Переглядів: 1558 | 07.07.2013 - 18:51

Умови створення й діяльності педагогічних товариств міжвоєнного Закарпаття

В умовах сьогодення, коли українська історико-педагогічна наука веде плідні пошуки щодо відтворення справжньої історії національної освіти й виховання, актуальності набуває дослідження проблем інтеграції педагогічного загалу, зокрема професійне об’єднання у товариства, де акумулювалась педагогічна думка, розроблялися напрямки розвитку шкільництва в Закарпатті. Демократичний розвиток Чехословацької республіки (1919 – 1939) дав можливість на практиці реалізувати політичний та національно-культурний плюралізм, легалізував діяльність чисельних громадських організацій, у тому числі й фахових.

Зокрема, педагогічний загал краю в цей час був представлений декількома товариствами, які мали два характери відмінностей. Перший із них торкається формально-організаційного патронату з боку державних установ або незалежних громадських організацій, під егідою яких вони і діяли. Другий характер їхньої діяльності крився у національно-культурних, мовних і навіть ідеологічно-політичних розбіжностях, які поділили вчителів на два табори: українофільський та русофільський. Закарпатське вчительство постало в авангарді культурно-національного просвітництва й чітко усвідомлювало нагальність прагматичного підходу до системи освіти і виховання, акцентуючи увагу на важливості належного вишколу молоді в умовах стабільного навчального процесу та в контексті національно-патріотичного виховання. «Мовна боротьба», впровадження підручників для шкіл, методичні підходи до освіти й виховання за певною аналогією є проблемними і в контексті сьогодення. Тому важливим є вивчення історичного досвіду в умовах регіонального розвитку такого поліетнічного регіону як Закарпаття, використання компромісних методів і шляхів стабілізації мовно-освітньої парадигми, недопущення або нівелювання наслідків конфліктних ситуації при вирішенні актуальних складових освітньо-виховного процесу.

Тогочасне Закарпаття в освітньо-виховному просторі представляли такі педагогічні організації та осередки як «Комитет школьной помощи» (рік створення – 1919), «Учительське товарищество Подкарпатской Руси» (1920), «Школьная помощь» (1920), «Крайовий Союз Учителів ремісничих шкіл у Підкарпатській Русі», «Педагогічне товариство Підкарпатської Русі» (1924), «Товариство учительства горожанських школ Подкарпатской Руси» (1924), «Товариство учителів Греко-католицької єпархії Мукачівської» (1926), «Товариство учительок домашніх наук в Підкарпатській Русі» (1927), «Народовецьке учительське товариство» (1929), «Учительська Громада» (1930).

На основі використання значної архівної бази, опублікованих джерел, узагальнення та аналітичного опрацювання історико-педагогічних здобутків необхідно дослідити умови, загальні тенденції й змістовні характеристики діяльності фахових педагогічних громадських організацій в міжвоєнному Закарпатті, прослідкувавши їх еволюцію, джерела функціонування, причини припинення їхньої роботи тощо. Загальний огляд специфіки діяльності педагогічних товариств в Закарпатті варто здійснювати крізь комплексний історіографічний аналіз наукових підходів щодо проблеми дослідження.

Внаслідок аналізу суспільно-політичних, соціально-економічних та соціокультурних передумов прослідковуються процеси становлення й діяльності педагогічних товариств Закарпаття, з’ясовуються характерні риси та основні напрями їхньої освітньо-просвітницької діяльності педагогічних товариств у Закарпатті 1919 – 1939 рр. Важливим є визначення місця педагогічних фахових громадських організацій в тогочасному суспільному житті краян. Охарактеризувавши зміст, методи та форми освітньо-просвітницької діяльності педагогічних товариств на Закарпатті варто виявити можливості використання їхнього досвіду на сучасному етапі. У другій половині ХІХ столітті на неможливість утворення і нормального функціонування педагогічних товариств впливали такі фактори як: політична система Австро-Угорщини, політика влади у культурно-освітній сфері, відсутність можливостей для розвитку національних меншин, низький рівень фахової підготовки крайових педагогів та заангажованість національної системи освіти, високий рівень безграмотності тощо.

Значні зрушення у напрямку покращення суспільних умов розвитку відбулися тільки після завершення Першої світової війни та розпаду Австро-Угорської монархії (1918 р.). Серед названих педагогічних товариств своєю потужною структурною організацією впродовж міжвоєнного періоду, в якісному й кількісному змісті, вирізнялися «Учительське товарищество Подкарпатской Руси» (УТПР) та «Українська громада» (УГ). Перше з них, що відстоювало культурно-соціальну платформу розвитку освіти в краї, очолював Василь Шпеник. Щодо змісту і форм діяльності товариства, то Президія УТПР постановляла, що ведення організації в перспективі на одних тільки ідеалізованих началах є неможливим, а відтак варто, навіть зберігаючи принципи ідеалізму, моралі й честі, переходити на шлях колективно-реального життя, де основоположними стануть вирішення конкретних двох завдань: по-перше, від точних платежів членських внесків і, по-друге, від регулярного видання друкованого органу УТПР «Народная школа». Важливо, що у складний час національно-культурної та мовної конфліктності українофілів і русофілів, редколегія просила дописувачів залучитися до послідовної та колективної праці у вказаних напрямах без будь-яких особистих образ та нападів на колег з протилежними ідеологічними позиціями. Регулярні Конгреси товариства зорієнтовували проросійське учительство краю на виконнання ключових моментів у своїй професійній діяльності. Безпосередньою ж роботою в напрямку реалізації визначених цілей займалося Правління УТПР.

Друге масове педагогічне товариство «Учительська громада» організаційно визріло з «Педагогічного товариства Підкарпатської Русі», засновниками якого були А. Волошин, Ю. Бращайко, О. Маркуш, Г. Стрипський, І. Панькевич, В. Желтвай та ін. Тісно співпрацюючи з Ужгородською шкільною управою це товариство акцентувало увагу на вихованні місцевої молоді шляхом поширення навчальних підручників і методичної літератури, уникаючи мовно-національних дискусій у регіональному освітньо-виховному просторі.

Упродовж 1929 – 1932 років відбувався процес організаційного згуртування УГ в єдину національно-українську педагогічну організацію в краї. Відповідно невдовзі «Учительська громада» стала однієї із наймасовіших і найефективніших у відстоюванні професійних інтересів педагогічного корпусу регіону. Акумулюючи передову на той час педагогічну думку, товариство користувалося значним авторитетом в краї. Її постанови стосовно буденних освітньо-виховних справ слугували орієнтиром для вчительського загалу і, що важливо, змушували реагувати на запити органи державної влади, які відповідали за функціонування освіти всіх рівнів. В умовах надзвичайно напружених дискусій з приводу мовно-національного визначення, політизації окремих аспектів громадянського виховання, товариство займало виважену, але одночасно чітку позицію в контексті відстоювання процесу українізації освітнього середовища. Міць педагогічної єдності за висловами сучасників визнавали і найзапекліші національно-ідеологічні вороги українства, підтверджуючи, що «Українська громада» була «найбільшою, найповажнішою становою організацією на Підкарпатті й її щира, корисна співпраця з шкільним рефератом мала б неабияке значення для культурно-освітнього піднесення українського населення». Товариство видавало власний друкований орган «Наша Школа». Головою товариства був директор Торговельної академії в Мукачеві Августин Штефан. Щодо структури згаданих товариств, то вона була традиційною, організаційно розгалуженою. Її складали, як правило, головний виділ (голова, члени головного виділу та їх заступники, контрольна комісія, редактори друкованих органів), президія товариства, учительська рада, канцелярія, бібліотека.

Цілісну систему педагогічних товариств якісно доповнювали й менш структуровані фахові громадські організації, які незважаючи на це виконували важливі функції загальноосвітнього змісту. Серед них можна назвати «Комитет школьной помощи», Спілку (товариство) «Школьная помощь», «Крайовий союз учителів ремісничих шкіл у Підкарпатській Русі», «Товариство учительок домашніх наук в Підкарпатській Русі». Восени 1919 року з ініціативи головного міського лікаря Ужгорода доктора Юліана Пелеха було створено «Комитет школьной помощи» (КШП). Це була благодійна організація русофільської орієнтації, перша слов’янська спілка культурно-освітнього спрямування, що виникла в Підкарпатській Русі. Його головною метою, що й було чітко прописано в самій назві організації, стала допомога закарпатській шкільній молоді та студентству в адаптації до нових реалій освітньо-виховного життя в регіоні. КШП також займався збором коштів для шкільних потреб. Поряд з Ю. Пелехом, який і сам був відомим меценатом та надавав безкорисливу матеріальну допомогу обдарованим дітям, почесним членом товариства була Катерина Брешко-Брешковська, політична емігрантка з Росії, лідер партії есерів, названа «бабушкой русской революции». Завдяки її зв’язкам від американських спонсорів вдалося отримати значну на той час суму в 200 тисяч чеських крон. Таким чином, на виконання поставлених цілей товариство акумулювало всі можливі ресурси й у співпраці зі шкільними органами державної влади вже в 1920 р. заснувало чотири інтернати-гуртожитки для учнів і студентів в Ужгороді, Мукачеві й Росвигові, а згодом цехи з виготовлення панчох у Сільці та промислово-технічну школу в Нересниці.

23 червня 1923 року КШП був реорганізований у повноправну громадську організацію під назвою «Школьная помощь» (ШП). Головою товариства був Антоній Бескид. Створення ШП пов’язували з подібними організаціями чехів і словаків, відповідно «Матіци Чеської» та «Матіци Словенської», що постали як національно-культурні організації провідних націй новоствореної Чехословацької держави. Проте, провідники ШП усе ж визначили своє спрямування у напрямку освітнього характеру. Одночасно були й розширені та конкретизовані повноваження й завдання товариства. Серед ключових цілей були сприяння освіті «карпаторусской молодежи» крізь призму підтримки початкових і середніх шкіл та гуманітарної допомоги Підкарпатській Русі, виховання нової генерації «руської» інтелігенції в традиційному народному дусі, на основі збереження крайової культури, а також підготовку кадрів у господарській сфері. У 1924 році за сприяння чехословацької влади, а саме міністерства соціальної політики, й ШП на навчання в технічні школи Чехословаччини, зокрема Богемії та Моравії, було направлено понад сотню учнів із Закарпаття. У часи економічної кризи на зламі 1920 – 30-х років товариство свою господарську активність змусили пригальмувати і зосередитися на вихованні шкільної та студентської молоді, утримування юнацького в Ужгороді й дівочого в Мукачеві інтернатів.

Одним із пріоритетних напрямів діяльності ШП стало книговидання та поширення літератури. Так, товариство заснувало Російську громадську (публічну) бібліотеку в Ужгороді, а в 1921 році – одну із найбільш відомих в краї та за його межами друкарню. Вона діяла до 1941 року, аж поки новий угорський режим не конфіскував усе майно разом із бібліотекою й не передав його на баланс Підкарпатського общества наук (ПОН).

Видавництво випускало значну кількість підручників та іншої навчально-методичної літератури. Як свідчать дані, 8 квітня 1936 року в Севлюші відбулося засідання Правління «Крайового союзу учителів ремісничих шкіл у Підкарпатській Русі» (КСУРШПР), яке відвідали представники всіх подібних навчальних закладів для ремісничих учнів, які й залучилися до обговорення поточних питань діяльності товариства й вирішення нагальних питань у сфері. Виходячи зі змісту роботи товариства, воно було загальнодержавним і опікувалося найактуальнішим питання відкриття окружних шкіл для учнів-ремісників. Про це говорив директор Севлюшської окружної школи для ремісників Емелян Ісак. Було запропоновано створити в кожному окрузі подібної школи, а викладання в них довірити особам з відповідною практикою. Учитель Олександр Кокоткін виступив з пропозицією організації при школах інститутів з вибору професій для ремісників. Завданням таких курсів було б виявлення здібностей та схильності у молоді до тієї чи іншої професії. Правління товариства вирішило добиватися від влади реалізації цього проекту. Також обговорювалось питання видання й поширення фахових підручників. 8 листопада 1936 року Правління КСУРШПР в Мукачеві провело загальні збори. Згідно з програмою заходу було заслухано протоколи попереднього зібрання, а також виступи Б. Захарди про узаконення шкіл для ремісничих учнів, А. Кокоткіна про організацію психотехнічних випробувань при школах для ремісничих учнів та ін. Відбулися й вибори делегатів від крайової організації на загальнодержавні збори Союзу в Празі та нового керівного складу КСУРШПР. У дусі попередніх рішень актив товариства підготував резолюцію для влади про унормування діяльності шкіл для ремісничих учнів.

Ще одна станова організація, яка представляла інтереси учителів називалася «Товариство учительок домашніх наук в Підкарпатській Русі» (ТУДНПР). Вона була створена восени 1927 року в Ужгороді у складі 38 членів. Станом на 1936 року всього фіксованих членів організації нараховувалось вже 115 жінок, а фінансова база складала 4465 чеських крон. Члени товариства займалися поширенням ручної роботи на дому, куховарінням, вишиванням (збирали карпаторуські узори для альбомів, робили публічні виставки вишиванок), кройкою (наприклад, курс кройки кухонного фартуха), малюванням, добровільним сестринством (читали курс для добровільних сестер Червоного Хреста), тощо. Поряд з цим, пріоритетним було виховання у молоді почуття любові до Батьківщини й ближнього. Товариство проводило регулярні зібрання, на які приїжджали уповноважені всіх регіональних відділень. Зокрема, 10 – 11 травня 1936 року відбулися Загальні збори товариства в Ужгороді, на якому були присутні представниці з усіх куточків Закарпаття, а також гості з Шкільного Реферату. Правління ТУДНПР залишалося незмінним, оскільки було визнано, що його члени зі своєю роботою успішно справляються. Відтак, головою товариства залишалася Ц. Таборська (Ужгород), заступницею голови – Ш. Полянська (Ужгород), секретарем – В. Качмарчик (Берегово), касиром – І. Ніреді (Перечин). Членами контрольної комісії були Г. Курилович (Ужгород) і А. Врахтлова (Ужгород). Із значних кроків за останній період своєї діяльності, варто відзначити, що товариство подало вимогу на адресу Шкільного Реферату щодо встановлення при народних школах кухонних приміщень, а також вирішило видати російською мовою практичні посібники для навчання ручними роботами. Слід зазначити, що права учительок домашніх наук були частково обмежені, оскільки так званий «малий шкільний закон», згідно з яким регламентувалися призначення фахівців, ніяк не вступав у силу. Тому було прийнято рішення надіслати Меморандум депутатам парламенту з проханням узаконити це рішення.

14 – 15 листопада 1937 року в Ужгороді відбулись Загальні збори ТУДНПР, яке було присвячене десятій річниці його діяльності. У виступах членів товариства та гостей зібрання звучали позитивні відгуки про роботу представниць організації. Так, правовий радник В. Бенеш закликав учительок до подальшої продуктивної праці, яку вони проводять у важких умовах, підкреслив на важливості їх здібностей та відповідальності перед вихованням дівчат, майбутніх матерів, жінок для самостійного життя.

Загальний огляд існування педагогічних товариств у міжвоєнному Закарпатті дає можливість визначити наступні пріоритетні напрями їхньої діяльності: 1) Співпраця з державними шкільними органами. Наймасовіші товариства мали значний вплив на формування кадрового складу шкільних інспекторатів у районах. 2) Співпраця з культурно-освітніми організаціями. Товариства досить активно співпрацювали з багатьма громадськими організація, серед яких найтісніші контакти здійснювалися з Обществом «Школьная помощь» (як фахово-педагогічним товариством), Культурно-просвітнім обществом імені Олександра Духновича (як культурно-національною організацією русофілів) та українською «Просвітою». 3) Курси при товаристві та навчальних закладах для підвищення кваліфікації педагогів. Фахові організації активно переймалися підготовкою кваліфікаційних учительських кадрів. Курси проходили, як правило, молоді педагоги, які намагалися покращити свою фахову майстерність і перебувати на якісно новій висоті тогочасних педагогічних вимог. 4) Видавнича діяльність (друкований орган, друк та поширення підручників). Вона стосувалася видання шкільних підручників, художньої та краєзнавчої літератури. У даному напрямку товариства співпрацювали з педагогами, авторами підручників, допомагали у фінансуванні чи пошуку меценатів тощо. 5) Збір членських внесків. Членські внески були одним із основних засобів фінансування діяльності товариств. Їх щомісячний збір носив централізований характер, щоправда не обов’язковий. Врешті-решт, проблема з виплатою членських внесків була майже не вирішеною. 6) Проведення педагогічних днів, культурно-національних свят, відзначення ювілеїв відомих педагогів та культурно-просвітніх діячів. Товариства регулярно виступали ініціаторами проведення різнопланових масових заходів, святкових вечорів, конкурсів, педагогічних днів, які мали значний виховний потенціал.

Таким чином, тільки в умовах демократичного розвитку Чехословацької Республіки (1919 – 1939), на практиці реалізованого політичного й національно-культурного плюралізму, легалізовану можливість діяльності отримали громадські організації педагогів. І незважаючи на значну шкоду організаційному об’єднанню фахових учителів регіону, яку наносили національно-культурні, мовні та навіть ідеологічно-політичні протиріччя, розділивши учительство на українофільський та русофільський табори, значення їх об’єднань мало непересічний вплив на освітньо-виховний простір. Зміст активної спрямованості членів товариств можна прослідкувати, досліджуючи чисельні резолюції конгресів та важливі рішення зборів керівництва організацій, що стосувалися найактуальніших культурно-освітніх проблем тогочасності.

Галина Шикітка