Переглядів: 3409 | 09.10.2013 - 15:50

Князь Федір Корятович мав герб угорського короля

010-Литов-герб Корятовича-гравюраОдним із відомих зображень Федора Корятовича, князя Подолії, довгий час вважалася фігура закутого у лати вершника зі щитом у лівій руці і довгим дволезим мечем – у правій. Та нарешті, наприкінці 2003 року, закарпатська історіографія визнала, що ця гравюра належить художнику Яношу Біндеру (1735 -1811) і не є прижиттєвим портретом володаря Мукачівського замку, а лише зображенням герба Великого князівства Литовського. Князь Федір ( ? – 1414), син Коріата і онук Гедиміна, використовував його на власній печатці ще на початку XV століття (Йосип Кобаль // „Срібна Земля – Фест”, №50(403) від 18-24 грудня 2003 року). А про те, хто цей вершник і яким чином він стосується до Корятовича, розповідь піде нижче.

Як відомо, князь Федір Корятович, втікаючи від нападів Вітовта, князя литовського, у 1393 році отримав від угорського короля Жигмонда у пожиттєве володіння на північно-східному прикордонні Угорського королівства Мукачівський замок і його околиці. З собою він привів свою родину. Приходу князя Корятовича на землі угорського Верхнього Потисся передували такі події у Великому князівстві Литовському та Польському королівстві.

Велике князівство Литовське

Перед своєю смертю великий князь литовський Гедимін (1315 – 1341) розділив свою державу між сімома синами. Вільно дісталося Явнуту, Кейстут отримав Трокі, Ольгерд, князь вітебський, дістав Кревно, Монівід – Кернов, Нарімут сів у Пінську, а Коріат – в Новогрудку. Любарт успадкував Волинь від свого тестя, князя володимирського.

У 1343 році в місті Каліш Тевтонський орден уклав мир із Польщею і знову розпочав війну проти Литви. Взимку 1345 року Кейстут і Ольгерд усунули від великокнязівської влади Явнута, який спочатку втік до Москви, але потім помирився з братами і отримав собі уділ у Заславі. Ольгерд за згодою Кейстута став великим князем литовським і був змушений упродовж наступних років свого князювання (1345 – травень 1377) тяжко воювати із хрестоносцями, які зробили 96 військових виправ з метою знищення литовських язичницьких племен. Битви з тевтонцями приносили значні матеріальні та людські жертви не лише Литві, а й Русі Литовській. Лише у 1366 році завершився миром довголітній спір Литви з Польщею за право володіння Руссю Галицькою, яку поляки силою захопили в 1349 році. По смерті великого князя між Кейстутом і Ягайлом, сином Ольгерда, наступило непорозуміння у подальшому веденні державної політики. Цим скористалися хрестоносці, які уклали окремі угоди з Кейстутом в 1379 і Ягайлом в 1380 роках з тим, щоб між ними розпочалася внутрішня війна. В цей час несподівано для всіх великий князь московський Дмитрій на Куликовому полі на Дону переміг татар хана Мамая. Після цієї перемоги східні руські князівства Литви почали тягнутися до Москви. Православний митрополит київський Кипріан виїхав назавжди до Московії, а в Полоцьку стався в 1381 році народний бунт.

Довідавшись про таємну змову Ягайла з тевтонцями, Кейстут зігнав племінника з великокнязівського трону і пішов воювати проти хрестоносців. Але Ягайло в червні 1382 року повернув собі Вільно і титул. В цей час Литва переживала велику політичну кризу. Сили язичницької Литви і католицького Тевтонського ордену були нерівними. Хрестоносці прагнули створити власну супердержаву на Балтійському морі. Внутрішні конфлікти роздирали Велике князівство Литовське, яке складалося з двох нерівних верств: пануючої невеличкої литовської верхівки і залежного від неї чисельного руського боярства. Волинь і Поділля, якими володіли Любарт і Коріатовичі, у цей час тільки номінально належали Литві. Змушений поступитися силі Тевтонського ордену, Ягайло на 4 роки в жовтні 1382 року уклав мирову угоду з хрестоносцями, віддавши їм Жмудь, даючи зобов’язання допомагати у воєнних походах і прийняття Христа з їх рук. У цей час, незважаючи на важкі умови перемир’я, які, зрештою, не були дотримані, політична ситуація сприяла Ягайлі. Московія в 1382 році переживала страхітливий наїзд хана Тохтамиша.

Польща після смерті у вересні 1382 року Людовика Угорського залишилася без короля. Та восени 1382 року четвертий син Кейстута Вітовт, якого тримали під охороною в Креві, зумів втекти, переодягнувшись у жіноче вбрання. За сприяння мазовшан він перебрався до хрестоносців, за допомогою яких мав намір повернути собі владу в Литві. В наступному році рицарі здобули Ковно, Трокі і спалили передмістя Вільна. І хоча Ягайлі вдалося повернути захоплені міста, положення Литви стало критичним. Тоді через свою мати, яка була православною, Ягайло, що мав у православ’ї ім’я Яків, почав обережно розглядати можливість угоди з Московією. В липні 1384 року Вітовт, який мав у православ’ї ім’я Олександр, несподівано для всіх повернувся в Литву і тимчасово задовольнився уділом у Поліссі з містом Гродно. А в цей час від малопольських магнатів надійшла пропозиція одружити великого князя литовського Ягайлу з польською королівною Ядвігою і, таким чином, укласти польсько-литовську унію (Jerzy Ochmański – „Historia Litwy” – Zakład Narodowy im. Ossolińskich, Wrocław, 1982, str. 53-60).

Ситуація в Польщі

Після смерті в 1382 році Людовика Великого, короля Угорщини і Польщі, інтереси обох країн розійшлися. Угорщиною невдовзі став правити король з німецької династії Люксембургів Сигізмунд (1387 – 1437), син чеського короля, який оженився на старшій дочці Людовика Марії (Иреней Кондратович. „Історія Подкарпатскої Руси для народа” // „Просвіта”, Ужгород, 1924, с. 33).

У Кракові шукали претендента на руку королівни Ядвіги, третьої доньки Людовика Великого, оскільки її попередні заручини з Вільгельмом Габсбурзьким у 1378 році виявилися невдалими. В 1384 році 13-річну Ядвігу було короновано у Вавельському замку в Кракові, а наступного 1385 року 14 серпня відбулося підписання Кревської унії між Польщею і Литвою. За цим документом поляки приймали Ягайлу в якості свого короля і віддавали йому руку королівни Ядвіги. У замін Ягайло мав прийняти християнство з усім народом литовським, звільнити польських полонених, повернути втрачені на півночі та сході польські і литовські землі, а також приєднати Литву до Польщі. Крім цього, Ягайло мав заплатити колишньому нареченому Ядвіги, князю Вільгельму Габсбургу, відступні у розмірі 200 тисяч флоренів. Дана сума перевищувала усі доходи Литви, тому, звісно, цих коштів австрійський князь ніколи не отримав (Jerzy Ochmański. „Historia Litwy” – Zakład Narodowy im. Ossolińskich, Wrocław, 1982, str. 74-75). В 1386 році Ягайло прийняв християнство і нове ім’я – Владислав, на честь святого Ласло з династії Арпадовичів, короля угорського (1077 – 1095). Обряд хрещення відбувся 14 лютого у францисканському костьолі польської столиці – місті Кракові.

Разом із новим іменем Ягайло-Владислав отримав і герб святого Ласло – подвійний хрест, який в геральдиці має ще назву – „патріарший”. Тільки в гербі Ягайла срібно-червона кольорова комбінація (кольори Арпадовичів) була замінена на злато-синю (кольори Анжу) (Heymowski A.: Herby polskie w sztokholmskim Codex Berghammar. In: Studia żródłoznawcze, Commentationes, Tom. XII/1967, s.80, tab. XII). За християнською легендою св. Ласло змагався зі страшним куманом Тенепом, який захопив діву Ладіву. Атрибутом св. Ласла була алебарда, якою він переміг ворога. У часи пізнього середньовіччя він уособлював ідеал християнського рицаря в Європі, яким був св. Георгій, лише на відміну від нього мав домашній одяг. Св. Ласло був канонізований завдяки зусиллям угорського короля Бейли ІІІ, на монетах якого вперше після часів короля Ласла з’явилося зображення подвійного хреста. У роки правління в Угорщині династії Анжу св. Ласло користувався великою пошаною. Королі Карл-Роберт і Людовик Великий зображували його атрибутику на своїх монетах (Ladislav Vrtel. „Osem storočí Slovenskej heraldiky“. – „Matica Slovenska“, Martin, 2003, str. 92-93).

До хрещення за католицьким обрядом Ягайло на своїх печатках користувався знаком „Колони”, частина литовських князів мали потім знак Кентавра (Стрільця) (Wojciech Kojałowicz. „Herbarz rycerstwa W.X. Litewskiego”. – Kraków, 1897, str. 2-6). У Вавелі, під час одруження з Ядвігою і наступної коронації 17 лютого 1386 року, Владислав ІІ Ягайло прийняв королівський титул і відправився восени того ж року в Литву приймати нову християнську присягу вірності за католицьким обрядом від своїх підлеглих. Для Литовської держави він запровадив герб, відомий в геральдиці як „Погоня” – вершник в латах, який швидко скаче на білому коні, у лівій руці тримає щит із королівським гербом, а в правиці – меч. Цим гербом користувалися роди Бутави-Корецькі, Коріатовичі, Лінгвеневичі, Любартовичі, Чарторийські, Сангушки, Лукомські, Олельковичі, Копильські (Wojciech Kojałowicz. „Herbarz rycerstwa W.X. Litewskiego”. – Kraków, 1897, str. 8-15).

Зображення вершника в європейській геральдиці – явище досить поширене. Воно символізувало воїна Христового. Ці герби відрізнялися між собою за зображенням тої чи іншої геральдичної фігури на щиті рицаря.

Окатоличення Литви

Ще у 1366 році один із синів Коріата (у православ’ї – Михайло), литовський князь Олександр, як ленник польського короля Казимира ІІІ Великого отримав у володіння Володимирський уділ. Місто Володимир, що на Волині, мало у гербі зображення вершника-змієборця. Коли ж Коріатовичі заволоділи Поділлям, князівська емблема, запозичена з міського герба, стала символом цієї землі до Кревської унії (Юрій Савчук. „Міська геральдика Поділля”. – Вінниця: „Континент-Прим”, 1995, с. 22-24). Після повернення в Литву, король Владислав ІІ Ягайло дав литовським боярам, що погодилися прийняти католицтво (литвинам), привілей 20 лютого 1387 року з метою урівняти їх права з правами польської шляхти. Та через два роки знову з’явилася загроза внутрішньої війни, коли Вітовт за допомоги тевтонців захотів перебрати владу в державі до себе. Упродовж 1390 – 1392 років тривала ця війна. Вона завершилася миром 4 серпня 1392 року, коли Владислав ІІ Ягайло доручив Вітовту, який порвав з хрестоносцями, керувати всією Литвою. Своє довгорічне князювання (з 1392 р. по 1430 р.) Вітовт розпочав з централізації своєї влади, усуваючи при цьому удільних князів литовських. В 1393 році він відібрав уділи від Свидригайла вітебського, Корибута новогрудського, Федора подільського, Володимира київського (Jerzy Ochmański. „Historia Litwy” – Zakład Narodowy im. Ossolińskich, Wrocław, 1982, str. 79-82). Федір Коріатович утік в Угорщину до короля Сигізмунда за допомогою. Літописець записав: „А в тыя лъта князь великий Витовт господарем стал на Литовской земли, и Подолская земля не хотела была послушна бытии князя великого Витовта и Литовской земли, как же пред тым послушна была. И князь великий пошел со всими силами литовскими к Подолию. И то вслышал князь Федор Корятович, выбегл из Подолской земли ко угром, а городы осадил волохи, и угорский князь Федору помочь дал. А князь великий Витовт добыл литовскими силами, а никто ему ни с которых сторон не помогал. Тогда пак король почал просити князя великого Витовта, рекучи: «Милый брате, дал тобъ бог, добыл еси Подолской земли, учини ми тую честь, дай ми Подолскую землю» (Західноруський, або білоруський літопис // Зб. „Українська література XIV-XV ст.”, „Наукова думка”, Київ, 1988, с. 83-84).

Олексій Філіппов