піддавалася критиці з обох таборів. Радикально налаштована українська інтелігенція звинувачувала І. Панькевича в тому, що він ніби намагався створити з „підкарпатських русинів” окремий народ шляхом витворення штучної мови. Русофіли звинувачували „Граматику…” в тому, що вона за своїм змістом не відповідає традиційним навикам у письмі і словесному вираженні, сіє серед „русских” мовний сепаратизм, відходить від „общерусского литературного языка”, ставить себе в протилежність до літературних традицій „Южно-Карпатской Руси”, замість загальноприйнятих русских граматичних норм вводить нові. І. Панькевич у кількох статтях спростував ці звинувачення: „Языков борьбы стратили бы своє жало, если бы мы знали словесний скарб и діялекти нашого народу” – писав вчений. Відтак вказувалася необхідність укладання діалектологічного словника. Із закликом надсилати матеріали для словника він неодноразово звертався через товариство „Просвіта” до громадськості.

У 1933 році вчений назбирав близько 35 000 слів, але вважав таку кількість недостатньою для видання словника. Щодо нехтування традиціями, то І. Панькевич вказував, що його граматика „оперта на граматиц А.Волошина з року 1907…, а коли ще дальше йти взад, то на и на граматиц Теодорія Злоцького з р. 1883”. Незважаючи на різного роду закиди граматика І. Панькевича залишалася понад 15 років одиноким апробованим міністерством освіти посібником для середніх шкіл і проклала дорогу фонетичному правопису та українській літературній мові у Закарпатті. Учителі-русофіли відкинули граматику І. Панькевича і схвалили граматику А. Волошина, написану ним в 1919 році та граматику Є. Сабова, справжнім автором якої був емігрант Григор’єв. Обидві граматики були русофільськими і хоч міністерство освіти не схвалило жодної з них, на практиці вони активно використовувалися. Проблема в тому, що шкільний реферат крізь пальці дивився на ці порушення. Відтак в різних школах, ба навіть у одній школі вчителі могли навчати дітей різними мовами, що в свою чергу відбивалося на якості навчання. Після схвалення граматики І. Панькевича, багато хто був щиро переконаний, що в боротьбі за літературну (руську-українську чи російську) мову перемогла народна (руська-українська) мова. Проте, як показав час, такі переконання виявилися передчасними. Русофіли на противагу терміну „народна мова” дуже скоро висунули „літературна мова”. Згідно з цією теорією, місцеві говірки є народною мовою, але існує літературна мова, мова освічених людей, мова інтелігенції, аристократії – російська мова. Не відкидаючи народної мови русофіли твердили, що в школах навчання має проводитися лише літературною мовою, при цьому посилалися на місцевих культурних діячів другої половини ХІХ ст. Общерусский літературний язык є спільним для великоросів, малоросів і білорусів, проте кожен з них має свій діалект, але літературна мова має бути одна.

Головним аргументом спільної літературної мови було посилання на німецький досвід. В Німеччині, незважаючи на велику кількість діалектів, досить віддалених один від одного, побутувала спільна літературна мова. Ця теза засвідчила, що мовна боротьба окрім чисто філологічного та політичного аспектів має ще й соціальну складову. Ф. Тіхий писав: „У нинішній подвійності літературної мови яскраво вимальовуються соціальні відносини і передусім соціальна розшарованість на Підкарпатській Русі. Літературна російська мова є тут мовою „аристократичною”, якою цікавляться лише десять тисяч із „верхівки”, українська мова є мовою демократичною, мовою широких народних верств”. Просвітяни ж надто швидко повірили в перемогу народної, а отже малоруської (української) мови і тому їх активність на фоні русофілів слабшає. Незважаючи на те, що граматика І. Панькевича була схвалена міністерством освіти, Августин Волошин у 1923 році підготував ще одну граматику руської (української) мови. Граматика була діалектичною, від української літературної мови вона стояла ще далі, ніж граматика Івана Панькевича, але назва цієї граматика майже збігається, і водночас різко відрізняється, з назвою 1919 року. Тому, вочевидь, граматика 1923 року не була спробою створення альтернативи граматиці І. Панькевича, а була своєрідним публічним жестом, який мав засвідчити перед громадськістю, що А. Волошин позбувся своїх русофільських поглядів і твердо стоїть на народовецьких позиціях. Наскільки вдалим був цей крок судити важко, але поява ще однієї граматики підривала і без того невисокий рівень довіри до „панькевичівки”.

У мовному питанні в 1920-х роках позиція „Просвіти” була дуже обережною. Ще на установчих зборах у травні 1920 року вказувалося на те, що не може бути двох мов – панської (російської) і хлопської (руської). Безумовно визнавалося, що необхідно вживати народну, а отже малоруську мову. Проте, діячі „Просвіти” не чинили рішучих кроків для впровадження української літературної мови. Щоправда на це були свої причини. По-перше, для такого кроку просто не вистачало фахівців, не було достатньої кількості вчителів, які б могли навчати українською мовою, не було урядовців, які б знали українську мову. По-друге, на початку 1920-х років діячі „Просвіти”, які походили з місцевого населення просто не володіли українською літературною мовою, а користувалися мішаниною літературної мови та місцевого діалекту. По-третє, місцеве населення, зважаючи на його низький рівень національної свідомості, не було готовим до такого радикального кроку. По-четверте, проти були чехи, які хоч і затвердили граматику І. Панькевича і обстоювали народну мову, та все ж схильні були дослухатися до вимог русофілів, зокрема шкільні інспектори крізь пальці дивилися на використання підручників незатверджених міністерством освіти. По-п’яте, маючи непрості стосунки з чехословацькою владою і залежачи від неї фінансово, Товариство не могло собі дозволити різко виступати проти влади. За таких умов „Просвіта” йшла шляхом найменшого спротиву. Літературно-видавничий відділ Товариства не особливо прискіпливо ставився до мови і правопису статей своїх друкованих видань. Генеральна лінія дотримувалася, тобто статті за рідкісним винятком друкувалися етимологічним правописом, але правопис цей був максимально спрощений. Коли автор особливо настоював, його статтю могли надрукувати і фонетичним правописом. Відтак видання „Просвіти” характеризувалися великою строкатістю. В одних і тих самих виданнях могли поміщатися статті писані місцевим діалектом, як писали Василь Гаджега та Августин Волошин, галицькою українською мовою, коли автором статті був галичанин і літературною мовою, якщо статтю писав вихідець з Наддніпрянщини. Таким чином, Товариство дотримувалося приписів чеської влади, та це не означає, що українська мова не популяризувалася. „Просвіта” дуже активно поширювала і популяризувала українську мову. В своїх друкованих органах „Пчôлка”, щорічних календарях „Просвіти”, щоразу друкувалися твори українських поетів і письменників. Друкувалися вони етимологічним правописом, але це була літературна мова без діалектизмів. У цих же виданнях друкувалися молоді місцеві поети та письменники, які творили українською мовою. Та головною пропагандистською силою українського слова був театр. Просвітянський театр часто гастролював по провінції, граючи найкращі українські п’єси: „Ой, не ходи, Грицю”, „Невільник”, „Украдене щастя”, „Наталка-полтавка”, „Хазяїн”, „Сватання на Гончарівці” та інші. Ці п’єси відображали селянське життя і мали величезний вплив на місцеве населення. Все це в сукупності призвело до підвищення національної свідомості і поширення української мови. Ведучи постійну полемічну боротьбу з русофілами і намагаючись спростувати їхні тези стосовно „общерусского литературного языка” і „русской литературной традиции”, просвітяни починають більш ґрунтовно займатися мовознавством, паралельно досліджуючи підкарпатські діалекти. Особливо тут відзначився І.Панькевич. він сам ходив по селах і збирав діалектичний мовний матеріал. При цьому не обмежувався лише адміністративними землями Підкарпатської Русі. Вчений відвідав 520 українських сіл Підкарпатської русі, Словаччини, Румунського Мараморошу. Результатом його скрупульозної праці стала монографія „Українські говори Підкарпатської Русі і суміжних областей”. Досліджуючи стародавні літературні пам’ятки Підкарпатської Русі, популярні середньовічні романи про життя Олександра Македонського – Александрії. Зокрема, І.Панькевич виявив і опублікував кілька списків „Александрії” (Тишівська, Пістряківська). Зробивши їх мовний аналіз, він відзначив, що „Александрія підкарпаторуська єсть похождения украинского і зайшла сюды з Украины”. Розглядаючи мовні особливості покрайніх записів на церковних книгах, вчений стверджує, що переписувачі мали бути з Галичини, або місцеві люди, які закінчили школи в Галичині. Таким чином, на основі вивчення давніх літературних пам’яток, родився висновок, що вони писані мовою близькою до народної, та, що вони вказують жваві культурні взаємини між Підкарпатською Руссю та іншими українськими землями, передусім Галичиною. Отже, культурні діячі другої половини ХІХ ст. були винятком з літературного і культурного життя краю, їх творчість не мала під собою жодних традицій, а була бездумно скопійована з російської. Натомість в давнину населення Підкарпаття і Галичини творило єдину культурну спільноту. Був й інший дуже важливий наслідок мовної боротьби. Завдяки мовній боротьбі і критиці русофілів, просвітяни, особливо старше покоління, покращили свої знання української мови і тепер писали літературною українською мовою. В кінці 1920-х років у культурно-просвітницьку роботу активно включається молодь. Вихована товариством „Просвіта” в українському національному дусі, молодь вперше гучно заявила про себе в 1929 році на І з’їзді молоді. Саме тут було прийнято ряд резолюцій, в тому числі й ті, які стосувалися мови.

З цього часу „Просвіта” активно починає вимагати впровадження в усі сфери життя української літературної мови і домагається фонетичного правопису. Якщо вчителі-емігранти боялися активно виступати за фонетичний правопис і українську літературну мову, щоб не бути позбавленими громадянства як українські сепаратисти, то молоді місцеві уродженці цього не боялися і мали розв’язані руки. У 1930 році мовна боротьба загострюється. В червні у меморандумі до Ради Міністрів Чехословацької Республіки С. Фенцик і А. Бродій заявили, що будуть рішуче боротися проти „того искусственного языка и той искусственной грамматики, которая была введена в школу и являлась для укранцев постепенным переходом к украинскому жаргону…”. Щоб вгамувати пристрасті міністр освіти І. Дерер 17 березня 1931 року скликав конференцію з предстаників „Просвіти” (А. Волошин, І. Панькевич), Общества им. А.Духновича (С.Фенцик, К.Стрипський) та представників празького університету (Ю.Полівка, М.Вайнгарт). Втім вона не принесла жодних результатів. „Просвіта” і надалі відстоювала народну (малоруську) мову, звинувачуючи опонентів в реакційності, мадяронстві та неуцтві. Ті, в свою чергу, звинувачували просвітян в сепаратизмі і домагалися введення „русскаго языка”. Цікаво, що представники „Просвіти” намагалися вивести мовне питання з політичної площини і звести до суто фахово-наукового питання, але подібні намагання так і залишилися намаганнями питання мови і надалі залишалося найбільш гострим та заполітизованим.

Невдовзі „Просвіта” звернулася до міністра освіти з меморандумом, в якому домагалася: 1) щоб в усіх школах руська (малоруська) мова була мовою навчання; 2) заборонити введення російських підручників; 3) щоб в школах використовувалися лише підручники одобрені міністерством шкіл та народної освіти; 4) через брак підручників, щоб дозволено було використовувати руські підручники, видані за кордоном; 5) щоб дозволено було використовувати підручники, видані фонетичним правописом; 6) щоб шкільні та інші уряди Підкарпатської Русі уживали в оголошеннях мови руської (малоруської). Слід сказати, що на той час багато вчителів таємно навчали дітей фонетичного правопису. Активізація „Просвіти” в мовній боротьбі була викликана тим, що 7 листопада 1930 року міністр освіти І. Дерер заявив, що у початкових школах до апробації тимчасово можна вживати російські підручники, проте він не видав розпорядження про заборону російських підручників. Звичайні за такої „послідовної” мовної політики зловживання в галузі освіти були досить значними. Тому в навчальному році 1931 – 1932 російські підручники активно використовувалися. Це викликало протидію „Просвіти”, Товариство почало звертатися до приватних фірм з проханням плакати, вивіски й оголошення крім інших мов подавати й русинською (українською). 2 жовтня 1932 року була скликана нарада українських товариств, яка постановила протидіяти акції русофілів з впровадження російських підручників в школах та інформування населення про приховані цілі русофілів. Наступного дня було видано обіжчик до низових організацій, який закликав організувати боротьбу проти русофілів. Одночасно активізувалася робота по популяризації української мови серед населення, особливо дітей. Готувався ряд заходів, які мали показати дітям милозвучність української мови і виховати в них любов до неї. За боротьбою один проти одного і народовці і русофіли помічали поступову чехізацію. Впадала в око непропорційно велика частка чеських шкіл. 22 березня 1927 року розпорядженням Цивільної Управи було заміщено руську (українську) мову як предмет в неукраїнських школах чеською. Була майже повна відсутність, як народної мови так і „русскаго языка” в урядах. Такий стан речей призвів до того, що „Просвіта” та „Общество им. А. Духновича” звинувачували чехословацьку владу в розпалюванні мовного хаосу. Поступово це твердження висловлювалося все більше і більше.

Починаючи з 1934 року між народовцями і русофілами починає налагоджуватися співробітництво з метою прискорити отримання автономії, але після втручання чехословацької влади в мовні питання ця співпраця висіла на волосинці. В кінці 1930-х років відчуваючи свою перевагу в боротьбі за вплив на населення „Просвіта” організовувала і проводила масові заходи; районові з’їзди, з’їзди філій. На цих з’їздах як правило виголошувалися протести проти русифікації шкіл, як це було на з’їзді філії „Просвіти” в Перечині. Серйозним ударом і випробуванням для „Просвіти” став мовний плебісцит 14 вересня 1937 року, під час якого батьки мали вирішити, якому підручнику віддадути перевагу: руській граматиці І.Панькевича чи русской грамматике Є. Сабова. Таким чином, малоосвічені батьки мали зробити вибір. Ще до голосування почалися різноманітні махінації. Перш ніж відбулося голосування, підручник І. Панькевича був схарактеризований як малоруський (український), а творчий продукт Є. Сабова як русскій. Результатом голосування стала беззаперечна перемога „русской грамматики” Є. Сабова – її обрало 313 шкіл; граматику І. Панькевича – 114. Іронія полягала у тому, що батьки зрозуміли, що обрати потрібно між українською та руською граматикою. Оскільки більшість населення ідентифікувала себе як „руські”, то їх вибір і був на користь „русскої”, що фонетично і граматично близько до „руської” граматики. Хоч чимало чеських діячів критично висловлювалися про правильність цього плебісциту, його результати дозволили лідерам русофілів, зокрема. С. Фенцику. заявити про „окончательное поражение украинизации”. „Просвіта” не змирилася з результатами плебісциту і невдовзі її активісти та члени „Учительської громади” почали вести активну пропаганду проти результатів плебісциту та впровадження російської мови в школах. По селах створювалися комітети батьків, які опротестовували результати голосувань і вимагали повторного голосування. Общество им. А. Духновича надсилало контрпротести. Все це лише поглиблювало розкол в суспільстві і призводило до відкритих конфліктів між прихильниками різних мовних орієнтацій. 17 жовтня 1937 року „Просвіта” організувала в Ужгороді Всепросвітянський з’їзд одним з головних гасел якого була вимога впровадження української літературної мови в усі сфери життя. З’їзд вилився в антиурядову маніфестацію із радикальними вимогами. Враховуючи, що участь у ньому взяло 15 – 30 тисяч чоловік, уряду було над чим замислитися.

Проте мовне питання так і не було розв’язане. Воно було вирішене тільки 25 листопада 1938 року, коли прем’єр-міністр автономної Підкарпатської Русі (Карпатської України) Августин Волошин підписав розпорядження № 28, параграф 2 якого проголошував “в школах, основаних для дітей українських (руських, малоруських) мовою навчання має бути мова українська в її літературній формі”.

Іван Стряпко