Переглядів: 66 | 17.11.2018 - 11:25

Суспільно-історичні та соціально-управлінські витоки громадських організацій Закарпатської області на початку сучасного українського державотворення

LevkoГромадські організації на зорі незалежності України відіграли акумулюючу роль для визрівання масового «протестного руху» проти тоталітарно-авторитарних методів державного управління й остаточно розірвав пута СРСР і формував нову демократичну свідомість громадян. Їхній соціально-управлінський капітал став основою державно-управлінських змін на зорі незалежності України.

Друга половина 1980-х років, відома в історії СРСР як доба перебудови, стала часом появи й активного розвитку цілої низки різноманітних груп, організацій, об’єднань, асоціацій, які почали виникати з народної ініціативи, без формальної згоди тогочасних партійних і державних органів. Виходячи з тогочасних умов суспільно-політичного життя країни, змісту тотально контрольованої політичної системи, вони, як правило, не мали можливості отримати легітимізацію в органах державної влади, а отже й бути офіційно зареєстрованими. Через такі обставини об’єднання стали називатися «неформальними» організаціями, що відразу визначало й їхній відповідний статус.

Передумовами, які сприяли формуванню таких неформальних організацій, став широкий спектр загальносуспільних інтересів та потреб. Вони були викликані суспільним дозріванням щодо трансформації суспільно-політичного життя, змінами світоглядного й ментального аспектів буття українського народу. Тому специфіка діяльності різного роду об’єднань сприяла пробудженню широких верств населення й готовності до різнопланової протидії владним інститутам.

У часи лібералізації комуно-радянського режиму, яка відбувалася під гаслом політики лідера СРСР Михайла Горбачова «За перебудову», розпочався процес перегляду покарань, що їх зазнали політичні в’язні, українські патріоти. У 1988 році члени колишньої правозахисної організації Української Гельсінської Групи (УГГ) сформували Українську Гельсінську Спілку (УГС). Саме ця організація, ядром якої були дисиденти, стала однією з активних учасників демократичних перетворень та національно-визвольних процесів в Україні.

За своїм характером їх дисидентська діяльність до цього часу носила чітко окреслений характер індивідуального протесту проти гігантської державної машини, уособлюваної партійно-радянським апаратом. У кожного з її противників були свої мотиви та причини для виявлення незгоди з існуючим політичним режимом і відкритого протистояння йому. Переважна більшість представників руху дисидентів належала до інтелігенції – своєрідної соціальної групи, яка в силу своїх суспільних функцій особливо гостро відчувала вади тоталітарної системи, радянський суспільно-громадський та культурно-освітній тиск, повсякчасне порушення прав та свобод особистості.

Для абсолютної більшості громадян, які пройшли всі етапи своєї соціалізації в умовах «закритого» суспільства, постійної ксенофобної пропаганди проти різноманітних «ворогів» – внутрішніх і зовнішніх, надмірного бажання каральних органів «підтримати порядок», а також практики показових розправ з виявами інакомислення, будь-яка суспільнозначима незгода була повністю заборонена й найменший привід її жорстко контролювався і придушувався.

Дисидентський рух, який так і не вдалося повністю нейтралізувати комуністичній системі, став свідченням того, що незаангажовані, переважно політичним режимом, українці поступово приходили до усвідомлення необхідності кардинальних суспільних змін. Цей процес став своєрідним попередником наступного етапу демократизації, запорукою збереження ідеї відновлення державної самостійності України. У період «застою», крім іншого, значної девальвації зазнала офіційна ідеологія – марксизм-ленінізм, що відігравав роль і основної підпори домінування комуністичної партії в усіх сферах життя суспільства. Вона остаточно втратила вплив на розвиток суспільних процесів. На це активно реагували громадяни, хоча й переважно не висловлюючись офіційно, відкрито, а більше в своєму середовищі. У таких умовах мобілізація мас на базі офіційної ідеології ставала помітною проблемою для влади.

Дослідження соціального складу соціумного простору інакодумців показало абсолютне переважання представників творчої інтелігенції, значною була також і частка технічної інтелігенції, траплялись вихідці з робітничого класу, пенсіонери, священнослужителі. Характерним моментом є те, що досить рідкісним явищем було залучення до участі у дисидентському русі представників селянства.

Географічно дисидентський рух зосереджувався у всіх регіонах України. Значна частина проявів спротиву комунізму була пов’язана із Західною Україною, до якої й притягувався закарпатський дисидентський простір. Окремі його представники перебували в постійних зв’язках з галицькою інтелігенцією, що давало можливість володіти актуальною інформацією, скеровувати організаційну діяльність у Закарпатті в контексті загальноукраїнського русла.

Ще у 1960-х роках до дисидентського руху залучився один із лідерів новітнього відродження громадсько-політичної думки регіону відомий український письменник Петро Скунць, котрий популяризував працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», підтримував контакти з іншими діячами опору. Значних гонінь та переслідувань зазнали діячі-дисиденти, до яких можемо віднести Івана Чендея, Юрія Бадзя, Павла Кампова, Олександра Ороса, Івана Коршинського, Омеляна Росула, Юрія Цьому, Івана Станіслава, Василя і Галину Берец, Василя Кушнаря, Юрія Чорі, Івана Мирона, Василя і Андрія Скрипків, Віктора, Івана і Миколу Попадичів, Олексу і Марію Павлюків, Михайла Коперльоса, Юрія Бердаря, Миколу Бондаря, Йосипа Терелю та багатьох інших. Багато хто з них поплатився за вільнодумство, відкриту критику пануючої тоді ідеології, пропонував альтернативні шляхи суспільно-політичного розвитку, поширював підпільну й офіційно заборонену літературу, відмовлявся співпрацювати з каральними чи партійними органами або ж просто «занадто» відстоював українську національну ідею.

Незважаючи на офіційну заборону діяльності Греко-католицької церкви священнослужителі, котрі не визнавали ліквідації унії, продовжували підпільно проводити душпастирську роботу. За незалежними оцінками, тільки в 1970-х роках в Закарпатті проживали понад сотні священиків, які підтримували зв’язок з греко-католицькими осередками за кордоном. Серед них Є. Попович, Ю. Желтвай, О. Марина, С. Гафич, І. Карпинець, М. Левкулич, А. Мондик, В. Микуляк і багато інших.

Тому визрівання «протестного духу» в Закарпатській області носило не випадковий характер, а було продиктоване загальноукраїнським бажанням суспільних змін. Виходячи з того, що закарпатський неформальний рух зароджувався в обмеженому колі інтелігенції та духовенства, передусім греко-католицького віросповідання, можна припустити, що його замкнутість була пов’язана з жорсткими умовами діяльності контролюючих державних і партійних органів у прикордонному закарпатському регіоні. Архівні документи фонду Закарпатського обкому Компартії України чітко ілюструють процес протистояння тогочасної партійної номенклатури із неформальними організаціями, що проявився на зламі 1980 – 1990-х років.

Незважаючи на це, ті групи чи організації, які почали свою роботу в Закарпатській області, досить швидко акумулювали навколо себе місцеве населення, і як наслідок цього, стали стрижнем у боротьбі за подальше українське державотворення й формування основних принципів громадянського суспільства.

З моменту виникнення першим масовим громадським організаціям були притаманні такі характерні риси та особливості, як стихійний процес створення, розбудова структур «знизу» під впливом народної ініціативи, об’єднання громадян на основі спільних інтересів та особистих стосунків, відсутність на початковому етапі чіткої тактичної програми у досягненні статутних завдань. Новим у діяльності громадських організацій було обрання, а не призначення лідера організації, визнання його авторитету та компетентності у відповідному напрямку, демократичний підбір колективних органів управління, консолідація членів та прихильників на основі демократичних засад, публічність діяльності. У цей час влада не впливала на підтримку населенням спільнот і не контролювала весь процес створення та діяльності неформальних організацій.

Під кінець 1980-х років неформальний рух у СРСР стає масовим. Величезний пласт масовості неформального руху був задіяний і в Україні. За даними вітчизняних учених, уже в червні 1989 року тут діяло понад 47 тисяч неформальних самодіяльних об’єднань. За своїм статусом найактивнішою та суспільно значимою частиною спектра неформального руху в українській республіці були суспільно-політичні, культурно-історичні та екологічні громадські формування, які становили понад п’яту частину неформальних організацій. Ця передумова була викликана поверненням суспільства до історичних традицій, винесенням на порядок денний як важливих суспільних питань тогочасності, так і національно-культурних цінностей та ідеалів. Саме пробудження національної свідомості через утвердження ідей гуманізму та демократизму, висунення альтернативних офіційним власних лідерів, проектів і програм дали змогу об’єднанням громадян відіграти значну роль у процесі національного відродження України. Громадські організації вочевидь віддзеркалювали у своїй діяльності інтереси та прагнення значної частини населення України до перебудовчих, трансформаційних процесів, які б так чи інакше вирвалися на поверхню й спричинилися б до формування зовсім інших, модерних суспільно-політичних відносин на традиційно українських підвалинах світобачення.

Коли в Україні наприкінці 1980-х років розпочалася масова хвиля боротьби громадян за самостійність і самовираження нації, в різних регіонах, де це було можливо, створювалися підпільні групи, товариства, організації, котрі ставали першоосновою формування суспільно-політичної думки населення. Через проведення культурно-просвітніх, пам’ятно-історичних, громадсько-суспільних зустрічей, вечорів і свят вони давали можливість громадянам самоусвідомити свою національну, громадянську сутність, призначення нації в цілому. До часу становлення незалежності України легального існування таких організацій політична влада здебільшого не допускала. Натомість, вона намагалася перешкоджати їхній діяльності та активності їхніх лідерів.

Таким чином, в умовах формування демократичного суспільства, під час становлення незалежності України, на її території почався масовий процес створення громадських організацій, не остання роль серед яких відводилася національно-культурним товариствам. Представники будь-якої національної меншини отримали вільне право створювати відповідні громадські інститути для задоволення власних національно-культурних, духовно-релігійних, освітньо-виховних потреб. Аналогічні процеси відбувалися й у найзахіднішому регіоні республіки – Закарпатській області. Як і на території всієї України, тут так само розпочали свою діяльність неформальні громадські організації, щоправда вони мали свої особливості й специфічні умови розвитку.

У регіоні, котрий був одним із найбільших поліетнічних в Україні, з’явилася кількісно велика мережа громадських організацій національних меншин. Проте, ключову роль у забезпеченні громадсько-політичних і культурно-освітніх потреб представників титульної нації – українців – відігравали ті громадські організації, котрі постали в часи боротьби українців за незалежність, акумулювали національні цінності, ідеали, традиції саме національної більшості в регіоні. Цей елемент був визначальним в їхній діяльності.

Створення громадських організацій і об’єднань в Закарпатській області було зумовлено декількома факторами: історико-політичними традиціями, ідеологічним протистоянням у суспільстві, формуванням демократичних відносин і плюралізму, активізацією громадсько-політичного життя населення,  господарським зубожінням, відродженням культурно-духовних цінностей, захистом навколишнього середовища й вирішенням екологічних проблем, потягом до державотворення незалежної України.

Якщо на теренах республіки своєю активною діяльністю виділялися Українська Гельсінська Спілка (УГС), Народний Рух України за перебудову, Товариство української мови ім. Тараса Шевченка (ТУМ), історико-просвітнє товариство «Меморіал», екологічне громадське об’єднання «Зелений світ», то в Закарпатті поряд з цими організаціями найбільший пласт громадсько-політичної, а в тому числі й культурно-просвітницької роботи взяли на себе осередки культурно-освітнього товариства «Просвіта», Краєзнавчого об’єднання ім. О. Митрака та ін. Їх структура на перших порах носила довільну форму, а фіксація членів організацій не була обов’язковою. Більшість товариств визнавали можливість одночасного перебування в лавах різних громадсько-політичних та культурно-просвітніх об’єднаннях.

Усі названі вище товариства стали інтегративним центром, навколо якого піднімалися й вирішувалися найактуальніші питання тогочасності, а саме – повернення історичної справедливості й ліквідація «білих плям» в минулому, відновлення прав української мови й надання їй державного статусу, а також забезпечення екологічної безпеки, збереження навколишнього середовища, особливо у світлі наслідків Чорнобильської катастрофи 1986 року. Слід відзначити, що характерною рисою цього процесу була швидка політизація формально неполітичних громадських організацій. Але спільною рисою можна назвати й ідеологічну інтеграцію. Саме цей ідеологічний чинник давав можливість закарпатським громадським організаціям протистояти спробам за допомогою владних інституцій реанімувати сепаратистські настрої в краї, маскуючи їх під вільну економічну зону, «політичне русинство» й автономні територіальні одиниці.

У контексті зазначеного, пріоритетними напрямами діяльності  згаданих товариств було все ж таки проведення масових просвітницьких акцій, відродження національно-культурного потенціалу українців Закарпаття, повернення із забуття імен багатьох національно-патріотичних історичних постатей, відновлення народних традицій. На цьому фоні логічним виглядає позиція провідників культурно-просвітніх організацій, котрі закликали до збереження історико-культурної спадщини закарпатців і на відповідній основі формування нових умов національно-культурного життя громадян.

Громадські організації в Закарпатській області створювались на зламі 1980 – 1990-х років через виникнення конфліктів між окремими соціальними і політичними групами населення. Ці конфлікти зародилися в процесі кризи владних відносин, затяжного пошуку вирішення економічних і екологічних проблем в роки радянської перебудови. Умови, що складалися, призвели до змін у свідомості людей, а відтак вплинули на громадсько-політичну та культурно-духовну сфери суспільного життя.

Однією з основних передумов виникнення громадсько-політичних організацій у Закарпатській області все ж став процес демократизації всіх сфер соціально-політичного, культурно-духовного, економічного життя. Цей процес викликав активність серед усіх соціальних верств населення краю і прискорив становлення політичного плюралізму.

Громадсько-політичний конфлікт між владою й суспільством, що визрів у суспільстві, вимагав якнайшвидшого подолання, знаходження компромісного рішення крізь призму соціально-управлінського фактору. Виникала необхідність стабілізації суспільних відносин через унормування відносин груп і об’єднань громадян з метою інтеграції їхніх спільних інтересів. Саме ці функції взяли на себе новоутворені громадські організації в Закарпатті, яких об’єднувало стремління протиставитися комуно-радянській системі. Цей факт є ще однією характерною ознакою діяльності тогочасних товариств, котра полягала в посиленні політичної консолідації та національної єдності різних за цільовими і статусними ролями організацій.

Політична консолідація громадських організацій у краї виникала перед загрозою монополізації влади консервативно налаштованими партійними і радянськими працівниками. Одночасно товариства вели боротьбу за культурно-духовне відродження, реанімацію національних традицій та цінностей.

Важливим був також історико-політичний фактор, ґрунтований на традиційності демократичних інституцій в політичній історії Закарпаття першої половини ХХ століття, коли десятиліттями функціонували розгалуження громадських організацій та політичних партій. Постійний потяг попередніх поколінь закарпатців до державотворення в часи Гуцульської Республіки 1919 року, автономної Підкарпатської Русі 1938 – 1939 років, незалежної Карпатської України 1939 року, післявоєнної Закарпатської України 1944 – 1946 років залишив у пам’яті населення почуття самовідповідальності за долю краю, бажання самозбереження і захисту суспільних ідеалів. У той час значною популярністю серед місцевого населення користувалися численні культурно-просвітні громадські організації, що мали історичні корені і традиції з часів просвітництва закарпатських Будителів. Достатньо хоча б прослідкувати діяльність таких товариств як «Просвіта», «Пласт», «Жіночий Союз» та ін. Тому й не дивно, що ціла низка новостворених наприкінці 80-х – на початку 90-х років ХХ століття товариств оголосили про спадкоємність і правонаступність організацій міжвоєнного періоду, навіть зберігши їхні історичні назви (наприклад, товариство «Просвіта»).

Одним із факторів, що впливав на створення громадських організацій в краї у досліджуваний період було підвищення уваги до проблем навколишнього середовища, природних ресурсів Закарпаття, подолання екологічних проблем. Це питання у діяльності громадських організацій різного спрямування перебувало на особливому рахунку у світлі наслідків Чорнобильської катастрофи. Тому громадський рух проти будівництва Пістрялівської радіолокаційної станції (РЛС) поблизу Мукачева набув особливої гостроти й загальнодержавного розголосу.

Гострі дискусії, масові збори селян, мітинги в селах і містах, акції протесту, страйки стали традиційною формою виступу громадян. Ситуація навколо РЛС поступово ускладнювалася. Позачергова сесія обласної Ради народних депутатів 26 січня 1990 року спеціально розглядала питання про Пістрялівську РЛС, після чого, внаслідок тиску громадськості, було прийняте рішення про призупинення будівництва станції і створення урядової комісії для вивчення проблеми. Тільки 30 травня 1990 року обласна Рада прийняла рішення про остаточне і безповоротне припинення будівництва Пістрялівської РЛС. А 2 серпня 1990 року Верховною Радою Української РСР була прийнята постанова «Про мораторій на будівництво нових надпотужних РЛС у межах території Української СРСР», дія якого поширювалася на 5 років, що стало прямим наслідком подій у Закарпатті.

Важливим був і економічний фактор процесу розростання системи громадських організацій, зумовлений багаторічним господарським зубожінням краю внаслідок нецілеспрямованого використання природних ресурсів, застійливими явищами в промисловості та сільськогосподарському секторі. У новітній час все нагальнішим виглядала необхідність використання нових елементів ринкової економіки, різних форм власності в економічній діяльності.

До специфіки тогочасного суспільно-політичного розвитку Закарпатської області, в не останню чергу за участю громадських організацій, належить питання регіонального сепаратизму й розіграш карти політичного русинства. У період розпаду СРСР з новою силою спалахнули проблеми територіальної цілісності та сепаратистські настрої в Україні. У Закарпатті на основі градації політико-державного й етнокультурного проявів громадського життя формувалися течії, котрі підтримували загальнонаціональні державотворчі тенденції з одного боку, а з іншого – ті, що підтримували ідею його автономності, окремішності, етнічної незалежності. У таких умовах на зламі 1980 – 1990-х років відбувалося й протистояння деяких громадських організацій між собою, а також з владними структурами, котрі певною мірою сприяли еволюції сепаратистських проявів у регіоні. Проте, населення неоднозначно сприймало їх, оскільки важливішим все ж було бажання національної єдності в умовах суспільно-політичної кризи.

Така ситуація скоріше була викликана традиційним для закарпатців поміркованим менталітетом, що характеризувався виваженою позицією щодо прийняття серйозних суспільно-політичних рішень. Однак ті вияви суспільної та громадської думки, котрі вже відчувалися в житті українського суспільства наприкінці 1980-х років, так чи інакше мали позитивні наслідки для формування підґрунтя новітніх суспільно-політичних процесів у краї й визначали спільність бажань та переконань громадян. Як і на інших українських землях, в Закарпатській області процес активізації неформальних товариств носив акумулюючу роль у здійсненні важливих суспільних перетворень.

Суспільно-історичне значення й роль багатьох тоді ще неформальних громадських організацій важко переоцінити. Вони фактично створили масову соціальну базу й широке підґрунтя для виникнення потужного національно-демократичного руху з найрізноманітнішими його проявами. І культурно-просвітницька орієнтація займає тут далеко не останнє місце.

Ще важливішим фактом їхнього функціонування стало те, що згадані об’єднання сприяли формуванню в тогочасному суспільстві ідей державотворчого змісту, скеровували громадян до вирішення найактуальніших питань тогочасності. За даними дослідників, упродовж лише 1990 року в Закарпатській області відбулося понад 40 мітингів. Хоча насправді їх було набагато більше. Особливо активними організаторами таких акцій виступали осередки УГС, НРУ за перебудову, «Просвіта», інші товариства.

Це викликало дедалі більше занепокоєння у владних і партійних функціонерів. На численних зібраннях комсомольського й партійного активів керівниками наголошувалося на контролі партійними осередками за діяльністю як окремих осіб, так і цілих об’єднань громадян, а також на недопущенні поширення ними «антидержавницьких ідей». Підтвердженням цього слугує і цікавий документ, який називався «Про деякі тенденції розвитку політичної ситуації в області». У його змісті як де-факто підкреслено неабияку активність неформальних громадських організацій і особливо наголошено на політизації культурно-освітніх об’єднань громадян. Це саме стосувалося й крайових періодичних видань, зокрема друкованих органів Закарпатського обласного комітету комсомолу – газети «Молодь Закарпаття» (редактор Василь Горват) й не менш популярної в області університетської газети «Ужгородський університет» (редактор С.Пойда). Як зазначалося в згаданому документі, саме через ці газетні площі проводиться пропаганда національних ідей, які палко афішуються «самодіяльними» громадськими організаціями, серед яких називався і Народний Рух України за перебудову. Через це, бюро обкому комсомолу, а також партійному комітету Ужгородського державного університету в неоднозначній формі дали зрозуміти недопустимість продовження цього, а редакторів згаданих видань попередити за «необ’єктивне, тенденційне відображення громадсько-політичної ситуації в області». У таких умовах відбувалося становлення й перші кроки громадських організацій в Закарпатті, котрі стали в авангарді суспільно-політичної думки й скеровували маси на здобуття Україною незалежності.

Таким чином, в загальнореспубліканському контексті процес створення та діяльності громадських організацій відбувався в еволюційному напрямку від культурно-просвітницького до громадсько-політичного. Їх активність адекватно залежала від імпульсів суспільно-політичного життя в державі та була своєрідною реакцією на тоталітарні катаклізми тогочасності. Цей рух мав і свої регіональні особливості, зокрема, в Закарпатті. Діяльність багатьох громадських організацій краю носила й суспільно-політичний характер (УГС, НРУ за перебудову), проте одним із ключових в їхній діяльності залишався культурно-просвітницький спектр, оскільки розуміння впливу на масову свідомість через адекватне пояснення національно-культурних коренів та врахування суспільних реалій носили більш влучний зміст в процесі вирішення поставлених перед громадою завдань.

У статті використано авторське джерело:

Басараб М., Токар М. Громадські організації Закарпаття в боротьбі за державність України (кінець 80-х – початок 90-х років ХХ століття): Монографія / Серія «Studia Regionalistica»; НДІ політичної регіоналістики; ДВНЗ «Ужгородський національний університет». Ужгород: Видавництво «Карпати», 2009. 336 с.

Маріан ТОКАР, к.іст.н. (Ужгород)