Переглядів: 245 | 02.08.2017 - 09:13

З історії політичної думки Закарпаття: радикальний націоналізм Степана Росохи та Івана Рогача

Політичні погляди провідних діячів Карпатської України представляла й група молодих радикалів-націоналістів. До них відносять Степана Росоху, Івана Рогача та ін., які виховувалися на традиціях українського націоналізму й виступали опонентами поміркованим представникам старшого покоління регіонального політикуму (А.Волошин, брати Бращайки та ін.).

Росоха-СтепанСтепан Росоха (1908 – 1986) – громадсько-політичний та культурно-освітній діяч, один із лідерів студентського та націоналістичного руху закарпатців, голова пропагандистського сектору екзекутиви ОУН на Закарпатті (1932–1939), культурно-освітній референт «Карпатської Січі» (1938–1939), депутат і заступник голови Сойму Карпатської України (1939), журналіст, видавець і редактор журналів «Відродження» (1926–1930) та «Пробоєм» (1934–1940). Його перу належать найвідоміші публікації про національну боротьбу молодої української держави.

Основні праці: «Народження держави» (1939), збірник «Карпатська Україна в боротьбі» (1939), «The First Diet of Carpatho-Ukraine» (1939), «Августин Волошин і Карпатська Україна» (1940), «Августин Волошин як педагог і вчитель» (1948), «Сойм Карпатської України» (1949), «Карпатська Січ» (1953) та ін.

Виходець із Закарпаття, Степан Росоха був випускником Берегівської гімназії, яка упродовж 1920–30-х років виховала нове покоління українських патріотів, виплекала в них любов до рідної землі та ненависть до її ворогів. Подальше навчання в Карловому та Українському вільному університетах, де сформувалося національно свідоме товариство серед закарпатської молоді, поглибило націоналістичні погляди, які невдовзі прийшлося на практиці відстоювати під час творення незалежної Карпатської України не тільки у боротьбі із зовнішніми та внутрішніми ворогами українства, а й у полеміці з поміркованою групою карпато-українських творців щодо шляхів розбудови української держави. Сам Степан Росоха щодо непорозумінь із поміркованими місцевими політиками згодом говорив, що «не раз дуже критично висловлювався на їх адресу та інших провідників… бо ж в наших «революційних» поняттях вони були «опортуністами», а тільки ми «правдивими» націоналістами. Без сумніву, що такі поняття в нас родились під впливом ОУН, до якої належали провідні одиниці закарпатської молоді» (Росоха С. «Сойм Карпатської України», 1949).

Ще будучи студентом, С. Росоха виділявся серед ровесників громадською й полі­тичною активністю, організаторськими здібностями, власною оцінкою подій, що відбувалися в світі, гострою національною позицією. Він став ініціатором створення таких громадських об’єднань української молоді як «Союз підкарпатських студентів» (1933–1937), «Союз греко-католицької молоді в Празі» (1931–1934), як член «Просвіти» ініціював діяльність філії товариства у Празі. У 1931–1938 роках керував редакцією студентського громадсько-політичного журналу «Пробоєм», яке в 1939–1940 роках виходило як орган ОУН. У цей час він захопився теорією українського націоналізму й розпочав активну пропаганду ідеології серед молоді. У 1932 році С. Росоха став головою легальної Екзекутиви ОУН в Закарпатті.

«Гасло: чия молодь – того майбутнє, найкраще потвердилося тут в українськім русі, де вона була головним чинником і рушієм. Це було нове покоління, що вже в 1929 році на 1. Зїзді української народовецької молоді в Ужгороді проломило лід закостенілого «русинства» й одверто стало на платформу українства. Але молодь цим не задовольняється, вона приймає в основу свого життя і чинності принципи новітнього Українського Націоналізму» (С. Росоха, «Народження держави», 1939).

Хороші організаційні здібності висунули Степана Росоху на провідні ролі в молодіжному русі закарпатських українців. Особливу активність він проявив під час підготовки та проведення з’їздів молоді, маніфестацій тощо. У 1934 році С. Росоха був головою Другого з’їзду української молоді Закарпаття в Мукачеві, а в 1936 році головував на Першому з’їзді українських студентів в Ужгороді. На просвітянському з’їзді в Рахові, який відбувся 13 серпня 1938 року, з його ініціативи вперше за часи чехословацького режиму делегати співали пісню «Ще не вмерла Україна…» як національний гімн.

У часи становлення автономії краю Росоха повністю віддався політичній діяльності, яку спрямовував на утвердження українських національних ідей. У 1938 р. він став членом Першої Руської (Української) Центральної Народної Ради. Упродовж 1938–1944 років працював головним редактором часопису «Наступ». Із метою створення дієздатних органів автономної влади та захисту державотворчих здобутків Росоха став одним із ініціаторів заснування у 1938 р. напіввійськової організації «Українська національна оборона», в якій виконував обов’язки секретаря. Був культурно-освітнім референтом пропаганди при Головній Команді Організації Народної Оборони «Карпатська Січ». На з’їзді Карпатської Січі в Хусті він виступив із роз’ясненням ідеології та головних завдань організації («Січ іде. День народної оборони», «Нова свобода», 6.12.1938).

Під час проведення підготовчої роботи щодо створення партії Українське національне об’єднання (УНО) Росоха активно залучав молодь до співпраці, виступав за жорсткішу позицію в національному питанні тощо. Своє улюблене політичне кредо – «Україна для українців!» пояснював патріотизмом, прихильністю до націоналістичної ідеології та відданістю в боротьбі за Батьківщину. Його дещо жорстка позиція щодо до політики чеської влади й угорського уряду по різному сприймалася місцевими політичними діячами. Особливо на межі конфлікту Росоха та молоді радикали були з поміркованими прибічниками Волошина. Незважаючи на це, становлення української влади в Закарпатті Росоха називав історичною подією: «сьогоднішній день є справді історичним, бо він дав нам свою українську владу. Це є вже сповнення першого кроку до наших далекосяглих мрій. Нехай собі мадяри не думають, що тут своїми терористичними бандами зроблять заворушення, бо на сторожі наших границь стоїть наше військо… На нашу етнічну Землю ступлять мадяри лише через наші трупи…» (Гренджа-Донський В. «Народня українська влада Підкарпаття…», «Нова свобода», 28 жовтня 1938).

Проте така позиція не завадила його авторитетові й поміж політиків старшого покоління. Росоха був членом виконавчого комітету партії УНО, а в лютому 1939 р. був обраний депутатом Сойму Карпатської України й виконував обов’язки зв’язкового Карпатської Січі з урядом Карпато-Української держави. У день проведення Сойму Карпатської України (15.03.1939) Росоха був обраний членом Президії і заступником голови вищого законодавчого органу держави.

image«УНО прийняло в основу свого буття тільки ті найсвятіші засади та ідеї українського націоналізму, які нуртують в Українській Нації вже від самих початків її існування і які єдині зберігають її від морально-духовного й фізичного знищення займанщини і які єдині ставлять та гартують її в дальшій боротьбі проти відвічних її зовнішніх ворогів-окупантів за свою свободу і за свій всебічний розвиток і розріст у духовій і біологічній площинах» (С. Росоха, «Сойм Карпатської України», 1949).

10Свої погляди Степан Росоха акумулював у збірці, яку редагував уже в еміграції. Це збірник спогадів учасників оборони молодої української держави «Карпатська Україна в боротьбі», виданий у Відні. Пізніше у Празі він був заарештований фашистським гестапо і ув’язнений. Згодом він виїхав до Канади, де розгорнув широку кампанію збереження славних традицій Карпатської України і Карпатської Січі. Він стояв біля колиски різних українсько-національних організацій, які були покликані згуртувати карпато-українську еміграцію. С. Росоха був членом еміграційного відділу Українського національного об’єднання, головою Провінційної Екзекутиви УНО на Східну Європу, одним із засновників і керівників Братства Карпатських Січовиків, директором видавництва «Новий шлях». Упродовж 1960–1986 років видавав газету «Вільне слово».

«Зродилась незалежність Карпатської України, серед граду куль і гранатів, з крови її найкращих синів, що пам’ятали: краще згинути, як соромно піддатися… І хоч мадяри 15 раз більшою силою перемогли січове військо Карпатської України і хоч хвилево Карпатська Україна окупована мадярами, але в українськім народі живе Дух Самостійності і Воля до власного життя на своїй українській землі. Той дух і та воля кріпшають з дня на день, доки знову не замає на землях українських Карпат синьо-жовтий прапор, прапор Самостійности! Але то вже буде і прапор Соборності Українського Народу, прапор Вільної Самостійної Соборної України» (С. Росоха, «Народження держави», 1939).

До останнього дня свого життя Степан Росоха залишився вірним ідеалам української національної державності, які він виборював у часи Карпатської України.

Рогач_ІванСоратником С. Росохи був Іван Рогач (1913 – 1942) ‒ громадсько-політичний діяч, заступник голови Організації Народної Оборони «Карпатська Січ», член Головної Команди і військовий писар «Карпатської Січі» (1938–1939), секретар президента Карпатської України А. Волошина (1939), член проводу ОУН, журналіст, редактор.

Основні праці: «Хочемо з’єднання сили народу» (1938), «Під прапором незалежности» (1939).

Ще навчаючись у Львові, він вступив до лав ОУН. Націоналістичні ідеї сприймалися молоддю як заклик до негайної боротьби й досить складно сприймалися більшістю поміркованих політиків Закарпаття. Рогач був переконаний, що тільки обраний ними шлях боротьби приведе до перемоги й захистить самостійницькі здобутки Карпатської України. Ідеї українського націоналізму в діях групи радикалів і безпосередньо Рогача були просякнуті романтизмом.

Після окупації території Закарпаття угорцями та репресій, які влада проводила проти січовиків та елітних груп Карпатської України, Рогач входив до делегації, яка на чолі з керівником екзекутиви ОУН на Закарпатті (1932–1938) Ю. Химинцем намагалася у Відні за допомогою українських організацій у діаспорі створити сприятливі умови для мігрантів із Карпатської України. Рогач вірив у ідею становлення незалежності навіть тоді, коли 20.02.1942 р. українських патріотів розстрілювали у Бабиному Яру. Саме через це Юліан Химинець іменував Рогача «символом великої відваги, самопосвяти і геройства» (Химинець Ю. «Тернистий шлях до України», 1996).

Його політичні погляди виражалися у важливості проведення широкомасштабної націоналістичної пропаганди серед місцевого населення. Будучи твердо переконаним у правильності засад націоналізму, Рогач був противником інших ідеологічних напрямів і критикуючи особливо комунізм з його інтернаціональною основою. Він був співзасновником «Товариства боротьби з комунізмом» (1939) і співавтором статутних та програмових положень організації. Як секретар партії УНО прилучився до того, щоб за основу програмових цілей були взяті ідеї українського націоналізму. Його переконання стали в нагоді під час виборчої кампанії до Сойму Карпатської України, коли він із соратниками присвятив себе пропагандистській діяльності «Летючої Естради» – подорожуючій групі активістів, яка їздила територією регіону з роз’яснювальною громадсько-політичною роботою серед місцевого населення.

Націоналістичні погляди й радикалізм Рогача сприяли його активності під час створення восени 1938 р. військово-патріотичної Організації народної самооборони «Карпатська Січ» (ОНОКС). На з’їзді Карпатської Січі в Хусті він проголосив декларацію й закликав до присяги на вірність ідеалам Карпатської України («Січ іде. День народної оборони», «Нова свобода», 6 грудня 1938).

Попри те, що Рогач був особистим секретарем політичного лідера українців Закарпаття Волошина, націоналістичні погляди на перебіг подій не покидали радикального нашарування. Конфлікти та непорозуміння, що існували в українському таборі між молодими радикалами-націоналістами, які вимагали кардинальних змін щодо чехів, із метою прискорити проголошення самостійності, і старшим поколінням більш поміркованими і досвідченими А. Волошином, Ю. Реваєм, братами Бращайками, які намагалися за будь-яку ціну зберегти автономні права досягли апогею перед загрозою окупаційного вторгнення угорських військ на територію Закарпаття. Молоді радикали вбачали надію у сильних збройних силах, а зброї не було. Цей факт і змусив їх взяти її силою, що призвело до кровопролиття напередодні проголошення незалежності Карпатської України.

«Закарпаття гідно сповнило свою місію на шляху визвольних змагань цілої української нації, і за це йому належить почесне місце в майбутній Соборній Українській Державі. Карпатська Україна, проголошуючи незалежність, увійшла в цілість всеукраїнських визвольних змагань. Мадярська окупація ніколи не зможе затерти цих фактів і прав українського народу до цієї землі» (І. Рогач, «Під прапором незалежності», 1939).

Так чи інакше, але саме групу молодих радикалів-націоналістів звинувачували у спробі збройного заколоту в Хусті, а противники українського руху називали їх навіть «античехословацькими екстремістами»: «По суті, дедалі посилювався внутрішній конфлікт між, з одного боку, старими українофілами – Волошин і брати Бращайки, – а з другого боку молодими анти чехословацькими екстремістами – державні секретарі С. Росоха та Іван Рогач. Останніх підтримувала Січ, у якій на той час заправляли непримиренні українські націоналісти…» (Магочій П.Р. «Формування національної самосвідомості: Підкарпатська Русь (1848 – 1948)», 1994).

Попри суперечності молоді зі старшим поколінням регіональної еліти, у статті «Під прапором незалежности», опублікованій у книзі «Карпатська Україна в боротьбі» Рогач визнавав, що досягнення головної цілі – це становлення української незалежності. Він писав, що «дійшла Карпатська Україна в своєму історично-політичному розвитку до кульмінаційної точки – до проголошення державної незалежности. Перший законодатний вибраний народом сойм проголосив незалежність Карпатської України, а рівночасно пролита кров українських січовиків освятила державну самостійність Карпатської України» (Рогач І. «Під прапором незалежності», 1939).

Рогач не припускав думки, що в Закарпатті проживає якийсь «окремішній» народ, що немає нічого спільного з українцями по той бік Карпат. Його слова адресувалися противникам українства в регіоні, а значення українського державотворення слугувало безапеляційним доказом: «Цим прислужилася Карпатська Україна багато до зактуалізування всеукраїнської проблеми, бо показала наявно, що українці хоч би їх було навіть і півміліона, не шукають іншої розв’язки для себе, а волять єдино достойну для культурного народу: жити власним державним життям. Карпатська Україна цим актом, кривавою боротьбою проголосила свою державність і засвідчила, що й найменша частина українців знає, до чого стремить, й готова боротися за свою державність» (Рогач І. «Під прапором незалежності», 1939).

Рогач не локалізував значення незалежності виключно для закарпатців, а вважав це кроком до реалізації політико-державних амбіцій усієї української нації. З глибоким сумом він сприймав трагічні події останніх днів життя Карпато-Української держави: «Була це найтрагічніша хвилина в історії Карпатської України, але заразом і найбільш достойна… Маленька Карпатська Україна порішила не здаватись добровільно двадцять разів більшій Мадярщині» (Рогач І. «Під прапором незалежності», 1939).

Ця праця Івана Рогача стала його писемним внеском у правдиве висвітлення історії Карпатської України та й політичної думки національно-визвольних змагань закарпатців загалом.

І хоча націоналістичні ідеї патріотичної молоді Закарпаття не змогли завоювати авторитету й не знайшли сталої підтримки серед закарпатців, на що були об’єктивні причини, пов’язані з окупацією регіону угорськими військами, українська національна ідея отримала поживну площу для реалізації державницького проекту – Карпатська Україна.

Маріан ТОКАР (Ужгород)