Переглядів: 3198 | 10.06.2013 - 10:15

Хустський замок

Місто Хуст – одне з найбільших міст Закарпаття – було свідком багатьох історичних подій у минулому. Як доводять учені-археологи, організовані поселення тут уже існували в ІХ – Х століттях. Навколо Замкової гори й почало розростатися місто, а замок став серцем його життя. У 1329 році угорський король Карл Роберт Анжуйський надав Хусту привілеї коронного міста.

Тоді ж замок був подарований лицарю Драгу, прямим нащадком кого вважають відомого Влада Дракулу.

Місто відоме і як центр Всезакарпатського народного конгресу, делегати якого у 1919 році прийняли рішення про об’єднання краю з соборною Українською державою, а в березні 1939 року – як столиця проголошеної Карпатської України.

Але найдавніша історія з різними подіями пов’язує місто над Тисою із Хустським замком, який як таємничо з’явився в регіоні, так і таємничо перестав жити повноцінним життям.

Історія Хустського замку одна із найцікавіших у Закарпатті. Якщо до ХІІІ століття в латиномовних джерелах територію, де він розташовувався, називали «нічийною», то вже після цього землі були включені до складу Угорського королівства, яке розширило свої володіння до підніжжя Карпатських гір.

Здійснюючи активну експансіоністську політику по відношенню до карпатських територій, угорська влада посилювала обороноздатність королівства за рахунок ви будови у прикордонних межах фортифікаційної системи захисту. Таким чином, одну із важливих ролей у захисті державних кордонів було відведено замкам. Одночасно сюди переселяють колоністів з німецьких земель, які створюють свої поселення в долині річки Тиса.

Відтак, для впорядкування їхнього політико-економічного життя на межі ХІІІ – ХІV століть створюють Мароморошську жупу (комітат). Її фірмовим знаком були соляні копальні, про які вже знали стародавні римляни. Зокрема, соляний шлях в Подунав’я був прокладений задовго до виникнення Хустського замку, оскільки сіль в Марамороші добували в часи завоювання Дакії римським імператорам Траяном (II ст. н.е.).

В середні віки вперше згадку про ці місцевості було подано в літописах одного з монастирів Баварії від 892 року, згідно з яким посли німецького короля прохали болгарського правителя не продавати марамороськую сіль мораванам – ворогам німецького правителя. А для оборони марамороських солекопален і захисту соляного шляху з Мараморощини в центральну частину Угорського королівства, були зведені на відстані 30 – 40 км 4 замки: Вишковський, Нялаб (Королівський), Канков (Севлюшський) і Хустський.

Про назву міста говорить одна з легенд, а саме – «Звідки походить назва Хуст»:

«Про те, звідки походить назва міста Хуст, в народі збереглося декілька різних варіантів легенди.

Одна з цих легенд розповідає про те, що колись ду­же давно чорти на своїх плечах переношували гори з одного місця на друге. Так один чорт узяв на плечі го­ру, на якій зараз лежать розвалини Хустського замку, і хотів перенести цю гору на інше місце. Гора дуже бу­ла важка і чорт вирішив покласти її на землю, щоб відпочити.,

Якраз в цей час ішов туди інший чорт, і коли гора зсунулася на землю, то притиснула чортові хвіст. По­чав чорт кричати зі всієї сили: «йой, йой, хвуст! йой, йой, хвуст!» Почули це інші чорти, побігли туди і ви­тягнули хвіст з-під гори. Чорт дуже зрадувався і пішов далі своєю дорогою. А той чорт, що ніс гору, взяв те­пер її знову на плечі і по,ніс на те місце, де вона зараз лежить.

Так від того часу і по сьогоднішній день залишилася назва цього міста — Хуст».

З утворенням Марамороської жупи особливо зросло значення Хустського замку, який став її оборонним центром. Його розташування було надзвичайно вдалим. Особливо природнім – на високій горі, з якої проглядалася долина річки Тиса. Завдяки цьому, а також постійному укріпленню він став військовим центром. Внаслідок цього, поступово роль інших, названих вище замків, почала занепадати. Згодом, замок контролював торговий шлях з Угорщини до Польщі і Молдавії.

Дата заснування, так само як і ім’я засновника Хустського замку невідомі. Той факт, що у часи татаро-монгольського нашестя в регіоні фортеця вже існувала говорить про те, що вона була побудована раніше ХІІІ століття. Принаймні в історичних джерелах про дату будівництва згадок немає. Щоправда існують легенди. Одна з них – «Будівництво Хустського замку».

«Давно то було, сімсот років тому. Наш край був ук­ритий великими лісами, а де була рівнина і ліс роз­корчований, то там землі були дуже родючі.

Приїхав якось сюди воєвода Хуст на лови. Полюби­лися йому сі місця. І захотів тут жити на якійсь горі, аби видіти все своє багатство. А там, де тепер стоїть замок, не було гори, лише невелике підвищення. І зду­мав Хуст на тому підвищенні вчинити гору, а на горі, на самому вершечку, вибудувати замок. І завів воєвода панщину. З усіх сіл мусили йти люди відробляти пан­щину на будівництві замку.

Дуже тяжко було зводити той замок: каміння близь­ко не було, носили і глину здалека, і воду. І каміння, і глину носили в бесагах на плечах, бо тоді ніякого транспорту не було. Люди робили день і ніч, доки не наносили цілу гору, висотою понад сто метрів. На вершку гори почали будувати замок. Можна казати, що замок побудовано на кістках людей, бо не один умер на тім будівництві.

В окремих місцях пан розпорядився мурувати стіни із малтера, замішаного на білкові з яєць, бо такий малтер дуже міцно держить. Люди з голоду пухли, айбо всі курячі, гусячі, качачі, навіть потячі яйця мусили здавати на будівництво замку.

Коли замок був готовий, зробили довкола гори гвин­тову дорогу, аби можна у замок возом в’їхати. На випадок, коли би вороги напали на замок, у ньому не було двох речей — колодязя та підземного ходу. При­мусили людей копати колодязь і підземний хід. Гайду­ки стояли з палицями і підганяли людей, аби швидше копали. Сто п’ятдесят метрів у глибину викопали, поки дійшли до води. Три роки затратили на колодязь. А підземний хід від Хустського до Королівського замку рили дев’ять років.

Коли все було готове, воєвода Хуст поселився у зам­ку. Привів з собою багато війська, привів у замок свою кону Тису та двоє дітей — доньку Ріку і сина Хустеня. Аби підлеглі знали, хто ними править, воєвода дав вибубнувати, що в його честь місто буде називатися Хустом, найбільша ріка — Тисою, а дві менші річки, що впадають у Тису — Хустцем і Рікою».

Але існують дані, що замок споруджувався понад сотню літ. А завершення будівництва припало на 1191 рік. Уже для тих часів Хустський замок був неприступною фортецею і завдяки природним даним (вершина сопки заввишки 150 метрів, яка не потребувала спеціальних ровів), а також могутні оборонні спорудження. Сам замок мав продовгувату форму асиметричного прямокутника, витягнутого зі сходу на захід. Фактично споруда займала всю можливу поверхню вершини гори.

У 1242 році фортецю спіткала участь багатьох замків регіону – руйнація монголо-татарами. Про цей період розповідає ще одна давня легенда, що пов’язана з Хустським замком. Вона називається «Червона скеля»:

«Це було давно, дуже давно, ще в ті часи, коли воє­вода Хуста безпечно жив у збудованому ним високо­му замку зі своїми численними слугами й воїнами. Сі­м’я у нього була невелика — дружина й двоє малень­ких дітей. В обох дітей, хлопчика і дівчинки, були на правім плечі однакові родимки.

Якось поїхав воєвода з великим своїм почтом на ло­ви далеко в гори, залишивши в замку невелику охоро­ну. І в той час сталося велике лихо: в край вдерлися незнані доти нікому дикі татари й захопили замок.

Татари багато людей повбивали, багато забрали в неволю. Вони забрали також молоду дружину воєводи й маленького сина Андрійка. Тільки маленька дочка його врятувалася, заховавшись у один із закапелків у замку.

Коли воєвода повернувся з ловів, у спустошеному замку він знайшов лише свою перелякану маленьку доч­ку. Почав усюди шукати дружину й сина, але дарма — ніде їх не було. І в своєму невтішному горі дав клят­ву карати на горло кожного татарина, який трапить йому до рук.

Ішли роки… Воєвода постарів, а дочка його вирос­ла і стала дівчиною-красунею. Про долю дружини й сина йому нічого не було відомо.

Тим часом син його ріс при ханському дворі й став гарним юнаком. На нього звернув увагу й сам хан і взяв його в овою гвардію, своїм охоронцем. Мати скоро вмерла від горя, й Андрій, або, як його звали татари, Скандор, лишився сам.

Одного разу він випадково зустрів серед невольників одного з воїнів батька, якого упізнав по рубцю на обличчі від рани, що той колись дістав у бою. Старий воїн умовив юнака втекти разом із ним із неволі на батьківщину. Дуже небезпечна була їхня путь, але зрештою вони добралися до рідного краю. Здаля вже було видно високий величний Хустський замок. Але старий воїн вже не міг далі йти і помер на руках у Андрія. Юнак викопав шаблею йому могилу й поховав свого старого друга. А тоді рушив у дальшу путь.

По дорозі він раптом почув одчайдушний крик і побачив дівчину, за якою гнався величезний ведмідь. Це була його рідна сестра, яка їхала верхи, залишивши далеко позад себе вершника, що її супроводив; Кінь, злякавшись ведмедя, кинувся вбік і скинув із себе дів­чину.

Андрій, не довго думаючи, кинувся на ведмедя й убив його ударом кинджала в саме серце. Під час бо­ротьби звір здер з юнака одяг і оголив родиму пляму в нього на плечі. Сестра тоді відразу впізнала свого брата, й вони, від радості плачучи, впали одне одному в обійми.

Тим часом вершник під’їхав і побачив дочку воєво­ди, в яку він був закоханий, в обіймах татарина.

У запалі ревнощів він поспішив донести своєму па­нові, що його дочка обіймається з татарином.

Розгніваний воєвода, вірний своїй клятві, зопалу наказав відрубати зухвалому татаринові голову. Незва­жаючи на благання й плач дівчини, слуги воєводи схо­пили нещасного юнака й потягли його на скелю, що височить напроти Хустського замку, над річкою Вели­кою, й тут же відрубали йому голову, не чекаючи воє­води.

Скоро під’їхав до місця страти й сам воєвода і, впіз­навши в убитому татаринові сина, тут же вбив себе ме­чем. Він помер на мертвому тілі свого сина. їхня кров змішалася й почервонила скелю, яку відтоді почали на­зивати Червоною».

З кінця XIII століття згадки про Хустський замок зустрічаються у документах все частіше. Зміцнення фортифікаційних мурів надавало вигляду могутньої споруди, яка мала вдало продуману структуру. Тут постійно перебували королівська війська. Начальник військового гарнізону Хустського замку в різні часи називався по-різному: капітан, інспектор, каштелян, префект, комендант. Першим його комендантом, призначеним королем став Ян Дралепський-Горват, а заступником – Домінік Мачка. Фактично капітан замку виконував усі управлінські функції в жупі й був повноправним представником корони.

Крім німецьких колоністів, південні райони регіону в XIV столітті заселяли також піддані волоських воєвод Драги і Балки, яких королеві Лайошу Великому вдалося схилити на свою сторону. Король подарував воєводам значні земельні наділи й іменував їх жупанами.

Одна з грамот від 20 серпня 1378 року свідчить, що невдовзі вони почали самовільно розширювати свої володіння, захопивши також замок і домінію Нялаб. Воєводи добиваються проведення подальших будівельних робіт і значного поповнення арсеналу Хустського замку за рахунок податків жупи, оскільки Хустський замок займав дуже вигідне стратегічне положення.

Про Хустський замок розповідає ще одна легенда, яка називається «Про воєводу Хуста»:

«Давно татари нападали на наш край. Воєвода Хуст зібрав військо і пішов битися з татарами коло Севлюша. Айбо надійшли ще й турки з другого боку, від Сигота. Вони розбили Хустів замок, а всю челядь забра­ли з собою. Забрали і Хустову жону з малим сином на руках.

Повернувся Хуст у замок — а там усе порозбивано, ні жони, ні дитини. Один слуга сховався від турків і розповів воєводі про все, що видів. Поклявся Хуст вою­вати з турками — доки буде жити, ні одного турка жи­вим не лишить.

Замок Хуст відбудував, айбо мало в ньому жив: все воював із турками. Він думав, що його жону і дитину турки вбили.

Айбо то було не так. Воєводову жону зробили служ­ницею, а сина від неї забрали, аби виховати з нього турецького вояка. Та мати крадці стрічалася з сином і розповіла йому про вітця, про рідний край. І коли хло­пець виріс, а турки ні його, ні матір не вартували, вони двоє сіли на коней і втекли.

Дорога була важка, мати захворіла і вмерла. Коли вмирала, зняла зі своєї шиї медаль і передала синові:

— По сьому тебе отець впізнає.

То було недалеко від Хуста, десь за Королевим. По­ховав леґінь свою мамку і поїхав далі. Переплив Тису і погнав коня до Хустового замку. А був він у турець­кій одежі. Коли варта подала воєводі сигнал, що видять турка, воєвода сів на коня і поскакав назустріч поганину. Хоть «турок» меча не виймав і кричав: «Не вбивайте мене, я ваш син!»,— воєвода вийняв меч і розсік нещасному голову.

Слуги обдивили убитого, знайшли у нього на шиї золоту медаль і передали воєводі. Упізнав воєвода ме­даль своєї жони і зрозумів, що вбив сина. З великого жалю упав сам на меч і проколовся. Кров сина і вітця зачервонила скалу.

Та скала і тепер червона.

І Хустський замок, і Червона скала свідчать, що се все не вигадка, а правда».

Перебуваючи на прикордонній смузі Угорського королівства, у XV столітті Хустський замок опинився осторонь внутріполітичних подій. Однак це не вплинуло на часту зміну власників і капітанів замку. Так, історикам відомо, що в 1445 році комендантом замку впродовж двох років був марамороський жупан Петер Зовеї. З 1447 році ці функції почав виконувати жупан Янош Кендереш Маломвізі, який збудував замкову каплицю, на утримання якої за вказівкою регента королівства Яноша Гуняді щорічно виділяли 12 золотих або сіль на цю суму.

У XV столітті Хустський замок отримав ще одне призначення. Тут відкрили в’язницю. Серед відомих її «клієнтів» з 1458 року тут були Петер Уйгелі, Міклош і Янош Перені, з 1459 року – дядько короля Матяша Михайло Сіладі де Горогсег, а згодом і місцевий розбійник-опришок Григор Пинтя.

З 1467 року Хустський замок знаходився якийсь час у володінні графа Імре Запол’яї. До кінця XV століття його власниками були ще король Матяш Корвін і королева Беатріс Арагонська. У 1511 році король Владислав II Ягелон передав Хустський замок разом з копальнями і коронними містами, які відносилися до замку, в оренду за 20 тисяч золотих в рік графові Габору Перені.

Постійна перебудова й укріплення стін далися взнаки у XVI столітті. 1514 рік – рік селянського повстання не торкнувся Хустського замку – його стіни виявилися надто укріпленими для повстанців, які не наважилися його штурмувати. Замкові споруди тоді були неприступними, їх оточувало кільце високих кам’яних башт. Поразка угорців у битві з турками під Могачем в 1526 році фактично призвела до розколу Угорської держави і втратою нею значних територій. З’явилося нове політичне утворення, яке стало претендувати на колись угорські землі – Трансільванське князівство під васальним патронатом Оттоманської імперії. З цього часу територія Закарпаття стає ареною постійних військових конфліктів. Коли князем Трансільванії був обраний Янош Запол’яї Хустський замок переходить у його володіння.

У вирі конфліктного періоду долина Тиси з її колись квітучими містами перетворюється на руїну, а міста перетворюються на малонаселені селища. Хустський замок постійно змінює власників. У 1530-х роках Янош Запол’яї подарував на певний час Хустський замок Алоїзу Яношу Гріттусу. Згодом замок переходить у володіння австрійського імператора Фердинанда Габсбурга.

Хустський замок середини XVI століття – це складний комплекс оборонних, житлових і господарських споруд. У замок вела серпантинова неширока кам’яна дорога прокладена на південній стороні гори. Серед інших споруд замкового комплексу виділявся замковий палац, через ворота якого був єдиний прохід у замок. За тогочасними традиціями тут був і підземний хід.

Підступи до замку з південного боку прикривалися могутньою баштою. Біля замкових воріт, в південно-західній частині замку, знаходилося приміщення для сторожової охорони. Над зовнішніми воротами підносився бастіон, що захищав південну і західну сторони замку, де ланцюг кріпосних стін з’єднувався зі спорудами внутрішнього замку. Упродовж дороги, яка вела до воріт внутрішнього замку, були побудовані житлові будинки, у тому числі і будинок ката. Далі дорогу перегороджували середні ворота, які були трохи висунуті всередину замку. Над середніми воротами також підносилися башти, одна з яких була пороховим складом і виділялася циліндровою формою. Другий пороховий склад знаходився в північно-західному кутку замкової стіни. Архітектурно замок був класичною військовою фортецею.

За середніми воротами дорога виходила на майданчик, західну частину якого захищав могутній бастіон. Цей майданчик був одночасно учбовим палацом. Тут стояла найбільша гармата замку, постріл з якої удосвіта сповіщав про настання нового дня, а нічний постріл означав для жителів Хуста, що із замкового гарнізону хтось дезертирував. Мимо цих споруд вела дорога до внутрішнього замку, перед воротами якого був виритий рів шириною 8,5 м, через який був перекинутий підйомний міст. З підняттям його закривався вхід у внутрішній замок.

За воротами внутрішнього замку, біля південної стіни, були розміщені склади, житлові споруди і навіть корчма. Під однією з башт, що захищали вхід у внутрішній замок, був видовбаний в скелі колодязь глибиною 160 м, який забезпечував гарнізон замку водою під час тривалої облоги. У середині XVI століття колодязь був засмічений, тому імператор Фердинанд провів очисні роботи, на які було виділено 3893 форинтів.

До циліндрової порохової башти примикав великий зал з склепінчастою стелею і наскрізними дверима.

Північну частину внутрішнього замку захищала квадратна башта-каплиця. Її дах був увінчаний позолоченим хрестом.

Зимові палати власників замку і коменданта знаходилися на другому поверсі внутрішнього замку, а літні – з південного боку замку. З великих вікон цих палат відкривався чудовий вигляд на Тису і дорогу, що змійкою вилася під замком.

Внутрішній замок був побудований як автономний комплекс. У південній частині замку підносилася башта, верхня частина якої служила арсеналом, средняя – каплицею, а нижня – пороховим складом. На кам’яному фасаді каплиці було викарбовано: «ТRЕ ВENEDICT SZALAY DE BOKORNAR. Aппо 1554». Цю частину замку символічно назвали «Фердинанд», на честь імператора Фердинанда I, за наказом якого у середині XVI століття й була забудована.

Північно-східну частину замку захищала Барабанна башта, на першому поверсі якої був просторий зал без вікон. Над цим залом, на другому поверсі, був світлий зал замкової каплиці. У Барабанній башті знаходився п|« щ > і невеликий пороховий склад. У цій же частині замку, недалеко від воріт, підносилася масивна цегляна споруда з вузькими вікнами. Тут розміщувалися господарські приміщення і стайні. Біля Барабанної башти знаходилися також кухонні приміщення й Артилерійський будинок, у якому містилася казарма.

Найбільший замковий двір був перед внутрішнім замком, а перед Барабанною баштою розмістився двір менших розмірів. Звідси вели сходинки в літні палати. У замку були також пекарня, де випікався хліб для мешканців замку, зерносховище, цистерна, пороховий млин, який стояв збоку від головних споруд.

Імператор Фердинанд I, враховуючи важливе стратегічне положення Хустського замку, 15 квітня 1550 року видав спеціальне розпорядження для капітана замку Бенедикта Шалаї. У ньому говорилося, що для допомоги капітанові замку, який одночасно був жупаном і суддею, призначався заступник (віце-капітан), а також встановлювалася кількість кінних і піших воїнів, нічної та денної варти, стрільців і сурмачів необхідних для обслуговування замкового життя.

У другій половині XVI століття в Угорщині знову розпочалася боротьба за престол. Головними претендентами стали трансільванські князі та австрійський імператор Фердинанд. Зацікавленість Оттоманської імперії полягала у підтримці Яноша Жігмонда, сина вдови Яноша Запол’яї і польської принцеси Ізабелли. Історія розповідає, що Ізабелла, яка знаходилася у той час разом з Яношем Жігмондом у Галичині, 23 вересня 1554 року в супроводі численної свити виїхала через Верецкий перевал до Трансільванії. У Нижніх Верецьках її чекав тодішній трансільванський князь Іштван Баторі із значною кількістю її прихильників.

Проїхавши Мукачево вони попрямували в Хуст. Незважаючи на те, що Хустський замок перебував у володінні імператора Фердинанда, жителі міста тепло вітали Ізабеллу. Трансільванський князь віддав їй у володіння декілька замків, а проти власників тих, які не хотіли підкорятися, було вислано військо. У 1556 році Хустський замок опинився в облозі армії Ендре Баторі. Навіть перед загрозою втрати замку імператор Фердинанд відмовив у допомозі хорватському правителю Міклошу Зріні. 20 січня 1557 року гарнізон Хустського замку, яким керували капітан замку Бенедикт Шалаї і віце-капітан Міхай Корлат, капітулював, його територію передали Яношу Жігмонду, котрий і подарував його своїй матері – Ізабеллі.

Наприкінці XVI століття імператор Фердинанд віддав наказ Лазарю Швенді, головнокомандуючому імператорських військ, атакувати Хустський замок. Проте коли проти імператорських військ виступили об’єднані сили Яноша Жігмонда і паші Гусейна, Лазар Швенді відмовився від наміру атакувати Хустський замок.

У 1571 році, після смерті Яноша Жігмонда, Хустський замок перейшов у володіння трьох феодалів – Міхая Чаки, Гашпара Бекеша і Кріштофа Годьмаша, які заплатили за замок 3000 форинтів. Проте під тиском трансільванських магнатів, які вимагали передачі Хустського замку у володіння князя Трансільванії Іштвана Баторі, імператор Максиміліан I знехтував заповітом Яноша Жігмонда, внаслідок чого замок надовго був приєднаний до Трансільванії. У 1576 році Іштван Баторі був вибраний королем Польщі, а трон Трансільванського князівства зайняв його старший брат Кріштоф.

Упродовж XVI – XVIІ століть замок був значно укріплений і по-новому переозброєний.

У середині XVI століття у Хустському замку була проведена реконструкція зовнішніх воріт, які були найголовнішою опорою при захисті. Над воротами було викарбовано надпис латиною, що в перекладі буквально значило наступне: «Ці роботи проведені за наказом Вельможного пана Кріштофа Батори із Шомло, князя Трансільванського, графа, літа Господнього 1577».

Після смерті Кріштофа Баторі           князем Трансільванії обрали його сина Жігмонда. Втративши патронат Великих Османів та їх трансільванських спільників, Хустський замок переходить у володіння австрійського імператора. За історичними довідками, у цей час фортеця настільки укріплена, що навіть 80-тисячна армія татарського хана Гірея, яка спустошила у 1594 році навколишні території, не спробувала взяти замок.

У 1598 році імператор Рудольф ІІ подарував Хустський замок головнокомандуючому імператорських військ генералу Георгу Басту. Але цей дарунок став кісточкою в горлі місцевим магнатам і вони на чолі з Іштваном Бочкаї, який став новим трансільванським князем, повернули замок.

У 1617 році Хустський замок переходить у володіння Іштвана Бетлена, брата Трансільванського князя Габора Бетлена, який залишився в історії як ревний противник австрійських Габсбургів. Після його смерті замок потрапляє у вир війни за трон між між його сином Іштваном і трансільванським магнатом Дєрдєм I Ракоці. У результаті рішення сейму Трансільванії у другій чверті XVІI століття Іштван Бетлен був позбавлений права на володіння Хустським замком, який передали Дєрдю I Ракоці. Проте Іштван Бетлен відмовився виконати рішення сейму, і війська Дєрдя I Ракоці розпочали безуспішну облогу замку. Тільки договір, який був підписаний у Хустському замку у вересні 1637 року завершив дилему – за відмову Іштвана Бетлена від претензій на трон князя Трансільванії в його володінні залишалися марамороські землі та Хустський замок. Після смерті Іштвана Бетлена Хустський замок переходить у володіння його зятя, Ференца Редеї, марамороського жупана.

Зі слів турецького мандрівника Евлія Челебі, котрий у 1661 році побував перед стінами Хустської фортеці: «Хустський замок розміщений на вершині гори Хассана, стіни його високі і товсті, міццю своєю він схожий на фортецю Іскендер, бо висота його сягає до небес.

Житлові споруди замку виходять вікнами на захід і підносяться одна над одною. Дахи його палаців покриті кольоровою черепицею, а дахи церков – жерстю, хрести на них з чистого золота і так блищать, що у того, хто на них дивиться, від мерехтіння очі втомлюються і вимушений він з пошани перед ними погляд свій схилити. Нескінченні його сади і виноградники, чудові його вода і повітря!».

Евлій Челебі, відомий письменник і мандрівник, перебував у групі послів на чолі з Аббаза Ларі Гусейном, яка представляла інтереси турецького візира Алі-паши, армія якого вторглася в Мараморощину та Східну Словаччину.

У другій половині XVII століття хустські володіння знову були втягнуті у міжусобиці за корону, а замок був однією із наймогутніших фортець і ще відігравав важливу стратегічну роль. У 1689 році, згідно з описом капітана замку Міхая Катони, фортеця була оснащена 50 гарматами, 3 тисячами ядер, декількома тонами пороху.

Але поступово замок почав втрачати свою славу, а його внутрішнє життя почало занепадати. Неналежним чином підтримувався й архітектурний порядок, деякі будівлі прийшли у занепад, інші були знищені. Завдяки клопотанню капітана Хустського замку барона Айзнера імператор Леопольд віддав наказ провести в замку ремонтні роботи. У розпорядженні від 9 лютого 1699 року імператор Леопольд указує, що «замок як вартовий шляхів, які ведуть з Молдавії, Польщі і Трансільванії, для торгівлі, а тим самим і для жупи дуже важливий, тому він не повинен прийти в запустіння». Приблизно тоді Хуст отримав і право на власний герб. На ньому було зображено дві стріли.

Повному відновленню фортеці завадили чергові військові події в регіоні. Розпочалася антигабсбурзька війна угорського дворянства 1703 – 1711 років. Повстанці під керівництвом Яноша Маєша в середині серпня 1703 року підійшли до замку і невдовзі, за допомогою солдат замкового гарнізону, захопили його.

Однак значної ролі в цій війні Хустський замок не відіграв. У 1706 році в Хусті зібралася трансільванська шляхта і проголосила незалежність князівства. Також тут прийняли рішення про позбавлення Габсбургів коронних претензій. Після поразки армії повстанців, у Хустському замку в травні 1711 року знову з’явився австрійський військовий гарнізон.

А у 1717 році гарнізон Хустського замку чи не востаннє взяв участь у серйозній битві біля села Вишково проти татар, котрі поверталися після походу в Дунайську низовину. Незважаючи на те, що 12-тисячне ординське військо хана Гірея не наважилося взяти штурмом замок, він уже був достатньо зруйнований.

Згодом виявилося, що на його відновлення необхідних ресурсів не було. Та й час і обставини, вочевидь, цього не вимагали. Підтвердженням цьому слугує рішення намісницької ради прийняте 29 червня 1749 року, згідно з яким констатувалося, що Хустський замок повністю втратив своє стратегічне значення, а військовий матеріал, що зберігся наказано перевести до Кошіце.

Остаточного удару колись славному Хустському замку завдала природа. Гроза, що вибухнула над Хустом в ніч на 3 липня 1766 року, блискавками атакувала фортечні стіни. Дісталося від них приміщенням корчми, будинку коменданта, капличці… Завдяки сильному вітру полум’я швидко перекидалося по замковим дахам і врешті дісталося порохового складу.

Стався сильний вибух. Ця невтішна подія знищила всі житлові та складські приміщення.

Про загибель Хустського замку розповідає однойменна легенда, яку переказують з покоління у покоління:

 «Славетний був розбійник-опришок Грегор Пинтя. Він грабував палаци й панів. Одного разу він потрапив у руки панам, і вони посадили його у в’язницю Хустського замку. Але Пинті пощастило втекти, і він вирішив помститися панам.

Зібрав військо з двохсот таких, як він, легіників, на­казав змайструвати собі з в’яза дерев’яну гармату й затягти її в ковані залізні обручі, а ядра для неї роби­ти з каменю.

Витягли опришки гармату на гору Чабрин, що сто­їть на другому березі Тиси, навпроти Хустського зам­ку, і поставили там на величезний камінь. Пинтя наці­лив гармату просто на замок і вистрелив. Але ядро тільки зірвало дах. Тоді пани покрили замок насмоле­ним полотном, щоб Пинтя думав, ніби замок лишився цілий.

А Пинтя коли побачив, що замок стоїть наче непошкоджений, то дуже розсердився і насипав пороху ще більше в гармату. Потім ще раз прицілився й другим пострілом вщент розбив замок.

Так і стоїть відтоді Хустський замок у руїнах. А на горі Чабрин і тепер лежить той камінь, на якому стоя­ла Пинтєва гармата».

Після цієї страшної катастрофи, для замкового гарнізону було спішно відбудовано декілька будівель. Однак до звичного життя Хустський замок вже не повернувся. Згадувана намісницька рада всіляко намагалася зберегти замок, виділяючи матеріальні та людські ресурси. Проте зупинити руйнівний процес уже було неможливо.

Це підтвердила й така подія. Спробу відновити замок зробила у 1773 році імператриця Марія Терезія, яка направила свого сина – майбутнього імператора Йосифа II проінспектувати Хустський замок. Його оцінка стала страшним діагнозом – замок відновити неможливо. Після цього гарнізон перевели в Мукачівський замок.

З того часу Хустський замок почав швидко руйнуватися. У 1798 року чергова сильна гроза долучилася до руйнування замку. Впала башта в південно-східній частині замку.

У 1799 році влада дозволила розібрати східну стіну і прилеглі до неї частини замку для споруди в місті католицької церкви. Туди ж перевезли дзвін із замкової каплиці й баштові куранти.

Сьогодні про славетний Хустський замок нагадують тільки руїни. У Верхньому замку навіть важко вгадати контури колишніх будівель. Біля входу в замок збереглися останки колись могутньої арки воріт.

На вершині гори, яку чудово видно з центру міста, височіє силует стародавніх замкових стін.