Переглядів: 940 | 16.07.2015 - 19:51

У пошуках правди про смерть Августина Волошина (до 70-річчя відходу у вічність Президента Карпатської України)

Avgust-7Про останні місяці життя Президента Карпатської України Августина Волошина у Лефортівській в’язниці та його смерть у Бутирській лікарні в період допитів слідчими військової контррозвідки “Смерш” у липні 1945 року написано чимало. Я був причетний до архівного пошуку та забезпечення можливості широкому колу української та світової громадськості й особисто ознайомився у 1989 році з оригіналом його слідчої справи.

Частково цей процес висвітлений у деяких публікаціях доктора історичних наук, нині покійного Омеляна Дмитровича Довганича — в газеті “Трибуна” за 10 червня 2006 року (“За власною ініціативою відновлював правду про репресованих закарпатців”) і його книгах “До Бузулука через табори ГУЛАГу”, 2009 р., яку він офіційно присвятив мені, за його поясненням, на знак поваги за зібрані з відомчих архівів Радянського Союзу у 1984 – 1990 років більше п’яти з половиною тисяч оперативно-слідчих справ на закарпатців, котрі з початком Другої світової війни масово переходили на територію Радянського Союзу і там репресувались, та в його останній за життя книзі “Коли історія як незагойна рана…”, 2010 р.

Неодноразово про пошуковий процес документальних свідчень стосовно А. Волошина у своїх виступах розповідав також доктор історичних наук, професор Ужгородського національного університету Іван Михайлович Чаварга, один з авторів найпершого друкованого видання у незалежній Україні “Смерть президента”, 1955 р., якого у числі перших я ознайомив з оригіналом справи на А. Волошина. У книзі “Спільне угорсько-радянське минуле і сьогодення: “білі плями”, що віддаляють та об’єднують”, 2011 р., на українській і угорській мовах опублікований і мій виступ, котрий відбувся 2010 р. на міжнародній конференції істориків-дослідників у м. Берегові, під назвою “Щодо процесу реабілітації Андрія Бродія та Августина Волошина як колишніх політичних в’язнів радянського режиму”, окремі фрагменти з якого використані у листі до Вас. Всі ці публікації та виступи певною мірою акцентують увагу на самому факті появи об’єктивної інформації про постать А. Волошина, що у радянський період було досить таки не простою справою, скоріше неможливою. Тоді, як не менш важливими є також обставини, що вплинули на його довготривале забуття.

Сучасне покоління має знати, що з періоду встановлення радянського режиму в Закарпатті, з кінця 1944 р., про А. Волошина дозволялось хіба-що мовчати, а якщо говорити, то лише погане, використовуючи при цьому у виступах комуно-партійних пропагандистів, науковців, газетярів саму непристойну, нерідко, лайливу лексику. Досить цікаве спостереження з цього приводу, залишив колишній військовий комендант м. Ужгорода полковник Кургляков А.Д., розповідаючи, як при вступі радянських військ у районі сіл Порошково-Тур’ї-Ремети місцеві мешканці поряд з тріумфальною аркою і портретами радянських вождів, котрими їх забезпечила передова радянська військова група, виставили також портрет А. Волошина, на що у загальній метушні ніхто не звернув уваги. Цей факт вище військове командування (Л. Мехліс, С. Фадєєв, М. Пронін, М. Ковальчук та ін.), розцінило як зухвалий виклик до вступу радянських військ на територію краю. Враховуючи політичну ситуацію в Закарпатті та прояви симпатій його мешканців до А. Волошина, пошук осіб, які вчинили цю акцію (можливо, і без антирадянських намірів), набув широкого розмаху, але говорити, навіть згадувати прізвище А. Волошина суворо заборонялось з попередженням відправити кожного офіцера в штрафний батальйон, хто його промовить. Самі ж репресії до місцевого населення по Тур’їй долині були надзвичайно жорстокими. За свідченням того ж А. Круглякові, одну з нарад командно-оперативного складу, яка проводилась у середині листопада 1944 р., начальник Управління фронтових військ НКВС С. Фадєєв закінчив словами: “Кого и как вы ищете? […]. Арестовать надо всех, кто хотя бы как-то повязан с волошинцами и оуновцами. Арестуйте всех и вы не ошибетесь. Попадет в их число и тот, кто осмелился нести портрет этого попа”. І дійсно, у ті дні лише в районі сіл Порошкова, Тур’їх-Ремет і Перечина було заарештовано декілька сот осіб, підозрюваних органами військової контррозвідки “Смерш” у націоналістичній діяльності. До політичного цькування постаті А. Волошина, як відомо, долучались не тільки початкуючі критики, забезпечуючи собі кар’єру, але й маститі письменники та поети, для прикладу, М. Бажан, М. Нагнибіда, які навряд чи взагалі знали історію Карпатської України та її очільників. Сьогодні навіть дивно відзначати, що до 1989 року, відколи велика група закарпатців, серед них — науковців, партійців, офіцерів, представників творчої інтелігенції ознайомилась з архівною слідчою справою на А. Волошина, вважалось, що напередодні завершення Другої світової війни він разом з частиною урядовців Карпатської України втік до Латинської Америки, прихопивши з собою “золотий валютний запас” своєї країни. І ні слова про те, що сам А. Волошин і його урядовці при вступі радянських військ у Прагу органами “Смерш” були заарештовані і відразу відконвойовані до Москви. Серед останніх видань радянського періоду, які теж переслідували мету подальшого спотворення правди про Карпатську Україну та її Президента, можна дещо виокремити книгу закарпатського історика Степана Білака “Народ за ними не пішов” (1981 р.). На мій погляд, з чим погодились і члени редколегії обласної Книги “Реабілітовані історією”, які готували у 2009 – 2010 роках двотомник документів “Карпатська Україна”, читач, який у той час не мав можливості орієнтуватись хоча б на якусь об’єктивну інформацію про історію Карпатської України, як це не парадоксально звучить, між рядками книги С. Білака все ж міг знайти деякі орієнтири з проблеми, котра його цікавила.

Цілком ймовірно, що в умовах радянської дійсності, коли готувалась ця книга, на такий же результат розраховував і її автор. У всякому разі, мені й самому десь на початку 1982 року довелось отримати початкове уявлення як про Карпатську Україну, так і про її Президента саме з цієї книги. Ця ж книга дала мені поштовх до пошуку архівних матеріалів про А. Волошина, звичайно ж, не “в Латинській Америці”, а в радянських архівах. Наприкінці 1984 року, перебуваючи у відрядженні в Москві, у приватній розмові з працівником органів держбезпеки Центрального апарату, не очікуючи особливого успіху, я поцікавився про можливе зберігання матеріалів А. Волошина в архівах служби безпеки, а на наступний день вже знав, що саме там вони й зберігаються, серед них і слідча справа на А. Волошина. На той час були встановлені мої добрі стосунки із секретарем Закарпатського обкому партії по ідеології Миколою Миколайовичем Семенком. Не знаю, як до нього ставились його партійні колеги, рядові партійці, безпартійний народ (переконаний, що добре), але для мене він став близьким товаришем як чесна і порядна людина, з ким можна було говорити відверто і прямо. У моїй уяві він не був зашорений партійними догмами, головне, вболівав за свій край, говорив завжди українською мовою. Початок цій дружбі з М.М. Семенком поклав, з погляду того періоду, банальний випадок. Десь у 1983 році, як такий, що теж маю відношення до ідеологічних питань в області, я був “запрошений” на засідання бюро обкому партії, де планувалось розглянути поведінку одного з районних керівників, який організував (чи то йому організували) похорони своєї матері за церковним обрядом, зі священиком, з відповідними молитвами. Ще до початку засідання бюро у бесіді з М.М. Семенюком я сказав, що карати людину, навіть якщо вона порушила партійні вимоги, за те, що поховала рідну матір за її заповітом, не варто. Сам же факт покарання буде образливим не стільки для цього партійця, як для самих учасників цієї партійної процедури. І попросив його звільнити мене від участі в ній. Можливо, я вперше бачив, як знітився партійний працівник такого рангу. Можна було очікувати для себе будь-яких наслідків. Але все закінчилось як найкраще. З М.М. Семенком ми порозумілись як керівники, котрі здатні довіряти один одному. Він неодноразово виручав мене у досить складних ситуаціях. На захист моїх дій він міг коротко, але переконливо заявити: “У цьому зацікавлений обком партії”. І, по суті, це було правдою. Особливо у загрозливому становищі мені довелось опинитись у 1985 -1988 роках, якраз тоді, коли вдалося налагодити доставку з територіальних архівів на “тимчасове” зберігання вже згаданих вище оперативно-слідчих справ на закарпатських втікачів в СРСР. Сьогодні вони передані до Державного архіву Закарпатської області і за оцінкою архівістів складають одну з кращих його документальних колекцій. Але реагування окремих керівників держбезпеки на цю гуманну справу, якої, на жаль, багато хто з мого оточення не розумів, загрожувала мені, якщо не звільненням з органів держбезпеки, то, з чим я категорично не погоджувався, переводом на роботу в іншу область, з відповідною характеристикою і наступними більш вагомими наслідками. Найгірше, що могло бути для мене, — втрачалась можливість вдало завершити наміри по пошуку вкрай необхідних документальних матеріалів, яких вимагав розвиток самої обстановки, що час від часу ускладнювалась не тільки в окремих місцевостях СРСР, але й в самому Закарпатті.

В той період, угорська громада краю — в листах окремих її мешканців та в колективних зверненнях — стала вимагати від органів держбезпеки оприлюднення документів про події кінця 1944 року, у процесі яких фронтові органи НКВС інтернували (“із’яли”) більше 30 тис. місцевих угорців і німців, значна частина яких загинула у грудні 1944-го — січні 1945-х років ще на території Закарпаття у т. зв. СПВ-2, збірному пункті для військовополонених, розташованому у м. Свалява. Такі ж вимоги до органів держбезпеки були і щодо німецького населення краю, депортованого у березні 1946 року в Тюменську область “на вічне” поселення. На той час в Управлінні держбезпеки по Закарпатській області документів, які б свідчили про інтернування угорців і німців не було. То ж, враховуючи, що ці масові репресивні акції проводили фронтові війська НКВС та органи “Смерш”, були направлені відповідні запити у центральні державні архіви. Втім, перша ж підбірка документів по цій проблемі, яку з Москви вислав в Ужгород директор Особого архіву С. Прокопенко, викликала шалену неприйнятність моєї пропозиції на офіційне ознайомлення угорської громади з цими документами з тих причин, що, начебто, цей захід може сприйматись як безвідповідальне задоволення вимог угорських радикально налаштованих представників цієї громади, котрі будуть заохочувати їх до наступних протестних акцій. Пояснення такої поведінки керівництва органів держбезпеки як обласних, так і центральних, знаходилось у площині їх попередніх звичок, якими вони керувались десятки літ, — жорстокого придушення дій інакодумців та їх виступів проти владних органів, що заважало їм сприймати політичні переміни, які вже охопили радянське суспільство. Мої виїзди з вказаних причин у Київ, що стали регулярними, для пояснень: “що у вас там діється”, “ви не впливаєте на обстановку”, “коли, нарешті, ви перестанете потакати цим антирадянщикам” тощо, припинились після зустрічі з головою республіканського комітету держбезпеки М. Голушко. Після довгої розмови він визнав, що заходи закарпатського Управління держбезпеки найбільш оптимальні і політично доречні. Більше того, він погодився на широке оприлюднення наявних документів про події осені й зими 1944 року, що привели у Закарпатті до трагічних наслідків для населення.

Водночас, реагуючи на запит з Угорщини, він дозволив мені особисто виїхати у цю країну як офіційному представнику органів держбезпеки, щоб роз’яснити ситуацію і максимально повідомити про суть отриманих документів з архівів Москви. В історії радянських органів держбезпеки це був безпрецедентний випадок, але надзвичайно необхідний і з оперативної точки зору результативний. Зустріч з угорською громадськістю відбулась у Мішкольці, згодом — у Будапешті, відбувся також мій виступ по угорській телепрограмі “Панорама” та ін. Про результати цих заходів свідчать ті факти, що штучно створена напруга у головах окремих високопосадових керівників певною мірою розрядилась (бо сама обстановка в угорському середовищі була цілком поміркованою, нічим не загрозливою і віддзеркалювала не вимоги якихось екстремістів, а справедливу потребу всього угорського населення краю). Не можна забувати і тої правди, що закарпатська угорська громада від початку виступала за незалежність України. Сама ж Угорщина визнала її першою. В таких умовах справа Волошина на деякий час відійшла для мене на другий план і лише у 1989 році вона була викликана на тимчасове зберігання у Закарпатське Управління держбезпеки. На жаль, у березні 1986 року Микола Миколайович Семенюк раптово помер. Але я добре пам’ятаю, як він захоплено реагував на можливість з нею ознайомитись. А його порадами з цього приводу, фактично, керуюсь і нині: “Не поспішайте. Поки-що потрібно вивчити питання стосовно того, як зустрінуть цю новину зацікавлені в ній люди. У них може бути різне відношення до цієї справи. І не потрібно їх дивувати, навіть коли позитивна реакція буде їх щирим проявом. Віддайте їм цю ініціативу, і вона повернеться до вас їх вдячністю”. Дійсно, у наступних бесідах з багатьма знайомими мені мешканцями Ужгорода довелось переконатись, наскільки справедливими були побажання М.М. Семенка.

На перше колективне ознайомлення зі справою на А. Волошина були запрошені О.Д. Довганич і В.Г. Пашкевич, з якими готувались в той період перші частини великого нарису про закарпатських втікачів в СРСР, відомі закарпатські вчені-історики М.М. Болдижар, І.М. Чаварга, М.П. Макара, а також І.М. Чендей, з яким до того часу я не був особисто знайомий, але відчував, що його зацікавить ця тема. Телефоную йому, представляюсь, запрошую на ознайомлення з “однією історично цікавою справою на людину, що вже загинула”, не називаючи прізвище А. Волошина. У відповідь Іван Михайлович посилається на хворобу, дякує за запрошення і відмовляється прийти у приміщення Управління держбезпеки, або ж приїхати машиною, яку йому пропоную. Потім перепитує, кого ж саме стосується ця справа. Кажу: “Президента Карпатської України Августина Волошина” і, навмисно, відразу бажаю В.М.Чендею виздоровлення, начебто закінчую з ним розмову. Чую у відповідь: “Ні, ні. Я зможу прийти сам, машина мені не потрібна”. Дещо пізніше з цією справою ознайомились ректор Ужгородського університету В.І.Лендьєл, кандидати історичних наук С.Ю. Пру ниця та О.В. Хланта, журналісти М.І. Бабидорич, І.Ю. Чоповдя, поети П.М. Скунць та В.Ю. Вовчок, заступник голови Закарпатського облвиконкому Б.О. Молнар, помічник обласного прокурора Ю.І. Раточка, один з керівників угорської громади Ш.Л. Фодов, окремі інструктори Закарпатського обкому партії і, останніми, — широке коло офіцерів обласного Управління держбезпеки. Серед них — начальник слідчого відділу Віктор Григорович Буринін, старший слідчий по особливо важливих справах Олександр Денисович Погоріляк та начальник Чопського міськвідділу держбезпеки Іван Андрійович Щебрюк, які у багатьох випадках, ризикуючи самим попасти під опалу або ж доноси “стійких” прихильників старої системи радянських органів держбезпеки, надавали мені неоціниму дружню підтримку у пошуку так необхідних для загальної справи архівних документів. Аналізуючи надзвичайно складні політичні обставини 1930-х та 40-х років, які в багатьох випадках обумовили трагічні наслідки для населення краю і не оминули жодну його національну громаду, закарпатські дослідники, з якими мені довелось працювати, видається, ні разу не опустились до вульгарного, чи то упередженого висвітлення минулих подій, приниження окремих осіб за їх національною ознакою, або ж політичною орієнтацією.

Можливо, найбільш показовим прикладом об’єктивного і справедливого підходу до процесу відновлення історичної правди є реабілітація Андрія Бродія, колишнього партійного керівника АЗС – Аграрно-землеробського союзу, а також Августина Волошина, партійного керівника УНО — Українського Національного Об’єднання і Президента Карпатської України, засуджених радянськими органами у повоєнний період як “вороги народу”. Обидва були уродженцями Підкарпатської Русі, яскравими особистостями, авторитетними лідерами керованих ними політичних партій, які у себе на батьківщині займали вищі керівні посади. Враховуючи мовну і релігійну спорідненість більшості населення, давні звичаї і національні традиції, вони однаково прагнули до збереження цілісності свого народу, послідовно домагались його виокремлення з чужомовного середовища. При цьому, добре розуміючи, що в оточенні сусідніх країн їх народ самостійно існувати не зможе і зберегти його можна лише за рахунок широкої культурно-мовної автохтонії у складі тієї чи іншої країни. Вони до кінця виконали свій громадянський обов’язок перед своїм народом. Їх обох спіткала майже одночасно одна і та ж доля – вони обидва загинули, були жертвами одного і того насильника — радянської влади, яка не бажала бачити поряд з собою будь-кого з них, навіть у якості васала. Як колишні діячі Підкарпатської Русі-Карпатської України, вони були політично скомпрометовані і на десятиліття кинуті у забуття. Єдине, що їх різнило, були їх особисті політичні уподобання – один з них сповідував русофільські погляди, орієнтуючись на Угорщину, з якою вбачав майбутнє для свого краю, інший – українофільські, сподіваючись за допомогою Німеччини забезпечити територіальну недоторканість Карпатської України, а згодом влити карпаторуський народ в українську спільноту майбутньої незалежної держави, не пориваючи давніх історичних зв’язків ні з Чехословацькою республікою, ні з Угорщиною. Чому саме з Німеччиною, теж зрозуміло, бо це була наймогутніша на той час в Європі держава, політичною прихильністю якої бажало скористатись, або ж вступити з нею в політичний союз, немало країн Європи.

Зокрема, та ж Угорщина, Польща, Радянський Союз, і Карпатська Україна в цьому відношенні не була винятком. Чи передбачав А. Бродій конкретні наслідки своїх дій, сприяючи відновленню кордонів “тисячолітньої історичної Угорщини” у такий політично нестійкий період, або ж, чи розумів А.Волошин сумнівність своїх сподівань на збереження цілісності Карпатської України та майбутньої розбудови незалежної України за допомогою Німеччини, питання є риторичним. З вершин сьогодення, звичайно ж, можна робити окремі закиди щодо політики А. Бродія чи то А. Волошина, але чи доцільно це робити, залишаючись на позиціях неупередженості, це вже питання до нас – сучасників. Саме цей принциповий підхід до оцінки дій наших героїв і був покладений в основу заходів по їх одночасній реабілітації. Необхідно лише зауважити, що політична реабілітація А. Бродія для громадськості краю на той період була надзвичайно необхідною. У разі успіху, вона відкривала можливість і для політичної реабілітації А. Волошина, якщо не на рівні юридично-правового, то його широкого громадського визнання як жертви радянського політичного режиму. Особа А. Бродія у цьому процесі була найбільш прийнятною з погляду на те, що окремі учасники русинського руху, який почав відроджуватись у Закарпатті, прихильно до нього ставились як колишнього лідера Підкарпатської Русі. Факт, що він був заарештований органами “Смерш”, а потім засуджений до страти, був добре відомий. Тоді як до постаті А. Волошина не фіксувалось жодних відкритих проявів — ні позитивних, ні негативних. Жорстоко скомпрометований разом зі своїми прихильниками по розбудові Карпатської України як незалежної держави, ніхто про нього не згадував. Як і про саму Карпатську Україну, навіть назву якої закарпатські науковці брали у лапки, у більшості випадків, добавляючи зневажливе скорочення “т. зв.” — так звана. З погляду сьогодення, національно свідомі українці, серед них, майбутнє студентство, ще сиділи за шкільними партами у початкових класах, а окремі патріоти, як і їх кон’юнктурно налаштована частина, не маючи чіткого уявлення про майбутню перспективу України, як незалежної держави, лише визначалась в ситуації, в громадських і політичних лідерах, яких народжувала нова доба.

До того ж, А. Волошин ніколи не був радянським громадянином, а Чехословаччини, його кримінальна справа була припинена ще до завершення слідчого процесу — “за його смертю”, не за реабілітаційними ознаками, а “у кримінальному порядку”. Саме є обвинувачення, висунуте до нього, носило загальний характер — він “був українським націоналістом і проводив ворожу діяльність проти Радянського Союзу”, до якого додати можна було будь-що. Хоча б таке, що і знайшло своє місце у цьому обвинуваченні, — “по [вказівках] фашистів проводив роботу, спрямовану на відокремлення Закарпатської України (потрібно читати — Карпатської України) від Чехословаччини”. Цікавим у цьому сюжеті є те, що це обвинувачення Волошину виносилось 3 та 20 червня 1945 року, в ті дні, коли завершувались останні приготування до реального відторгнення від Чехословаччини та її “возз’єднання” з Радянською Україною, яка сама була у складі Радянського Союзу. Тобто, розпочинати безпосередню реабілітацію самого Волошина без правового аналізу всіх обставин його арешту та інкримінованого йому обвинувачення в умовах радянської дійсності було вкрай необачно. Єдине, що залишалось, якомога більше говорити про необхідність такої реабілітації, звертаючи увагу громадськості, на те, що подібний процес по реабілітації А. Бродія “чомусь” вже давно проводиться. Але, щоб апелювати до органів прокуратури про реабілітацію А. Бродія необхідно було переконатись, наскільки в ній була зацікавлена його родина і, зокрема, його син Андрій, котрий проживав на той час у Будапешті, який мав би особисто ініціювати перед правоохоронними органами питання про реабілітацію свого батька. З цього приводу через моїх знайомих він був запрошений в Ужгород, де з ним було проведено кілька особистих зустрічей і надані необхідні рекомендації та поради. Тоді як з родини А. Волошина нікому було клопотати про його реабілітацію.

Одночасно, заходи по реабілітації А. Бродія та А. Волошина були заздалегідь узгоджені на рівні “робочих консультацій” з окремими керівниками підрозділів центральних органів держбезпеки з посиланням на представників Прокуратури УРСР та Верховної Ради СРСР — А. Полука, з яким в період його виїзду в Угорщину була проведена мною особиста розмова. До вивчення кримінальних справ на А. Бродія та А. Волошина були залучені кращі слідчі обласного Управління держбезпеки — В.Г. Буринін та О.Д. Погоріляк, які за допомогою помічника обласної прокуратури Ю.І. Раточки підготувили необхідний правовий висновок по цій справі у вигляді довідки, що була мною підписана і стала офіційною підставою для початку політичної реабілітації. У вересні 1991 року на піку народного піднесення щодо здобуття Україною своєї незалежності начальник Слідчого відділу Комітету держбезпеки УРСР полковник В.Г. Пристайко і в. о. начальника відділу Генеральної Прокуратури УРСР по нагляду за слідством в органах держбезпеки Кушнір П.Г. знайшли чітке формулювання по справі на А. Волошина — “Розповсюдити на нього дію Закону Української РСР “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні”. У грудні того ж 1991 року були реабілітовані А. Бродій та С. Фенцик, засновник Руської національно-автономної партії (РНАП). І хоча офіційна реабілітація А. Бродія і А. Волошина відбулась лише у 1991 році, сам процес реалізації заходів по досягненню цієї мети, розпочатий у 1984 році, та вимушені вибачення виконуючого обов’язки начальника відділу республіканської прокуратури по нагляду за слідством в органах державної безпеки у грудні 1990 року щодо затримки прийняття відповідних рішень з цього питання, як і повторне оприлюднення справи на А. Волошина у 1990 році, були не менш вагомими, ніж сама їх реабілітація. Насамкінець, мушу наголосити, що пошук архівних матеріалів стосовно А. Волошина, А. Бродія, А. Патруса-Карпатського, О. Борканюка та інших осіб був обумовлений не тільки моєю особистою зацікавленістю, а, перш за все, оперативною необхідністю — з метою забезпечення цивілізованого вирішення окремих питань, які хвилювали закарпатську громадськість.

То ж, моє прохання до всіх, хто буде досліджувати період 1980-х – 1990-х рр. минулого століття, не перебільшувати мою участь щодо відновлення пам’яті окремих історично видатних осіб нашого краю. Як і не применшувати, залишаючи цей пріоритет саме за закарпатськими дослідниками.

Олексій КОРСУН (Ужгород)