Переглядів: 186 | 14.07.2017 - 07:58

З історії політичної думки Закарпаття: еволюція державницьких поглядів Августина Волошина

Волошин_СпоминыІсторія політичної думки України є змістовно неповною без аналізу політичних ідей та ідеологічних напрямів Закарпаття, які творилися й мали значний вплив на суспільно-політичні процеси в регіоні. Як і історія, так і політико-ідеологічна мозаїка мали свої історичні та сутнісні особливості. Принаймні український політичний напрям у міжвоєнний період в Закарпатті викристалізувався в жорсткій багатогранній боротьбі (політико-державній, партійній, культурно-національній, мовній) з русо- та угрофільством.

Однією із головних і промовистих специфічних переваг у політичній еволюції була демократична політична система в Чехословацькій республіці, яка сприяла розвитку демократичних цінностей, свободі слова, друку, зібрань, партійного плюралізму та громадянського суспільства в міжвоєнному Закарпатті. Для регіону це був шанс вирватися зі стану громадсько-політичної та культурно-освітньої відсталості, чим місцеве населення зуміло скористатися. В авангарді еволюції політичного руху в регіоні стали представники місцевої інтелігенції, які й представляють українську політичну думку міжвоєнного Закарпаття. Це були носії творчої та духовної інтелігенції, громадсько-політичні активісти, лідери громадських організацій, серед яких вирізнялися Августин Волошин, брати Бращайки, брати Реваї та інші.

__1_-1Августин Волошин (1874–1945) – громадсько-політичний, культурний, релігійний діяч Закарпаття, депутат чехословацького парламенту (1925–1929), лідер Християнсько-народної партії (1925–1938), прем’єр-міністр Карпатської України (1938‒1939), депутат Сойму і президент Карпатської України (1939).

Основні праці: «Причини упадка народа нашего» (1911), «Ко вопросу політичної консолідації» (1923), «Наш націоналізм» (1935), «Початки національного пробудження на Підкарпатській Русі» (1936), «Якої автономії домагаємося» (1938), «Маніфест Уряду Карпатської України до всіх громадян Карпатської України» (1938) та ін.

Постать Волошина стала незамінною в міжвоєнному розвитку духовного, культурного, наукового, політичного буття Закарпаття. Його творча, культурно-просвітницька та громадсько-політична діяльність – це приклад людини високого професіоналізму, відданості ідеалам суспільної духовності, патріотизму. Політична діяльність не була основою життя Волошина. Він займався нею в силу вимог часу, як визнаний провідник карпато-українського населення регіону, однак зумів пройти шлях від лідера партії до прем’єра крайового уряду і президента Карпатської України.

Волошин мав риси харизматичного лідера. Про це свідчить і довіра людей, які виховувалися в середовищі мережі культурно-просвітницьких осередків – читалень «Просвіти». Великою повагою він користувався серед як крайових, так і державних чехословацьких політиків. Значну довіру викликали політичні погляди й дії Волошина, його поміркований стиль політичної життєдіяльності.

Політичний портрет Волошина необхідно змальовувати крізь призму історичних подій, які мали безпосередній вплив на долю закарпатського краю у першій половині ХХ століття. Його політичне гартування мало свої особливості, через які відбувалася еволюція поглядів політика, пошук певного політико-державного ідеалу, що символізував би відродження закарпатської спільноти й становлення її як повноправного суб’єкта суспільно-політичного організму Центрально-Східної Європи. Така можливість визрівала лише за умов вишколу політичної свідомості та політичної культури місцевих громадян.

Уперше до політичної діяльності Волошин залучився вже сформованим ученим, духовно-культурним діячем, що входив до елітної групи місцевої інтелігенції. Незважаючи на те, що він був вихованцем угорської освітньої системи, його потяг до збереження і збагачення саме слов’янських культурних багатств був нездоланним. Цей перший етап політичного гартування особистості мав характерні особливості. Чи не вперше в історії краю постала проблема відсутності власної політичної еліти, що було наслідком історичних умов, у яких відбувався суспільно-політичний розвиток Закарпаття. Відсутність політичних традицій, а як наслідок цього й низький рівень політичної культури місцевого населення, поставило перед діячами церкви і культури дилему: хто ж візьме на себе роль провідника й суб’єкта політичних відносин, якщо цього будуть вимагати час і обставини? Місце регіональної еліти тоді займали частково представники адміністративних службовців, духовенства й інтелігенції, переважно сформованої у мережі навчальних закладів (педагогічні кадри).

Про становлення державницьких поглядів Волошина свідчить той факт, що він уважно слідкував за подіями, що відбувалися, однак відкрито політичних поглядів ще не проголошував. Це сталося лише тоді, коли в середовищі учительської інтелігенції на рубежі 1917–1918 років сформувалося коло однодумців. Саме за його дорученням відбулася зустріч у Відні з відомими українськими політичними діячами Є. Петрушевичем, К. Трильовським, Л. Бачинським, С. Смаль-Стоцьким із метою обговорення можливих варіантів злуки закарпатських земель з Україною. У своїх спогадах відомий ромадсько-політичний та культурно-освітній діяч Закарпаття, міністр культів, шкільництва і народної освіти в уряді Карпатської України, голова Сойму Карпатської України Августин Штефан так передав розмову з К. Трильовським від імені Волошина:

«‒ Ми хочемо обновити Галицько-Волинську державу під назвою Західно-Українська Республіка. До неї мають належати Галичина, Волинь, Буковина та Угорська Україна.

– А що з Києвом?

– Само собою, ми хочемо з’єднання всіх українських земель, до матері, до Київської Русі в одну державу. Але в Київській Україні ситуація є непевна, і тому злуку треба відсунути на пізніше.

– Не думаю, що в Марамороші [1] будуть любити Україну без Києва.

– Соборну Україну проголосимо, коли на те прийде час. А Ви в Угорській Україні говоріть про Соборну країну, тобто відразу про Київ…».

Проте складна політична ситуація в Україні не дала можливості позитивно вирішити питання єдності закарпатців з українцями по той бік Карпат. Як наслідок, 8 травня 1919 року в Ужгороді відбулося об’єднання Пряшівської, Ужгородської (голова – А. Волошин) і Хустської Народних Рад, на основі яких виникла Центральна Руська Народна Рада. На її засіданні було прийнято рішення про приєднання Закарпаття до Чехословаччини на правах автономії. Виступаючи на засіданні Ради, М. Бращайко недвозначно заявив, що 420 делегатів із усіх частин Карпатської України вирішили приєднати Угорську Русь до України. Цю злуку неможливо здійснити внаслідок несприятливих воєнних подій. Але це серце і душу народу не змінить. Більшість політичних діячів Закарпаття, як і весь народ, розцінювали включення краю до Чехословаччини, як тимчасове явище. Волошин у низці своїх праць досить детально пояснив зроблений ним і його соратниками політичний вибір щодо подальшої долі Закарпаття.

У «Споминах» (1923) Волошин пише, що політична ситуація восени 1918 року була незрозумілою, і все «залежало від міжнародної обстановки». Він не відкинув і той факт, що члени Ужгородської ради покладали певні надії на демократичний уряд Угорщини. Даючи інтерв’ю американській газеті «День–Den» [2] у 1923 р., Волошин говорив: «Чи могла Підкарпатська Русь і Американські русини при даних обставинах зробити лучший вибір, як соєдинитися в образі автономного штата з Чехословацькою Республікою? Мій коротенький отвіт такий: Не могла!». Проаналізувавши всі можливі на той час варіанти вирішення «закарпатської проблеми» й визнавши єдиним правильним кроком – входження регіону до складу слов’янської Чехословацької республіки, Волошин, зокрема, писав: «Пристали на се всі Ради прото, ібо тоді вже стало ясним, що соєдиненіє наших земель з западними русинами – невозможно. Географічні, економічні і культурні інтереси наші тягли нас до Чехословакії, де мали надію знайти братської підпори для свободного розвитку наших народних сил. Дотеперішній наш поступ доказує, що мимо всіх перепон, вибір сей був для нас єдиним добрим» («День–Den», 1923 р., № 47).

Про пріоритетність політико-державного вибору закарпатців міркував А. Волошин і в розмові з відомим громадсько-політичним і національно-культурним діячем краю Вікентієм Шандором: «Ми мусіли шукати якусь реальну розв’язку, притому не хотіли бути довше зв’язані з Мадярщиною, а наше з’єднання з Україною не було можливості здійснити, головну ролю тоді повсюди грала військова сила, якої у нас не було. Про чехів як народ ми дуже мало знали, але в той час був це єдиний правильний вихід із положення – зв’язати нашу долю із слов’янським народом» (Шандор В. «Спомини. У 2-х томах. – Т. 1: Карпатська Україна, 1938–1939», 1996). Урешті-решт, завдяки представникам місцевої еліти, одну із ключових ролей в якій почав відігравати Волошин, проблема була винесена і на міжнародне обговорення, а Паризька мирна конференція рекомендувала не включати Закарпаття до складу Угорщини, що фактично й визначило його подальшу долю.

Роль і місце Волошина у швидкоплинних подіях свідчить про те, що представники тогочасної інтелігенції за покликом серця відгукнулися на найактуальнішу проблему й взяли на себе неабияку міру відповідальності перед сучасниками. Але важливим є те, що політичний вибір був єдиним вірним виходом із ситуації, а значить здоровий ґлузд переміг і політичне передбачення окремих представників тогочасної еліти в основному справдилося – громадяни Закарпаття отримали прекрасний шанс жити повноправним громадсько-політичним життям, відстоювати свої політичні переконання, збагачувати політичну свідомість і політичну культуру. А. Волошин своєю діяльністю у ті роки також сприяв цьому.

Після входження території Закарпаття, під назвою Підкарпатська Русь, до складу Чехословацької Республіки (1919) на основі адаптації суспільства до демократичних реалій тогочасності розпочався наступний етап політичної діяльності Волошина. У часи функціонування тимчасового уряду Підкарпатської Русі – Директорії – з 12.08.1919 р. до 17.03.1921 р. був його членом. Авторитетний інтелігент перетворився на авторитетного політика, коли його обрали заступником голови Центральної Руської Народної Ради. Упродовж 1920–30-х років він був одним із найуспішніших партійних діячів, і як показав час найстабільнішим партійним лідером міжвоєнного Закарпаття. Державна демократична система витворила нове явище суспільно-політичного життя – партійний плюралізм, що виражався в існуванні різних як за культурно-національним складом, так і за структурно-організаційною базою політичних партій. Волошин залишився вірним крайовим українським партіям і як справжній лідер вдосконалював їх можливості в політичних суперечках.

Еволюцію політичних поглядів Волошина можна прослідкувати й на основі еволюції політичних організацій, у керма яких він успішно перебував – Руської хліборобської (земледільської) партії, Християнсько-народної партії, Українського національного об’єднання: «Початок політичної діяльності, – розповідав Волошин, – відноситься до 1919 р., коли я став організатором Християнсько-народної партії в Підкарпатській Русі. Аналогічні за програмою християнсько-соціальні партії вже існували в той час у Чехословацькій республіці, зокрема, в Чехії і Моравії «Лідова партія» (Народна партія), в Словаччині – «Людова партія» (Народна партія). Поряд з Християнсько-народною партією існували й інші: аграрна, соціал-демократична, народно-соціалістична, партія торговців і промисловців, угорська народна партія та ряд інших. Восени 1938 р. на базі всіх партій виникло Українське Національне Об’єднання, тобто нова партія, яка проіснувала до 15 березня 1939 р.» (Волошин А. «Спомини», 1923).

Політичні погляди Волошина виразно виділялися на тлі тогочасних політичних реалій, зокрема їх конкретністю й красномовністю. У центрі уваги політичних поглядів Волошина стояло питання про коаліцію автономних політичних партій для спільного вирішення регіональних проблем. Будучи членом комісії з питання партійної коаліції в регіоні, Волошин вказував: «Комісія радо вітає кожне намагання, яке має за мету єднання наших народних сил, і рада, що це бажання чимраз сильніше проявляється як із частини народних мас, так із частини інтелігенції». У 1923 році він логічно продовжував тему партійної коаліції: «Ми, об’єктивно дивлячись на політичну ситуацію, так видиме діло, що межи тутешніми слов’янськими партіями можлива є кооперація, і лиш галицькі москвофіли не допущають до порозуміння. Скоро би ся зліквідувала і мадярська орієнтація, або хоть не була би така гостра і сміла, осли би москвофіли не роздували ненависть проти народовців. Є то доказаним фактом» (Волошин А. «Ко вопросу політичної консолідації», 1923).

Волошин сміливо виражав незгоду в окремих питаннях і з центральною владою. Особливо це стосувалася думки офіційної Праги, що закарпатці ще неготові до рівноправного політичного життя і їм потрібен час, щоб адаптуватися. Волошин був переконаний, що закарпатців не треба вчити (не треба ізольовувати від політичної участі, виборів тощо), а дати можливість вчитися на практиці.

Зміст політичних поглядів розкривався і в парламентській діяльності Волошина. Він робив усе, щоб чехословацька влада почала більш прихильно ставитися до проукраїнського руху в Закарпатті. Але як депутат чехословацького парламенту, Волошин твердо вірив, що проблеми автономії лежать у площині порозуміння внутрішньополітичних сил краю і насамперед партій: «Чи можеся підняти політично, якщо нема у нас об’єднавчої політичної ідеї, якщо партійні погляди роздробляють нас на 12–15 партій і ці не хотять між собою витворити якусь кооперацію? Із сих причин першою задачею нашою має бути глядати порозуміння, глядати способи кооперації між руськими партіями» (Волошин А. «Промова посла Авг. Волошина», 1929).

На партійному форумі РХ(З)П у 1923 році Волошин виступив із промовою «Нинішнє політичне положення Подкарпатської Руси», яка відзначалася аналітичною оцінкою політичного життя Закарпаття. Щодо політичної позиції, то він говорив, що до держави партія і надалі ставиться лояльно, допомагаючи уряду але тільки доти, «доки учинки його не противляться нашим принципам, інтересам народа, свободи». Визначаючи завдання партії на майбутнє Волошин проголосив два основні принципи діяльності. Перший принцип – «Християнська віра, на основі любові, правди і справедливості», чим наголосив на рівноправному співіснуванні із «неруськими народностями», на основі повної свободи совісті й релігії, натомість борючись із тими, «хто з політичних цілей або особистої наживи схоче сіяти релігійний роздор, бунтувати русина проти русина». Другий принцип, проголошений Волошином – «Народний напрям». У його зміст політик вкладав завдання «Освідомити народ і поширити та укріпити серед народу дух і народну свідомість» (Волошин А. «Нинішнє політичне положення Подкарпатської Руси», 1923). Згадані принципи Волошин пропонував втілити за допомогою потужної організаційної роботи серед різних груп населення, серед жінок зокрема.

Без названияПитання нашого громадянства вирішується не в урядах, не в соймі, але у вашій палаті тихого впливу наших жінок на розвиток думок нашого народного, нашого культурного життя. І я певний, що кожна свідома наша жінка своїм тихим впливом буде обороняти нашу народну правду, не позволить, щоби чужа політика розбивала нас реліґійно, язиково і класово; не позволить, щоби агенти чужих інтересів ширили тут між нами дух безкультурної дикості більшовизму і зв’язаної з ним безбожності… Не позволить наша свідома жінка, щоби аґенти чужих держав ширили між нами ненависть проти тої держави, яка нам даровала свободу. Не позволить, щоби дітей наших в школах мучили чужим словом, але буде требовати повного права для нашої рідної української мови в школах і урядах. Наша свідома жінка буде жадати такі соціальні реформи, які можуть забезпечити мир і благобут між нашим народом (З промови А. Волошина «Жіноче питання» на І-му жіночому конгресі в Ужгороді, «Свобода», 1934, № 21).

 Очолювана Волошином ХНП стала на якісно новий ступінь розвитку політичної організації: «Наша Християнська народна партія найліпша для всіх, бо вона по християнській програмі заступає робітників, селян і інших, словом, наша партія не може не хотіти добра для всіх класів народу й то не лиш матеріального, але й культурного» (Росоха С. «Сойм Карпатської України», 1949). Крім того, впливовою внутрішньою силою організації була інтелігенція, її більшість складали організатори й активні діячі крайової «Просвіти», а також члени колишньої РХ(З)П. Інтелігенції відводилася одна із провідних ролей у веденні перспективної політичної діяльності християнсько-народної організації. Щодо партійної політики, то вона базувалася на принципах соціальної та християнської справедливості. Ідеологічна направленість ХНП була спрямована до правоцентризму.

“Наш націоналізм є християнський, який дивиться на рід людський, як на велику родину дітей Божих, як на велику соціальну одиницю, в якій суть менші одиниці, одиниці націй, держав, країв, громад і родин. Наш націоналізм знає ширшу і вужчу координацію, знає дальшу і ближчу солідарність…

Наш націоналізм знає ступені любови, але не знає ненависти, не знає неґації любови. Наш націоналізм приписує держатися до засад справедливости і милосердя супроти кожного і не свого. Християнський націоналізм є також до якоїсь міри інтернаціональний, але, не знаючи класової ненависти, голосить вищу, теплішу зв’язаність між синами одної нації, як націоналізм класових партій. Християнський націоналізм требує оборони справедливих домагань одної нації проти другої, але не дозволяє насильства, надужиття сили, ненависти одної нації проти другої лиш за те, що і тота, може, слабша нація требує для себе свободи, своєї культури…” (А. Волошин, «Наш націоналізм», 1935).

Її лідери послідовно відстоювали ідеї політичної та економічної самостійності Підкарпатської Русі. Керівну роль вони відігравали і в надпартійному представницькому органі – ПР(У)ЦНР, куди входили представники проукраїнських політичних партій і організацій. Реорганізував і очолив Раду Волошин, через що її ще називали «Народовецька Волошинова Рада». У 1936 році її зусиллями підготовлено й випущено (українською і російською мовами) «Проект закона Центральної Руської народної ради про конституцію Автономної Підкарпатської Руси», якому так і не судилось стати законом. Необхідно погодитись із сучасними дослідниками, що «авторитет Волошина у цій Руській Народній Раді був дуже високий, бо він об’єднував навколо себе сили різних орієнтацій, оскільки Рада не мала реальної влади і була дуже неоднорідною, вона не відігравала тієї політичної ролі в житті закарпатців, яка на неї спершу покладалась». Із іменем Волошина пов’язано прийняття ПРЦНР низки маніфестів регіонального значення.

Щодо проблеми єдності крайової політичної еліти, то Волошин вважав реальним об’єднання різноорієнтованих представників лише за умов адекватного розуміння ситуації та пріоритетних аспектів розвитку суспільства. З іншого боку він відкидав можливість співпраці з тими політичними силами, які проводили антидержавну діяльність, або таку, що шкодила інтересам крайової.

1938 рік став роком кардинальних суспільно-політичних змін у Закарпатті. Партійний розвиток, у процесі якого викристалізувалися два партійні блоки, що дотри­мувалися українофільської та русофільської орієнтацій, теж перебував на порозі трансформації. Найбільший вплив на політичне життя краю мали у той час народні ради, зокрема Перша Руська (Українська) Центральна Народна Рада й Центральная Русская Народная Рада (русофільська), в середовищі котрих і координували дії представники регіональної політичної еліти. Проте, опинившись перед загрозою політичної анархії, зумовленої як кризою внутріполітичного життя в Чехословацькій Республіці, представники політичних сил регіону зуміли порозумітися в основних важелях тогочасної політики і знайшли компроміс щодо становлення автономних урядів А. Бродія, а згодом – А. Волошина.

Із цього часу в діяльності та поглядах карпато-українських лідерів головною стає ідея соборності всіх українських земель. Про це йшлося у меморандумі уряду Карпатської України (24.10.1938), співавтором якого є Волошин: «Карпатська Україна, – говориться в ньому, – складова частина території українського народу. Тому її населення усвідомлює свої обов’язки, що постають перед ним у даний момент не лише стосовно своєї країни, але також стосовно всього українства».

27 жовтня 1938 року Волошин опублікував у газеті «Нова свобода» звернення «До всіх українців по цілому світі! До всіх українських партій, організацій, груп, товариств в Галичині, Буковині, Бессарабії, Наддніпрянській Україні, Канаді, Сполучених Державах Америки і взагалі до українців, де б вони не проживали», яке підтвердило чітку українську орієнтацію його уряду: «Ми віримо, що великий 50 мільйоновий український народ підійме й надалі своє велике слово і не допустить, щоб наші віковічні вороги накладали на нас пута, знов садили нас в тюрми». Це звернення було розцінено українцями як заклик до допомоги, що й викликало народні демонстрації в Галичині на підтримку закарпатців і збільшило кількість нелегальних переходів через Карпати.

Розуміючи важливість стабілізації суспільно-політичного життя в краї, Волошин разом із своїми соратниками адекватно реагував на позицію різних політелітних груп. Так, на одному із перших засідань було прийнято рішення звернутися до населення краю з вимогою «найбільшої терпеливості в мовних і партійних боротьбах». Для запобігання вибуху політичної анархії А. Волошин вважав доцільним на певний час припинити діяльність політичних партій, що й було зроблено. На перший погляд, ідея Волошина щодо закриття політичних партій була не популярним кроком і йшла в розріз із загальноприйнятими в тогочасному демократичному суспільстві нормами. Однак з іншого боку, ліквідація політичних партій здійснювалася, у той момент, коли партійність втратила своє суспільно-організаційне значення і перетворилася на анархічного чинника. Загальнодержавні партії через свої егоїстичні інтереси не зуміли виробити здорові організаційні основи. Їхні партійні апарати довели неспроможність, а, можливо, й небажання принципово ставитися до вирішення суспільних проблем окремого регіону зокрема.

Перед владою важне і відповідальне завдання, закласти тривку основу під будову нашої держави і подбати, щоб кожний син нашого народу мав працю. Ми віримо, що при переорганізованому політично-економічному житті, наша країна виживить нас, бо є ще більше гористі краї, але за те економічно дуже добре прооперують… (Із промови А. Волошина на маніфестації в Ужгороді 27 жовтня 1938 р., «Нова свобода», 1938, № 108).

3 листопада 1938 року А. Волошин звернувся до населення з «Маніфестом уряду Карпатської України до всіх громадян Карпатської України з приводу рішення Віденського арбітражу…», згідно з яким частина Закарпаття відходила Угорщині: «Відірвання споконвічних наших городів Ужгороду й Мукачева від Карпатської України – це зранення нашої Батьківщини. Але в цій важкій хвилині пам’ятаймо те, що коштом тієї нашої ради здобуто українську державну самостійність. Це важкий удар, що стрінув нас, не захитає нашої волі сповнити те велике завдання, яке оце поставила перед нами історія». Волошин закликав своїх громадян: «Хай пропадуть всякі релігійні й класові спори, що їх до сьогодні викликували між нами вороги нашого народу. Єдність нашого народу, спокій і порядок стануть найпевнішою запорукою скорого розвитку народу. Історія признає правду тим, що вміють за неї постояти, тому постіймо й ми за свою правду. Для всіх наших дальних дій, які ми підприймемо у виконанні наших обов’язків, очікуємо твердого морального опертя населення Карпатської України і всього українського народу. Боже, нам допоможи сповнити наш відповідальний труд!» («Маніфест автономного уряду Карпатської України з приводу рішення Віденського арбітражу про перерозподіл території краю», 1938).

Політичні погляди Волошина проявилися і в інших документах, зокрема про офіційну назву території «Карпатська Україна», офіційну мову – українську та ін. Найвищу відповідальність за карпатський народ відчуваємо і в тексті «Маніфесту до українського народу Підкарпаття» (10.11.1938 р.).

Незважаючи на складності політичної діяльності, Волошин підготував «Проект організації Українського Університету в Карпатській Україні». Він є автором і таких творів як «Закон про заснування Українського Державного Університету в Хусті», «Меморандум в справі утворення на Підкарпатській Русі університету, а в першу чергу перенесення Українського Вільного Університету з Праги до Ужгороду» та ін.

Після створення єдиної продержавної партії УНО в Карпатській Україні серед лідерів та їх оточення особливої популярності набуває ідеологія українського націоналізму. Проте Волошин та його прихильники залишалися на більш поміркованих, а не радикальних позиціях. Український націоналізм УНО у 1939 році символізував авторитарний тип правління. Монополізація політичної влади здавалася найдосконалішим виходом із тієї ситуації, що склалася, хоча розбудова однонаціональної партійної проурядової організації сприймалася як ідеологія фюрерства (принаймні у партії). Така позиція носила відносно виправданий характер, а схиляння урядовців перед Німеччиною не було яскраво вираженим і випливало із зовнішньополітичної ситуації на європейському континенті. Деякі лідери партії (наприклад, Ф. Ревай) пішли найрадикальнішим шляхом унаслідок внутрішніх і зовнішніх кризових обставин. Таким чином вони намагалися призупинити політичний хаос у краї. А Волошин особливо не противився цьому. Тому цей шлях був обраний як прийнятний в тогочасних умовах і мав вирішити два основні завдання:

 – згуртувати і об’єднати всі національно-українські політичні й культурні сили та єдиним фронтом виступити на захист своїх завоювань;

‒ не давати можливості організувати потужну опозицію, яка б звела нанівець всі намагання українського об’єднання створити передумови побудови повної автономії Закарпаття.

Хто хоче, щоб чим скоріше воскресла свобода і на широких степах України, передовсім має стреміти до того, щоб воскресла сила тої ідеї та традиції, як й перед московським пануванням підносила моральну та національну культуру народа! Прискорити прихід тої духовної обнови народа маємо й ми поширюванням наших культурних здобутків. Долею народів керує Провидіння Боже; чим скорше прихилимо молитвами нашими до нас ласку Божу, тим скорше воскресне Україна! Лиш тоді й обновиться Мир Божий на степах нещасної України, яка колись була коморою Європи (А. Волошин, «Мир людям доброї волі!», «Нова свобода», 1939, 7 січня).

8 лютого 1939 року А. Волошин звернувся до всіх громадян Карпатської України щодо проведення виборів до Сойму (парламенту): «Тепер, коли мільйони й мільйони наших братів та інших народів примушені жити під чужим пануванням, Боже провидіння позволило нам, щоб ми, найменша частинка великого українського народу, на своїй прадідній землі самі собою управляли». Одночасно, будучи політиком-реалістом, він притримувався ідеї мирного співжиття закарпатських українців з чехами і словаками: «Ми є федеративною частиною Чехословацької республіки, – говорив він, – і тим самим інтереси нашої держави є тісно зв’язані з інтересами нашої сфедеризованої цілости. Найбільшим бажанням нашої Карпатської України з черги є, щоби така сама згода, взаємне зрозуміння та співпраця, до якої ми сьогодні в нашому краю між собою добилися, запанувала також між всіма сфедерованими державами республіки. Тільки тоді ми в такій атмосфері зрозуміння та взаємної допомоги будемо спільні, буде розвиватися і рости наша Карпатська Україна, а бажаємо, щоб розвивалися також і останні краї Чехо-Словацької республіки. Божа поміч та спільна любов всіх громадян допоможе нам і нашій республіці вийти напевно на твердий шлях щасливої будуччини» (Звернення «До всіх громадян Карпатської України», «Нова свобода», 1939, № 27).

Після повного успіху на виборах до Сойму Карпатської України [3] 12 лютого 1939 року Волошин виголосив звернення «Солодкий мій народе!»: «Твоя щира поведінка при виборах до першого Твойого сойму доказує Твою політичну зрілість, доказує, що Ти зумів у собі витворити не лиш велику національну свідомість, але й солідарність щирої любови один до одного, брата до брата, порозумів наші спільні інтереси… Особливо тішить мене те, що наша дорога була правильна і ми тою дорогою ідемо далі, щоб вибудувати культурну, господарську і політичну самостійність для блага нашого народу, у згоді з нашими слов’янськими братами чехами і словаками у спільній федерації». У зверненні «Громадяни Карпатської України», опублікованому 02.03.1939 р. в газеті «Нова свобода», Волошин закликав: «Довіряйте своїй владі та її представникам в державних та самоуправних урядах. Поможіть їм, щоби могли працювати добре та для Вас».

Але вершиною політичних поглядів і політичної кар’єри Волошина все ж стали дні проголошення незалежності Карпатської України та його робота над законодавчими документами, які й стали виразниками його політичної позиції. Це підтверджується і «Проголошенням Всеукраїнської Народної Ради до всього українського народу», прийнятим 10.02.1939 р.: «Народе Український… Кріпко віримо, що у новім великім бою нація Українська героїчно переможе і стане твердою стопою на тисячолітніх горах Золотоверхого, сонцем свободи осяяного, святого Києва».

Засідання Сойму проходили у той час, коли угорська армія вже вторглася на територію Карпатської України. Молода незалежна держава так і не розпочавши свою діяльність, припинила своє існування внаслідок окупації сусідньої держави. Однак, незважаючи на короткочасність свого існування, саме виникнення Карпатської України як держави ще раз продемонструвало перед усім світом, що на Закарпатті живуть українці, які бажають мати свою державність разом зі своїми братами з Великої України. Документи, які прийняв Сойм яскраво ілюструють державницьку позицію лідерів Карпатської України і, зокрема Волошина.

У час творення Карпатської України Волошин і його оточення підтримували контакти з проводом ОУН, однак попри часткове ігнорування й недовіру тим процесам, які відбувалися в регіоні, зв’язок не був тісним. Сам А. Волошин більше був прихильним до політики мельниківського проводу.

З погляду сьогодення можна аналізувати політичну життєдіяльність та суспільно-політичні погляди Волошина по-різному. Можна прослідкувати й певну трансформацію його прихильності до політичних режимів (від демократії до вимушеної, але тимчасової авторитарності). Однак спроба змалювання політичного портрету дає підстави говорити, що його постать є непересічною. Факти, які висвітлюють його політичні інтереси, погляди, дії вказують на характерні ознаки політичного лідера: політична толерантність, принциповість у пріоритетних питаннях, дипломатичність відносин, відвертість із політичними опонентами, політичне передбачення, послідовність і виваженість у прийнятті політичних рішень, патріотичне почуття, віра в людські цінності, відданість національним ідеалам та ін. Для Августина Волошина, який пройшов важкий політичний вишкіл від початку до кінця, згадані ознаки не були формальним обладунком, а реальною необхідністю, без якої неможливо досягнути великої політичної мети.

Примітки:

[1] Мараморош – історико-географічна територія, адміністративна одиниця (жупа, комітат) в північно-східній частині Угорського королівства. Українська назва – Мараморощина. Нині ця територія розділена між Закарпатською областю України та повітом Марамуреш Румунії.

[2] День–Den – незалежна щоденна (згодом тижневик) газета закарпатської еміграції, що виходила латиною в Нью-Йорку (США) упродовж 1921–1927 років

[3] Сойм Карпатської України – регіональний парламент, сформований на основі результатів виборів 12 лютого 1939 р. 15 березня того ж року проголосив незалежність Карпатської України, обрав президента і прийняв перші державотворчі закони.

Маріан ТОКАР (Ужгород)