Переглядів: 1342 | 29.03.2015 - 11:40

Особливості традиційного ложкарства українців Закарпаття

OLYMPUS DIGITAL CAMERAЛожки є неодмінним атрибутом нашого побуту. Тепер простіше купити готовий заводский виріб, однак ще в середині ХХ століття на Закарпатті були поширені ложки ручної роботи. Їх робили переважно з дерева (з глини та металу рідко), оскільки це найбільш доступний та легкий для обробки матеріал, а крім того деревянною ложкою важко обпектися, на відміну від металевої. Ложки використовували для практичних потреб, але вони виконували й певні обрядові функції.

OLYMPUS DIGITAL CAMERAУ середині 1950-х рр. у Закарпатті, під керівництвом відомого філолога Й.Дзендзелівського, було зібрано матеріал, який ліг у основу першого тому відомого лінгвістичного атласу. У ньому находимо картографічну локалізацію назв, які побутували на той момент. Згідно атласу, українці використовували такі три варіанти як: «ложка», «лижка/лижgа», «ожиця/ужиця». Як показують наші польові матеріали, через 55-60 рр. після узагальнень Й.Дзендзелівського, згадані назви продовжують існувати у селах області і донині, щоправда перший, тобто літературний варіант назви, вживається частіше.

На території краю у першій половині ХХ ст. ложкарство зазвичай було домашнім заняттям, не орієнтованим на масове товарне виробництво. Цією справою займалися умільці по дереву, які передавали свої навички дітям/внукам чи учням, однак ложки могли робити й самоуки, а ложкарство існувати у вигляді хобі. Ложки виготовляли у тій кількості, які були потрібні для власних потреб, у подарунок чи на замовлення сусідів і родичів, на продаж односельчанам чи зрідка в сусіднє село. Іноді ложки могли повезти на ярмарок, однак, як засвідчують інформатори різних куточків Закарпаття, це траплялося рідко. Нерідко ложки були привізним товаром. Зокрема, у с. Богдан на Рахівщині гуцули часто купували їх у бойків Івано-Франківщини, які приходили торгувати з-за перевалу. Там же ми почули, що місцеві євреї оптом скуповували/замовляли ложки для асортименту у своїх крамницях. Стосовно ж товарного виробництва деревянного посуду, то цю нішу традиційно займали місцеві волохи (цигани, що переселилися з Румунії). Зафіксовано два випадки, що ложкарство було і є основним засобом для ісування великої родини.

По перше, це волохи із села Довге (Іршавский р-н), яких там називають «токарі». Вони виробляють дерев’яні корита, ложки та інший посуд. По друге, змішана українсько-волошська община з с.Сімери (Перечинський р-н), члени якої видовбували різні вироби із дерева (у т.ч. ложки), якими раніше забезпечували всю Турянську долину (19 сіл) і далеко за її межами. На ринках, ярмарках вони ходили із своїм товаром вигукуючи «тяльки, ложки, варіхи» (див. тялька на фото 1). Відповідно до такої реклами за ними закріпилася назва – «тялькаші». Їх називали також ложкарі або ложичники. Останні дві назви були поширені й у інших частинах області. Ассортимент залежав від практичної потреби. Були ложки різних розмірів для харчування, окремо фігурували більші чи менші варіхи для приготування їжі (див. варіхи на фото 2).

Можна згадати також про розливні ополоники різних розмірів, які у долинян називалися спелачки/спилачки, тобто ті, якими спелають/спилають рідкі блюда. До речі, тут простежується вплив германських мов на місцевий діалект, де взагалі багато запозичених слів. Зокрема, згадана спелачка, якою накладують суп походить імовірно від англ. «to spell» – насипати, розсипати. Можна навести інші приклади, велосипед – біцігля (англ. «bicycle»), зонтик – амбрела (англ. «umbrella»). У господарстві були ложки, якими готували їжу для худоби.

Гуцули-пастухи у своєму побуті використовували пасовиські ложки з довгою ручкою, що дозволяло безпечно готувати їжу над багаттям. Матеріал для ложок обирали з поширеної у певній місцевості деревини. Частіше брали дерево м’яких порід (легше обробляти, видовбувати): липу, грушу, тополю, жереп (сосну), смереку, ялицю, трепету (осику), ясен, іноді вільху. Зрідка могли брати і складніший для обробітку матеріал – ялівець, явір, бук. Заборонялося виготовляли ложки із «нечистого» дерева – верби (так само як і готувати їжу на багатті із неї). Хорошою вважалася ложка із тополі – міцна та легка.

Відігравали свою роль смакові уподобання. Наприклад, гуцули з м.Рахова та с.Богдана чи жителі Турянської долини не любили ложки з вільхи, бо вони «гірчили», тобто додавали гіркуватий присмак. З липи чи осики гуцули старалися не робити, бо ті були недовговічними. Для своїх виробів вони могли обирати бук, клен або явір. Із жерепу (сосни) гуцули отримували жовту, запашну ложку. Матеріал заготовляли залежно від особливостей деревини та сезону. Із дерева одразу знімали кору, поки не присохла і залишали сушити у вигляді брусків потрібної форми та розміру. Заготовляли у різні пори року, що відображалося на функціональності виробу, наприклад, ложка із зимової сировини була міцніша від тої, що заготовлювалася влітку чи восени. Тополю радили брати «…восени, коли останнє листя впаде». Зокрема, у Турянській долині віддавали перевагу дереву, яке «заснуло» (пізно восени або взимку). У деяких місцевостях матеріал збирали влітку, зокрема, у селі Тарасівка/Терешул (Тячівський р-н), таким чином, брали ялицю, тополю. Там же зустрілося єдине свідчення, що ложки робили з верби, яку нарізали весною.

Гуцули Рахівщини матеріал для ложок спеціально не шукали, але у процесі вирубування лісу могли відкласти кілька підходящих ковбушків/ковбичок (невеликих полін) на заготовки. Виготовляли ложки у себе вдома, майстерні або в шопі (сараї), як правило взимку. Серед основних інструментів – пилка, сокира, ножі та різці різної форми. Інструменти замовляли у місцевих ковалів, які обмінювали на продукти харчування або виготовляли власноруч, якщо не мали чим оплатити виріб коваля. У своїй «Гуцульщині» В.Шухевич вмістив малюнок різця, що використовували у ложкарстві. Такі різці, що нагадують формою тоненький серп із деревянною ручкою, за згадкою інформаторів, використовували до 1960-70-х років, після чого до них додалися та витіснили фабричні інструменти (стаместки, токарний станок і ін.).

Закарпатські ложки мали переважно овальну та зрідка круглу форму. У цитованій праці «Гуцульщина» у параграфі «Лижкарство» В.Шухевич відтворив у малюнках процесс вирізування ложки з бруска дерева та визначив її частини: їдало (черпак) та фіст (держак), щоправда на Закарпатті ці назви нам не зустрічалися. Згідно свідчень інформаторів, дерев’яні ложки якимись кольорами чи візерунками не прикрашалися, на відміну від тих ложок, які привозили на продаж бойки. Відсутність будь-якого місцевого декору показують і матеріали фондів Закарпатського музею народної архітектури та побуту.

Однак відомий етнограф М.П.Тиводар у приватній бесіді згадував, що у 1960-70-х рр. він спостерігав, як гуцули-пастухи на полонинах Рахівщини вирізьблювати та випалювати візерунки на ручках пасовиських ложок. Щоправда навіть тоді це вже було механічне повторення традиції, тобто символічного значення тих візерунків ніхто розтлумачити не міг. Таким чином, можна припустити, що традиція декорування ложок колись була поширена, однак з часом втратила побутування. Попри фрагментарність свідчень, варто згадати інформацію про обрядову роль ложок.

Зокрема, Р.Ф.Кайндль згадує, що перед вживанням кулеші гуцули витискали на ній ложкою хрещатий знак, що зустрічається й у спогадах наших респондентів. Цікаві елементи обрядів зафіксовані Перечинському р-ні. У с. Раково на Святий Вечір вранці, мати хлопчика, який мочиться в ліжко, давала йому варіху і посилала до сусідки по сіль. Побачивши такого позичальника жінка брала варіху і легенько вдаряла нею по «причинному місцю» зі словами «доки будеш сикати (тобто мочитися) в постіль?!».

За повір’ям, після таких дій він більше не дзюрив у ліжко. Серед заборон, що стосувалися періоду вагітності, жінкам у с. Турья Пасіка не рекомендувалося куштувати страву варіхою, а тим більше їсти нею, бо у дитини буде великий рот. Є свідчення звідти ж і про спроби активного негативного впливу, – під час весілля недоброзичливці могли нашкодити молодятам. Вони брали воду в горня чи якусь іншу посудину і лили її на ложечник (висяча підставка з отворами для ложок з якого попередньо вийняли всі або стільки ложок, скільки бажали молодятам дівчат і примовляли «…бисьте мали тулько дівочок, як в ложичнику дірочок!». Цими діями намагалися накликати зачаття більшої кількості дівчаток, народження яких з економічних мотивів було не таке бажане, як хлопчиків. Роль ложки в традиційній культурі українців Закарпаття зафіксувала й фольклорна мудрість, зокрема приказки : «Суха ложка рот дире», «Затопив би го в ложці води», «У восени ложка дожджу – мирка болота, а у літі мирка воды – лошка болота» та інші. Ложкарство в Закарпатті має давні традиції, однак більш практичні фабричні металеві ложки, починаючи з міжвоєнного чехословацького періоду, починають поступово та неухильно витісняти з ужитку дерев’яні.

Що ж до сучасності, то на початку ХХІ ст. аутентичні ложки можна зустріти хіба у родичів похилого віку та музеях. На Закарпатті виготовляють дерев’яні ложки, які реалізовують у якості сувенірів у місцях етнотуризму, на етнофестивалях та ярмарках. При їх виготовленні часто використовують насамперед дешевий та доступний матеріал, у тому числі табуйовану раніше «нечисту» вербу. Із значної кількості різних дерев’яних ложок, які раніше зустрічали у побуті закарпатців, наразі масово використовують тільки «варіхи», які виготовляють місцеві волохи. Таким чином, помітно, що традиції ложкарства, на жаль, майже втрачені. Оскільки пам”ять інформаторів зберегла не надто багато відомостей, перед нами постає фактично тільки утилітарний погляд на традиційне ложкарство, хоча уривчасті відомості про обрядову культуру із польових матеріалів та інформація із книги В.Шухевича чи Р.Кайндля дають підстави вважати, що роль ложки в традиційній культурі не вичерпувалася тільки практичними потребами.

Павло ЛЕНЬО (Ужгород)