Переглядів: 103 | 15.07.2017 - 13:01

З історії політичної думки Закарпаття: національно-державницька думка братів Бращайків

karpatska_ukrayina2_1Українська політична думка міжвоєнного Закарпаття формувалася і розвивалася в гострій боротьбі за національне виживання українців регіону. Попри те, що з початку ХХ століття закарпатці знаходилися в пригніченому політичному, соціально-економічному та культурно-освітньому становищі, інтеграція до демократичної системи Чехословаччини після Першої світової війни сприяла плюралізму суспільно-політичних думок, політико-ідеологічних суперечок і заклала основи громадянського суспільства в закарпатському регіональному соціумі.

Упродовж 1920 – 1930-х років суспільно-політична думка регіону формувалася в межах двох ідеологічно протилежних таборах – українофільському та русофільському. Однак лише перший з них здійснив еволюцію в напрямку чіткого обґрунтування національної ідентичності місцевих жителів регіону й врешті зумів, хоч і на короткий час, втілити в практичній площині свої політико-державницькі та культурно-національні ідеї. І незважаючи на суперечки двох політичних груп в українському таборі на Закарпатті наприкінці 1930-х років щодо шляхів і методів боротьби за політичну самостійність – поміркованого та радикального – проголошення незалежності Карпатської України було їх спільною метою, що врешті й сталося. Ця подія дала можливість вписати героїзм карпато-українців у періодизацію історії української державності в ХХ столітті, а носіїв національно-державницької позиції – у історію політичної думки України. Їх політичні погляди остаточно вплинули на подальшу еволюцію соборної політичної думки українців по обидва боки Карпат.

З цієї точки зору цікавими є суспільно-політичні погляди братів Михайла та Юлія Бращайків – громадсько-політичних і культурно-освітніх діячів Закарпаття з яскраво вираженою українською орієнтацією. Вони стали свідками складних суспільно-політичних подій у регіоні в першій половині ХХ століття, які залишили значний відбиток на їхній долі. Тоді процес національного самоусвідомлення місцевого населення Закарпаття вже набував високого рівня; воно пробудилося до державно-політичного життя і почало утверджувати, зважаючи на можливості, проукраїнську орієнтацію. Бращайки, які походили з родини греко-католицького церковного учителя, отримали хорошу освіту Клужському, Віденському, Будапештському університетах, ставши фахівцями-правниками, й активно залучилися до політичного розвитку Закарпаття у міжвоєнний період.

mbraМихайло Бращайко (1883–1963) – громадсько-політичний, культурно-освітній діяч, директо­р Руського театру, один із засновників «Просвіти» в Ужгороді (1920), заступник голови (1920–1923), голова (1923–1924) Руської хліборобської (земледільської) партії, заступник голови (1925–1938) Християнсько-народної партії, співредактор газет «Руська нива» (1920–1924), «Українське слово» (1932–1938), член Першої Руської (Української) Центральної Народної Ради та партії Українське національне об’єднання (1938–1939), депутат Сойму Карпатської України (1939). Один із авторів конституційного закону про незалежність, державний устрій, назву, мову, сим­воліку Карпато-Української держави. 15 березня1939 року на засіданні Сойму зачитав Маніфест, який прого­лосив незалежність Карпатської України.

Основні праці: «Чесько-руські взаємини» (1923), «Політична ситуація Підкарпатської Руси 25 років тому назад і тепер» (1928), «Мадярсько-руський словарь» (1928), «Тарас Шевченко» (1931), «Громадяни і громадянки!» (виступ д-ра М. Бращайка на Сеймі Карпатської України)» (1939).

Уже у 1918–1919 роках стає одним із найвпливовіших закарпатських політиків. Як авторитетну особу його обирали головою народних рад у Сигеті (грудень 1918 р.) і Хусті (січень 1919 р.). А невдовзі він очолював закарпатську делегацію під час переговорів із урядом ЗУНР в Станіславові про створення соборної Української держави. 21 січня 1919 року як авторитетного громадсько-політичного діяча його обрали головою Всезакарпатського конгресу в Хусті, на якому було прийнято рішення про возз’єднання краю з Україною.

Після поразки національно-визвольних змагань українців у 1918–1919 роках Бращайко притримувався прочехословацької державницької орієнтації, але залишився на проукраїнських національних позиціях. Багато в чому це вплинуло на те, що 8 травня 1919 року він був обраний пожиттєвим членом Центральної Руської Народної Ради – надпартійного дорадчого органу всіх українських патріотичних сил в Закарпатті. У 1921 році виконував обов’язки члена чехословацько-румунської демілітаризаційної комісії, яка вирішувала долю кордонів між двома державами. Упродовж міжвоєнного періоду Бращайко стояв на позиціях збереження державної і територіальної цілісності Чехословаччини, відстоюючи автономні права закарпатських українців.

Як активний політик, Бращайко брав участь у заснуванні Руської хліборобської (земледільської) партії (1920) – першої проукраїнської політичної сили в регіоні, редагував (1920–1924) її партійну газету «Руська нива», виступив активним співорганізатором Християнсько-народної партії, виконуючи обов’язки заступника голови політорганізації (1923–1938).

У 1920 році на зібранні інтелігенції в Ужгороді М. Бращайко виступив із такими словами: «Дорогі браття! Думаю, що ви знаєте, що значило бути русином за мадярських часів. Нічо! Були лише Верховинці, Гуцули, Земплинчани, Шаришчани…

А тепер такий порядок: перші – чехи, другі – мадяри, треті – жиди, потім слідують малі народи – румуни, німці, словаки. За ними йдуть цигани. А на кінець русини. Дивно? Але це є так. Може й тому, що ми смиренні русини.

Панове! Ви кров з нашої крови. Робіть так, щоб на нашій прадідній землі ми забрали те місце, що по Божому Закону нам належить!» (Штефан А. «За правду і волю: Спомини і дещо з історії Карпатської України». Книга перша, 1973).

27 лютого 1923 року в Ужгороді на звітно-виборчому конгресі РХ(З)П М. Бращайко став головою політичної організації, а в 1925 році – заступником голови правонаступної партії ХНП, яку очолював А. Волошин. Упродовж 1932–1938 років він редагував газету «Українське слово», активно залучаючись до захисту української мови в регіоні, був умілим журналістом, публіцистом, політичним оглядачем.

«До доброго ведення корабля потрібен не лише добрий керманич, але також добра залога. Ми на цім кораблі не лише найняті матроси і службовці, але також і його власниками. Він є нам цінною і дорогою власністю і саме тому хочемо й обіцяємо, що будемо служити так, як служить кожний господар сам собі, не обмежуючи себе лише на найконечніші приписані обов’язки. Лиш чесною, солідною працею можемо врятувати свій народ, а тим і самі себе» (Із виступу М. Бращайка в Хусті з нагоди іменування нового українського уряду на чолі з Волошином, «Нова свобода» від 4 грудня 1938 р.)

У добу існування автономної, а згодом самостійної Карпатської України М. Бращайко був призначений членом виконавчого комітету (проводу) політичної партії УНО (1939), обирався послом Сойму (депутатом парламенту) Карпатської України (12 лютого 1939). Політичні переконання й діяльність Бращайка можна резюмувати його словами з виступу на другому засіданні Сойму: «По тисячолітній неволі наша Земля стала вільною, незалежною та проголошує перед цілим світом, що вона була, є й хоче бути Українською. І коли б нашій молодій Державі не суджено було довго жити, то наш Край залишиться  вже назавжди Український, бо нема такої сили, яка могла б знищити душу, сильну волю нашого народу…» (Стерчо П. «Карпато-Українська держава: До історії визвольної боротьби карпатських українців у 1919–1939 роках», 1994).

Його політичні погляди лягли в основу перших державних законів Карпатської України, оскільки як знаному правнику йому довірили написати проект закону (частина І) про державний устрій (республіка), назву (Карпатська Україна), державну мову (українська), прапор (синьо-жовтий), герб (тризуб) і гімн («Ще не вмерла Україна…) Карпатської України, який був одноголосно прийнятий першим українським парламентом у Закарпатті 15 березня 1939 року, а також є автором аналітичної доповіді про стан судочинства в Закарпатській Україні.

Бращайко_ЮлійЮлій Бращайко (1875–1955) ‒ громадсько-політичний, культурно-освітній діяч, голова делегації від Закарпаття на Паризьку мирну конференцію (1918), редактор газети «Руська нива» (1920) та співредактор газети «Українське слово» (1932–1938), голова (1921–1923) Руської хліборобської (земледільської) партії, член управи Християнсько-народної партії, один із засновників і голова «Просвіти» в Ужгороді (1920–1939), міністр фінансів і комунікацій (1939), депутат Сойму Карпатської України (1939).

Основні праці: «Що видів я на Закарпаттю від року 1918 до року 1946» (1946), «Меморандум тов. «Просвіта» в Ужгороді о язиковом спорі (1931, співавт. Ю. Ревай), «Хто розбиває народ?» (1938), «Просвітяни, прихильники та весь український-руський добрий народе Підкарпатської Русі!» (1938).

У листопаді 1918 року Ю. Бращайко засудив діяльність Ужгородської народної ради за її проугорську позицію, виступив проти угорського закону № 10 «Руська Крайна» (грудень 1918 р.), який обмежував автономні права закарпатських українців. З того часу беззмінно стояв на проукраїнських позиціях. Одночасно він став ініціатором створення Хустської народної ради (17 листопада 1918 р.), яка виступала за возз’єднання з Україною, і членом Центральної Руської Народної Ради.

«Я говорю не лиш в своїм імені, але говорю і із повірення хустської руської-української Народної Ради. Заявив я також, що не приймаю 1000-чилітню традицію, бо вона нас денаціоналізувала… Наш нарід вже занимався цим питанням і вирішив, що хоче прилучитися до своїх братів за Карпатами, до Великої України, і хоче відірватися від Мадярщини на віки» (Ю. Бращайко, «Що видів я на Закарпаттю…», 1946).

Ю. Бращайко був одним із ініціаторів проведення Всезакарпатського конгресу, на якому 21 січня 1919 року була схвалена резолюція про возз’єднання краю з УНР. Згодом його обрали головою делегації від Закарпаття на Паризьку мирну конференцію. Бращайко входив до складу п’ятичленної «Тимчасової автономної директорії» (1919–1920), де відповідав за розвиток торгівлі. У міжвоєнний період він працював адвокатом в Ужгороді, відкривши власну канцелярію (1920–1938). У 1920 році став одним із засновників, а згодом – секретарем Руської хліборобської (земледільської) партії. Два роки виконував обов’язки голови, а потім ці функції передав брату – М. Бращайку.

Ю. Бращайко був першим редактором партійної періодичної новинки «Руська нива». Згодом ці функції виконував і його брат. На шпальтах цієї новинки друкувалися заклики до місцевого населення організовуватися в спільні осередки, проводилася роз’яснювальна робота перед виборами різних рівнів, вказувалися завдання та цілі політичної організації тощо. В одному з номерів «Руської Ниви» від 20 серпня 1925 року був розміщений «Заклик», який належить перу Ю. Бращайка: «Народе руській! Не забудь, что великі часи переживаєме, что теперь кладеме основу (фундамент) нашой будучности. Не вибери до сей важной и тяжкой роботи, безсовістних фушеров, але честних, совістних, перворядних майстров. Ми живеме у свободной, демократичной республиці, де вся воля и сила находиться в руках народа. Не лишим сесю волю и силу пусто лежати, уживайме их, возьмим з них хосен для свого власного добра. Організуймеся, ступайме до своей хліборобськой партіи, постойме коло свого діла, боріться сміло за свою правду, и тогди скоро настане інший, ліпший і счастливійший світ!».

Тоді ж проявилася його просвітницька потуга. 9 травня 1920 року на установчих зборах товариства «Просвіта» його обрали головою. На цій посаді беззмінно перебував до середини березня 1939 року. І хоча головна мета діяльності товариства полягала в культурно-економічному «піднесенні підкарпатсько-руського народу, передусім виховання його в моральнім і патріотичнім дусі», воно зуміло залучити до своїх лав найкращих представників інтелігенції краю, у тому числі й духовної, й надалі більш згуртовано брати участь у політичному житті регіону.

Ю. Бращайко хоч і не написав багато праць, однак його промови, меморандуми й сумлінне відстоювання чіткої проукраїнської позиції залишили добрий слід в суспільно-політичній думці Закарпаття міжвоєнного періоду. Лише за період кінця 1938 – першої половини 1939 року ним було підготовлено близько сотні документів та меморандумів, хоча нова окупаційна угорська влада їх проігнорувала («Проект закона про територію Підкарпаття», «Проект закона про автономію», «законопроект про адміністрацію Підкарпаття», «Меморандум про українську мову» та ін.).

У своїй праці-спогадах «Що видів я на Закарпаттю…» Ю. Бращайко писав, що «на Закарпаттю перед приходом мадярів жили українці, котрі мали своє князівство…», а після Першої світової війни була можливість відбудувати Українську державу. Свої політичні погляди формував на доленосному державотворчому призначенні русинів-українців господарювати на своїй землі. Будучи прихильником поміркованої політики й толерантного співжиття представників різних національностей в регіоні, Юлій Бращайко (як і його брат Михайло) входили до близького оточення А. Волошина.

Ще з його слів: «Французька революція принесла ідеї: свободу, рівність і братерство для одиниці, світова війна всю ідею розширила на народи і сяк розцвіла ся одна із найкращих ідей: ідея самоозначення народів, а то – і для найменших народів…» (Ю. Бращайко, «Що видів я на Закарпаттю…», 1946).

Від імені Християнсько-народної партії Ю. Бращайко висловлював і позицію щодо захисту карпато-українських інтересів та демократичних цінностей перед амбіційними політичними елітами європейських держав: «Наші чехословацькі закони дозволили нам повним правом організуватися політично яко народу, ніхто того нам нині не забороняє, у час, коли перед тим – за мадярського режиму – про то не могло бути ані бесіди, так що взагалі наш руський нарід за цілих 1000 літ не мав ніякого і найменшого політичного життя… Ми Вашого опікунства та Вашої курателії (кураторства) не потребуємо…» (із виступу в 1927 році, «Що видів я на Закарпаттю…», 1946).

У суспільно-політичних поглядах закарпатських громадсько-політичних лідерів досить часто актуалізувалися ідеї самовизначення та самоідентифікації місцевого населення крізь призму дотримання норм міжнародного права та пропаганди демократичних міждержавних відносин. Коли у першій половині 1930-х років почали проявлятися імперські амбіції Німеччини, Італії, інших сателітних держав, за повного потурання останнім з боку держав-гарантодавців територіальної цілісності Чехословаччини, Ю. Бращайко різко реагував: «Як то собі представляли пани Макдональд, Муссоліні і Гітлер, що ми то спокійно будеме терпіти, щоб з нашого живого тіла викроювали части і давали презенти другим державам?! Що думали тоті пани, що ми Русини-Українці Подкарпатской Руси будемо терпіти, щоби нас з одного дня на другий передали ту або там, як фігурки в шахах. Вже сама думка на таке поступування противиться праву самоозначення всіх народів, і найменших… Прото протестуємо против всяких проб ревізій мирів і зовнішних границь саме в інтересі миру і демократії…» (із виступу в 1933 році, «Що видів я на Закарпаттю…», 1946).

У час найбільшого піднесення боротьби за автономію регіону (1938) Бращайко закликав громадян до відповідальної і жертовної праці на державотворчій ниві: «Пам’ятайте, що наша самостійна Карпатська Русь потребує для свого перебудування великих засобів. Ці засоби лиш ви можете дати. Тому виконуйте всі приписи своєї народної влади.

Всі жертви матеріальні та духовні, які від вас буде жадати наша народна влада, всі мусять бути принесені. Ті ваші жертви потрібні для нашої влади тому, щоб вона могла здійснити всі ваші права і задовольнити всі вимоги вашого розвитку» (Бращайко Ю. «Просвітяни, прихильники та весь український-руський добрий народе Підкарпатської Русі!» («Нова свобода», 1938, №98).

Ще декілька слів: «Велика наша радість, що від тепер всі діла нашої української Карпатської Русі перебрали ми всі до своїх рук. Тішимося! Маємо всі права тішитися! Але в цю саму хвилину і зараз же розпочинаймо нашу народну, національну, будівничу працю. Ця праця мусить бути тисячі разів більша, як наша законна радість… Будемо лиш те мати, що самі запрацюємо…» (Ю. Бращайко, «Просвітяни, прихильники та весь український-руський добрий народе Підкарпатської Русі!», «Нова свобода», 1938, №98).

Після Віденського арбітражу (2 листопада 1938 р.), в ході якого південна частина Закарпаття відійшла до Угорщини, Ю. Бращайко та всі урядовці переїхали до Хуста – нової столиці Карпатської України (вибір урядового центру був запропонований А. Волошину особисто Бращайком). За розпорядженням Міністерства закордонних справ Чехословацької республіки він був призначений членом чехословацько-угорської комісії, яка займалася питанням уточнення кордонів між двома державами. У часи існування Карпатської України увійшов до складу УНО, обирався депутатом Сойму Карпатської України. На початку 1939 року був міністром фінансів і комунікації в уряді. На початку угорської окупації очолив делегацію до Будапешта, намагаючись добитися поступок для українців Закарпаття. Перебував у угорській і радянській в’язницях.

Брати Бращайки – це яскравий приклад сповідування професійності, морально-етичних принципів, політичної вірності й громадянської відповідальності. Як соратники президента Карпатської України А. Волошина, вони залишили по собі добру згадку проукраїнського громадянства Закарпаття. Наслідувати їх бодай частково сучасним політикам, критиканам і крикунам різних національно-культурних та політико-ідеологічних таборів.

Маріан ТОКАР (Ужгород)