Переглядів: 2824 | 08.07.2014 - 13:56

З історії хорового мистецтва в Закарпатті

На основі усіх перечитаних джерел з цього питання приходиш до висновку, що хорове мистецтво на Закарпатті ще дуже мало вивчено. Взагалі, про становлення і розвиток цього виду мистецтва мало хто брався ґрунтовно дослідити і написати. І я не хочу претендувати на таке відкриття. Проте хотів би торкнутися окремих аспектів цієї, на мою думку, надто важливої проблеми.

Всі зійшлися на тому, що хорове мистецтво на Закарпатті розпочалося з приходом до нас Костянтина Матезонського і створення ним при кафедральному соборі в м. Ужгород хору «Гармонія». Др. Василь Гаджега, канонік-протоєрей Мукачівської єпархії, визнаний дослідник минулого і відомий історик Закарпаття, у часописі «Підкарпатська Русь» № 1-2 від 1929 року в статті «Костянтин Матезонський – перший хоровий диригент греко-католицької церкви в Ужгороді», далі Микола Жураній в статті «Столітній ювілей кафедрального хору в Ужгороді» в «Душ пастирі» № 5-6 від 1933 року коротко згадують діяльність хору і вводять імена диригентів хору «Гармонія». На основі вищезгаданих статей про К. Матезонського писав і Іван Тихий в «Душпастирі» № 3-5 від 1936 р., наводячи дані з листа письменника Івана Сільвая про Матезонського. У

1972 році в «Науковому збірнику української культури в Свитнику» № 6, з’явилася стаття Володимира Гошовського «Початок хорового співу на Закарпатті». Автор цієї статті теж займається особою К. Матезонського, але не торкається питання дальшого розвитку церковного співу на Закарпатті. Відомо, що у 1976 році газети на Пряшівщині афішували видання книги др. Юрія Костюка «Хорова культура Закарпаття», але, на жаль, цю працю друком нами не знайдено. Є відомості, що це ґрунтовна праця, в якій автор наводить багато даних не лише про розвиток церковного співу на Закарпатті, але й про хоровий спів на Закарпатті взагалі. Адже Ю. Костюк багато років прожив на Закарпатті. Разом з Д. Задором та П. Милославським вони зібрали велику кількість народних перлин і видали збірник під назвою «Народні пісні подкарпатських русинов» (Ужгород 1944). Отже, засновником хорового церковного співу на Закарпатті був Костянтин Матезонський в 1833 році. До того часу Закарпаття не знало професійного хорового співу в церквах. У

країнська енциклопедія так подає про Матезонського: «Костянтин Матезонський (1794-1858) – український музичний діяч, реформатор хорового співу на Закарпатті. Народився в Наддніпрянській Україні. Є припущення, що Матезонський брав участь у русі декабристів і після його розгрому емігрував з Росії на Закарпаття. У 1833 році заснував в Ужгороді перший чотириголосий хор «Гармонія», який, крім церковних пісень, виконував українські та російські народні пісні. Цей хор існував понад 100 років і відігравав важливу роль у поширенні хорового співу на Закарпатті. К. Матезонський – це загадкова постать. Прибув на Закарпаття на початку 1833 року без жодного документа, так що зараз навіть ще невідомо, чи подав він своє правдиве прізвище. Невідомо ким був, невідомі й причини, чому залишив свою батьківщину. Одного дня опинився в Перемишлі, там працював у церковному хорі, а зразу звідти відійшов і опинився в Ужгороді. Мукачівською єпархією з резиденцією в Ужгороді по смерті єпископа А. Повчія управляв капітулярний вікарій Іван Чургович (1791-1862). Він народився в Новоселиці, висвячений був у 1817 році, пішов на дальше студіювання до Відня, де отримав доктора теології. У Відні познайомився з парохом храму св. Варвари Іваном Фогарашієм (1786-1834), народженим у Великих Ком’ятах, 1818 до 1834 – парох у Відні, вчений, письменник і великий патріот. У церкві св. Варвари Чургович чув хоровий спів. У 1837 році Іван Чургович став каноніком в Ужгороді, директором ужгородської гімназії, а від 1831 року, по смерті єпископа Повчія, був протягом семи років капітулярним вікарієм. Іван Чургович, знаючи хоровий спів, радо прийняв Матезонського. Але членам капітули не було ясно, що хоче Матезонський осягнути, а головне – побоювались, що він авантюрист, тому що не мав жодних документів про свою особу. Все ж таки, не маючи іншого диригента, згодом капітула прийняла Матезонського. Матезонський спочатку організував хор гімназистів. У той час на Закарпатті хоровий спів був взагалі невідомий, і видно, Матезонський мусив показати на хорі гімназистів красу хорового співу. Капітула, побачивши успіхи митця з хором гімназистів, заснувала при богослов’ї в Ужгороді хор з оплачуваною посадою диригента. Так був заснований хор богословів, названий «Гармонія».

Перший відкритий виступ хору «Гармонія» відбувся на Великдень 1834 року в кафедральному соборі. Це була надзвичайна подія в культурному житті Закарпаття. Тоді вперше багато з присутніх почули професійний хоровий спів. Хор «Гармонія» скоро став загальновідомим і успішно ввійшов в історію культури Закарпаття. Богослови називали Матезонського батьком. З хором богословів Матезонський виступав не тільки в кафедральному соборі, де хор співав цілу літургію, але кілька разів були і публічні виступи. Про хор всюди говорили з захопленням. Причиною цього було високохудожнє виконання хорових творів. Хором «Гармонія» Матезонський керував до самої смерті. Крім того, він заснував хор і при церкві в Мукачеві. На теології в Ужгороді, крім хору, Матезонський заснував у 1845 році і музичний гурток. Правда, гурток працював не систематично. У часи життя Матезонського і по його смерті хор найчастіше виконував хорові твори відомого українського композитора церковної музики Дмитра Бортнянського (1751-1825), а також композиції інших композиторів, у тому числі й твори самого Матезонського, а пізніше й композиції самих диригентів хору, таких, як Таланкович, Дрогобецький, Желтвай, Шаш, Іван Бокшай, Алексій Чучка та інші. Були роки, коли хор «Гармонія» був дуже популярний, широко відомий. Це припадає на часи диригентства Дрогобецького, Уриіла Сільвая, Гладоника і Петрашевича. За межами Ужгорода хор виступав дуже рідко. Однак є відомості, що хор співав на похоронах пряшівського єпископа Марковича 1841 року і при посвяченні нової церкви в Дебрецені 1914 року, коли зійшлися сюди величезні маси греко-католиків із околиці Дебрецена. Пізніше, починаючи з 1930 року, у великопісні п’ятниці, ввечері в кафедральному соборі співав великопісні пісні, але перед публікою виступав дуже мало.

Треба відзначити, що за керування Дрогобецького (1875-1891) хор брав участь у крайових змаганнях хорів. У тисячну річницю смерті апостола слов’ян св. Методія був покликаний до Велеграду на Моравії, де з великим успіхом виконував Службу Божу. Одного разу співав у Празі в храмі святого Віта, у найбільшому храмі тодішньої Чехословаччини. Тоді публіка думала, що малий склад хору в такому великому храмі не прозвучить. Було велике здивування, коли почули могутній спів. У 1933 році був столітній ювілей хору, і з такої нагоди хор дав публічний концерт (8 червня) в Ужгородському театрі (тепер ляльковий театр). На жаль, цей ювілейний концерт не дав поштовху до подальших концертів. Новий почин публічним виступам хору дав диригент Степан Гладоник, а після цього – Никифор Петрашевич. Від 1936 року хор на Різдво і Великдень передав Службу Божу по радіо. На Різдво також співав по радіо колядки. Мукачівська єпархія, маючи такий скарб, як хор «Гармонія», мало використовувала його для пропаганди хорового співу на Закарпатті. Щодо складу членів хору, то співало в ньому на самому початку, крім богословів, і кілька гімназистів, потім – самі богослови, а після Першої Світової війни – і студенти. Потім – знову тільки самі богослови. В один час, за диригування Желтвая, хор був мішаний і співали в ньому студенти жіночої вчительської семінарії в Ужгороді.

Слід згадати, що в хорі богословів два-три миряни співали протягом довгих років, і то щонеділі, точно приходячи на Службу Божу (Др. Бачинський, учителі Крайня і Фенчак). Під час канікул богословів Службу Божу в кафедральному соборі виконували хори: хлоп’ячий – при вчительській семінарії під керуванням проф. Петрівського, та дівочий – при вчительській семінарії під керуванням проф. Миколи Аркаса. Диригентами «Гармонії» були: 1. Костянтин Матезонський (1833-1853); 2. Михайло Лихварчик (1859-1860); 3. Еміліян Талапкович (1861-1869); 4. Йосиф Качановський (1969-1875); 5. Юлій Дрогобецький (1975-1891); 6. Емиліян Желтвай (1891-1899); 7. Іван Бокшай (1899-1909); 8. Алексій Чучка (1909-1915); 9. Юлій Дюрко (1915-1916); 10. Степан Фенцик (1917-1920); 11. Уриїл Сільвай (1920-1937); 12. Степан Гладоник (1838-1940); 13. Никифор Петрашевич (1941-1944). 

Треба згадати також і про творчу працю окремих диригентів, так як вони були водночас і першими композиторами хорової духовної музики. Про Матезонського як засновника хору «Гармонія» вже говорилося. З причини загадковості особи Матезонського постали різні здогадки. Він сам ніколи не говорив про своє минуле, походження, рід, не згадував ні міста, ні села, ні околиці, з якої походив, де жив. Невідомо, чи був одружений, чи мав сім’ю, – не повідомив про себе навіть вмираючи. Треба сказати, що його річний заробіток як диригента хору не був великий. Допомагали йому тим, що мав безкоштовне помешкання і харчування. На той час і це була велика жертва небагатої єпархії. Внаслідок загадковості навколо особи Матезонського виникли різні догадки. Одні пишуть, що походив з України, інші – що з Білорусії, бо в Перемишлі назвав себе по прізвищу білорусом. У «Душпастирі» (№3-5 від 1936 року) колишній соліст «Гармонії» Іван Тихий опублікував статтю, в якій пише, що мав у руці листа священика – письменника Івана Сільвая (Уриїл Метеор), який особисто знав Матезонського і співав у його хорі. У тому листі Сільвай пише, що коли у 1849 році Закарпаттям проходило російське військо, Матезонський оминав зустрічі з росіянами і на той час відійшов на село.

Шкода, що І. Тихий не зробив фотокопію того листа, бо І. Сільвай у своїх «Споминах» пише, що під час приходу російських військ на Закарпаття був юнаком і проживав на селі у батьків. Про Матезонського І. Сільвай нічого не згадує. У наведеному листі І. Сільвай повідомив, що Матезонський був декабристом і тому втік від царського суду, який жорстоко розправився з декабристами. З цієї причини і приховував своє минуле. Це могла бути правда. Час суду над декабристами і приходом Матезонського до Перемишля припадають на період, що підтверджував би цей здогад. Але у житті людей буває багато різних трагічних моментів, які змушують їх мовчати про минуле. Мабуть, у Матезонського сталося щось трагічне та болюче, бо він свій біль «глушив» горілкою. Тому й не дивно, що й І. Сільвай засумнівався в правдивості прізвища Матезонського. У всякому разі, Матезонський – це дуже здібний музикант, диригент та організатор, це людина, що заклала основу церковного хорового співу на Закарпатті. Матезонський заснував хор, який більш ніж століття ширив красу духовної пісні, дав почин заснуванню хорів по цілій єпархії, церковних і світських. Був знайомий з мукачівським парохом Василем Довговичем, один час перебував у нього кілька місяців, а в 1856 році заснував хор при церкві в Мукачеві. «Діяльність К. Матезонського та заснованого ним хору «Гармонія» в Ужгороді мали велике значення для розвитку музичної культури Закарпаття. 1839 року були закладені основи хорового співу Закарпаття» (В. Гошовський).

З дотеперішніх досліджень творчості Матезонського знайдено літургію «Преждеосвячених Даров». Його дальшу композицію «Панахида», яку скомпонував з нагоди смерті пряшівського єпископа Григорія Марковича і вперше співану «Гармонією» на похороні під диригуванням автора, хор співав кілька разів, але, на жаль, ця композиція до цього часу не знайшлася. Вона була в архіві теології в Ужгороді. Напевно, що Матезонський написав більше композицій, але чи будуть вони коли небудь знайдені, невідомо. Помер Матезонський 28 грудня 1858 року. Богослови його любили, а єпархія цінувала його працю. Покликали художника Франциска Видру, щоб намалював обличчя уже мертвого Матезонського. На жаль, картина не вийшла. Лице мертвого Матезонського намалював богослов Василь Кутка. Матезонський похований на кладовищі під замком в Ужгороді. На похороні співав хор богословів під керівництвом богослова Василя Кутки. У день поминань за усопшими хор богословів щороку йшов на його могилу, співав його заупокійні композиції, а ректор богословів відправляв панахиду. В 1936 році Іван Тихий у радіопередачі прочитав реферат про Матезонського, а при тому хор «Гармонія» відспівав згадану вже Панахиду, скомпоновану самим Матезонським. Десять років після смерті Матезонського його учні священики вирішили збудувати на власні кошти надгробний пам’ятник. У газеті «Світ» з’явилася тоді стаття Гаврила Мустяновича, пароха села Кушниці, із закликом надсилати добровільні пожертвування на спорудження пам’ятника.

Так, на могилі Матезонського був поставлений надгробний пам’ятник з надписом «Здісь спочиває в Бозі Константин Матезонський, основатель «Гармонії». Незабвенному батькові в вічну пам’ять і признательность вірное потомство». Цей надгробний пам’ятник відновив у 1927 році Уриїл Сільвай, тодішній диригент «Гармонії». Тепер уже нема могили Матезонського. На місці кладовища, на Замковій горі, розміщений Музей народної архітектури Закарпаття. Надгробний пам’ятник з могили Матезонського знаходиться на цей час у фондах Ужгородського краєзнавчого музею.

Еміліан Талапкович – це по черзі третій диригент «Гармонії». Народився 1834 року, висвячений 1868 року. З 1861 по 1869 – диригент «Гармонії», потім – інспектор церковних народних шкіл Ужгородського комітату, далі – адміністратор в Солочині, парох у Яношієві. Помер Еміліан Талапкович 55-річним 1889 року у Великих Лазах, а похоронений в Ужгороді. Еміліан Талапкович – це перший і найдавніший композитор з числа закарпатців, притому перший з тих, чиї композиції появилися друком. У 1873 році видав в Ужгороді «Церковно-народное літургіческое пініе в Угорщині живущих греко-католиків, которое с подлинними мелодіями на четіре голоса и фортепіано сложил Еміліан Талапкович». Хоч це видання вийшло в Ужгороді, воно було мало відоме. При порівнянні його мелодій з мелодіями Ірмологіона Мукачівської єпархії (раніше – простопінія) виявилося, що частина мелодій, таких як «Благослови, душе моя, Господа», «Святий Боже», №3», сугуба ектенія, «Благословен грядий», «Видіхом світ істинний», «Да ісполнятся» подібні до мелодій Ірмологіона. Конкретно «Літургіческое пініє» Талапковича – це Служба Божа. Співав цю службу Божу і відомий празький хор «Візанціон» під диригуванням Ольги Душкової. Юлій Дрогобецький (5.ХІ.1853–12.11.1934) – по черзі п’ятий диригент «Гармонії» з 1875 по 1891 рр. Народився в Кречунові, українському селі в Заліссю (Семигород) теперішньої Румунії. Висвячений у 1881 році. Від 1875 року диригент «Гармонії» з додатковими функціями: архівар єпископської канцелярії, префект духовної семінарії, директор інтернату учительської семінарії, консисторіальний радник.

Одночасно слід відзначити і редакторські здібності Ю. Дрогобецького та його патріотизм. В Ужгороді виходив часопис «Карпат», утримуваний мадярофілами, друкований по-русинськи з паралельним угорським текстом, який містив шовіністичні статті проти національних проявів русинів, таких як Кралицький, Митрак, та до неба вихваляв усе мадярське. Редактором його був Гомичко (первісно – Хомичко). По смерті редактора його жінка звернулась до Ю. Дрогобецького, щоб перебрав дальше редагування часопису. Але той відмовився, і часопис у 1886 році занепав. Сам Дрогобецький у 1888 році почав видавати угорською мовою часопис «Келеї», який мав на меті охороняти інтереси греко-католиків Угорщини. У той час мадяри забороняли вживати навіть слово «русин», замість нього мусило писатись «наш народ», «греко-католики». Дрогобецький бачив, що проти угорського шовінізму можна було успішно боротися хіба на їхній мові, тому його вчинок на ті часи був позитивний. У 1889 році Дрогобецький, бажаючи дати народові хоч одну книгу для читання на рідній мові, почав видавати «Крестний місяцослов» зі змістом «на духовну пользу подкарпатського греко-католицького народа» (Місяцослов 1893, стор. 100–104). Дрогобецький був одним з найвизначніших диригентів «Гармонії», він підніс виконавську майстерність хору на високий рівень, сам, як гарний баритон, співав соло. У 1882–1891 роках тричі займав перші місця на крайових змаганнях хорів. Міністр культури Угорщини Трефорт, почувши хор Дрогобецького на Заслання Святого Духа в 1883 році в кафедральному соборі в Ужгороді, сказав: «Якщо хтось хоче почути кращий спів, як в опері в Будапешті, нехай піде до кафедрального собору в Ужгороді». Між священством була дуже поширена ця вістка: на одному зі змагань хорів Дрогобецький заявив, що його хор, між іншими піснями, заспівав угорську патріотичну пісню «Толпро Модьор» на вірші поета Олександра Петефі (Петровича). На це мадяри зреагували насмішками, мовляв, лише мадяри вміють цю патріотичну пісню заспівати. Але як хор Дрогобецького цю пісню проспівав, міністр культури Угорщини встав і поздоровив Дрогобецького, сказавши: «Один слов’янин мадярам склав патріотичну пісню (розумів Петефі – Петровича), а мусив прийти другий слов’янин (розумів Дрогобецького), щоб навчити мадярів як слід ту пісню співати». 19 жовтня 1881 року Дрогобецький був призначений Крижевським єпископом. Йому було 38 років, і призначення такого молодого єпископа в ті часи було рідкісним явищем. Пробув єпископом до 1914 року. Помер 12.ІІ.1934 року.

Часопис «Душпастир» згадує, що Дрогобецький відзначився і як композитор. Але, на жаль, його композиції не вдалося знайти. Можливо, вони ще знаходяться в архівах або в Крижевській єпархії. Список партитур хору «Гармонія» з 1941 року згадує одну композицію Дрогобецького на грецький текст. Еміліян Желтвай (1861–1906) був шостим по черзі диригентом «Гармонії» – з 1891 по 1899 роки. Походив із сім’ї священика. Народився 1861 року в с. Коритняни Ужгородського району. Гімназію закінчив в Ужгороді, теологію – в Будапешті, був назначений актуаром і концепистом до єпископської канцелярії. У 1884 році посів посаду заступника директора інтернату сиріт, а також – диригента хору «Гармонія». Це перший і останній диригент, який до «Гармонії» прийняв і дівчат – тому, що тоді було мало богословів. Некролог в «Місяцеслові» за 1906 рік наводить, що був композитором і залишив після себе гарні композиції, як-от: заупокійне «Святий Боже», Херувимська, «Свят», «Ликопостне», «Да ісполнятся», «Нині сили небесния», «Тропар Великодній П’ятниці», «Христос Воскрес» та інші. Інвентарний список партитур богословії з 1941 наводить його три композиції: «Боже спас, Тебе поем» і «Многолітствіє». Хор богословів співав його «Святий Боже», а можливо, й інші композиції, бо, як твердить останній диригент «Гармонії» Никифор Петрашевич, хор співав багато композицій невідомих авторів. На жаль, жодну з композицій Є. Желтвая не вдалося знайти.

Є. Желтвай у 1895 році був призначений професором Учительської семінарії і того ж року видав «Подкарпатський календар». Був це вчений і талановитий священик, знавець музики і церковного співу. Але його здоров’я не дозволяло, щоб працював як професор і диригент. Щоб рятувати своє здоров’я, у листопаді 1899 року залишив кафедру і хор та був призначений парохом с. Іваново Мукачівського району. Та рятунку не було. Тричі оперували його горло. Першого січня 1906 року помер. Іван Бокшай (6.07.1874 – 24.04.1990) був по черзі сьомим диригентом «Гармонії» з 1899 по 1909 рік. Народився в Хусті, висвячений у 1893 році, а в 1899 році став професором співу і музики в Учительській семінарії в Ужгороді, одночасно був і диригентом «Гармонії». У цей час записав на ноти простоспів кафедрального дяка Й. Малинича. Так виникло «Церковное Простопініє». У 1909 році був переведений до Будапешта, де організував церковний хор і одночасно студіював в музичній академії. Після трирічного перебування в Будапешті був призначений адміністратором у Синевирі, звідти переведений до Хуста, де в 1940 році й помер.

Іван Бокшай – це свого часу найбільший закарпатський композитор «духовної хорової музики». У «Паздірковому музично-науковому словнику» (зошит третій, Брно 1933), зазначено «що в Бокшая 10 святих Літургій на хори: мішані, чоловічі й дитячі. Частину з його композицій співав і хор «Гармонія». Вже відомо, що в нього було 11 святих Літургій. На жаль, його композиції не були видані, дещо вийшло друком в угорській мутації. Світські композиції І.Бокшая – це хорові гармонізації українських народних пісень, а також самостійні твори на слова О. Духновича, які були видані друком в Ужгороді в 1943 році під назвою «Хоровий зборник». Іван Тихий, його зять, велику кількість композицій передав до Музею української культури в Свиднику, де можна з ними ознайомитися. Ще й зараз хор кафедрального собору в Ужгороді співає велику кількість номерів з св. Літургії І.Бокшая: «Отче наш», «Єдин свят», «Аллилуя» та багато інших.

Алексій Чучка (1834-1937) – восьмий диригент «Гармонії» з 1909 по 1915 рік. Духовну семінарію закінчив в Ужгороді 1909 року і став учителем музики в Учительській семінарії і диригентом кафедрального хору «Гармонія». По висвяченні в 1915 році був призначений співробітником до Сигету, де помер ще дуже молодим у 1937 році. Зосталася одна Служба Божа для чоловічого хору. На нашу думку, цей хоровий діяч мав більше композицій, проте знайти їх не вдалося. Уриїл Сільвай – одинадцятий диригент «Гармонії» з 1909 по 1915 рік. Народився в 1881 році, висвячений 1905 року, помер 27.10.1941 року. Виконував найдовше функцію диригента «Гармонії». Він – великий диригент, при тому надзвичайно скромний священик. Якщо богослови і співали його композиції, ніколи не знали, хто був їх автором. Ця надзвичайна скромність стала причиною того, що й до сьогодні не знаємо, скільки композицій мав Сільвай і котрі є його. Ця його скромність була також причиною того, що хор богословів, крім богослужінь, більше ніде не виступав. Митець усю свою працю віддав на піднесення краси Служби Божої в кафедральному храмі. На старості, коли уже не диригував, приходив до кафедрального храму і в кутку слухав спів богословів. Богослови помічали, що при декотрих композиціях був дуже зворушений, з його очей текли сльози. Степан Гладоник (1938–1940) – дванадцятий диригент «Гармонії». Помер 26-річним, не здійснивши свої великі плани. Мав гармонізацію народних пісень, а великою його працею мала стати «Закарпатська свадьба». Працю не встиг закінчити.

Степан Гладоник вивів хор «Гармонія» на публіку. Його хор співав у кафедральному соборі Службу Божу, давав концерти духовної пісні, виступав по радіо, співаючи Службу Божу, колядки та великодні пісні. Никифор Петрашевич – останній диригент «Гармонії» з 1941 по 1944 роки. Почав диригування 6 грудня 1940 року, заступаючи С. Гладоника, а по його смерті іменований диригентом, яким був до листопада 1944 року, коли теологія в Ужгороді була розпущена. Никифор Петрашевич народився 07.03.1915 року в Чукалівцях, Гуменського району на Пряшівщині. Його батько, священик, був з Чукаловець переведений до Гайдудорозької єпархії. Внаслідок змін, які настали після Першої світової війни, Гайдудорозька єпархія залишилась під Угорщиною. Никифор Петрович виріс, навчаючись в угорських школах. Теологію почав студіювати в Будапешті, а закінчив в Ужгороді. Висвячений 23.03.1941 року в Ужгороді. Консерваторію закінчив в Будапешті в 1943 році. За час диригування в «Гармонії» дав 27 концертів по радіо, співаючи Службу Божу, коляди, духовні та народні пісні.

З іменем Никифора Петрашевича пов’язане упорядкування богословського музичного архіву. Архів був закладений К. Матезонським, першим диригентом хору кафедрального собору, і систематично доповнюваний іншими диригентами. Архів зберігався в залізній скрині. Останній інвентарний список був виготовлений в 1919 році і налічував тоді понад 1000 різних композицій. Н. Петрашевич, ставши диригентом хору, в червні 1941 року перевірив інвентар скрині нот. Зробив новий список нот, але з більше тисячі партитур з 1919 року знайшов там всього кількасот. Перед цим списком частину кращих композицій кращий диригент С. Гладоник забрав до себе додому, з добрим наміром, але все вийшло на гірше. С. Гладоник важко захворів, а служниця, бачачи «старе папір’я», підпалювала ним вогонь. А те що залишилось у залізній скрині бібліотеки в богословській семінарії, частково було перенесено до Єпископської будови. При ліквідації греко-католицької церкви та скриня залишилась в Єпископській будові, а подальша її доля невідома. У Н. Петрашевича залишився лише інвентарний список з 1941 року. Н. Петрашевич став по другій світовій війні священиком Пряшівської єпархії, звідки походив. Під час ліквідації греко-католицької церкви на Пряшівщині був два роки ув’язнений. Від 1968 року був парохом Луцини, найбільшого відпустового міста Пряшівщини. Реставрував луцинський храм. У 1975 році був іменований до Барова, а в 1976 році відійшов на пенсію. Н. Петрашевич, як уже згадувалось, виростав в Угорщині. Приїхав на закінчення теології в Ужгород, захопився красою наших церковних співів і народної пісні. Це проявилось і в його багатьох композиціях. Має такі власні композиції: 1. П’ять комплектних святих Літургій: різдвяна, великодня, мар’янська, в честь Найсвятішого Серця Ісусового, за усопших – де все написано протягом 1953 -1958 років. 2. Літургійні пісні, псалми: «На ріках» (1966 р.), «Поєм Господеви» (1968 рік, на славу відновлення греко-католицької церкви на Пряшівщині), «Да воскреснєт Бог» (1968 р. Гімн Св. Кирилу і Мефодієві), «Місійний гімн» у 1942 році. Є композиції для дитячих хорів, мішаних, чоловічих. Між ними багато обробок українських народних пісень. Крім диригентів хору «Гармонія», слід згадати й інших композиторів, як із рядів священства, так і з рядів мирян.

Василь Довгович (Довганич) – (1783–13.12.1849), закарпатоукраїнський громадський діяч, поет, вчений, філософ. Священик з селянської сім’ї з Золотарева, Хустського району, по батькові називався Довганич, а підписувався Довгович, вказуючи на село Довге, в якому довший час був священиком. Кілька місяців утримував у себе К. Матезонського, коли той, не маючи документів, не міг бути назначений на місце диригента катедрального хору. Від народження мав нахил до музики. Його композиції залишились у рукописах, зберігала їх О. Дудкова і передала їх І. Мацинському. Василь Попович – єпископ Мукачівської єпархії (1837–1864), родом з Великих Ком’ят. Народився в 1796 році, висвячений на єпископа в катедральному соборі Св. Юра у Львові в 1838 році митрополитом М. Левицьким. У 1858 році єпископ Попович в «Церковній газеті» опублікував «Піснь Рождество Христово» – це відому протягом століття колядку «Божий Син днесь народився». (А. Волошин: Ко історії нашого новинарства – «Русин», № 100 від 1923 року). Нема відомостей, чи мав більше композицій. Сіон Сільвай (1876–1932), священик, різьбяр, музикант, композитор, художник, поет і письменник. Надзвичайно талановита людина, при тому дуже скромний. Помер у Тур’я-Реметах, де і похований. У 1926 році видав друком «Пісні для хору». Його пісні співали учительські хори і навіть Український академічний хор у Празі. Між виданими піснями є й одна духовна – «Боже Вишній», яку співав хор «Гармонія». На жаль, більше його композицій не вдалося знайти.

Михайло Дудка священик в с. Невицькому, Ужгородського району. Народився в 1880 році, висвячений в 1905 році, був священником у с. Новоселиця Перечинського району (1905-1916), в Сімерках. Помер 1958 року в Ужгороді. Мав Службу Божу для мішаного хору, але, на жаль, віднайти її не вдалося. Михайло Біловарій – учитель на Виноградівщині. Мав декілька композицій, а між ними і Службу Божу для чоловічого хору А-dur. Помер у Будапешті в 1975 році. Партитура Служби Божої не знайдена. На Закарпатті було більше хорів і знаменитих диригентів. Варто згадати Петра Світлика з Білок Іршавського району, учителя Куцина (хор на Цегольні в Ужгороді), диригента Міньо (хор в Сторожниці на Ужгородщині), Євгена Шерегія (пластовий хор у Хусті в 1930–1934 роках), вони керували хорами, які співали в церквах Службу Божу.

Але надто мало відомо, чи ці диригенти мали свої власні композиції. Хоча про Петра Світлика і Євгенія Шерегія достовірно знаємо, що мали. По першій світовій війні на Закарпатті працювало кілька здібних музикантів з інших українських земель, деякі з них – видатні диригенти, як-от: Олександр Приходько, Буркацький, Петрівський, Ромамченко, Микола Аркас, П. Щуровська, Борис Левитський та інші. Вищезгадані диригенти відіграли важливу роль для розвитку культури Підкарпатської Русі. З одного боку, своєю подвижницькою діяльністю сприяли культурному та освітньому піднесенню населення Підкарпатської Русі, і це є позитивним фактором. Але своїм намаганням вплинути на етнокультуру русинів, спрямувати їх у своє русло, як пише Г. Росул, «вона поглиблювала розкол спільноти і тим самим ускладнила процес формування національної свідомості». Хотів би окремо зупинитись на постаті нашого земляка, уже згадуваного П. Світлика. По праву він отримав у народі звання народний учитель. Мені випадково потрапив до рук лист відомого на Закарпатті збирача музичного фольклору Юрія Костюка. Він один з авторів книжки «Народні пісні подкарпатських русиновъ» виданої під прізвищем Юрій Костьо. Але як з’ясувалося це одна і та сама людина. Отже, Ю. Костюк, я його далі так буду називати, написав спогад про свого побратима «приятеля і сподвижника моїх …студентських років на полі музичної культури нашого Закарпатського рідного краю…», де ґрунтовно описав все про Петра Світлика. «При складанні цього мого лаконічного спогаду, – пише Ю. Костюк, – я користався архівними матеріалами, зафіксованими в моїй обширній подвійній дисертації під назвою «Хорова культура Закарпаття», та «Музичний ренесанс Закарпаття» (1200 сторінок машинопису), далі інформаціями, здобутими прямо від самого ювіляра у розмові з ним у липні 1965 р. у Білках, та на підставі чотирирічної кореспонденції з ним, зі Світликом, у 1963-1967 роках…». Безперечно, що цей лист-спогад заслуговує, щоб його надрукувати. Це сім машинописних листків. Цей матеріал послужив би для глибшого пізнання нашими нащадками своїх творців історії, охоронців і примножувачів народних перлин.

Ще з дитинства Петро Михайлович захоплювався хоровою музикою. Та оволодіти секретами диригування він зумів, навчаючись в Ужгородській учительській семінарії, де співав у першому Руському національному хорі під керівництвом Олекси Приходька. Юрій Костюк у своїх спогадах пише: «В рамках програми свята слов’янської пісні, влаштованої 17 березня 1923 р. Сполковою радою Ужгорода, чоловічий хор препарандії успішно виконав кілька народних пісень вперше під керівництвом слухача другого річника Петра Світлика. До виконання похвально обізвалася місцева преса» («Русин» та «Руська земля»). В подальшому хоровій справі було віддано багато сил та енергії, досягнуто певних успіхів. Відомо, що П. Світлик заснував дитячий хор в с. Кушниця Іршавського району (1925-1926 рр.), два хори – шкільний та чоловічий – у Великому Бичкові Рахівського району (1926-1928 рр.). У 1928-1929 роках керував хором Мукачівської семінарії. Організував учнівські хори у Новому Давидкові Мукачівського району (1929-1930 рр.), а з 1930 р. – у Білках Іршавського району, який незабаром став одним з кращих в окрузі. У 1937 р. хор Білківської горожанської школи, що співав у прозі, отримав високу оцінку фахівців. Пізніше Петро Михайлович організовує Іршавський районий учительський хор, який стає одним із кращих в області, а згодом – ансамбль народної пісні і танцю «Кукурудзовод». Про його фольклористичну роботу розповіла Віра Мадяр-Новак у статті «До 100-річчя з дня народження Петра Світлика». Крім того, що був чудовим організатором і диригентом, Петро Михайлович ще грав на багатьох інструментах: скрипці, домрі, фортепіано і сопілці. Найкраще про його життя написала Марія Келемен у книзі «Петро Михайлович Світлик: подвижник з Боржавської долини». Учителька з Білківської школи зібрала архівні матеріали, спогади сучасників Петра Михайловича, знайомих, друзів і, узагальнивши, створила шедевр – пам’ятник великому сину свого народу.

Ось як пише Леонід Уральський у газеті «Новини Закарпаття» від 15 червня 1991 року: «…Петро Михайлович Світлик. Ясне в нього прізвище, ясна в нього й доля, біля нього завжди було світло, здається, доброта і щирість струменіли з нього – великої душі була людина. Була…».

Антоній Іванович Скиба (1903–11.01.1978) – педагог, диригент та громадсько-культурний діяч. Народився в с. Шелестово Мукачівського району. Після успішного закінчення народної школи в рідному селі продовжив навчання в Мукачівській учительській семінарії. Уже в молодших класах захоплювався музикою і співом. Маючи нахил до мистецтва, здібний семінарист брав активну участь у гуртках художньої самодіяльності. У 1922 році енергійного студента призначили керівником одного з кращих хорових колективів м. Мукачева. На цій ділянці роботи розквітав його талант як педагога. З жовтня по грудень 1925 року А.Скиба перебував на строковій службі у Чехословацькій армії, закінчив школу офіцерів запасу, а в 1936 році одержав чин офіцера. У вересні 1927 року вступив до університету м. Брно (Чехословаччина), але не закінчив навчання через фінансову скруту, і в 1936 році повернувся до Мукачева. А. Скиба працював викладачем музики і співу в чоловічій учительській та реальній гімназіях. Після визволення Закарпаття в жовтні 1944 року А. Скиба продовжував працювати в колишній семінарії, перейменованій в педучилище. 27 серпня 1948 року А. Скибу заарештували за «злочин антирадянського характеру» та засудили на 25 років виправно-трудових таборів із поразкою в правах на 5 років та конфіскацією майна. Поговорювали, що нібито він на уроці в день релігійного свята сів за фортепіано, заграв і заспівав церковний твір. Хтось із студентів доповів, і цього було достатньо, щоб викладача заарештувати. Навіть у таборі А. Скиба грав на скрипці. Дізнавшись про музичні здібності і наявність інструмента в музиканта, табірне керівництво запросило його навчати музиці своїх дітей. Тільки у 1955 році «хрущовська відлига» благотворно вплинула на розгляд кримінальних справ, внаслідок чого А. Скиба 11 квітня був звільнений із ув’язнення. Помер А. Скиба в Мукачеві, де й похований. Реабілітований посмертно, у 1992 році. Крім державних хорів, заслуговують на увагу й сільські хорові колективи, які діяли в основному при читальнях товариства ім. О. Духновича «Просвіта». Заслуженою популярністю користувався хор читальні товариства ім. О. Духновича в Мукачеві (очолював проф. А. Скиба). Одим з найбільш відомих концертів хору відбувся 13 травня 1933 року у великому залі «Русского Народного Дома» Товариства ім. О. Духновича програма складалася з церковних пісень: І частина. «Боже Выщний, Отче народ…» (муз. Сіона Сільвія), «Плотію уснув» (муз. Є. Чепури), «Отче наш» (муз. Римського-Корсакова), «Прославленія Бога природою» (муз. Бетховена), «Слуга Господа» (муз. Рубінштейна). ІІ частина. «Мой рай, Мой край» (муз. Копко), «Не цветочек в поле вянеть» (муз. Чеснокова), «Не осенній мелкий дожденьокъ» (оранжування Пехаря), «Взвейтесь, соколы» (російська солдатська пісня). Хор А. Скиби також брав участь у радіоконцерті Дня Руської культури в Хусті.

Газета «Караторусскій голось» з приводу цього зазначила: «Накануне общего Торжества Дня Русской Культуры, а имено – 4 іюня с. г. в Хусте состоится грандіозний концерт, в котором примут участие: 1) Земский Подкарпаторусскій Учительскій хор; 2) Учительский хор Хустского округа; 3) Мужской Хорь читальни Общества им. А. Духновича в Мукачеве, оркестра балалаечников читалень Общества им. А. Духновича в Мукачеве і в Тячеве». Про професіоналізм А. Скиби свідчить і той факт, що йому було довірено (1934-1935), поряд з Н. Крайняком та Г. Д. Гузенним, очолювати хорову секцію Руського культурно-просвітительного общества ім. А. Духновича. Відзначився хор А. Скиби і в проведенні благодійних акцій. Так, державна вчительська семінарія 19 травня 1934 року в Мукачеві влаштувала концерт у залі готелю «Звезда» на користь бідних учнів семінарії. Преса зазначила, що «концерть состоится при благосклонной участи проф. А. Скибы. В программе: Дворжакь, Сметана, Ламачь, Бортнянский, Римский-Корсаковь, Соколов и другие. Номера исполняют мужской, женский и смешаный хоры». Ще один концерт з участю колективу відбувся через тиждень, 26 травня, в залі готелю «Звезда» у зв’язку з торжествами Б. Сметани та А. Дворжака. Газета писала: «Выступали смешаный, женский и мужской хоры, состоящие изь учениковь и учителей учительской семинарии подь ведением даровитого дирижора, проф. А. Скибы, стараниями которого достигнуть и моральный и материальный успех концерта».

Головною заслугою Антона Скиби є той факт, що ним був створений чоловічий хоровий колектив «Метеор», котрим він довгий час керував аж до приходу радянської влади. Перша крайова олімпіада народної творчості та художньої самодіяльності, що відбулася у травні-червні 1945 року в Ужгороді, показала великий потенціал у всіх жанрах народної творчості. На цій олімпіаді виступив і хор «Метеор». Журі, яке очолював Петро Лінтур, дало високу оцінку виступу колективу, а преса писала про «вдалий виступ чоловічого хору «Метеор» з міста Мукачева, який очолював відомий досвідчений фахівець хорової справи, проф. Антон Скиба». Учасники хору «Метеор» були в основному вчителі музики та співу загальноосвітніх шкіл та кращі учні вчительської семінарії. Хор діяв до 1948 року. Учасники хору «Метеор» збиралися один раз на квартал. Працювали протягом тижня. На репетиціях, в основному, розбирали нові твори, а потім роз’їжджалися по домівках і досконало вивчали тексти. Через три місяці знову сходилися, співали вивчене та розбирали нове. Хор «Метеор» був відомий не тільки в тодішній Підкарпатській Русі, а й у цілій Чехословаччині. Чоловічий хор «Метеор» – це важлива сторінка музичної культури краю. На жаль, надто мало знайдено матеріалів про заснування та концертну діяльність цього хору. Все, що мною написано, це спогади людей, котрі були свідками концертних виступів хору.

Названий вище колектив за чотири перші роки радянської влади реорганізували в чоловічу хорову капелу вчителів м. Мукачева, якою довгий час керував Василь Горват. Я мав честь у ній співати, ще будучи студентом Мукачівського педучилища, а потім, майже десять років, був художнім керівником цього колективу. Навіть державні іспити зі спеціальності у 1968 році складав з капелою.

Василь Гайдук (Ужгород)