Переглядів: 3754 | 13.10.2013 - 19:08

Участь наукової інтелігенції Закарпаття в демократичних процесах (кін. 1980-х – поч. 1990-х років)

Участь громадян у політиці є невід’ємним атрибутом правової держави та громадянського суспільства. Політична участь громадян засвідчує рівень обізнаності та зацікавлення суспільно-політичними процесами як на загальнодержавному, так регіональному та місцевому рівнях. Саме тому в політології під політичною участю розуміють такі дії громадян, які прямо або опосередковано спрямовані на відбір управлінців та контроль за їхньою діяльністю. Учать у політичному житті суспільства – це міра активності громадян у політиці або ж мовою арифметики «кількість активних людей, помножена на сукупність їхніх дій». Участь громадян у політиці є різноплановою. Класик політичної науки Макс Вебер у своїй праці «Політика як покликання і професія» виділив три можливих рівні участі у політиці: 1) професійне заняття політикою; 2) участь у політиці «за сумісництвом»; 3) участь у політиці «за випадком». Власне в контексті другого рівня участі в політиці можна окреслити суспільно-політичну активність наукової інтелігенції Закарпаття періоду гласності, демократизації та «параду суверенітетів». Адже представники наукової інтелігенції, хоча і займалися політикою, беручи участь у мітингах, виступаючи в ролі лідерів громадських та політичних структур, агітаторів все ж таки мали сферу визначених професійних інтересів (наукова та викладацька робота), що лежить поза політикою. Інституційним осередком наукової інтелігенції краю в кінці 80-х – на початку 90-х років минулого століття був єдиний на той час вищий навчальний заклад – Ужгородський державний університет. Тому більшість представників наукової інтелігенції краю працювали саме тут (за винятком, кандидата історичних наук Павла Федаки та кандидата технічних наук Олександра Ороса) і разом з тим відстоювали власну свідому громадянську позицію як лідери демократичних громадсько-політичних організацій краю, виступали за незалежність України. Основними формами політичної участі наукової інтелігенції Закарпаття періоду кінця 80-х – початку 90-х років можна виділити: створення та діяльність культурно-просвітницьких організацій; активна діяльність у громадсько-політичних структурах; участь у виборчих процесах; організація та проведення зібрань, конференцій, мітингів тощо. Попри те, що ці форми участі в тогочасній політиці взаємно перепліталися та доповнювалися, зосередимо увагу на найбільш головних: діяльності культурно-просвітницьких та громадсько-політичних організацій.

Культурно-просвітницькі організації. У другій половині 1988 – на початку 1989 року в широких колах української громадськості спостерігався значний інтерес до відродження національної історії, культури, мови. Всеукраїнська газета «Літературна Україна» та обласна «Молодь Закарпаття» публікували статті науковців УжДУ (Павла Чучки, Йосипа Баглая, Бориса Галаса), які констатували необхідність надання українській мові державного статусу. Вже 21 січня 1989 року в приміщенні обласного товариства «Знання» в Ужгороді відбулася установча конференція обласної організації Товариства рідної (згодом – української) української мови ім. Т. Шевченка, на якій головою організації було обрано професора УжДУ Павла Чучку. Згодом в області була створена комісія по розробці плану впровадження в області Закону УРСР «Про мови в Українській РСР», який було прийнято 28 жовтня 1989 року. Серед членів комісії були відомі науковці краю – Павло Чучка, Володимир Сливка, Петро Лизанець. Прикметно, що дещо раніше (28 лютого) рішенням Ужгородського міськвиконкому була створена комісія по вивченню історії найменування вулиць, площ міста. Очолив її відомий історик, професор УжДУ Іван Гранчак. Комісією було обговорено близько 90 % назв вулиць та запропоновано перейменування цілого ряду з них. Вивіски, назви вулиць обов’язково провадились українською мовою. Як результат роботи комісії, в обласному центрі площа Леніна була перейменована на площу Народну, площа Возз’єднання на Петефі. Нове звучання отримували вулиці: Волошина (колишня Жовтнева), Корзо (Суворова), Капітульна (Кремлівська), Доманинська (Горького), Бачинського (Невського), Собранецька (Совецька), Бращайків (Першотравнева) тощо. Безперечно, що це утверджувало історичну справедливість в плані формування української національної ідеї, нового покоління, позбавленого тоталітарного пресингу радянської доби, коли імена видатних діячів минулого замовчувались або таврувались як антигерої.

Ідея поверення забутих сторінок історії та імен знайшла своє відображення в діяльності Закарпатської асоціації молодих істориків Закарпаття, яку зорганізував активний учасник демократичних перетворень того часу, доцент історичного факультету УжДУ Василь Зілгалов. Вже в лютому 1989 року ним була створена відповідна ініціативна група. Вже 6 жовтня наступного року в Ужгороді відбувається установча конференція Закарпатської крайової історико-просвітницької організації «Меморіал» (згодом – ім. В. Стуса), на яку зібралися 126 делегатів з різних районів області. Лідером цієї орагнізації став Василь Зілгалов, дещо пізніше (впродовж 1992 – 1998 років) її очолював Микола Вегеш (нині – ректор УжНУ).

На початку своєї діяльності, товариство окрім своїх статутних завдань, активно включилося в політичні трансформації перебудовчих часів, адже «принцип мітингової демократії все більше брав гору над пошуковою роботою». Важливим каталізатором етнокультурного розвитку розвитку українців та утвердження національної ідеї в краї стало відродження в кінці 1990 року Закарпатського крайового товариства «Просвіта». Головою товариства став кандидат історичних наук, заступник директора з наукової роботи Закарпатського краєзнавчого музею Павло Федака. У спискові засновників товариства були відомі культурно-освітні, громадсько-політичні діячі, науковці краю – Павло Федака, Юрій Керекеш, Федір Сас, Ганна Божук, Михайло Басараб, Василь Олашин, Іван Коцур, Василь Зілгалов, Микола Бандусяк, Ярослав Мойшевич, Михайло Джанда. Голова товариства відзначав, «що нас чекає щоденна праця – ми знали, але що вона буде такою тяжкою – не могли передбачити навіть найбільші реалісти». Дійсно, члени товариства включилися в складну роботу з реабілітації історії та культури рідного краю, сприяння традицій та звичаїв, створення архіву та бібліотеки. Крім цього довгий час тривали перипетії довкола повернення Народного Дому товариства в Ужгороді, де за радянських часів розмістили Будинок офіцерів. Поряд з цим, варто погодитись із думкою дослідників Михайла Басараба та Маріана Токаря, які зауважили, що товариство в перші роки проявило себе передусім як громадсько-політична організація і з самого початку в його лавах перебували представники різник політичних сил. Серед них були й викладачі УжДУ Йосип Баглай, Степан Пойда, Михайло Сюсько, Володимир Задорожний, аспірант Микола Вегеш.

Крайове товариство «Просвіта» долучилося до проведення ряду наукових конференцій, активними учасниками та співорганізаторами яких були викладача УжДУ – Володимир Задорожний, Дмитро Данилюк, Микола Вегеш, Михайло Тиводар, Василь Пальок, Василь Худанич та ін. В умовах станволення незалежності України в краї відроджується й жіночий рух, який мав власні історичні традиції. До нього, зокрема, долучилася кандидат історичних наук, колишній викладач УжДУ Ганна Божук.

Спочатку було створено міський осередок Спілки жінок Карпатської України, а згодом Краєву Спілку жінок Карпатської України. Головою товариства було обрано професора УжДУ Оксану Ганич, заступником – доцента кафедри української літератури Наталію Вигодованець, головою секретаріату – Ганну Божук. У грудні 1991 року Спілка постала як обласна організація Союзу українок – добровільна, громадсько-просвітницька, позапартійна і позаконфесійна організація, яка є спадкоємницею традицій Союзу українок, що діяв на Україні з 1917 року, на Закарпатті – в 20 – 30-х роках. Завдяки активності лідерів організації було творено широку мережу Союзу українок по області (Ужгородська та Мукачівська міські, Свалявська райміська, Хустська, Тячівська міськрайонні, Перечинська, Великоберезнянська, Іршавська, Міжгірська районні, Ясінянська та Тересвянська сільські, Ужгородська університетська та об’єднання «Патент»).

Громадсько-політичні структури. Однією з масових громадсько-політичних організацій краю, яка ставила на поряд денний питання демократизації суспільно-політичного життя та самостійності України, став Народний Рух України за перебудову. 21 липня 1989 року в клубі письменників відбулись збори по виборах ініціативної групи з підготовки обласної установчої конференції Народного Руху України за перебудову. На цих зборах зібралось більше 50 чоловік, більшість із яких – члени Спілки письменників, науковці УжДУ, художники, музиканти, вчителі-пенсіонери, інженерно-технічні працівники. На цьому зібранні письменник Петро Скунць чітко висловився: «…Рух повинен знаходитись в «інтелігентних руках», відмежуватись від тих, хто хоче «примазатись до нього». Високою підтримка НРУ за перебудову була серед викладачів УжДУ, що виникало занепокоєння у обласному владному керівництві. Зокрема, в документі секретаріату обкому КПУ під назвою «Про обстановку в Ужгородському державному університеті» говориться, що в середовищі професорсько-викладацького та студентського складу «неоднозначно сприймаються проблеми сфери міжнаціональних відносин, екології, історичного минулого краю, динамічні процеси, що проходять в країні і в регіоні». Виникали лідери (Павло Чучка, Шандор Фодо), формувались угрупування за інтересами, падала ідейно-виховна робота. Водночас, як констатував документ, авторитет секретаря парткому Івана Корнійчука знизився; «багато комуністів говорять, що не треба було його вибирати».

Вже у вересні 1989 року відбулася установча конференція університетської організації НРУ за перебудову. Ініціативну групу очолив доцент Йосип Баглай. На цьому зібранні про необхідність реформ виступали професори Іван Мешко, Павло Чучка, Михайло Сюсько, доценти Михайло Бедей, Йосип Баглай, Михайло Тиводар, Василь Зілгалов, Василь Пальок та ін. Було обрано голову – Йосипа Баглая, Раду та ревізійну комісію університетської організації НРУ за перебудову. Пізніше обком КПУ оцінював партійну роботу в УжДУ як незадовільну, оскільки «партком «потонув» в розгляді поточних, у більшості дрібних питань, за якими він не бачить головних пріоритетів своєї діяльності». Крім цього, без уваги залишались День Конституції, річниці Жовтня, 45-річчя визволення міста, 50-річчя возз’єднання Західної України. Обласний партійний центр висловлював невдоволення тим, що на мітингах та міроприємствах співробітники УжДУ виступають із «неординарними, нетрадиційними думками, ідеями» (до прикладу – В.Зілгалов). У виступі начальника управління КДБ УРСР в Закарпатській області В. Тарновецького констатувалось: «А скільки вийшло з партії офіційно, принципово, Скунць – демонстративно, виступаючи по телебаченню, Чучка, Тиводар – аналогічно». На установчій конференції Закарпатської крайової організації НРУ за перебудову 23 вересня 1989 року було висловлено ряд критичних зауважень, які не в змозі була вирішити влада області.

Так, Михайло Джанда порушив питання відновлення ГКЦ, що була ліквідована в області 1949 році. Професор УжДУ Яків Штернберг зауважив, що треба дедалі популяризувати історію Закарпаття, зокрема постаті відомих закарпатців М.Лучкая, В.Довговича, М.Балудянського та інших. Доцент Михайло Тиводар відзначив, що в м. Мукачеві керівництво проводить «сталінську лінію на русифікацію населення. Прикладом цього є те, що 400 сімей з Магадану переселяють сюди, а чому б нам не прийняти 400 сімей-калік з Чорнобиля?» Також він зауважив, що «зараз є спроби штучного втручання в той етнос, що історично склався». Приклад – с. Гудя, де живуть угорці та українці; із пропагуванням ідеї створення національної сільської Ради народних депутатів, це приведе до «малого Карабаху». Михайло Тиводар справедливо аналізував проблему трудової міграції в області. Він говорив, що кожного року більше 1300 чол. мігрує за межі області у пошуках роботи, «а ми завозимо робочу силу з Уралу». Тому, доцільно було б “відмінити рішення про будівництво кооперативних будинків для працівників з Півночі, бо переселення ускладнить міжнаціональну, етносоціальну ситуацію в Ужгороді і в Закарпатті взагалі».

Керівником обласної організації НРУ за перебудову став Петро Скунць, заступниками – Йосип Баглай, Павло Федака, Павло Чучка (молодший). До складу крайової Ради НРУ за перебудову крім інших ввійшли представники наукової інтелігенції краю: кандидат фізико-математичних наук, доцент УжДУ Олекса Борець, кандидат історичних наук, доцент Михайло Тиводар, викладач кафедри угорської філології УжДУ Шандор Фодо, доктор історичних наук, професор Іван Мешко. Прес-групу організації очолив член Спілки журналістів СРСР, редактор газети «Ужгородський університет» Степан Пойда. Вже наступного року представники обласної організації НРУ включилися у виборчий процес. У березні 1990 року відбулися вибори до Закарпатської обласної ради народних депутатів. До обласної ради по виборчому округу № 2 пройшов кандидат від НРУ за перебудову, доцент УжДУ Михайло Тиводар.

До обласної Ради були обрані ряд демократично настроєних депутатів, які об’єднались в групу «Демократична платформа», яку очолив Михайло Тиводар. Вже на II сесії обласної Ради народних депутатів 30 травня 1990 року звучали радикальні патріотичні заклики представників «Демократичної платформи» щодо майбутньої незалежності України і ролі в цьому процесі Закарпаття. У виступі депутата Михайла Тиводара вказувалось, що «…доля нашого народу, його майбутнє зовсім не враховується в геополітичних концепціях». Тому, наголошував виступаючий, потрібно чітко ставити питання про вихід України із складу СРСР, «…бо лише, ставши незалежною державою, ми зможемо вирішити наші екологічні і національні проблеми, в тому числі і Пістрялівської РЛС».

Серед перший націонал-патріотичних організацій в кінці 80-х років XX cт. була Українська Гельсінська спілка (УГС). За спогадам засновника організації та голови її обласної ради кандидата технічних наук Олександра Ороса, Закарпатська Українська Гельсінська Спілка почала свою діяльність у липні 1988 року, коли він повернувся з концтабору на Далекому Сході, де перебував сім років за політичні переконання. За особистим завданням тодішнього голови УГС Олеся Шевченка, він відразу приступив до створення регіональної структури УГС на Закарпатті. Серед перших заходів з організації обласного осередку УГС стало інформаційне роз’яснення «Декларації принципів Української Гельсінської Спілки», яка була прийнята 8 липня 1988 року. На цьому шляху в Олександра Ороса були значні труднощі, адже метою діяльності організації була сепаратистська для влади ідея – створення суверенної України. В березні 1990 року вийшов перший номер УГС «Карпатська Україна». Велика заслуга в заснуванні цієї газети належить Миколі Матолі та Ярославу Каричаку. Спільно з НРУ вели боротьбу проти будівництва Пістрялівської РЛС. Активісти УГС брали участь у багатолюдних мітингах у селі Лалове, Ужгороді, Мукачеві та багатьох інших. Згодом на базі УГС було утворено Українську Республіканську партію (УРП). Закарпатська організації УРП зазнала структурного переформатування в липні 1990 року. Була скликана Велика Рада, де було визначено cтруктурні підрозділи обласного осередку УРП на чолі з Олександром Оросом. Відповідальним секретарем організації став освітянин, міжгірець Микола Вегеш.

Обласний осередок УРП в багатьох випадках тісно співпрацювала з НРУ за перебудову, «Меморіалом», «Просвітою», виступаючи єдиною націонал-демократичною силою у протидії партноменклатурній бюрократії в умовах розвалу СРСР. Таким чином, наукова інтелігенція Закарпаття кінця 80-х – початку 90-х років XX виявилася свідомою незворотності суспільних перетворень та політичних реформ в країні. Представники багатьох професій, як гуманітарії, так і представники природничих та точних наук, акумулювали потужний потенціал громадянського суспільства, організовуючи та розбудовуючи громадсько-політичні та культурно-просвітницькі організації Закарпаття. Крім цього, відзначимо, що наукова інтелігенція продовжила континуїтет традицій українського державотворення, який мав місце в 20-30-х роках минулого століття. Слід підкреслити, що більшість її представників були науковцями, викладачами єдиного вищого навчального закладу – Ужгородського державного університету.

Михайло Зан