Переглядів: 855 | 22.01.2016 - 19:15

Переселенці зі Сходу та Півдня України на Закарпатті: проблеми зіткнення та адаптації регіональних ментальних культур

OLYMPUS DIGITAL CAMERAПодії 2014 – 2015 років у Україні безпосередньо пов’язані з активністю російських окупаційних військ, які спільно із сепаратистами Сходу України виконують чітко сплановану офіційною московською владою деструктивну і дестабілізуючу роль. Внаслідок цього «мала» війна за незалежність України спричинилася до масової міграції населення в інші, менш вразливі для війни, території держави. Переселенці на нових територіях стикаються з чималими проблемами, щоправда не завжди вони викликані побутовими і трудовими негараздами, а носять і соціально-психологічний, національно-культурний і ментальний характер. Адже за будь-яких умов відбувається процес зіткнення регіональних ментальних культур й внутрішні переселенці змушені адаптовуватися до нових умов життя.


Згідно з даними на 1 березня 2015 року з тимчасово окупованої території України та районів, де проводиться антитерористична спецоперація до інших регіонів держави переселено 766 тис. 578 осіб. Із них 138 тис. 638 дітей та 346 тис. 157 інвалідів, у тому числі з Донецької, Луганської областей – 746 тис. 293 особи, з яких 133 тис. 028 дітей та 344 тис. 605 інвалідів, а також громадяни, які переселені з Автономної Республіки Крим та міста Севастополь – 20 тис. 285 осіб, з яких 5 тис. 610 дітей та 1 тис. 552 інваліда [2].
За логікою територіального межування більше внутрішньо переміщених осіб розміщено у Харківській (145 тис. 52 особи, з яких 16 тис. 997 дітей та 97 тис. 494 інваліди), Луганській (136 тис. 945 осіб, з яких 10 тис. 941 дитина та 110 тис. 741 інвалід), Донецькій (100 тис. 752 особи, з яких 21 тис. 578 дітей та 30 тис. 176 інвалідів), Дніпропетровській (80 тис. 115 осіб, з яких 14 тис. 866 дітей та 38 тис. 412 інваліди), Запорізькій (59 тис. 346 осіб, з яких 15 тис. 094 дитини та 18 тис. 148 інвалідів), Київській (35 тис. 341 особа, з яких 8 тис. 060 дітей та 1 тис. 369 інвалідів) областях та у м. Київ (39 тис. 47 осіб) [2].
Найменша кількість розселених у Тернопільській (2 тис. 395 осіб, з яких 636 дітей та 794 інваліди), Чернівецькій (2 тис. 491 особа, з яких 796 дітей та 368 інвалідів), Івано-Франківській (3 тис. 127 осіб, з яких 978 дітей та 407 інвалідів), Закарпатській (3 тис. 494 особи, з яких 950 дітей та 1 тис. 045 інвалідів), Волинській (3 тис. 548 осіб, з яких 1 тис. 018 дітей та 720 інвалідів) та Рівненській (3 тис. 621 особа, з яких 1 тис. 074 дитини та 987 інвалідів) областях [2].
Отже, Закарпаття в цьому переліку є серед тих регіонів, які готуються зустріти найменшу кількість внутрішньо переселених осіб, що викликано й тим, що Закарпатська є найзахіднішою областю України і знаходиться най далі від території російсько-української війни. Проте, ця кількість переселенців аж ніяк не зменшує перелік і зміст проблем, які виникають внаслідок цього.
Чи важливі умови та наслідки адаптації переселенців у новому для них регіональному середовищі? Чи варто говорити про характерні особливості неоднорідності процесів регіональної соціалізації та культурної адаптації, а також ймовірних загроз зіткнення ментальних та політичних культур для стабільного розвитку громадянського суспільства? Історія України, на наш погляд, дає однозначну ствердну відповідь на ці запитання.
Очевидно фахівцям удасться оперативно встановити ключові напрями проблем конфлікту, з якими в новому регіоні ймовірно зіткнуться переселенці (і місцеві жителі відповідно). Ми ж хотіли наголосити, що поруч із адаптацією побутовою, трудовою, психологічною, важливою є й просвітницька, яка містить у собі ознайомлення переселенців із культурою та історією нового для них регіону. Ми впевнені, що таким чином вдасться уникнути багатьох негативних наслідків зіткнення ментальних культур громадян Сходу і Заходу України. Адже культурно-історичний аспект стабільного співжиття носіїв різних регіональних культур є надзвичайно вважливим.
Зауважимо, що структура жителів неоднорідна за соціальними і демографічними ознаками, то й існують деякі розходження в ментальності різних соціально-демографічних і соціальних груп. Проте важливою умовою наслідування традицій регіону є регіональна соціалізація, яка забезпечує становлення регіональної громадянської культури, сприяє ідентифікації мешканців регіону з регіоном та формуванню відчуття єдності з громадою [4, с. 120]. Регіональна свідомість, що формується завдяки соціалізації, є запорукою відтворення урбаністичного способу життя та способу думки. Бажаною моделлю і кінцевою метою процесу регіональної соціалізації є людина з високим рівнем розуміння громадського обов’язку, усвідомлення своїх прав і свобод, здатністю до самозвіту. Це є гарантією громадянських правил життя регіону.
Що ж варто знати про Закарпаття переселенцям і яким чином слід знаходити ключі до адаптації в нових умовах? Щодо найзахіднішого регіону сучасної України, то варто знати, що тут поколіннями вироблені особливі ментальні риси місцевого населення, які є наслідком синтезу багатонаціонального, поліконфесійного, мирного співжиття, адаптованого до суспільно-політичних змін, в силу історичних обставин – приналежності до різних політичних систем і політичних культур.
Саме це і стало головним чинником формування особливої регіональної культури закарпатця та його регіональної ідентифікації, що вибудувало системну сукупність соціокультурних цінностей, пов’язаних з поняттям «Мала Батьківщина». Ідентифікація себе із регіоном є джерелом єдності усіх ментально-генетичних особливостей, які виступають природним феноменом поступового зростання рівня регіональної соціалізації, регіональної культури, регіональної громадянськості.
Отже, яким чином відбувається сприйняття / несприйняття переселенцями умов нової малої Батьківщини. Перш за все, слід виходити з того, що одним із ключових елементів регіональної ідентифікації є регіональна соціалізація. Під нею розуміється засвоєння норм, цінностей, звичаїв, прийнятих у місцевому співтоваристві. Це своєрідне «правило номер один». Особливо важлива регіональна соціалізація для мігрантів, переселенців, що недавно оселилися в новому регіоні. Для місцевого населення соціалізація виступає як поступове засвоєння регіональної ментальності з дитинства. Це процес зазвичай стихійний і він самоорганізується. Для переселенців можлива розробка нових соціальних технологій регіональної соціалізації з метою більш швидкої адаптації до нових умов життя.
У нашій ситуації важливою є природна мета регіональної соціалізації – формування повноцінного члена регіональної громади, який засвоїв норми регіонального життя, ідентифікує себе з регіоном та відтворює цінності громади. Для цього й потрібною є просвітницька адаптація переселенців у новому регіональному середовищі і формування відносин пов’язаних із соціальними ролями, які притаманні регіону.
Варто припустити, що основні принципи регіонального співжиття не виживуть, якщо вони цілеспрямовано не будуть передаватися наступним поколінням. Адже у процесі соціалізації мешканці регіону з дитинства засвоюють комплекс цінностей та ролей, які притаманні мешканцю регіону, що забезпечує входження його у соціальне середовище громади.
Наука свідчить, що у регіоні реалізується механізми соціального контролю, що забезпечує дотримання у поведінці індивіда певних норм регіонального життя. Регіональна соціалізація може розглядатися як складова частина такого процесу, під час якого відбуваються відтворення і подальший розвиток суспільних якостей суб’єктів. Крім того, регіональна соціалізація охоплює процес становлення громадянина як суб’єкта соціальних відносин у регіоні й регіональної діяльності, насамперед шляхом оволодіння ним відповідними знаннями, цінностями, нормами, орієнтаціями, зразками регіональної поведінки [3]. Однак регіональна соціалізація – це не лише засвоєння певних зразків відносин, знань, але й зміни їх на особисті орієнтири та настанови, внаслідок чого формується регіональна свідомість, позиція, зрілість, тобто певний рівень регіональної культури.
Одним із її ключових напрямків виступає і формування регіональної громадянської культури. Це своєрідне «правило номер два». Зокрема, існує три типи такої культури й вони реалізуються в залежності від участі «нових» членів регіонального соціуму в соціально-політичному житті регіону. Ця типологія неабияк підходить до нашого прикладу.
Отже, знайомлення переселенців з новим регіоном породжує щонайменше такі типи регіокультур. Вони реалізуються в залежності від участі «нових» членів регіонального соціуму (переселенців) у соціально-політичному житті «нового» регіону.
Перший тип характеризується наявністю у прибулого нерозвинутої регіональної культури, яка відзначається відсутністю у громадян-переселенців інтересу до регіонального життя [3]. Він визначається байдужістю до нового середовища й відсутністю бажання до просвітницької адаптації. Культура й історія нового регіону можуть сприйматися переселенцем як байдуже, так і зневажливо.
Другий тип характеризується пасивністю регіокультури. Вона відображає характерну незацікавленість громадян-переселенців у регіональних процесах і їх слабку участь у функціонуванні регіональної системи [3]. Цей тип визначається обмеженням вирішення побутових проблем, працевлаштуванням тощо.
Третій тип: активна регіокультура, для якої притаманна зацікавленість громадян у справах регіону та активна участь у громадському житті регіону [3]. Цей тип рекрутує і регіональні еліти з середовища «не місцевих». Він властивий для громадських та політичних активістів, учених, бізнесменів.
Досить поширеною є емоційна типологія. Характерно, що в регіоні люди часто поділяють людей на «наших» та «не наших» «чужих». Свій регіон теж відноситься до категорії «наших», що є підставою для формування почуття жителя регіону не формально, а на емоційному рівні. Але ця типологія є найпростішою і сприймається громадянами як буденна.
Регіональним ідентифікатором виступає і регіональна громадянськість. Це своєрідне «правило номер три». Його обґрунтування полягає в тому, що стрижнем регіональної соціалізації є формування специфічних комунікативних потреб, зміст яких полягає у прагненні бути в контакті з місцевою громадою. Такі контакти свідомо регулюються індивідом, у залежності від особливостей рівня задоволення потреб, індивідуальної ідентичності.
Я веду до того, що індикатором успішності регіональної соціалізації є сформована регіональна ідентичність, усвідомлення себе членом регіональної громади.
Значна частина закарпатців глибоко ідентифікує себе з регіоном, любить його, пишається ним. Проте у їхній свідомості поняття патріота регіону та члена громади розрізняються. Можна бути патріотом, але не почувати себе членом громади. Однією з причин є не тільки аморфність регіонального співтовариства, але й різниці у ментальності.
Соціалізація відбувається на тлі специфічної регіональної ментальності та є засобом відтворювання цієї ментальності. Ментальність жителів регіону можна визначити як цілісні риси колективної свідомості і почуття громади, що виявляються в однотипних поведінкових реакціях і оцінках різних сторін життєдіяльності регіону.
Оскільки структура жителів неоднорідна за соціальними і демографічними ознаками, то й існують деякі розходження в ментальності різних соціально-демографічних і соціальних груп. Розуміння особливостей ментальності, як у цілому мешканців регіону, так і окремих груп населення дозволить більш усвідомлено здійснювати соціальне управління, враховувати потреби і нестатки мешканців регіону, адекватно діяти в різних ситуаціях регіонального життя з урахуванням очікуваних реакцій. У демократичному суспільстві соціально адекватний соціальний менеджмент є гуманістично орієнтованим і більш ефективним.
Одним із важливих компонентів ментальності жителів регіону є їх особисте ставлення до регіону. Якщо людина любить регіон, значить вона визнає його значимим для себе, вона визнає його як об’єкт гідний себе і себе гідним йому. Тут також виявляються емоційні умови регіональної ідентифікації. Ідентифікувати себе як жителя конкретного регіону легше, якщо любиш його. Це також умова громадської активності, емоційна основа бажання взяти на себе відповідальність за долю регіону. І в цілому, доля регіону і людини переплітається в позитивному аспекті цього взаємовпливу, якщо людина любить своє регіон.
Тому, багато в чому оцінка регіону залежить від особистого ставлення до нього. Той, хто любить регіон готовий бачити в ньому більше позитивного, ніж ті, хто регіон не любить. Виходячи із синтезу понять любові й гордості за свою малу Батьківщину, можна виділити типологію жителів за характером регіональної ідентифікації.
До першого типу належать громадяни, які люблять регіон і пишаються ним – це повна позитивна ідентифікація.
До другого типу – ті, хто любить регіон, але не пишаються ним – це амбівалентна ідентифікація.
До третього типу – ті, котрі не люблять і не пишаються – це негативна ідентичність.
І до четвертого типу – так звані нейтральні, тобто ті, котрі не визначилися, мають розмиту, нечітку ідентифікацію [3].
Переселенці ж можуть потрапляти в різні типові групи й з ними солід працювати в напрямку просвітницької адаптації.
Варто пам’ятати, що негативно на рівень регіональної ідентичності впливає і соціально-економічне становище регіону. Якщо регіон не здатний задовольняти потреби людини, то вичерпується ресурс ідентичності. Навіть якщо людина має високу регіональну ідентичність у результаті успішної соціалізації, може виникнути ситуація, коли при постійному незадоволенні потреб відбувається криза ідентичності без втрати загального рівня соціалізації.
У даному контексті відповідь на постановку проблеми дає поняття «регіональна громадянськість». Воно означає активне і свідоме включення громадян у справи регіонального життя, прихильність інтересам регіону, готовність відстоювати їх. Але формування регіональної громадянськості залежить від рівня регіональної соціалізованості [3].
Незважаючи на це, регіональна громадянськість є елементом загальнодержавної громадянськості. Однак, слід наголосити, що без регіональної громадянськості не може бути міцною і повноцінною загальна громадянськість. І навпаки, регіональна громадянськість не може сформуватись без міцного підґрунтя загальної громадянськості. Протилежністю громадянськості є байдужість. Мова йде про тих громадян, рівень регіональної соціалізації яких знижений, тобто у них слабко виражена така частина регіональної свідомості як громадянськість. Рівень регіональної громадянськості у певній мірі може бути емпірично представлений ступенем активності у справах регіонального самоврядування. Регіональна громадянськість також тісно пов’язана з місцевим патріотизмом або ж локалпатріотизмом, є його вищою формою.
Відтак, варто погодитися, що регіональна громадянськість є характеристикою особистості, яка відображає певну позицію щодо рідної землі, регіону, природи, історії краю. Регіональна громадянськість включає культурно-національні цінності, суверенність, почуття єдності громади. Громадянин відчуває відповідальність за долю регіону, емоційно переживає його проблеми. На першому етапі становлення громадянськості формується почуття приналежності до регіону, особиста ідентифікація з регіоном. На більш високих етапах регіональної соціалізації людина розглядає цінності регіону як власні [3].
Отже, внутрішньою умовою становлення громадянськості є розвинена особистість індивіда, яка сприймає новий регіон під впливом зовнішньої термінології такої як «край», «батьківщина», «регіональність», «національність» тощо. Регіональна ідентичність і громадянськість є виявом регіональної суверенності.
Проте ці поняття можуть неадекватно політизуватися і подаватися як посильна залежність від «Центру», що подекуди розглядається пересічними громадянами регіону як обмеження їх права. Рівень почуття суверенності та регіонального патріотизму може перебувати в межах від активного відстоювання до пасивної позиції. Ця важлива якість може не усвідомлюватися, але проявляється при появі надлишкової політичної загрози для регіонального суверенітету від «Центру» чи від бізнес-груп інших регіонів [5, с. 172 – 173].
Таким чином, бажаною моделлю і кінцевою метою процесу регіональної соціалізації є людина з високим рівнем розуміння громадянського обов’язку, усвідомлення своїх прав і свобод, здатністю до самозвіту. Це є гарантією громадських чеснот самого регіону і громадсько-суспільних відносин у ньому, у тому числі в усвідомленні загальнодержавних, національних цінностей.
У цьому процесі вимальовується й динамічний аспект регіональної свідомості, що є сприйняттям суб’єктом тієї частини реальності, що пов’язана з регіоном. Знання та уявлення про регіон не є продуктами індивідуальної свідомості. Особистість здобуває їх із навколишнього середовища в ході регіональної соціалізації, формує регіональну громадянську культуру, громадянську компетентність, сприяє ідентифікації жителів з регіоном та відчуттям єдності з громадою.
Підсумовуючи, наголосимо, що попри стереотипну та інформаційно-зомбовану думку східноукраїнців про «нетолерантні» та «радикально-націоналістичні» настрої в регіонах Західної України реальний стан речей є об’єктивно іншим. Так склалося історично, що ментальний сегмент регіональної культури західноукраїнця (і особливо закарпатця) сформований генетично в умовах співжиття різних національностей та народностей і має цікаві регіональні особливості, які вкоренилися в регіональному просторі й вплинули на визрівання особливого ліберального формату регіонального соціуму західноукраїнського зразка. Проте неможливо відкидати своєрідність і відмінність регіональних культур українського «східняка» і «західняка» [1, с. 80 – 82].
Більше того, багатонаціональний склад західноукраїнських регіонів – це симбіоз соціокультурного міксу з ментально-ліберальними рисами місцевих жителів, які навчилися з повагою ставитися одні до одних, з одного боку, але з іншого – нетерпляче до зневаги політичними елітами «Центру» до своїх традицій. Тому, важливим компонентом мирного співжиття є знову ж таки виважена етнонаціональна політика правлячих кіл стосовно регіональних культур. Толерантне співіснування різноманітних культур – є індикатором людяності та гуманності західноукраїнського співтовариства, а отже й умовою цивілізаційного та організаційного єднання зі справжніми світовими демократичними цінностями у перспективі.
Але в силу обставин, пов’язаних із війною на Сході України, з’явилися вимушені внутрішні переселенці, яким необхідно враховувати особливості неоднорідності процесів регіональної соціалізації та культурної адаптації, з метою уникнення ймовірних загроз зіткнення ментальних та політичних культур для стабільного розвитку громадянського суспільства.

Список використаних джерел:
1. Журженко Т. Міф про дві України: (з приводу ст. М. Рябчука «Двоїстість чи двозначність? Україна як політична (де)конструкція») / Т. Журженко // Сучасність. – 2003. – № 4. – С. 78 – 83.
2. Закарпаття не є лідером за кількістю переселенців [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zaholovok.com.ua/zakarpattya-ne-je-liderom-za-kilkistyu-pereselentsiv
3. Регіональна ідентифікація та соціалізація: сутність та якості [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://safari-perm.ru/osnovi-menedzhmentu/442-regionalna-identifikaciya-ta-socializaciya-sutnist-ta-yakosti.html
4. Судин Д. Українська національна ідентичність: змістовне наповнення в регіональному та віковому вимірі / Данило Судин // Молодіжна політика: проблеми та перспективи. – Дрогобич: Дрогобицький державний педагогічний університет ім. Івана Франка, 2012. – С. 119 – 127.
5. Токар М. Сучасні загрози регіоналізму для Західної України / Маріан Токар // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Політологія. Соціологія. Філософія. – Випуск 1 (18): Матеріали міжнародної наукової конференції «Політичні кризи в державах і регіонах Європи: внутрішні передумови та зовнішні виклики у ХХ – на початку ХХІ століття». – Ужгород, 2015. – С. 172 – 174.

Маріан ТОКАР, директор Науково-дослідного інституту політичної регіоналістики (Ужгород)