Переглядів: 1761 | 20.07.2013 - 10:10

Орієнтаційні засади перших педагогічних товариств Закарпаття

duhnovych

Олександр Духнович – організатор педагогічного єднання в Закарпатті

Характер освітньо-просвітницької діяльності педагогів у Закарпатті має давні історичні традиції. Будучи одним із відсталих регіонів Австро-Угорщини за всіма показниками розвитку в другій половині ХІХ століття, край потерпав, у тому числі, й від національно-культурного та освітнього гніту з боку політики титульної нації. Соціально-економічна нестабільність і культурне зубожіння глибоко торкнулися всіх верств місцевого населення. Однак, якщо в політичному житті перспективи відстоювання своїх прав закарпатцями були за межею можливого, оскільки політична система чітко контролювалася центром, то в культурно-просвітницькому аспекті умови були не такі й безнадійні.

Про це яскраво свідчить активна просвітницька діяльність закарпатських «будителів», котрі своїми прогресивними поглядами підживлювали освітньо-виховну парадигму місцевого населення. Саме вони стали генераторами просвітницького пробудження закарпатців, очолили рух за організацію фахових педагогічних товариств у регіоні. Оглядаючи змістовне наповнення праць дослідників даної проблеми, усе ж необхідно вказати на здебільшого узагальнений характер напрацювань. Адже питання визначення місця й ролі саме педагогічних товариств у культурно-освітньому просторі Закарпаття порушувалося тільки в контексті другорядних обставин крайового життя. А отже, на сьогодні діяльність педагогічних товариств Закарпаття не була предметом спеціального історико-педагогічного дослідження. Усі названі вище автори, торкаючись питання роботи професійних громадських організацій, переважно зосередили увагу на вузьких хронологічних межах, а точніше на періоді між двома світовими війнами, певною мірою ідеалізуючи умови розвитку краю в так званий «чехословацький період».

На наш погляд, вивчення проблем розвитку крайових педагогічних товариств Закарпаття кінця ХІХ – початку ХХ століть, носило вибірковий, епізодичний, а не системний характер. Відтак, чіткого комплексного й предметного підходу до вивчення даної проблеми в Закарпатті в рамках сучасної вітчизняної історії педагогіки не вироблено. Більше того, практично не окреслено основні орієнтири передумов виникнення педагогічних товариств, не проаналізовано глибоко соціальні витоки організації педагогів, відсутня бодай схематична періодизація еволюції педагогічних об’єднань у краї та напрямів їх діяльності. Окреслення основних етапів і напрямів освітньо-просвітницької діяльності крайових педагогічних товариств Закарпаття на зламі ХІХ – ХХ століть є важливим завданням сьогодення, коли українська історико-педагогічна наука веде плідні пошуки щодо відтворення справжньої історії національної освіти й виховання, актуальності набуває дослідження проблем інтеграції педагогічного загалу, зокрема професійне об’єднання у товариства, в межах яких акумулювалась педагогічна думка, розроблялися напрямки розвитку освітньо-виховного процесу, формувалась спільна позиція учителів щодо засадничих умов розвитку як загальнодержавної освітньої політики, так і в регіональному середовищі зокрема.

Упродовж кінця ХІХ – початку ХХ століть місцевою інтелігенцією, яку представляли переважно вчителі та священики, робилися спроби об’єднати зусилля з метою покращення освітньо-виховного рівня жителів Закарпаття, забезпечення якісного культурно-національного розвитку регіону, просвітництва в цілому. Загальні умови тогочасного розвитку регіону (низький освітній рівень, соціально-економічна відсталість, політичне безправ’я та ін.) унеможливлювали ефективність діяльності інтелігенції в напрямку просвітницько-культурної еволюції місцевого населення. Така тенденція зберігалася практично до завершення Першої світової війни. Можливість професійного групування освітян у лавах громадських організацій на Закарпатті пожвавило культурно-освітній розвиток краю та соціокультурні впливи регіонального менталітету.

Аналіз суспільного життя в другій половині ХІХ – на початку ХХ століття формує чітку картину передумов, які сприяли цьому. Складовими такого бачення виступають соціально-політичні обставини, умови загального освітнього рівня місцевого населення, можливостей тогочасної культурно-освітньої інтелігенції впливати на еволюцію освітньо-виховного простору, просвітництва в цілому. Джерела свідчать, що важливий момент у еволюції перших культурно-просвітніх організацій на Закарпатті полягав у ролі вчителів та духовенства у цьому процесі. Соціально-економічна й політична політика угорської влади стосовно місцевого населення носила чітко виважений асиміляторський характер. Особливій увазі з боку влади приділялося культурно-національному й освітньо-виховному питанню. Зокрема, зміст закону від 1879 року затверджував статус угорської мови, яка повинна бути «обов’язковим предметом навчання».

Суттєво, мається на увазі в кращу сторону, не змінилася ситуація і в наступні роки. Так, на початку ХХ століття (1907 р.) була проведена шкільна реформа, яка взагалі ліквідувала навчальні заклади з руською (українською) мовою навчання, а кількість двомовних освітніх центрів було зменшено до 34 (на 1914 р.). У таких умовах було надзвичайно складно місцевій інтелігенції виконувати свої професійні завдання. Загальносуспільні передумови професійного єднання педагогів у організовані клуби, товариства випливали із історичних обставин розвитку регіону. Територія Закарпаття була повністю інкорпорована в суспільні процеси угорського державного організму і відзначала стабільною відсталістю від інших угорських земель практично в усіх сферах. Політика мадяризації ще більше ускладнювала слабкі спроби інтелігенції позбутися відсталого регіонального статусу.

Особливо складною була ситуація в культурно-освітній складовій розвитку краю. Національна самосвідомість населення в той час перебувала на досить низькому рівні. Незважаючи на це, інтелігенція Закарпаття робила без перебільшення героїчні спроби активізувати освітньо-просвітницький простір. Об’єднавши зусилля вчителів і священиків, вона почала крок за кроком складати умови чіткої організаційної роботи в напрямку подолання суцільної безграмотності та культурно-виховного безладдя. У лавах перших товариств почали гартуватися цілеспрямовані групи просвітників, фахівців, відданих патріотів рідного краю. У досліджуваний період можна припустити умовну градацію подібних за соціальною базою та метою діяльності громадських організацій.

Таким чином, подібна періодизація визначається нами за наступними критеріями: хронологія, соціальна складова, завдання діяльності. Перший період – друга половина ХІХ століття – ознаменувався появою перших організованих груп культурно-просвітницького спрямування. Це ще не були соціально сформовані педагогічні товариства. Кількість членів була невеликою. Напрям роботи переважно спрямований на складання й поширення літературно-просвітницьких матеріалів.

Відправною точкою цього періоду стала активна діяльність Олександра Духновича, якого можна сміливо вважати своєрідним зачинателем процесу творення культурно-просвітніх організацій у Закарпатті. Зокрема, у 1850 році він заснував «Литературное заведеніе Пряшевское». Роль педагогів у товаристві була визначальною. До його складу, крім головного засновника Олександра Духновича, входили Антон Рубій, Олександр Павлович, Андрій Балудянський, Микола Нодь, Адольф і Віктор Добрянські та інші. Головними завданнями, які перед собою поставили учасники організації були сформувати літературно-видавничий центр, створити типографію з кириличним шрифтом, заснувати музей і періодичне видання. І хоча, в силу складних матеріальних обставин, частину завдань так і не вдалося реалізувати, товариство, яке проіснувало майже три роки, спромоглося видати близько десяти праць книжкового формату історичного, літературного й географічного змісту. Цей показник, усе ж дає можливість за суспільним значенням ставити організацію в один ряд із такими відомими слов’янськими товариствами того часу як «Матіца чеська», «Матіца сербська», «Оссолінеум» тощо. І незважаючи на те, що офіційно товариство не було зареєстрованим, його діяльність отримала широкий розголос у слов’янському світі. Про ефективність його діяльності може свідчити і той факт, що в 1853 році «Литературное заведеніе Пряшевское» було заборонене імператорським указом. Згаданий вище відомий просвітник Олександр Духнович стояв у джерел ще однієї організації, яка представляє даний період. Це «Товариство св. Іоанна Хрестителя», яке було створене у вересні 1862 року в Пряшеві й мало на меті поширення ідей гуманізму, громадянського виховання, морально-етичних цінностей, подолання безграмотності тощо. Створення організації пов’язують зі зміною політичної ситуації в Австрійській імперії та крахом абсолютистських амбіцій монаршого двору. Безпосередньо членами і засновниками товариства стали вже згадувані представники інтелігенції О. Духнович, О. Павлович, А. Рубій та А. Добрянський. Останній і був обраний головою організації й очолював її впродовж 1862 – 1876 років. Серед ключових завдань діяльності товариства пріоритетним було виховання місцевої молоді. Варто зазначити, що це товариство у кількісному відношенні учасників набуло масовості. За деякими даними його членами рахувалося близько 400 чоловік. Завдяки активній організаційній роботі провідників до лав товариства масово залучалися вчителі. Серед них, своєю діяльністю на ниві освіти й виховання прославилися педагоги М. Вальковський, Й. Рубій, А. Безегій, М. Молчан, В. Шаш та інші. «Товариство св. Іоанна Хрестителя» мало вже свій «Статут» й кращу матеріальну базу, що дозволило створити інтернат для малозабезпечених студентів у Пряшеві («Alumneum»), а також бібліотеку. Активісти ініціювали формування студентських організацій, з якими проводили постійну просвітницьку роботу, та створення «Фундації Олександра Духновича» для матеріальної допомоги обдарованій студентській молоді. Однак, незважаючи на значну кількість учителів у лавах, за змістом своєї діяльності та соціальною базою, товариство не стало виключно фаховою педагогічною організацією. ЇЇ спектр напрямів був більш масштабним. У 1911 році воно потрапило під ліквідаційний процес, який ініціювало єпархіальне управління. Проте закрити його тоді не наважилися, й історія існування товариства продовжилася аж до 1948 року, коли для цього в чехословацької комуністичної влади знайшлося більше «ідеологічних» аргументів.

Ще одним товариством такого спрямування у досліджуваний період була культурно-просвітня організація «Общество святого Василія Великого». Воно спочатку було засноване у 1864 році в стінах Ужгородської духовної семінарії як «Богословське товариство». У офіційному проханні до влади про дозвіл на створення зазначалася назва – «Литературное общество подкарпатских синов Восточной католической церкви». Товариство пройшло офіційну реєстрацію й уже з 1866 року розпочало свою активну діяльність під назвою «Общество святого Василія Великого». За даними на 1870 рік до його складу входило понад 700 членів. Цей показник свідчить і про якісну еволюцію товариств регіону в даний період. Саме це товариство заклало основи якісної структурно-функціональної та змістовної складової педагогічних і культурно-просвітницьких організацій у майбутньому. За задумом його засновників Й. Гаганця та І. Поповича товариство планувало видавати і поширювати книжну літературну продукцію. Під керівництвом А. Добрянського й І. Раковського «Общество святого Василія Великого» намагалося пожвавити інтелектуальне життя регіону й своїми силами сприяти освіченості населення краю, залучаючи, передусім до співпраці місцеву інтелігенцію. Необхідно зазначити, що товариство започаткувало вихід у світ однієї з перших педагогічних новинок краю – газети «Светъ», яка стала інформаційним рупором представників освіти й духовенства. Тоді ж, за підтримки держави почали виходити й перші педагогічні періодичні видання – «Учитель» та «Газета для народних учителей». Після незначної втрати популярності, у 1895 році товариство відродило свій культурно-просвітницький статус. І які б не були успіхи цієї організації у напрямку анонсованих цілей, сам факт безпосереднього залучення до культурно-просвітницької роботи під егідою товариства понад півтисячі представників інтелігенції, переважну більшість яких склали педагоги, вже було значним кроком уперед.

Другий період – початок ХХ століття – ознаменувався появою першої організованої фахово-педагогічної організації та новою активізацією культурно-просвітницьких товариств. Щодо фахової організації учителів, то на зламі століть заявило про своє існування «Учительське допомогове товариство». До його складу вже входили виключно вчителі та освітні функціонери, а отже воно набуло фахового соціального змісту. Головними завданнями цієї структури було опікування освітньо-виховним процесом місцевої молоді та її матеріальним забезпеченням. Товариством ініціювалися питання будівництва та підтримки у належному стані шкіл та інтернатів, а також забезпечення їх необхідним навчальним інвентарем і бібліотечним фондом. Після розпуску «Учительського допомогового товариства» у 1900 році формується нова фахова організація – «Товариство «Учительський дом». До нього увійшла частина педагогів Ужанської жупи. Поряд з іншими традиційними завданнями, активісти ініціювали реалізацію нового проекту – створення Учительського інтернату. Ця ідея мала на меті об’єднати дітей, що походили з учительських сімей. Впродовж 1903 – 1906 років статути новоствореного товариства пройшли процедуру затвердження. Керував організацією Л. Токач. Одним із пріоритетних завдань товариства була допомога учням та «виховання в набожному дусі дітей учителів, учительок, що живуть в Ужанській жупі». Статистика 1910 року вказує, що тут було зареєстровано 119 фіксованих членів. Що ж до культурно-просвітницького спрямування інших організацій, то роботу «Общества святого Василія Великого» успішно продовжило акційне видавниче товариство «Уніо», яке було створене з ініціативи Августина Волошина у 1902 році. Коротко характеризуючи названі товариства, слід констатувати, що всі вони все ж проводили вузько спрямовану культурно-просвітницьку роботу. Методи їхньої діяльності й виконання завдань були практично однаковими – друк та поширення літератури. У структурному плані організації не були розгалуженими, осередки не створювалися по всій території краю, зосередившись переважно у великих містах (Ужгород, Мукачево, Пряшів) та їх околицях. Відтак відчутною була й епізодична слабкість у масовому поширенні культурно-просвітніх ідей. Що ж до кадрового потенціалу, то членами товариств були переважно вчителі та священики, менше державні службовці та освітні функціонери. До того ж, досить різнобарвною була їх етнічна й релігійна складова, що призводило й до конфліктних ситуацій.

Але варто наголосити на тому, що суспільно-політичні умови були надзвичайно складні, а тому значення їхньої діяльності в той час набуває особливого позитивного визнання. Важливим є те, що у досліджуваний період активність проявляла творча інтелігенція, яка за змістом своєї діяльності взяла на себе роль виразника інтересів місцевого населення. Її творення як соціальної верстви крилося в умовах соціально-економічного розвитку краю й спонукало до інтеграції творчих зусиль провідних представників регіонального співтовариства. Крайова інтелігенція того часу мала динамічний потенціал і поповнювалася прогресивними кадрами завдяки кращому освітньо-виховному рівню. Це середовище сформували священики, учителі, письменники. Значно більшу роль представники інтелігенції відігравали й у суспільно-політичному житті, залучалися до громадської та державної роботи. Світогляд інтелігенції формувався в умовах панівної угорської, а починаючи з 1867 року, австро-угорської політичної системи. Шлях, який поповнював їхні ряди для молоді був майже однаковим. Переважно вони вступали на навчання до греко-католицьких семінарій (найближчі були в Ужгороді й Пряшеві). Отримана тут освіта давала право на початок трудової діяльності священиком або учителем. Досить часто випускники поєднували на практиці ці дві професії. Політика мадяризації гальмувала процес формування національно свідомого вибору молодої інтелігенції, заганяючи її в угорське мовно-культурне середовище і кардинально звужуючи спроби відстоювання й поширення рідномовного елементу для закарпатців (принаймні неугорського населення). Панівна культура чітко контролювала прояви національної самоідентифікації місцевої інтелігенції. І хоча покращення справ у цьому напрямку не було відчутним аж до Першої світової війни, все ж вивчене й виховане нове покоління інтелігенції значно еволюціонізувало в контексті самозбереження й самозбагачення культурно-національного чинника, що проявило себе у ґенезі формування громадських організацій культурно-просвітнього спектру. Навіть ті діячі, які навчалися за межами регіону, з гордістю говорили про свою малу батьківщину й слов’янські коріння. У тогочасному полікультурному середовищі створювалися характерні особливості самозахисту мовно-культурних ознак, які дали можливість уже в післявоєнний період відразу приступити до класичного творення організаційних форм фахових об’єднань. Співжиття з представниками різних етнічних груп вплинуло на формування специфічної ментальної ознаки у закарпатців – толерантності, націо- й віротерпимості, що активно пропагувалися й у навчально-виховному процесі. Як результат, педагоги (як і священики) постали в авангарді культурно-просвітницького розвитку краю. Освічені представники духовенства продовжували місію освідомлення, просвітництва, гуманізму, що й сприяло в майбутньому практичному бажанню вирішення складних освітньо-виховних проблем. Тому й не дивно, що головну частку згаданої соціальної групи складали церковні вчителі, правове становище яких визначалося навіть законодавчими актами держави. Виходячи з вищенаведеного, складається думка, що чи не єдиним способом поширення культурно-просвітницької інформації, єднання зусиль священиків і вчителів з метою покращення умов культурного, освітнього й виховного розвитку краю було формування громадських організацій. Визначені періоди засвідчують, що учасники товариств зосередили увагу на інтеграції творчого потенціалу інтелігенції, а головним напрямом їхньої діяльності стало поширенні культурно-просвітницьких ідей серед місцевого населення.

Отже, внаслідок проведеного дослідження можемо говорити про послідовність у формуванні організаційних засад педагогічних товариств на Закарпатті в період кінця ХІХ – початку ХХ століть і пріоритетність освітньо-просвітницького напрямку їхньої діяльності. Час показав, що закарпатці, перебуваючи в надскладних суспільно-політичних обставинах централізаторської політики пануючих націй, усе ж невідкладно актуалізували питання підвищення якості освітньо-виховних послуг для місцевого населення, а освічені їх представники глибоко розуміли важливість розбудови культурно-освітньої системи цінностей.

Тому, нами прослідковується тісна взаємозалежність культурницького фактора розвитку регіону від центральної політики влади в усіх сферах суспільного життя. Незважаючи на складність критеріїв залежності культурно-національної інтелігенції, учителів, духовенства від вищевказаної владної політики Угорщини, яка залишила негативний слід на загальному культурно-просвітницькому розвитку Закарпаття, педагогічний загал, який об’єднався в лавах фахових товариств, зробив усе можливе, щоб цей згубний вплив мав мінімальні наслідки для освіти подальших генерацій. Врешті, за умов розбудови громадянського суспільства в Чехословацькій республіці, до складу якої ввійшло Закарпаття у 1919 році на добровільних засадах, прогрес у цьому напрямку став більш відчутним, а культурно-просвітницька діяльність крайових педагогічних товариств перейшла на новий високий рівень забезпечення місцевих жителів якісними освітніми послугами.

Галина Шикітка