Переглядів: 384 | 18.02.2017 - 11:39

Маріан Токар: Політика примусу до миру в Україні та її мотиватори

SWRrAZZRWpQПостановка проблеми врегулювання військового конфлікту на Сході України (зокрема, на території Донбасу, що включає в зоні АТО більшу частину Донецької та Луганської областей) та деанексії Криму є актуальною в багатовимірному контексті. Міжнародний, регіональний, збройний конфлікт – це складне явище, яке проаналізувати узагальнено важко, оскільки воно вимагає глибокого розуміння сутності, передумов, перебігу, інтересів сторін, можливих шляхів виходу, наслідків тощо. У даному матеріалі хотілося б коротко окреслити одну із складових перебігу конфлікту, а саме той процес, на стадії якого викристалізовується вектор політики «примусу до миру». При чому, в ситуації початку 2017 року він є двовекторний, тобто в його ракурс потрапляє не тільки країна-агресор (Росія), а й країна-жертва (Україна).

Спостерігаючи за перебігом подій та динамікою регіонального конфлікту на Сході України впродовж 2014 – початку 2017 років можемо говорити про змістовну еволюцію ходу збройного конфлікту. Якщо попередні три роки протистояння військових формувань України, з одного боку, та місцевих сепаратистів спільно з російськими військовими, з іншого, визначалося непередбачуваністю і вибухонебезпечними політичними й дипломатичними маневрами всіх сторін конфлікту (а також світових країн-гарантів безпеки), то на початку 2017 року очевидною стає «патова» ситуація, яка консервує суспільний безлад і взаємну безвідповідальність за долю регіону, тобто загрожує регіональним суспільно-політичним колапсом. Це у свою чергу може лягти важким економічним і, навіть, психологічним тягарем для усієї країни на невизначений час. Тому, на цьому етапі конфлікту в українському та міжнародному політикумі все частіше говорять про примус до миру сторін протистояння.

Сьогодні словосполучення «примус до миру» (англ. – peace enforcement) набуває природної гостроти, оскільки йдеться про силові важелі впливу на припинення ескалації насильства або подолання конфліктної ситуації за умов неефективності вжитих переговірних і дипломатичних заходів. Цей термін частково розглядається у ракурсі вивчення проблем миротворчості [3]. Хоча, термінологічно миротворчість як місію більше пов’язують із відповідною діяльністю ООН і НАТО [2, с. 97–98]. Для цього важливим є чітке визначення сторін, які задіяні у процесі впливу на конфлікт в регіоні, характеру інтересів та мотивів поведінки зацікавлених суб’єктів у деескалації ситуації і поступового виходу із військового протистояння. На нашу думку, тільки після цього можна говорити про конструктивні шляхи відновлення стабільності та окреслення відповідної стратегії миру в регіоні. Отже, на початок весни 2017 року маємо всі ознаки перманентності конфлікту, що змушує сторони протистояння та світових лідерів схиляти до миру, щоправда не тільки агресора, а й сторону, яка постраждала. Питання консенсусу тут є доволі розмите, оскільки його досягнути можливо виключно у напрямку припинення бойових зіткнень та замороження ескалації як такої.

Дипломатичні зусилля щодо мирного врегулювання конфлікту з боку України мали обмежені позитивні наслідки, хоча введення санкцій світовим співтовариством щодо російської Федерації все ж мали результат. Їх продовження, а отже не поступливість США, країн ЄС, позиція членів ООН та НАТО у цьому напрямку є одним із важливих елементів політики примусу до миру саме Росії. Однак інші дипломатичні спроби, зокрема Мінські домовленості, Нормандський формат зустрічей, чисельні заяви офіційних інституцій країн ЄС та окремих країн світу не мали бажаного ефекту через принципове небажання дотримуватися даних обіцянок російською стороною [5]. Відтак, на даному етапі слід говорити виключно про примушення до миру, що можна розтлумачити як здійснення необхідних дій у зв’язку із відсутністю згоди сторін конфлікту шляхом введенням міжнародних санкцій або ж застосуванням військової сили з метою припинення збройного конфлікту і примушення ворогуючих сторін до встановлення перемир’я.

Крім того, для припинення військового конфлікту на Сході України та мирного врегулювання конфлікту вкрай необхідне вироблення консолідованої стратегії як влади і українського суспільства, так і міжнародного співтовариства. Проте очевидними є, що політичний консенсус важко віднайти з урахування регіональних інтересів кожної із сторін.

На наш погляд, ситуацію з деескалації конфлікту на Донбасі та питання анексії Російською Федерацією Криму як автономного суб’єкта унітарної України варто розглядати з точки зору регіональних інтересів усіх учасників переговорного процесу. Виходячи з цього, ми б визначили дві групи впливу в процесі політики примусу. Умовно їх назвемо зовнішня і внутрішня.

До зовнішньої групи впливу ми б віднесли США, ЄС, Росію та країни іншого світу, а також військово-політичну організацію НАТО. Ця група відіграватиме ключову роль у визначенні подальшої долі постконфліктної України.

США. Як за часів президентства Б. Обами, так і на початку каденції Д. Трампа позиція США щодо конфлікту є «усною» з елементами загрозливого кивання пальцем та гри м’язами. Морально-психологічна підтримка України в даній ситуації не впливає на припинення насильства. Кінець 2016 – початок 2017 року ознаменувався непередбачуваністю дій президента США Д. Трампа, який вражав популістичними заявами під час виборчої президентської кампанії. До цього слід додати відсутність особистого політичного досвіду високого рангу та практики міжнародної дипломатії. Адже, у Вашингтоні вже звучали неоднозначні та суперечливі заяви про покращення стосунків з Росією та зняття санкцій, а також про повернення Україні Криму й участі Росії в деескалації конфлікту на Донбасі [7]. Очевидно, що будуть задіяні подвійні стандарти на умиротворення агресора, тобто Росії, та вмовляння до миру жертви – України. Це говорить про те, що сказані на інавгурації президента слова Д. Трампа про пріоритети інтересів Америки над іншими проблемами в світі лягатимуть у стратегію внутрішньої та зовнішньої політики США. Вони вже починають впроваджуватися, оскільки виступаючи у Сенаті держсекретар Р. Тіллерсон дав зрозуміти, що США очікують на «широку угоду» (за умов її визнання «народом України» і Росії), яка може призупинити конфлікт [6]. На нашу думку, це варто розцінювати як запуск механізму примусу учасників конфлікту до миру, а США при цьому відіграє ключову роль миротворця й посилить свій авторитет у регіоні Східної Європи. Адже, США залишається мегагеополітичною державою і жодних регіональних інтересів не позбудеться.

ЄС. Регіональний інтерес ЄС очевидний. Миротворча політика Європейського Союзу більше обмежена дипломатичними важелями. Щоправда, тиск ЄС на агресора носить не тільки ситуативний характер, але й подвійні стандарти. Беручи до уваги перше, слід констатувати публічну реакцію на агресивні дії Росії та сепаратистів «Л/ДНР» тільки після чергової ескалації конфлікту, а також апеляцію до української правлячої влади стосовно пришвидшення реформ. Єдиним ефективним на даний момент елементом примусу Росії до миру є продовження економічних та ділових санкцій, які, вочевидь, будуть з часом зніматися незалежно від того чи Росія поверне території під контроль Києва. Щодо подвійних стандартів, то вони проявляється у відсутності консолідованої думки щодо терміну дії санкцій та в індивідуально-державних симпатіях до режиму В. Путіна (заяви лідерів Угорщини, Чехії, Болгарії, Греції, Сербії та ін.). Натомість, найбільш проукраїнську позицію щодо вирішення конфлікту відображають країни Прибалтики, для яких це є не просто регіональним інтересом, а й головним питанням національної безпеки.Загалом для ЄС – це теж перевірка на чесність. Адже, потураючи агресору демократична Європа нівелює головну сутність демократії – право на суверенітет народів [5]. А розуміючи певну залежність європейських країн від Росії, одним із мотивів схиляння до миру саме України на не зовсім вигідних умовах для Києва з боку Брюсселю може бути реалізація масштабної програми допомоги ЄС для відновлення постраждалих територій.

Росія. Агресор і порушник міжнародних договорів Росія є ключовим регіональним гравцем та учасником конфлікту. Дії лідерів держави є непередбачувані, навіть попри введення проти них колективних та особистих санкцій світовою спільнотою. Однак, російська влада проводить гіперактивну інформаційну війну з метою відвернення уваги від конфлікту на Донбасі та анексії Криму: сирійська кампанія, теракти в Туреччині, арабських країнах Північної Африки, в європейських містах, провокації на українській території, антиукраїнська пропаганда у всьому світі. Публічні ж меседжі В. Путіна світовим лідерам про винуватість Києва у розгортанні конфлікту на Донбасі і мовляв «Україна – країна терорист» слід розглядати як аргументи впливу на позицію Європи та США щодо примусу України до миру на своїх умовах [4]. Це свідчить про те, що російський режим уважно вивчає реакцію світу на свої дії. Одночасно, ключовий регіональний інтерес Росії заключається у послабленні України політично й економічно, підпорядкуванні її потенціалу власним потребам. При цьому, постійно і повсюдно проштовхуваний «проект федерації» для України подається як ідеальний та безальтернативний варіант розвитку країни. З боку Росії ця риторика звучить як «примус до любові»…

Країни іншого світу. До цієї умовної назви включаємо країни, які є членами ООН і беруть участь у обговоренні перебігу світових конфліктів. У ситуації з Україною вони переважно складають групу співчуваючих спостерігачів. Більшість із них підтримують позицію України щодо вирішення конфлікту, а деякі країни (наприклад, Китай) ситуативно реагують відповідно до політики власних регіональних інтересів. Можна припустити, що вони прислухатимуться до пропозицій світових країн-лідерів і прийматимуть таке рішення, яке покладуть в основу врегулювання конфлікту.

НАТО. За статусом військово-політичного блоку НАТО має розроблені плани на випадок агресивної політики держав, що зазіхають на мир у світі. Але передусім вони стосуються країн-членів організації. Щодо інших випадків, то рішення приймається ситуативно, тобто якщо на це необхідність, насамперед для країн-лідерів блоку. Приклад нападу Росії на Грузію у 2008 році ілюструє, що подібні конфлікти (аналогія з сучасною Україною) не є безпосередньою сферою уваги НАТО з точки зору практичного втручання. Загалом, НАТО є силовим інструментом примусу до миру, але проводить дуже виважену і обережну політику щодо країн зі значним військово-промисловим потенціалом.

Зрозуміло, що крім названих суб’єктів політику примусу до миру (як Росії, так і України) підтримають й інші організації (скажімо МВФ тощо),

До внутрішньої групи впливу ми б віднесли, перш за все, правлячу владу України, частину вітчизняних олігархів, які мають спільний з російським бізнес, українських опозиційних до правлячої влади політиків та їхні організації (політичні та громадські), Російську православну церкву московського патріархату, частину творчої інтелігенції (переважно етнічні росіяни та зрусифікована й змаргіналізована частина українців) і окремі ЗМІ, в бюджети яких закладено іноземний (зокрема, російський) капітал.

Детально аналізувати сутнісну основу кожного із названих суб’єктів у цьому матеріалі не будемо, але зазначимо, що більшість з них (крім правлячої української влади) в тій чи іншій мірі діють у фарватері проросійської політики.

Що ж до офіційної влади в Україні, то її політика є незмінною впродовж протікання усього конфлікту – повернення всіх захоплений і анексованих територій під контроль держави. Позиція «ні миру, ні війни» є вкрай невдалою для України і віддаляє не тільки перспективи стабільного розвитку держави, а й найближчі плани так необхідного нормативно-правового, адміністративно-управлінського та іншого реформування, в тому числі вироблення і уконституювання системи збалансування регіональної політики й вектору міжнародних орієнтирів. Власне, здійснення ефективних реформ і є головною мотивацією мирного врегулювання конфлікту, чим і скористаються міжнародні сили для схиляння України до миру й не обов’язково на вигідних умовах для останньої.

В такій ситуації важливою буде стійкість позиції української влади, яка є залежною від США та ЄС. Очевидно, це і є головною проблемою вибору умов, на яких базуватиметься майбутній мир (гарантії підтримки влади, фінансова допомога, всенародний референдум, особливий статус регіону тощо). Адже, при мовчазній і бездієвій політиці «стурбованості» ситуацією в Україні та боязкістю перед Росією з боку світового політикуму все більш вірогідним виглядає варіант з примусом до миру «слабшої» сторони, якою вважають Україну. Припускаємо, що такий перебіг подій неоднозначно буде зустрінутий українським суспільством (переважно негативно), що ускладнить ефективну комунікацію між останніми і правлячою владою [1].

Говорячи про шляхи відновлення стабільності в регіоні, ми однозначно переконані в пошуку мирного врегулювання конфлікту й недопущенні регіонального колапсу. Війна ресурсно виснажлива і психологічно складна. Це черговий історичний виклик незалежності України. У цій ситуації, на нашу думку, примус до миру є тим інструментом, який здатний призупинити кровопролиття і почати відновлювальні процеси в державі. Однак, капітулятивний характер миротворчості не прийнятний для українського народу, який потребує більше морально-психологічної сатисфакції. А влада може піти й іншим шляхом в силу інстинкту самозбереження, на що, очевидно в процесі схиляння до миру, будуть розраховувати зовнішні «миротворці».

Так чи інакше, консолідована стратегія миру в Україні повинна базуватися на безальтернативі повернення всієї української території під контроль Києва, контрольованої фіксації кордонів з Росією, виведення російських військ, роззброєння незаконних формувань і введення в зоні АТО тимчасового режиму відновлення інфраструктури та життєдіяльності регіону.

Регіональний конфлікт в Україні ще неодноразово буде предметом аналізу експертами, політиками, науковцями. Одне можна констатувати із впевненістю і без застережень – світопорядок зазнає кардинальних змін, міжнародні правила гри змінюються, формуватиметься нове правове поле взаємовідносин держав. Залишається сподіватися, що «Українське питання», на противагу подій сторічної давнини, матиме іншу розв’язку і долю України без її безпосередньої участі міжнародні суб’єкти не вирішуватимуть…

 Використані джерела:

  1. 2/3 українців не сприймають плану капітуляції і будь-яких політичних поступок ОРДЛО – політолог [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ukr-biz.com.ua/2017/02/05/23-українців-не-сприймають-плану-капітуляції
  2. Коппель О. Миротворча діяльність ООН: аналіз теоретичних поглядів західної політології / О. Коппель, О. Пархомчук // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. праць. – В. 58. – Ч. ІІ. – К., – С. 97–100.
  3. Патлашинська І.В. Миротворчість: спроба термінологічного аналізу / І.В. Патлашинська [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/old_jrn/Soc_Gum/Grani/2011_6/39.pdf
  4. Примус до миру – cвітові ЗМІ про Донбас / Огляд підготував А. Кондратьєв, Служба моніторингу ВВС [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.bbc.com/ukrainian/press_review/2016/02/160206_press_foreign_it
  5. Снігир О. Рік змін, зрад та “примусу до миру”: що має змінити Україна, щоб витримати Трампа та “ідеї Пінчука” / Олена Снігир [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.eurointegration.com.ua/articles/2017/01/6/7059814/
  6. Сольвар Р. «Народ України» як інструмент примусу до миру / Руслан Сольвар [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.obozrevatel.com/my/politics/65129-narod-ukraini-yak-instrument-primusu-do-miru.htm
  7. Трамп хоче помиритися з Путіним, але змушений демонструвати жорсткість, – експерт : інтерв’ю з Володимиром Фесенком [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://24tv.ua/tramp_hoche_pomiritisya_z_putinim_ale_zmusheniy_demonstruvati_zhorstkist__ekspert_n782905?f

Маріан ТОКАР, голова ГО “Агенція досліджень регіонального соціуму “КАРПАТІЯ” (Ужгород)

A regional conflict in Eastern Ukraine at the stage of “peace enforcement” policy is analysed in the article. Classification of the parties involved in the conflict resolution process is briefly presented. Attempt to characterize the interests and motives of behavior of the parties interested in de-escalation of the situation and gradual resolution of the military confrontation has been made. Author’s opinion on the ways of restoring stability in the region has been presented.