Переглядів: 2522 | 19.07.2013 - 18:15

Коротка історія русофільських партій Закарпаття

Андрій Бродій

Андрій Бродій – лідер Автономного Земледільського Союзу

Процес становлення та розвитку русофільських політичних партій Закарпаття в 20 – 30-х роках ХХ століття був своєрідним і неадекватним. Його особливості полягали перш за все у тому, що русофільські сили не були однорідною політичною масою. Тут існували різні специфічні напрямки, які в цілому, на перший погляд, визнавали спільну ідею – крайовий автономізм і автохтонність місцевого “руського” населення.

Русскій вестник

“Русскій Вестникъ” – друкований орган партії АЗС

Проте одна частина з них – русинофіли – вважала, що до такої категорії належать корінні русини, які століттями проживали в Карпатах і не здійснювали яку-небудь велику міграцію, не асимілювалися з іншими народами. Вони вважали себе єдиними власниками цієї землі. До них належала невелика кількість селян і міських жителів. Друга категорія місцевого населення, яке прихильно ставилося до русофільського руху, вважала себе частиною російської нації. Їхня мотиваційна ідея базувалася на тому, що географічна відірваність краю від Росії є тимчасовою, і завдяки їхнім зусиллям цю ситуацію необхідно виправити. Така ідея мала більшу кількість прихильників, особливо у другій половині 1930-х років. Не останню роль у цьому русі відігравали білоемігранти, інші політичні біженці (противники більшовизму), кадети, есери та інші, а також москвофіли з Галичини, Буковини та інших регіонів колишньої царської Росії. Третя категорія русофільського руху – жителі краю “мішаної” угорської національності, передусім священики, службовці і вчителі, які залишилися на старих посадах уже в новій політичній ситуації, за трансформованої суспільно-політичної системи, однак свідомо дотримувалися ідейних позицій угорського реваншизму, повернення території історичного Закарпаття у лоно Святостефанської коронної імперії. Ця категорія відіграла у міжвоєнне двадцятиріччя ще одну роль, а саме в тому, що її представники виступили активними посередниками в справі реалізації своїх планів щодо краю між політичними колами материнської Угорщини і політичними діячами, партіями та організаціями русофільського напрямку, які існували на території тодішньої Підкарпатської Русі. В наукових колах такий рух прийнято називати “п’ятою колоною”. Вся ця людська маса загалом була великою політичною силою і, незважаючи на деякі відмінності, мала спільні риси. Насамперед, це негативне ставлення до проукраїнських політичних і культурно-національних змагань місцевого населення, опозиційна діяльність щодо чехословацької державної влади та негативна позиція щодо її централістської політики в краї. І якщо в першій половині 1920-х років ці ідеї знаходилися на початковому етапі, тобто в зародковому стані, то з часом русофільські політичні партії все активніше виступали проти українофілів, опозиція до чехословацької влади набувала все гострішого характеру, а їх політична орієнтація все більше схилялася у бік співпраці з іноземними політичними колами, що врешті-решт бажаних дивідендів не принесло. Тому еволюцію русофільських політичних організацій пропонуємо досліджувати через призму хронологічної поетапності, що характерно вказувала на спільні ознаки політико-партійної розбудови.

Перший етап, що охоплює період 1919 – 1924 років, дав можливість хаотично, майже без будь-яких перешкод з боку політичної влади, формувати зовсім різні за ідеологічним статусом партійні структури, які у свою чергу фактично формально притримувались законодавчих основ чехословацької держави. У цей час, внаслідок розбудови багатопартійної системи в цілому в Чехословаччині, у краї зокрема з’явилися як автономні, суто крайові політичні організації, так і філії загальнодержавних партій. На цьому етапі всі згадані політичні сили виражали свою лояльність до чехословацької влади при умові визнання нею політико-правових зобов’язань щодо Закарпаття, покладених в основу як міжнародних договорів (перш за все Сен-Жерменського договору), так і Конституції Чехословацької Республіки 1920 року. Міжпартійна боротьба та суперечки політичних лідерів зводилися до пошуку об’єднавчого центру політичних сил краю. Через це характерними для того часу були міжпартійні блокування, організаційні об’єднання тощо. Проте внаслідок особистих непорозумінь лідерів партій, а також намагання чехословацької державної влади підпорядкувати своєму впливу русофільський рух, відбувалося повільне формування політичних організацій в якісному розумінні понять, а не кількісному, а також пошук інших шляхів реалізації політико-суспільних завдань тогочасності, передусім вигідних для празької влади. Великий вплив на цей процес мали і парламентські вибори, які проводилися в краї під повним контролем відповідних державних політичних структур, і які в повну силу використовували весь арсенал державної підтримки та адміністративного ресурсу. Тому період 1919 – 1925 років був деякою мірою визначальним для політичного групування русофільських організацій, які чим далі, тим все більше намагалися позбутися цього контролю і дедалі більше шукати собі як внутрішніх, так і зовнішніх союзників – противників офіційної Праги. Треба підкреслити, що не останню роль у такій ситуації відіграло й небажання владних структур реалізовувати намічені перспективними планами щодо Закарпаття суспільно-політичні реформи.

Ще більше поглибилися розбіжності між центром і автономними русофільськими партіями в наступний період, який охоплює 1925 – 1934 роки. У цей час чехословацьку державу, як і інші європейські країни, поглинула світова економічна криза, яка негативно вплинула на можливості державної влади проводити насправді ефективну регіональну політику. Питання суспільно-економічної бідності, промислової відсталості, яке все більше віддаляло час консолідації, спричинило поглиблення й політичної кризи. Тому пріоритетним завданням русофільських партій стає політична боротьба за автономію на межі прихованої опозиційності. Поступовий вихід із економічної кризи не змінив їх позицій. У такій ситуації кризові явища у суспільстві все відчутніше сприяли бажанням русофільських політичних організацій опиратися на зовнішньополітичні чинники. З іншого боку, на цьому етапі відбувалося своєрідне партійно-політичне розшарування і боротьба всередині напряму. Відсутність єдиного, і найважливіше, дієвого координаційного центру русофільських політичних сил сприяла подальшому хаотичному росту кількості партій, якісний рівень яких не відповідав змісту поняття “політичної партії”.

Третій етап (1935 – 1938 роки) став свого роду кульмінаційним у діяльності партій русофільської орієнтації, оскільки вони не спромоглися спільними зусиллями вплинути на перебіг політичних подій і вирішити пріоритетні питання тогочасного суспільно-політичного життя краян. Натомість на місце проблеми першочергового вирішення поступово виходить античехословацька політика. Це було викликано як зовнішніми (великодержавні плани гітлерівської Німеччини та її сателіта Угорщини, а також активізація античехословацької політики Польщі), так і внутрішніми умовами тогочасності (поява на політичній арені потужної організації Степана Фенцика – Руської Національно-Автономної Партії (РНАП), боротьба за лідерство в русофільському колі між РНАП і Автономним Земледільським Союзом тощо). Здавалося, що активізація Центральної Руської Народної Ради (ЦРНР) як об’єднавчого центру русофілів і надпартійного координаційного органу приводить до посилення їх позицій у краї і врешті-решт, внаслідок необхідного порозуміння з проукраїнськими політичними силами – до становлення першого автономного уряду. Проте політика, яку вони проводили до цього часу і навіть тоді, коли більшість у крайовому уряді знаходилася в руках русофілів, дискредитувала весь автономний рух і призвела до нищівної поразки, втрати довіри з боку влади Чехословацької Республіки. Русофільські лідери позбулися свого привілейованого становища у владних структурах, а їхні політичні партії і друковані органи були заборонені.

Свої позиції вони зуміли повернути тільки через втручання у політичний процес міжнародних чинників, а саме затвердження положень Віденського арбітражу від 2 листопада 1938 року, внаслідок чого частина закарпатської території відійшла під юрисдикцію Угорщини. Саме на цій території краю русофільські політичні організації продовжували свою діяльність, тим самим остаточно довівши свою причетність до антидержавної політики й проведення ворожої до демократичних цінностей чехословацького суспільства діяльності. У 1938 році порівняно із партійним розвитком 1920 – 30-х років, викристалізувалися два партійні напрямки партій, які дотри¬мувалися різних національно-політичних орієнтацій, – українофільський та русофільський. Оскільки свою діяльність вони корегували у складі представницьких об’єднань, якими виступили Перша Руська (Українська) Центральна Народна Рада (українофільська) й Центральна Руська Народна Рада (русофільська), то їх роль як самостійних партійних організацій (принаймні проукраїнських) почала поступово послаблюватися. Вплив на політичне життя краю мали у той час тільки згадані Народні Ради. Опинившись перед загрозою політичної анархії, викликаної як кризою внутріполітичного життя в Чехословацькій Республіці, активізацією словацького автономізму, так і небезпечною для держави зовнішньополітичною ситуацією, представники політичних сил краю зуміли порозумітися в основних важелях тогочасної політики і знайшли компроміс щодо становлення першого автономного уряду. У цей час всі політичні партії, що діяли як самостійні організаційні одиниці, продовжували існувати і дотримувалися своїх програмних завдань. Але так було допоки не позбувся влади перший кабінет Андрія Бродія.

З приходом до влади другого автономного уряду на чолі з лідером проукраїнської орієнтації Августином Волошином було взято курс на дотримання “найбільшої терпеливості в мовних і партійних боротьбах”. Щоб запобігти вибуху політичної анар¬хії, уряд Чехословаччини того ж дня погодився із пропозицією українських політиків, зокрема Юліана Ревая, офіційно припинити ді¬яльність усіх політичних партій краю. Єдиною правомірною політичною організацією тут стала Перша Руська (Українська) Центральна Народна Рада. Однак формально політичні партії існували й надалі. Винятком може бути крайовий осередок КПЧ, яку офіційно оголосили поза законом. Однак наступне розпорядження вже офіційно вводилося в життя. 29 жовтня 1938 року було видано декрет про припинення діяльності всіх політичних партій, що діяли до цього часу на території Підкарпатської Русі. Закриття політичних партій було здійснено, вважаємо, у вдалий момент, тому, що саме в цей час партійність вже втратила своє суспільно-організаційне значення і перетворилася на “анархічного чинника”. Партійні апарати довели неспроможність, а, можливо, й небажання принципово ставитися до вирішення суспільних проблем тогочасності. Потрібно підкреслити, що схвально поставилися до заборони діяльності партій передусім представники проукраїнської орієнтації. 31 жовтня 1938 року влада видала розпорядження про припинення діяльності низки партійних друкованих органів, серед яких найбільш антиукраїнськими були “Русская Правда”, “Нашъ Путь”, “Русскій Вестник”. Незважаючи на це, партії продовжували хоч і не так активно, як раніше, проводити свою політичну діяльність. Але враховуючи їх безпорадність у тогочасних політичних умовах, можемо припустити, що партії почали вимирати “природною смертю” і лише найстійкіші утримувалися на поверхні політичної історії аж до 23 грудня 1938 року, коли празька влада видала повторне розпорядження про заборону всіх партій. Автономний уряд, вбачаючи небезпеку в діяльності неукраїнських політичних партій після Віденського арбітражу 2 лис¬топада 1938 року, намагався не допустити створення русофільських об’єднань у будь-якому їх виявленні. Підтвердженням цьому, може слугувати документ звернення прем’єр-міністра краю й лідера українських політичних сил А. Волошина до віце-губернатора О. Бескида 15 листопада 1938 року. Поштовхом до такого радикального кроку стала недовіра неукраїнських політиків до автономного уряду Августина Волошина, які намагалися використати свої інтереси у розбудові автономії і противилися веденню односторонньої національної політи¬ки його керівництвом. Безперечно, з огляду на двадцятирічні традиції багатопартійної системи в Чехословацькій Республіці, це мало ви¬гляд грубого порушення політичних прав і свобод гарантованих Конституцією ЧСР. З іншого боку, в умовах концентрованої влади та політично виправданої ліквідації багатопартійності можна було спрямувати всі політичні сили на вирішення головного завдання тогочасності, а саме – на утвердження автономії краю і стабілізацію суспільно-політичної обстановки. Незважаючи на крах першого автономного уряду й арешт свого лiдера Андрія Бродiя, а також на рiшення другого автономного уряду Августина Волошина вiд 29 жовтня 1938 року про заборону дiяльностi всiх полiтичних партiй краю, 30 жовтня АЗС оприлюднила “Воззванiе!” для “защиты спокойствия и порядка русского населения”. У цьому документi закликалося органiзовувати в кожному селi так звану “Гвардiю iменi Iвана Куртяка”, з метою захисту мiсцевих жителiв, треба розумiти вiд “антирусского движенiя”: “За права и свободу всехъ русиновъ! Подкарпатская Русь была, есть и будетъ наша! Ваша война, ваша доля! Кто не съ нами, тотъ противъ насъ!”. Цей заклик пiдписав крайовий голова “Гвардiї iм. I. Куртяка” Михайло Демко, один iз керiвникiв АЗС. Тодi ж для членiв i прихильникiв партiї було опублiковано програму АЗС, яка у порiвняннi з попереднньою її редакцiєю суттєвих змiн не зазнала, принаймнi в економiчнiй та соцiально-культурнiй сферах. Проте вiдразу ж кидається ввiчi вiдсутнiсть будь-яких полiтичних вимог. Можемо примусити, що це вказувало на невизначенiсть i непорозумiння того, як себе поводити у данiй полiтичнiй ситуацiї. Єдиним полiтичним аспектом можна вважати вимогу звiльнення з пiд арешту i повернення на посаду прем’єр-мiнiстра Андрія Бродiя та невизнання уряду Августина Волошина.

Таким чином, можна назвати двi значимi подiї, якi вплинули на розвиток партiйно-полiтичного життя в краї наприкiнцi 1938 року. Перша – це декрет про заборону дiяльностi всiх полiтичних партiй, виданий автономним урядом Августина Волошина 29 жовтня 1938 року. Проте, треба вiдмiтити, що партiї формально дiяли й далi, хоча й говорити про їхню реальну активнiсть важко. У цьому вiдношеннi другою подiєю, яка вплинула на весь полiтичний розвиток краю, став день 2 листопада 1938 року, коли стали вiдомими рiшення Вiденського арбiтражу, за якими частина корiнних слов’янських територiй переходила пiд юрисдикцiю Угорщини. З цього часу розпочався фактично четвертий період партійного розвитку русофільських організацій (1939 – 1944 роки). Така ситуація надала нового дихання русофiльським полiтичним партiям i сприяла поштовху дiяльностi їхнiх основних центрiв на цих територiях. На землях, якi залишилися в рамках тогочасної Пiдкарпатської Русi (Карпатської України) русофiльськi партiї офiцiйно не дiяли. Лише у часи пiдготовки виборiв до Сойму Карпатської України взимку 1939 року було зроблено спробу висунути кандидатський лист вiд “Групи Подкарпатских Русинов”, яку очолював колишнiй член ЧНСП Михайло Василенко. Це була малочисельна група русофільського напрямку, члени якої не бажали залишатися під гнітом угорських властей, а вирішили співіснувати в умовах, запропонованих урядом Карпатської України. Отже, планувалося, що до неї увiйдуть русофiльськi представники антиугорської орiєнтацiї. Проте ця органiзацiя не була зареєстрована як полiтична партiя, тому дозволу на законну дiяльнiсть, у тому числі участь у виборах до Сойму, не отримала. На наш погляд, це було помилковим з боку карпато-українського уряду, оскільки дозвіл на діяльність русофільської партії зняв би деяку суспільно-політичну напругу й залишився б вірним ідеї політичного плюралізму. З огляду на подiї, що сталися пiсля Вiденського арбiтражу та офiцiйне ставлення угорської влади до розвитку партiйно-полiтичного життя, можемо констатувати, що вся демократична багатопартiйна система вибудувана за часiв Чехословацької Республiки зазнала кардинальних змiн. Полiтичнi партiї на територiї краю, яка опинилася в “нових” угорських землях, були змушенi пристосовуватися до законодавчих основ полiтичної системи Угорщини. А через те, що офiцiйний Будапешт негативно ставився до проявiв самостiйної (автономної) дiяльностi полiтичних органiзацiй в регiонi, перспектив власного полiтичного розвитку практично не було.

Незважаючи на це, як і Автономний Земледільський Союз, відновили свою діяльність і національні автономісти, які на чолі з Степаном Фенциком вимагали проведення виборів до крайових національних зборів. Але ці сподівання з кожним днем танули. Ставало зрозуміло, що угорсь¬кий уряд ніколи не надасть автономних прав Закарпаттю, в якій би формі вони не виражалися. Будучи проугорською автономною партією до початку Другої світової війни, у 1939 – 1940 роках, в умовах виконаних партійних “завдань”, існування РНАПу ставало недоцільним. Не дивлячись на це, партійний друкований орган – “Карпаторусскій Голосъ” – продовжував виходити, і скоріш за все по інерції друкував статті на політико-автономну русофільсько-проугорську тематику. С. Фенцик отримав місце в Будапештському парламенті, а РНАП у 1940 році увійшла до складу угорської партії Е. Корлата, яка протягом свого існування мала виразно угорсько-національне забарвлення. З того часу партія вже називалася Угрорусская Національная Партія (УРНП). Головою УРНП залишався В. Гаджа, а С. Фенцик став керівником Виконавчого комітету організації. Таким чином, це об’єднання можна вважати припиненням самостійної діяльності РНАП. Закарпаттям керували з Будапешта, і ніякі внутрішні (автономні) сили (партії або сильні політичні особистості) не могли вплинути на суспільно-політичні зміни в краї. Тим більше, що 24 серпня 1944 року угорський уряд заборонив діяльність всіх угорських партій і розпустив їх. Це було викликано наближенням військового фронту. Отже, пройшовши упродовж майже двадцяти рокiв еволюцiю партiйно-полiтичного життя русофiльськi полiтичнi партiї завершили своє iснування внаслiдок примусового тиску диктаторської полiтичної системи Угорщини. Якщо в перший перiод їхнього розвитку (в 1919 – 1925 роках) вони зароджувалися стихiйно, а в серединi 1920-х – серединi 1930-х років пройшли своєрiдний процес “природного вiдбору”, який визначив мiсце й роль кожнiй полiтичнiй органiзацiї в полiтичному життi краю, то перiод кiнця 30-х років ХХ століття остаточно видiлив русофiльськi партiї-гегемони iз рiзнобарвної мозаїки багатопартiйної системи. Однак у 1940-х роках, мета дiяльностi цих партiй не сприяла розквiту внутрiшньопартiйних основ, а навпаки, з огляду на виконання ними своїх планів, нiвелювала їх здобутки й позбавила можливостей подальшого розвитку. Тим не менше, набутий досвід структурно-організаційних основ русофільських політичних організацій сприяв формуванню політичного плюралізму й зайняв чільне місце на сторінках історії багатопартійності Закарпаття.

Русофільські партії Закарпаття:

1. Автономний Земледільський Союз (10 січня 1924 р. – 24 серпня 1944 р.) \ І. Куртяк, А. Бродій/.

2. Аграрна Партія Чехословаччини (1920 р. – 16 листопада 1938 р.) \ загальнодержавна, мала різні офіційні назви, увійшла до ЧПНЄ.

3. Земледільська Автономна Партія (1922 р. – 31 грудня 1923 р.) \ В. Юричко, І. Мочкош.

4. Карпаторуська Республіканська Земледільська Партія (28 липня 1923 р. – 31 грудня 1923 р. \ лідери ПЗС, КТП, ЗАП, РНП, СРЗППР.

5. Карпаторуська Трудова Партія (11 липня 1920 р. – 29 жовтня 1938 р.) \ А. Гагатко, І. Цурканович.

6. Карпаторуський Робочий Совєт “АРМАДОН” ( ств. 1932 р.)

7. Карпаторускоє Соєдінєніє Православних (ств. на поч. 1930-х рр.) \ М. Розман.

8. Партія Невдоволених Автохтонів (Тутешняків) (1933 р. – 1938 р.) \ М. Гелебан, І. Попадинець.

9. Підкарпатський Земледільський Союз (24 червня 1920 р. – 10 січня 1924 р.) \ В. Рижак, Й. Камінський.

10. Подкарпатсько-Руська Независима Соціал-Демократична Партія ( ств. 1921 р.).

11. Республіканська Партія Земледільського Дрібного Селянства (1935 р. – 29 жовтня 1938 р.) \ Е. Бачинський, В. Зеленка

12. Республіканська Партія Земледільського Народу Підкарпатської Русі (31 грудня 1923 р. – 29 жовтня 1938 р.) Е. Бачинський.

13. Руська Земледільська Автономна Партія (січень 1922 р. – 28 липня 1923 р.) \ А. Гагатко, В. Рижак, І. Мочкош.

14. Руська Народна Партія (23 травня 1919 р. – 29 жовтня 1938 р.) \ А. Бескид

15. Руська Національно-Автономна Партія (3 березня 1935 р. – 24 серпня 1944 р.) \ С. Фенцик, В. Гаджа.

16. Рускоє Народноє Соєдінєніє (осінь 1925 р. – 29 жовтня 1938 р.) \ І. Мочкош

17. Селянська Республіканська Земледільська Партія Підкарпатської Русі (19 листопада 1920 р. – 31 грудня 1923 р.) \ Ю. Балог, П. Петригайло).

Маріан Токар