Переглядів: 61 | 20.03.2019 - 06:42

З безмежною любов’ю до Рідного Краю і незламною вірністю Визвольній Ідеї: до 80-річного ювілею Карпатської України

Найвідоміший плакат роботи Михайла МихалевичаПодії 80-річної давнини навколо Карпатської України не можуть залишити байдужим жодного мешканця Закарпаття. За цими словами — велич здобутків, небачене подвижництво, масовий героїзм, щира жертовність, безмежна відданість ідеям державотворення, і, водночас, — трагізм величезних втрат, невимірне горе, невимовний сум і непроглядна біль. Отож, сьогодні, напередодні 80-ї річниці тих славних й водночас трагічних подій, наш святий обов’язок як нащадків Карпатської України, достойно вшанувати своїх Героїв. Мусимо знати й берегти своє історичне коріння, бо тільки пам’ятаючи минуле, ми будемо мати гідне і надійне майбутнє.

Колона карпатських січовиків 14-15 березня 1939 рЧим далі від нас ті буремні роки Карпатської України, тим більше випливає цікавої і головне правдивої інформації по цій темі. Вивчаючи історичні матеріали й спогади учасників, просто вражаєшся тим нелюдським духом відваги, цих людей-велетнів, які клали тіло і душу на вівтар свободи рідного краю. Адже кожен борець «за волю і долю рідної Срібної Землі», учасник «Карпатської Січі» добре усвідомлював й пам’ятав слова одного з головних командирів цієї організації полковника Михайла Колодзінського: «Не з’їздами і нарадами відбудуємо Україну… Мусиш боротися, інакше загинеш. Коли вже нема розумного виходу з тяжкого положення, то треба вміти вмерти по-геройськи, щоб така смерть була джерелом сили для молодих поколінь». І це не були просто пафосні слова для виховання молоді, їх автор сам сповідував такі ідеї. Михайло Колодзінський героїчно загинув зі своїм побратимом Зеноном Косаком та десятком інших невідомих січовиків 19 березня 1939 року поблизу селища Солотвино Тячівського району, даючи один з оборонних боїв мадярським окупантам.

Принагідно приведу (бо запали мені глибоко в душу) надзвичайно проникливі слова українського поета Ігора Калинця, виголошені 15 жовтня 2017 року під час відкриття на Верецькому перевалі в Карпатах Меморіалу Героям Карпатської України: «Сьогоднішня подія — відкриття Меморіалу, дуже важлива, бо ми поволі, поволі вшановуємо тих, хто цю вічну пам’ять заслужив. Це показує, що ми не втратили своєї пам’яті до кінця. Пам’ятати своїх героїв, своїх мучеників — це найважливіша моральна заповідь у людській пам’яті, взагалі у моралі і пам’яті у народі, нації». Але не всі так думають, ще менше — щось робить в цьому напрямку.

Написано на тему Карпатської України маса досліджень, мемуарів, статей тощо. При цьому все чіткіше проявляється необхідність для чималої кількості українських, угорських, чеських, словацьких, польських, румунських, німецьких дослідників вийти за межі суто свого національного сприйняття й усталених історичних традицій. Слід сумлінно упорядкувати накопичений масив фактів та виробити на їх основі правдиву історію (розповідь, наратив), яку донести широкому загалу у своїх працях і публікаціях. Водночас залишається ряд «білих плям» в історії Карпато-Української Держави, не кажучи вже про її творців, захисників, членів політичних та молодіжних організацій тощо. Як оборонні бої, так і наступні трагічні події (зокрема масштабні арешти угорської окупаційної влади в Карпатській Україні) потребують ще детального історичного вивчення.

Бажаючи внести свою лепту у вивчення подій того славного і водночас трагічного часу, часу створення Карпатської України, та усвідомлення їх значення для нашого сьогодення, мною задумано опублікування ряду резонансних, але наразі відсутніх у всесвітній мережі, статей безпосередніх учасників обговорюваних подій — Василя Ґренджі-Донського, Антіна Кущинського, Сергія Єфремова, Степана Клочурака, Степана Росохи, Володимира Бірчака, Вікентія Шандора тощо. Мене вони вражають правдивістю і водночас емоційністю, самокритичністю, шанобливістю до полеглих побратимів і безмежною відданістю загальноукраїнській визвольній ідеї. До речі, спостерігаючи за політичним життям в Україні впродовж років незалежності (тобто з 1991 року) у мене як патріота своєї країни виникає багато негативних думок та цілий ряд запитань до багатьох представників нашої «владної еліти», які у порівнянні з велетами духу і ідеї Величної Соборної України виглядають нікчемними карликами.

Сергій Єфремов, полковник О.Н.О.К.С.

Кров пролита для нації — не засихаєКров пролита для нації — не засихає.

«Кров, пролита для цієї величної мети, не засихає. Тепло її все теплим буде в душі нації, все відограватиме ролю непокоючого, тривожного ферменту, що нагадує про нескінчене і кличе на продовження започатого».

(Заповіт С. Петлюри).

Події кривавого березня в Карпатській Україні несила висловити словами, про них ніяково писати чорнилом, а хотілося-б отворити серце та писати кровю.

Карпатська Україна, вкрита лицарськимн тілами забитих Героїв-Січовиків. кровю своїх Героїв знову відновила велике національне Причастя Української Нації, Причастя Крут. Базару, посвячене кровю Великих Вождів Нації Св[ітлої]. п[амяти]. Симона Петлюри та Евгена Коновальця на бруках Парижу та Ротердаму.

Перед цілим світом знов піднеслася високо свята, непереможна Ідея Українського Соборництва, що в обличчі героїчної боротьби й смерти Карпатських Лицарів — Невідомих Вояків Української Нації знову ожила. Нерівна боротьба, між Національною обороною Карпатської України та ворожою навалою, викликала подив в цілому світі, зєднала симпатії навіть тих, хто вчора ще байдуже, або вороже ставилися до українського питання, або в прагненню Української Нації до своєї Державності бачили лише якусь «німецьку інтригу» або щось інше — штучне.

Героїзм Лицарів-Січовиків та усіх вояків Національної Оборони Карпатської України — Лицарів новітньої української армії, яка складалася з синів усіх земель нашої Нації, знов має запалати український військовий дух, а вірю в те, що вже й запалив українські маси до дальшої побідної славної боротьби за національну ідею, ідею Української Соборної Держави.

Кривавий карпатський Березень знов нам усім доказав правдивість твердження, що кожна нація тягар боротьби за свої права, за свою державність мусить двигати лише своїми власними силами, не очікуючи, що брати або милі сусіди стануть до помочи.

Свята кров Карпатських Лицарів знову нам відкрила яскраві сторінки історії Української Нації та знову нам пригадала, що основою і головним чинником кожної національної волі та державної самостійности завжди була, є і буде лише власна збройна сила та військовий дух нації. Недурно такий глибокий знавець психологічних чинників війни, яким світова військова література вважає Ле Бона, написав: «В той день, воли військовий дух щезне (у народа), йому не має чого більше губити».

Карпатський Березень — новий доказ, що військовий дух у нашого народа не щез та не може щезнути.

Памятаймо це!

Памятаймо на Крути, Базар, на бруки Парижу та Ротердаму, памятаймо на кривавий карпатський Березень!

Памятаймо на святе причастя кровю Св[ітлої]. п[амяти]. Вождів Української Нації та її Лицарів, що нас зобовязує щоб ми твердою стопою прямували до єдиної заповідної мети — осягнення відвічних ідеалів нашої Нації — виборення Самостійної Соборної Держави для Українського Народу, памятаймо, що ця кров не засихає та кличе нас до останнього кривавого бою з ворогами — до перемоги!

Пробоєм число 9 за 1939 рік[Часопис української націоналістичної думки «Пробоєм», число 9 за 20.08.1939 року, сторінка 70]

Додаткова інформація та пояснення

При опрацюванні статті «Кров пролита для нації — не засихає» Мною максимально збережено стилістику та орфографію оригіналу. Архаїзми, історизми та авторські скорочення збережено, зокрема не вжито і апостроф, якого в оригінальному тексті нема. Виявлені грубі помилки набору виправлено.

В листопаді 1938 року утворилась Організація Народної Оборони — «Карпатська Січ» (ОНОКС), тобто сформовані збройні сили Карпатської України (хоча перші січові загони ще на початку 1930-х років були організовані в Ясінях і Перечині).

Епіграфом до своєї статті Сергій Єфремов взяв крилатий вислів Симона Васильовича Петлюри з його Вітання в день свята Української державності «Пам’яті полеглих за державність», яке опубліковано 22 січня 1926 року у числі 14 тижневика української еміграції «Тризуб», що видавався в Парижі (використано весь 7-й абзац). Заповіт С. Петлюри також виданий окремою брошуркою, яка на даний час наявна у всесвітній мережі цілком (зокрема на ресурсі http://diasporiana.org.ua).

Єфремов Сергій Федорович (20 вересня 1893 с. Зеленьків, нині Тальнівський район, Черкаська область — 18 грудня 1966, м. Асторія, США) — український військовий діяч, головнокомандувач національної оборони Карпатської України, підполковник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції). У 2009 році побачили світ спогади Сергія Єфремова, в яких читач знайде маловідомі або й зовсім невідомі факти з історії Карпатської України (Єфремов С. Ф. Бої 14-15 березня 1939 року на Карпатській Україні. Редагування та вступна стаття професора Миколи Мушинки. Ужгород: Ґражда, 2009).

«Пробоєм» — часопис (суспільно-політичний місячник) підкарпатської молоді, видавався в Празі, столиці Чехо-Словацької Республіки. Засновник та головний редактор Степан Росоха. Мова — українська. Виходив у 1934-1944 роки і був неофіційним друкованим органом Краєвої Екзекутиви ОУН Закарпаття, а з 1940 року — ОУН (м). На його сторінках друкувалися члени закордонного проводу ОУН Орест Чемеринський, Ярослав Стецько, Дмитро Андрієвський, Микола Сціборський, Євген Онацький, Володимир Мартинець та інші. Видавництво «Пробоєм» видавало праці з історії національно-визвольних змагань в Україні, наприклад праці Ісаака Мазепи «Україна в огні й бурі революції» в 3-х томах (1942–1943).

Степан РосохаРосоха Степан Юрійович (27 травня 1908, с. Драгово, жупа Мармарош, Угорське королівство — 20 квітня 1986, м. Торонто, Канада) — український журналіст, видавець і політичний діяч на Закарпатті й еміграції, заступник Голови Сойму Карпатської України.

Колодзінський Михайло Франьович (псевдо «Гузар», «Кум»; 26 липня 1902, с. Поточище, Городенківський район, Івано-Франківська область — 19 березня 1939, смт. Солотвино, Закарпатська область) — визначний діяч УВО та ОУН, начальник Генерального штабу Карпатської Січі (19.01.1939—19.03.1939), Верховний Командант Збройних Сил Карпатської України (16-19.03.1939), полковник.

Олег Іванович Куцин (псевдо «Кум») — український громадський, політичний та військовий діяч, командир добровольчого підрозділу «Карпатська Січ».

Післямова та роздуми за статтею «Кров пролита для нації — не засихає»

Перш за все хочу наголосити, що мій скромний труд представлений читачу присвячую славній і світлій пам’яті подвижників творців і героїв захисників Карпатської України, які 80 років тому вразили світ соєю жертовністю і відданістю Визвольній ідеї українського народу. Адже для нас мешканців Закарпаття тема Карпатської України завжди актуальна та практично невичерпна.

Наведена резонансна для свого часу стаття була надрукована на сторінці 70-тій 9-го числа часопису підкарпатської молоді «Пробоєм» за 20.08.1939 року, тобто через кілька місяців після тих славних й водночас трагічних подій, які в сучасній історіографії звуться «Карпатська Україна». Фактично стаття це крик душі патріота, якого боліло за Неньку Україну в цілому і за Карпатську Україну зокрема. Автор добре знав як постала і чому не встояла Карпатська Україна, чудово розумів внутрішні і зовнішні причини поразки (тоді проти неї велася гібридна війна, як і сьогодні проти цілої України). Водночас його оцінка подій напрочуд масштабна як для того часу, з врахуванням досвіду Першої Світової війни та Перших визвольних змагань. Фактично цією своєю статтею він палко і публічно пропагував та відстоював ідею українського націоналізму. Завдяки йому та зусиллям багатьох тисяч патріотів «Срібної Землі» ідеї Карпатської України не вмерли, вони стали невичерпним джерелом наснаги в боротьбі за право бути господарем на своїй землі для майбутніх поколінь українців, яка закінчилася утворенням незалежної соборної України.

У дописі щиро і з пієтетом вшановано наших «лицарів і мучеників великої Визвольної ідеї», побратимів автора по боротьбі. Показано, що події того славного часу є яскравим прикладом героїчності, мужності, свободолюбивості, патріотичності наших земляків Закарпатців.

А насамкінець хочу звернутися до сучасників — давайте будемо якщо не цілковито об’єктивними, то бодай по-людяному справедливими до своєї минувшини та предків. Не варто маніпулювати фактами, висмикувати поодинокі епізоди і подавати їх як «глобальне» явище. Це опускає рівень дослідника до «поверхневості», якої в сучасному житті і так вистачає. Треба просто спробувати зрозуміти, що ті процеси, що відбувалися в тогочасному Закарпатті так чи інакше привели б до становлення Карпатської України.

Як катастрофічно не вистачає нам, в наш час саме таких людей-велетів, які боролися за Карпатську Україну до кінця! Хочеться вірити, що достойно продовжимо справу наших «лицарів і мучеників великої Визвольної ідеї». «Тих, що життям своїм заплатив за свою віру в неї». Це єдино істинний шлях справжнього вшанування Героїв всіх визвольних змагань нашого народу, борців за українську державність.

Вічна, славна і світла пам’ять всім творцям і захисникам Карпатської України! Ми пам’ятаємо вас, Велети духу і ідеї!! Ми повсякчас відчуваємо вашу допомогу з неба!! Ми переможемо!!

Слава Україні!!! Героям Слава!!!

Ярослав ОДОВІЧУК, смт. Тересва, спеціально для просвітницько-пізнавального інтернет-порталу «заКарпатія»