Переглядів: 5398 | 21.06.2013 - 17:26

Ужгородський замок

Древнє місто в центрі Європи – Ужгород – є адміністративним, політичним, економічним, освітнім, науковим і культурним центром Закарпаття. Назва міста, за однією із гіпотез, походить від річки Уж, змінювалась у різні часи, залишаючи незмінною кореневу основу назви гірської звивистої річки. А на міському гербі зображена незмінна соковита вино­градна лоза символ багатства, доброзичливості і братерства.

Ужгород хоч і невеличкий у порівнянні з більшими містами сучасної України, але має своє історичне обличчя, наділене яскравими природними, архітектурними, культурними рисами. За час свого існування Місто над Ужем пережило чимало яскравих сторінок історії, а сьогодні залишається в пам’яті кожного, хто хоч раз його відвідав.

Древній Ужгород розростався на семи невеличких, але по-своєму колоритних пагорбах: Замковий, Кальварія, Університетський, Червениця, Шахтинський, Оноківський, Горянський.

Саме перший із них став прабатьком міста, місцем де розпочав свій багатовіковий життєвий шлях Ужгородський замок.

Початки будівництва фортифікаційних споруд, хоч і примітивного характеру, були викликані розвитком продуктивних сил, боротьбою за виживання між місцевими племінними групами в IX – VII столітті до нашої ери і вдалим використанням природних місцин. Для традиційного укріплення – городища – найкраще підходив сьогодні відомий Замковий пагорб, який омивався рукавами річки Уж. Його розташування було стратегічно вигідним. Ця місцевість і дала історичну назву майбутньому місту – Ужгороду.

 

Найдавнішою частиною міста є Замковий пагорб. Це узвишшя є продуктом вулканічної діяльності періоду формування Карпат. Його висота близько тридцяти метрів. Колись пагорб омивало не тільки головне русло Ужа (зі сходу і півдня), а й її рукав (з півночі і сходу), так званий Малий Уж. Таким чином, гора була оточена течією з усіх боків. Замкова гора лежить приблизно у геометричному центрі міста, обмежуючись вулицями Підградською О. Фединця  Корзо. Південні схили непомітно переходять у річкову пойму. Із боку Підзамкового парку скелі Замкової гори є неприступними.

На вершину пагорба ведуть декілька доріг: із Підзамкового мосту через вулицю Івана Ольбрахта, із Пішохідного мосту через площу Театральну, Пасаж і вулицю Августина Волошина, від ринку по вул. Олександра Духновича. Найкрутіший підйом по оригінальній вуличці Замкові Сходи, яка розпочинається із 96-ти вгору викладених східців. Згори відкривається мальовничий краєвид північної частини міста.

Замкова гора  ще й символ багатовікової історії міста, скарбниця його багатств. Саме тут виникло одне із поселень, що передувало Ужгороду. Тепер на цьому місці замок.

Древній замок, що височіє у східній частині міста і помітний практично з усіх його куточків, із давніх-давен розширював навколо себе поселення, давши початок багатовіковій історії міста. Упродовж багатьох століть споруда змінювала свій вигляд і внаслідок перебудов і вдосконалень, а також руйнівних наскоків ворогів. Сьогодні вона залишається духовним оберегом міста і всього регіону.

Перший історик Ужгорода Карой Мейсарош вважав, що найдавніший замок, де й по нині збереглися камінні фундаменти, знаходився в Горянах, найдавнішої окраїни міста. Однак ученими доведено, що це була все ж друга в Ужгороді фортеця. Її побудували приблизно в 1248 році. Саме Горяни довгий час були центром графських володінь однієї з гілок італійського роду Другетів. Вперше в історичних згадках Горяни з’являються в грамоті у 1250 року під назвою Гоздов. До речі, згідно з археологічними відкриттями, тут віднайдено найдавнішу в Ужгороді стоянку первісної людини.

Перші згадки про існування фортифікаційного укріплення Гунґ припадають на кінець ІХ століття. Шимон Кезаї, який був писарем при дворі угорського короля Владислава IV, писав, що замкова споруда височіла вже у 872 році.

На його життєвому шляху траплялися як радісні, так і сумні події, чимало він бачив перед своїми стінами військ східних і західних народів, які намагалися його підкорити. Відомий письменник Юрій Боршош-Кум’ятський у вірші «Ужгородський замок» влучно передав історичні переживання цього кам’яного сивого свідка:

 

«Не німий історії уламок,

А суворий свідок давнини…

Він стоїть, наш Ужгородський замок,

Сивий син одвічної війни.

 

І про що ти думаєш, твердине.

Несучи прадавній свій тягар?

Ще тобі, напевне, сняться й нині

Злі епохи нападів і чвар.

 

Йшов на тебе турок і татари,

Половець на стіни твої ліз,

Але всі історії удари

На ногах ти мужньо переніс.

 

Сивим димом хмари пролітають.

Наче день твій щойно догорів…

Наче й крики воїнів витають

На суворій замковій горі.

 

Десь тут князя Лаборця дружина

На путі напасника стоїть…

Як фортеця, наша Батьківщина

                                                  Не боїться ворога й століть!».

 

Перші писемні згадки про Ужгород свідчать, що у ІХ столітті тут уже існувало серйозне укріплення, для захоплення якого необхідно було прикласти чимало людських і матеріальних ресурсів. Ім’я одного із князів Ужгородської фортеці – Лаборця – стало легендарним.

Його подвиг увіковічений в історичній хроніці Аноніма «Gesta Hungarorum», що перекладають як «Діяння угорців». Це джерело свідчить, що коли угорські племена перейшли гори й взяли в облогу укріплення, його князь намагався втекти. Проте його наздогнали й стратили, а замок невдовзі захопили. Тут переможці влаштували бенкет із жертвопринесенням.

У поетичній формі його постать змальована й відомою письменницею Марійкою Підгірянкою у вірші «Князь Лаборець»:

 

«Ой у городі та в Ужгороді

Великий смуток настав в народі.

Великий смуток, журба велика,

Бо на край напала ватага дика.

 

Як ясне сонце заступлять хмари,

Так в край наш руський впали мадьяри.

Йшли, палили городи і села,

Замовкла руська пісня весела.

 

                  Вже од города од Мукачева

                  Надходить орда та Арпадова.

                  І зажурились старі і діти:

                  «Що нам чинити, де нам ся діти?»

 

А князь Лаборець, той руський борець,

Кличе боярів у княжий дворець.

Кличе боярів радити раду,

Як зберегти і народ і владу.

 

А одні кажуть: «Здаймось, мирімося»;

А другі кажуть: «З ворогом борімся!

За віру биймось і за свободу,

Піддержим чесне ім’я народу!»

 

І всі імились народ хранити,

Малі і старші, жони і діти.

Повиходили всі на окопи —

І падає ворог долу, мов снопи.

 

Та врагів була страшенна сила,

Як ріка чорна город залила.

Та плачуть мужі, жони і діти:

«Що нам чинити, де нам ся діти?»

 

І князь Лаборець голову хилить

І сивий волос по землі стелить.

Серце стискає смуток великий:

«Городе славний, прощай навіки…»

 

А слуга вірний Лаборцю каже:

«Сідай на коня, наш милий княже,

Утікай, княже, по чистім полі,

Щоб не попасти в ярмо неволі».

 

Іде Лаборець на бистрім коню…

Біжать мадьяри за ним в погоню.

Аж над рікою князя імили,

Голову сиву з плечей здіймили…

 

Так над рікою вбили Лаборця –

 І зчервонила ту воду кровця.

Одтогди річка та Лабориця

На вічну пам’ять князеві зветься».

 

Історія зафіксувала, що загони угрів, давніх угорських племен, які величезними масштабами рухалися на захід Європи через Карпатські гори на початку Х століття зайняли рівнину, яку оберігали власники Ужгородського замку. Одна з найбільших легенд «Про Мукачівський замок» зберегла таку згадку:

 

«Відважний і швидкий перехід через Карпати Веречанським перевалом призвів до того, що не було й пі­дозри про навалу. Лише поодинокі втікачі, що трапля­лися на дорозі завойовникам, рознесли звістку про вторгнення мадярів, і рознеслася вона, як пожежа на вітрі. Шукаючи притулку і захисту, втікачі подалися за Карпати, до Польщі, або ж звернули до Ужгорода, де з міцного замку правив краєм один із верховних вож­дів короля Залана старенький Лаборець. Він і був пер­шим, хто став на прю із завойовниками. На тривожні звістки втікачів зібрав Лаборець зо п’ятнадцять тисяч війська й рушив супроти Алмоша.

З гори Ловачка побачив він величезний мадярський табір. Навколо самотнього верха в низині копошилися, як комахи, у мурашнику, люди. Вже виднілися підму­рівки замкових стін. А розрісся той мурашник аж до тіснини за нинішніми Підгорянами.

Нападати Лаборець не зважився. Був то великий прорахунок, бо несподіваний напад на ворога, що нічо­го не підозрював, міг увінчатися перемогою. Але князь вислав до Алмоша послів із запитом: «Хто йде, чого хоче, навіщо укріплює верх, і хто це дозволив?». Відпо­відь була стисла: «Ми, князь Алмош, внук Аттіли, по­вернулися додому!». На те князь Лаборець іменем свого короля Залана запропонував чужинцям здатися. У від­повідь Алмош наказав старшому синові Арпаду відібра­ти з війська сім тисяч добровольців, по тисячі з кож­ного племені, і вдарити на Лаборця.

Мадяри миттю були в сідлах і погнали коней через Латорицю, що в ті часи огинала нинішнє Росвигово, з підніжжі Чернека, Червоної гори, Ловачки і Талиської гори.

Наче яструби, кинулися чужинці на військо Лабор- цеве, що не мало ні досвіду, ні підготовки до бою на конях.

Бій тривав недовго. Розбитий ущент слов’янський князь відступив із рештками свого війська до Ужгоро­да і закрився в його міцних стінах.

Так довідалися мадяри про Ужгород.

Напасти побоялися, але залишили в околицях міста дозорців.

…Після сорокаденного перепочинку під Мукачевом рушив  Алмош на Ужгород…Тільки сягнув лівого берега Ужа і вислухав дозор­ців, нараз почав будувати міст. Тисячі наповнених по­вітрям шкіряних мішків лягли на воду, на них лягли широкі кладки, котрими легко було переїхати на конях

Коли до бою все буле готове, доручив Алмош війсь­ко своєму синові Арпадові і наказав здобути замок.

Лаборець боронився відчайдушно, та сил забракло. Алмош все-таки вступив до замку.

1 тоді, зваживши на свої літа, скликав Алмош усіх вождів семи племен, подякував їм за довір’я, мужність, відданість та й попрощався з ними – зрікся вождівської та князівської влади. Наступником нарік власного сина Арпада – за мужність і мудрість, а головне за бойовий дух, проявлений у двох останніх боях.

Захоплено вітали вожді племен Арпада. За старим звичаєм, підняли його на щиті і показали всім вої­нам – його, нового князя і верховного вождя всіх ма­дярів!

На честь свого свята оголосив Арпад чотириденний відпочинок із великими торжествами. І здобутий Уж­город, перейменований на Унгвар, став із того часу осідком мадярів, яких, за назвою міста, західні народи почали називати унгвари, гунгари, унтари, угри. Ці наз­ви у мовах декотрих народів збереглися досі…».

 

Дружина князя зазнала поразки від угрів, а сам Лаборець, очевидно, був убитий у східній Словаччині біля річки, яка тепер називається Лаборець. У річку Лаборець впадає й річка Уж, що омиває древній замок на горі. Ось що розповідає про ті давні події місцева легенда:

 

«Кажуть люди, що був раз один славний князь Лаборець. Він за народ дуже гадав. Зато й люди любили його.

Раз люди зібралися до нього на одну велику раду. Він їх дуже гостив, і вони весело гостилися.

Але по великій радості став сум. Прийшли мадяри через гори, Верецьким переходом, і напали на Лаборця і його війська.

Дуже бився Лаборець, але йому не стало вояків. Тоді дали знати людям. Дали знати й нашому селові, щоб ішли битися з ворогом. Наше село було ще маленьке й багато помочі не могло дати, але скільки було леґінів усі пішли.

Прийшли до Ужгорода, а там уже дзвони били, сумно було. Такий великий сум був, що навіть пташка, що так весело співала, зажурилася.

Звідують леґіні драгівські чого сумує все в Ужгороді. Кажуть люди ужгородські, що люті вороги прийшли з чужого краю. Геть побили людей та убили князя Лаборця над рікою Свіржавою й запанували над нашим краєм.

З великим сумом поховали князя Лаборця. Двадцять попів службу служило. Тридцять дяків співало. І від того часу Свіржаву назвали рікою Лаборець на згадку про руського князя».

 

Здолавши незначний опір місцевого населення угри розпочали осілий спосіб життя й розпочали перетворювати завойовані землі на власну державну територію. Таким чином, уже на межі Х – ХІ століть навколозамкова територія почала формуватись як політико-адміністративний і господарський центр регіону, який стали називати комітатом Унг.

З цього часу змінюється й вигляд фортеці. Вона набуває нових форм і стає ще більш укріпленою. Чергове випробування пережив замок під час нападу загонів хана Кутеска, одного із величних полководців половецької орди. Це відбулося наприкінці ХІ століття. Уже тоді замок знаходився на сучасному місці чи, принаймні, недалеко від нього. Хоча не існує описів чи зображень, які передали б вигляд Ужгородського фортифікаційного укріплення, але міць цієї твердині засвідчує той факт, що у 1086 році замок захистив місто від згаданого половецького хана.

Захисники фортеці відчайдушно відбивали і напади золото­ординської навали, але цього разу сили були нерівні й у 1241 році фортецю було зруйновано.

У перші літописновідомі часи володіння замку належали угорській королівській родині. На початку ХІІІ століття Ужгородський замок перетворився на кам’яну фортецю. Очевидно, саме тоді на подвір’ї замку збудовано церкву, фундамент якої зберігся й до нині. Принаймні, від 1248 року зберігся документ, що згадує священика цього храму Штефана.

 

Храм святого Юрія був побудований із квадратних камінних брил, які були акуратно тесаними й ознаменували одну з найкращих у ті часи архітектурних технік. Церковна будівля була невеличкою, оскільки слугувала для двірцевого населення. Навколо неї згодом виникло кладовище. У самій церкві знайшлося й місце для поховання знаті. Згодом тут містився й родовий склеп графів Другетів – володарів Ужгородської домінії.

 

Саме з XIV століття розпочинається новий виток історії древньої фортифікаційної споруди. У 1322 році тодішній монарх Карл Роберт Анжуйський подарував замок із навколишньою Ужгородською домінією феодалу графського роду Другетів. Тут діяльність цієї родини мала велике значення в політичному, культурному і ще більше в економічному плані.

Саме із діяльністю цієї знатної родини пов’язаний етап відродження замкового життя, а сама фортеця перетворюється на кам’яну.

 

Другети – це були представники італійського аристократичного роду французького походження. Вони володіли Ужгородським замком до 1690-х років. Їхній рід, що мав герб, на яко­му було зображено чотири дрозди, вірно служив своєму господареві. Недарма, як найближчих і найздібніших, їх було запрошено на службу до Сицилійського королівства разом з Анжуйцями.

Вітер історії з тих же причин закинув Другетів до Угорщини, зокрема на Закарпаття. Тут рід Другетів володів майже 370 років Ужгородськими землями, які він дістав за вірну службу від короля Карла Роберта Анжуйського.

 

Діставши нові землі у своє володіння, Другети почали приводи­ти в дійсність плани архітектурного характеру. В першу чергу це стосується тодішнього центру домінії – міста Ужгорода. Тут буду­ється новий замок, дворянська вілла. Близько 1320 року через ріку Уж будується міст, а в другій половині ХІV століття – церква і монастир. Пізніше в Ужгороді зводиться будинок для єзуїтського колегіуму.

 

Найдавнішим християнським храмом Ужгорода є Горянська ротонда св. Анни. Найстаріша її частина датується ХІІ століттям і становить собою закруглений шестигранник, товщина стін якого понад два метри. Новіша частина церкви — готична нава, прибудована у ХIV столітті. Наприкінці того ж століття ротонду було прикрашено італійськими фресками італійської проторенесансної школи Джотто, деякі з яких збереглися й до нині.

У 1912 році над західним фасадом церкви надбудовано дерев’яну дзвіницю, у 1927 році реконструйовано храмовий дах, а в 1932 та 1960-х роках відновлювалися фрески.

 

Цікаво, що підтримка Другетами різного роду підприємств мала два аспекти. По-перше, ця підтримка використовувалась для особис­того збагачення династії. Але не можна відкидати й іншого. Другети, як всі порядні господарі, намагались якнайкраще сприяти економічно­му та політичному розвитку своєї «нової батьківщини». Особ­ливо це стало відчутно, коли Другети обрали Ужгород своїм постій­ним місцем проживання. Саме після цього вони повністю віддаються благоустрою міста і його околиць.

Ужгородський замок був настільки поруйнований, що спершу Другети оселилися у Горянах. Але Філіп Другет одразу ж заходився відбудовувати замок. Тоді ж він з’єднав Замкову гору і Горяни мостом через Уж. Із діяльністю Другетів пов’язується другий етап історії замку, коли він у ХІV – XVIІ століттях постійно перебудовується. Замкова захисна система, в яку входила із своєю округою Ужгородська фортеця, була замінена «бандеріальною», яка полягала в тому, що боярство, дворянство і духовенство повинні були на випадок війни для королівських військ віддавати вказану кількість воїнів у повному озброєнні. Разом із замковою системою були автоматично ліквідовані замкові комітати. Їх замінили так звані дворянські комітати.

З іменем Другетів пов’язана одна із сумних легенд, яка втім і сьогодні, час від часу, дає про себе знати:

 

«Жив колись в Ужгородському замку граф Другет. Мав він гарну доньку, яку звали Йоланка. Відбою не було від сватачів. Та Другет мріяв лише з царем-королем поро­дичатися. І сталося так, що засватав Йоланку молодий царевич. Другет не міг натішитися такому щастю. Та Йоланка відмовила царевичу, бо вірно любила іншого – простого хлопця з народу, якого звали Дожа. З ним і зустрічалася вечорами в гаю під замком.

Другет довідався про це й покликав до себе хлопця. Обіцяв йому великі гроші, якщо зречеться Йоланки, забуде про неї. Та Дожа відповів, що він не продається і любов’ю своєю не торгує.

—   Не хочеш зректися, то загинеш у темниці! – наказав граф кинути хлопця в підземелля.

А Йоланку замкнув у світлиці і звелів готуватися до весілля. Вже був назначений і день весілля, і гості з музиками зійшлися, та вінчання не починалось, бо Йоланки ніде не могли знайти. Вона звільнила милого, аби з ним разом утекти з замку. Та зачули вартові.

—   Тікай, любий, – шепнула Дожові. – Я затримаю їх… А зустрінемось увечері над водами.

Стражники схопили її. Підбіг і батько, граф Другет.

—  Або вийдеш за царевича, або я тебе… своїми руками! – пригрозив, аж зелений від злості.

—   Ніколи! – відказала Йоланка.

І тоді Другет узяв і живою замурував її в замкову стіну.

Дожа всю ніч чекав на Йоланку, але не дочекався. Тоді зібрав народ, і вони з вилами, мотиками, сокирами рушили на замок. Там би й зарубали Другета разом із царевичем, якби ті не втекли через підземний хід. І даремно Дожа шукав і кликав Йоланку межи стінами, вона не озивалася.

Не знайшли її тіло й дотепер. Лише інколи пізніми вечорами чути, як хтось стогне і плаче в замку. Люди кажуть: «То Йоланка зве милого до ранку білого!».

 

Навколо замку почало обертатися все міське життя, його потребам підпорядковувалася місцева економіка. Найперше було перебудовано кріпосну стіну. Місцями її зміцнено і нарощено. Південна сторона була збудована практично заново. Багато попрацювали над укріпленням центрального входу. Саму арку зміцнено великими каменями, вмурованими у стіни. І зараз із двох боків видно прорізи для ланцюгів, якими піднімався міст. На кам’яній стелі біля в’їзду у замок зроблено отвори, через які захисники обливали гарячою смолою ворогів, що вдиралися на подвір’я.

Але головну оборону в’їзду забезпечувала надбрамна вежа. Вона була найпомітнішою і тому найвідповідальнішою точкою оборони. Товщина її стін сягала двох метрів. На другому поверсі було влаштовано бруствер з бійницями. Одразу за в’їзною брамою сформувався великий двір. У мирний час він служив парком для прогулянок членів графської родини і гарнізону.

Другети перетворили двір на справжню перлину садово-паркового мистецтва, заклавши тут багато рідкісних насаджень, які частково збереглися до нашого часу. Під час воєн тут же точилися запеклі бої із нападниками, що проривалися крізь браму чи долали стіну. У 1384 році Другети заснували поблизу замку Паулінський монастир, що виконував не лише роль церковного центру, а й був додатковим укріпленням на підступах до замку.

Маючи в своїх руках неабияку владу, Другети все ж були недалекоглядними дипломатами, дозволяючи різним арміям «подорожувати» територією домінії, наносячи великі збитки місцевому населенню. За часів Другетів замок став ареною військових протистоянь між угорцям, турками, а згодом німцями, австрійцями і трансільванцями. Їхні наслідки неабияк впливали на перебудову фортифікаційних споруд.

До часу панування в регіоні родини Другетів відноситься й поява ще однієї із найвідоміших легенд про Ужгородський замок. Вона розповідає про наступне:

 

«У XVII столітті паном Ужгородського замку був ка­пітан Другет, лицар статочний. Мав він дуже красну доньку, про красу якої оповідали аж у далеких краях.

У тих часах переходили через кордон польські війська й нападали на наші міста. Один із поліських воєвод задумав здобути Ужгород. Аби дізнатись, як це можна зробити, переодягся і, як чужий, незнайомий пан, приїхав до Ужгорода. Випадково познайомився з донькою Другета. Дівчина до нього закохалася та розповіла йому, яка військова сила є в замку і як замок можна здобути.

Однак батько дізнався про зраду і дав живу замурувати її в замку.

Кажуть, від того часу душа дівчини не має супокою і ночами, коли великі бурі, плачучи блукає в замку й чекає на своє визволення».

 

Внаслідок релігійної боротьби, яка розгорілась з появою на Закарпатті протестантизму, Другети розділились на два протилежні табори. З одного боку стояв Юрій Другет (щирий католик), а з другого – його дядько Валентин. Йому світила блискуча кар’єра, яка однак швидко обірвалась. Він помер у 1609 році у віці 32 років з ознаками отруєння. 16 березня 1612 року був отруєний його син Степан. Відомо, що напередодні трагедії у них гостював його дядько Юрій, котрий вже через три дні вступив у володіння Ужгородом. Цим самим припиняється протестантська лінія Другетів.

Представники роду, що стояли на позиції католицизму, неодноразово нагороджувались «верховною» владою. Так, Юрій Другет був призначений ужгородським і земплінським жупаном, кавалером ордена «Золотого Руна» і т.д. Його син Іван був державним суддею, а в 1618 році призначений постійним жупаном. Він же, в дарчій грамоті від 31 червня 1640 року, вказує на перенесення єзуїтської колегії з Гуменного до Ужгорода. Також засновувались єзуїтські школи, які мали стати розсадниками католицизму.

У квітні 1646 року при прямому сприянні тодішньої володарки Ужгородської домінії Анни Другет було укладено церковну унію (вона отримала назву Ужгородської), внаслідок якої створено греко-католицьку церкву на Закарпатті. Є дані, що Другети після підписання унії були перші, хто письмово ще перед декретом Леопольда І від 1692 року звільнили міцевих священиків від усіх тодішніх тілесних робіт панщини.

Першу уніатську церкву було збудовано у 1678 році у районі нинішніх вулиці Лучкая і провулку Підгірного. Нинішній же Кафедральний собор на Замковій спершу був збудований як римо-католицький. 16 липня 1640 року тодішній володар Ужгорода граф Ян Другет видав дарчу грамоту єзуїтам на велику ділянку Замкової гори. На ній єзуїти при підтримці графа почали споруджувати свою колегію-школу і костьол. Завершила будівництво вже вдова Другета Анна Якушич у 1646 році.

У 1996 році в Ужгородському замку відбулися великі урочистості з нагоди ювілею Унії.

 

Перші спроби впровадження Унії зробили єпископи Атаназій Крупецький та Василь Тарасович. Діяли вони за власною ініціативою, не маючи на той час значної підтримки ні серед духовенства, ні серед населення. Відтак, перші спроби поширити греко-католицизм були невдалими.

У 1642 році В. Тарасович у Відні склав віровизнання Католицької Церкви. Прийняття Унії відбулося не відразу і проходило в де­кілька етапів. Першим актом Ужгородської Унії було те, що 24 квітня 1646 року в церкві Ужгородського замку, під час святкової Літургії 63 священики склали перед егерським католицьким єпископом Якушичем віровизнання і заявили, що визнають все те, що вчить Католицька Церква, а Папу Інокентія Х-го приймають за архипастиря.

Наступним етапом Уніі було обрання в 1648 році від іме­ні 400 священиків єпархії єпископа Петра Партенія (Ростошинського), який на Великотрнавському соборі проголосив про факт довершення Унії. У 1652 році, за участю вес­ти архідияконів, він надіслав лист до Папи, в якому було прохання визнати мукачівське архієпископство. Підтвердження з Риму єпископу Петру Партенію надійшло лише в 1655 році. Але тільки в 1720 році було визнано Мукачівську єпархію.

 

За час свого існування Ужгородська фортеця зазнавала численних рекон­струкцій. Особливо часто вони проходили у ХVI й ХVIІІ століттях, коли за роботу взялися спеціалісти з Італії та Франції. Реконструкції замкових приміщень змінювалися відповідно до розвитку науки й техніки. Саме тоді замок набув класичного західноєвропейського вигляду, який повинен був одночасно зі зручністю і красою забезпечувати міцність мурів перед загрозою військових нападів. Архітектурний стиль особливо змінили італійські інженерними, котрі облаштовували чимало споруд на замовлення Віденської військової ради.

У 1598 році, було відбудовано вхід у головний корпус та головну будівлю замку – палац. Він набув ренесансних рис. Над в’їзною брамою корпусу є дата – 1598 рік, коли було завершено одну з перебудов. Над датою зображено чотирьох дроздів – частину родового гербу Другетів. Обабіч герба, а також у підвальному ярусі з боку рівчака, видніються бійниці.

Наприкінці ХVI століття замок остаточно набуває сучасного вигляду. Із трьох боків фортецю було оточено вирубаним у скелі сухим ровом 15 – 20 метрів завширшки і 5 – 10 метрів глибиною, а з північного сходу її захищало круте урвище. Фортеця огороджує площу у два з половиною гектари. Власне замок стоїть на краю крутого північного схилу – Замкової гори. Це масивна двоповерхова споруда у стилі ренесансу. Його форми повторюють обриси фортеці. У випадку взяття ворогом кріпосних стін, замок міг самостійно оборонятися далі. Його, як і зовнішні укріплення, теж оточували з трьох боків рівчаки, через які зі сходу перекинуто міст. Спершу він був підвісний, у наш час замість нього побудований звичайний дерев’яний міст на опорах.

Ззовні замок має вигляд могутньої оборонної споруди – трапеції, на кожному куті якої розміщені бастіони, трохи висунуті у бік рову і з’єднані фортечною стіною. На кутових баштах було встановлено артилерію, що тримала під обстрілом усі підступи до замку. П’ятий бастіон, кілевидної форми, знаходиться на північному фасаді замку. Поруч із цим бастіоном колись була ще одна брама, що вела до замку, її сліди збереглися до нашого часу. Вона з’єднувала замок із зовнішнім, так званим «гусарським» замком, побудованим із дерева.

У 1653 році були укріплені зовнішні оборонні стіни, у 1658 – в’їзд до фортеці, про що свідчить напис над вхідною аркою «A.D. 1658». Мабуть, тоді ж було споруджено з лівого боку під’їзду відкритий камін, біля якого грілася варта. Із правого боку, біля основи внутрішньої арки, знаходиться великий камінь з висіченою у ньому ямкою, де гасили смолоскипи.

Колись між стінами і поверхами палацу були таємні ходи. Легенди розповідають і про підземний перехід звідси до Невицького замку, який знаходиться на відстані 10-ти кілометрів. Одна із давніх легенд говорить про наступне:

 

«Ужгородський замок, як кажуть старі люди, був колись не там, де він знаходиться тепер, а зовсім на іншому місці – на лівому боці ріки Уж, на тій самій горі, де й горянська церква – Ротонда. Правда, називали тоді не замок, а городище. Воно було добре укріплене. Там жив князь Лаборець. Але після того, як мадяри перейшли Карпати й напали на Ужгород, горо­дище було знищене, а князь повішений.

Нові управителі міста виділи, що кращим місцем для замку, чим Горяни, є гора на правому березі Ужа, вірніше – гора між її двома рукавами, що омивають гору з двох боків. Там і зму­рували.

В народі кажуть, що Ужгородський, Невицький, Середнянський і Мукачівський замки були між собою зв’язані – з’єднані підземними ходами. Ними користувалися. Особливо тоді, коли в Середнянському замку жили монахи, які проповідували католицизм. Вони звідти ходили підземним ходом до Мукачева, Ужгорода й Невицького. Ховалися від людей, бо люди не приставали на католицьку віру і, якби їх перестріли, могли б і вбити. Коли Невицький і Середнянський замки були знищені, ті підземні ходи завалилися. І як не шукали – знайти й досі не можуть.

А замок над Ужем стоїть собі і гордо зорить своєю сивою головою на старовинний Ужгород».

 

Про потайні ходи розповідає і ще одна давня й відома легенда:

 

«У могутніх стінах палацу є потайні ходи, по яких можна було потрапити з одного поверху замку в іншій непоміченим. Легенда розповідає і про потайний хід, який сполучав замок із зовнішнім світом. Головними дійовими особами цієї легенди виступають юна дочка жорстокого власника замку і його слуга, благородний хлопець Янко. Саме потайний хід зіграв в долі юних закоханих фатальну роль. Його секрет був відомий лише членам сім’ї феодала, які також знали і те, що за розголошування цієї таємниці винного чекає смертна кара, хто б він не був.

Але справжня любов страху не знає – дівчина відразу забула про грізне попередження, коли виявилось, що лише потайний хід дає їй можливість зустрітися з коханим, який втік із замку до бунтарів, що переховувалися в призамковому лісі, – вони було видно з вікон замкового палацу. Дівчина, нехтуючи небезпекою, зуміла повідомити коханого про місце і час їх зустрічі, а саме увечері, біля самотнього дуба, що ріс посеред поляни трохи в стороні від замку.

Коли вечірня тиша огорнула замок, дівчина, не пам’ятаючи себе від хвилювання, обережно почала пробиратися до замаскованих дверей потайного ходу. Але лише вона прочинила двері, як її тут же схопила варта – дівчина не могла знати, що рідний батько, після того, як слуга втекла із замку, наказав своїм вірним яничарам не спускати з неї око.

А хлопець у цей час, стоячи під великим дубом, тривожно вслухувався в нічні шорохи – на душі у нього було важке, гнітючий неспокій. Раптово поряд з ним, неначе з-під землі виросли, опинилися яничари феодала, троє найбезсердечних і відданих своєму панові слуг. Відчувши недобре, хлопець схопився було за топірець, але яничари навалилися на нього, скрутили руки, зав’язали рот, щоб не кричав, і потягнули в замок.

У замку, за наказом феодала, на очах у дівчини, що втратила розум, його стратили, а нещасну живою замурували в замкову стіну. З тих пір – свідчить легенда – опівночі починає ходити по замку примара дівчини, яка шукає свого коханого. Примара обходить весь замок – кімнати, двір, підіймається на бастіони, спускається в рови, а з першими півнями зникає, щоб завтра опівночі знову вийти на пошуки своєї любові…».

 

Бастіони і кріпосні стіни палацу обрамлені згори масивним карнизом з обтесаних кам’яних брил. Стіни замку завтовшки до двох з половиною метрів. Їхня кладка теж в основному кам’яна. Місцями помітно проломи, закладені давньою цеглою, – сліди тривалих облог і численних штурмів. Стіни складено зі шматків базальту і андезиту, якого багато в околицях замку. На стінах помітні отвори у вигляді маленьких ніш. Під час ремонтів у них вставляли риштування, що дозволяло майстрам із зовнішньої сторони підійматися аж до даху.

 

Одним із найдавніших ужгородських парків є Підзамковий, який заснували ще на початку ХVII століття з метою розведення звірів для королівських ловів. Для цього частину лісу на березі Ужа до самих Доманинців було огороджено, розчищено від завалів, буреломів і приведено до стану парку.

На початку ХХ століття зелену територію реконструювали, надавши класичного вигляду паркової зони у ландшафтному стилі. Насадження постійно збагачувалися й урізноманітнювалися.

 

Свого часу замок було оточено також дерев’яними оборонними спорудами. Але після того, як замок втратив своє стратегічне значення, їх було знесено. Всередині замку є невелике квадратне подвір’я розміром 25 на 25 метрів. Посередині нього – колодязь, що постачав гарнізон водою. Його видовбано у скелі глибиною понад 40 метрів, із яких 17 – складає водяний стовбур.

Під землею знаходяться місткі підвали-каземати, що служили складськими приміщеннями. У правому крилі замку була в’язниця із камерою для катувань. Зі сходу до замку прилягає флігель. Його збудували як одноповерховий, згодом надбудували другий поверх. Житлову надбудову зроблено також на південно-східному бастіоні. Із господарських споруд вціліла конюшня у південно-західному кутку подвір’я.

 

Другети неодноразово могли втратити даровані їм землі. Причина була дуже проста. За законами того часу, після смерті ос­таннього представника династії по чоловічій лінії все існуюче во­лодіння повинно було перейти до державної казни. Так, Філіп, який разом з братом Іваном Другетом першим дістав володіння Ужгород­ської домінії у власність роду, помер у 1327 році, не залишивши наслідника. Його високий сан і велике володіння перейшли до брата Івана, котрий помер у 1337 році. Його син Вільгельм, котрий був надворним жупаном, теж не залишив спадкоємців і спадщина його мала перейти до казни. Однак за особливі заслуги роду Другетів, Людовік І дарчою грамотою від 7 січня 1343 року подарував його воло­діння двом братам Миколі та Івану.

Ця ж грамота була підтверджена Людовіком І 19 січня 1355 року. У цій грамоті зазначалось, що да­ровані Миколаю та Івану Другетам конфісковані у «зрадника святої корони» Петра Петенька замки Невицьке, Барков і Ясенов, а також місто Земплін з усіма правами і прибутками, з селищами, котрі в свій час були даровані Карлом Робертом палатину Філіпу Другету. Микола став родоначальником горянської лінії. Однак уже в середи­ні ХVІ столття ця лінія Другетів вимирає, а її володіння переходять до гуменянської лінії, родоначальником якої вважають Івана Другета.

26 травня 1691 року помер у 38 років, не залишивши спадкоєм­ців, останній з роду Другетів на ім’я Валентин (єпископ). Над його саркофагом перевернули герб вимерлого з ним роду Другетів. Так робили за тогочасними законами при смерті останнього представ­ника династії. З Другетів залишились лише дві жіночі лінії. До однієї належали наслідники графині Христини Гуменянської, яка по­мерла 17 березня 1691 року, до другої – жіночі наслідники Сигізмунда Другета (помер 14 лютого 1684 року), вся велика спадщина роду повинна була перейти до казни. Лише частина її, вартістю в сто тисяч золотих гульденів, згідно з розпорядженням графа Юрія Другета на випадок припинення чоловічої лінії, повинна була бути передана спадкоємцям Христини та Сигізмунда Гменянських.

Детальний опис переданого казні володіння було зроблено 30 червня 1691 року, а два інвентарні списки були підписані пред­ставниками державної казни 18 серпня 1691 року. На цьому закінчилася «Епо­ха Другетів» в історії Закарпаття.

 

Після смерті останнього представника роду Другетів Ужгородський замок потрапляє у власність магната Міклоша Берчені, який на свій смак відновлює замкові стіни за проектом французького інженера Лемера. Новому власнику вдалося підняти авторитет Ужгородського замку як політичного й культурного центру регіону. Як доводять свідки, австрійський гарнізон залишив Ужгородський замок парадним строєм у 1704 році.

 

Міклош Берчені походив із Задунав’я. За власну доблесть у боротьбі з турецькою загрозою був іменований графом тогочасним правителем Леопольдом І Габсбургом. Це сталося 1689 року. Оселившись невдовзі у замку, він відразу взявся за перебудову приміщень за найкращими тогочасними зразками. Таким чином, нового вигляду отримали палац і внутрішні приміщення, захисні стіни. Після одруження графа М. Берчені з Крістіною Чакі Ужгородський замок зажив світським життям. Гарно, на західноєвропейський манер, прикрашені палати стали окрасою древньої замкової споруди.

У головній частині замку – палаці нараховується понад 40 приміщень. Найбільший зал замку, так званий «рицарський», що міститься на другому поверсі, було перетворено на внутрішню каплицю. У 1857 році її розписав Фердинанд Відра. Приблизно тоді ж сусідні зали оздоблено ліпкою, розписом, сусальним золотом. Зараз цей декор вже частково відновлено.

Розвинулася й парково-садова культура. П’ятиярусний сад із рідкісними квітами, кущами, деревами та п’ять парків колись оточували Ужгородський замок, надаючи йому неповторної краси. Сад прикрашали статуї і фонтани.

 

Мури Ужгородського замку приймали й відому дипломатичну місію. У липні 1707 року тут відбулись ділові перемовини між Ференцом Ракоці ІІ та довіреною особою російського царського двору Петра І Давидом Корбе. Згодом М. Берчені заключив і угорсько-російську угоду.

Замок став свідком і антигабсбурзької війни 1709 – 1711 років, хоча значної стратегічної ролі в цій боротьбі не відіграв. Після поразки армії повстанців і еміграції Ференца II Ракоці, гарнізон Ужгородського замку 11 травня 1711 року капітулював. Міклош Берчені був позбавлений багатьох маєтностей. У 1715 році він відмовився й від державної амністії. Це автоматично позбавило його й права власності на замковий маєток, яким державне казначейство розпорядилося по своєму. Тут розташували військовий гарнізон.

Отже у подальші роки замкова споруда пережила цікаву й складну водночас історію. У 1728 році її охопила пожежа, після якої третій поверх так і не було відбудовано.

У 1773 році Марія-Терезія на прохання Андрія Бачинського передала Ужгородський замок Мукачівській греко-католицькій єпархії, яка розмістила тут духовну семінарію. Вихованцями останньої стала ціла плеяда просвітників та будителів слов’янства Петро Лодій, Юрій Венелін-Гуца, Олександр Духнович, Василь Довгович, Михайло Лучкай, Іван Раковський, Віктор Кимак, Іван Дулішкович, Іван Сільвай, Августин Волошин.

 

Ужгородська семінарія діяла як королівсько-єпископський ліцей. У перший навчальний рік тут було всього 23 учні. Навчання вели руською мовою чотири доктори теології. У грудні 1778 року замок, що з розвитком артилерії втратив своє військово-стратегічне значення, був повністю переданий семінарії. Покровителями закладу вважалися три святителі Східної Церкви – Іоанн Златоуст, Василій Великий і Григорій Богослов.

Із самого початку семінарія мала статут, що зобов’язував викладачів і студентів систематично складати довідник із публікаціями найважливіших подій шкільного життя, так звану «Гісторію Домус». Кількість учнів тут щорічно коливалася, інколи сягаючи 120-ти і навіть 150-ти чоловік. Для престижу настоятелем семінарії призначався один із каноніків кафедральної капітули. Із 1796 року на допомогу йому призначався віце-префект, що виконував обов’язки духівника і завгоспа. Із 1805 року настоятель став зватися ректором. Після смерті єпископа Андрія Бачинського в семінарії почалося викладання за латинськими підручниками, хоча професори ще довгий час пояснювали лекції народною мовою.

Після революції 1848 року єпископ Василь Попович, незважаючи на різкі протести латинських примасів, відновив навчання студентів рідною мовою, яке було скасовано після нього. У 1944 році будинок семінарії зайняли німецькі війська, через кілька місяців тут розташувалися червоноармійці. Лише в середині квітня, після настійних клопотань єпископа Теодора Ромжі, вдалося вивільнити одне крило замку під семінарію. Владика негайно скликав останні два курси семінаристів, так званих ветеранів, щоб дати їм можливість хоча б прискорено завершити освіту і висвятитися. Ці інтенсивні тримісячні курси закінчило тридцять семінаристів.

Наприкінці травня 1947 року міліція силою зайняла обидва навчальні корпуси і конфіскувала майно семінарії. Єпископ переніс заклад до своєї резиденції, де він діяв навіть після його мученицької смерті, до 16 лютого 1949 року. Лише в 1990-ті роки традиції семінарії продовжила Ужгородська греко-католицька богословська академія ім. Теодора Ромжі.

 

Після Другої світової війни у приміщенні замку заходилися облаштовувати Закарпатський краєзнавчий музей (ЗКМ). Офіційна дата його створення – 20 червня 1945 року. Навесні 1947 року до замку перенесено експозицію Закарпатського краєзнавчого музею. У 1950 році його фонди нараховували 6951 експонат, а у 1995 – вже 110 тисяч. Сьогодні різноманітні експонати, колекції, стародруки розміщені у 30 залах замкового приміщення.

Зачинателем музейної справи в краї став Тіводар Легоцький, який на початку XX століття подарував власне зібрання старовинних речей Мукачівському музейному товариству. Саме його експонати склали основу новоствореного музею.

 

На початку 1980-х років створено відділ народного мистецтва з особливо багатою колекцією музичних інструментів.

У 1990 році створено відділ духовної культури й історії релігії.

Відомим є відділ природи, який показує розмаїття природних багатствам краю. Тут знаходиться експонат європейського значення – скам’янілий кістяк риби тунця, якому близько 46 млн. років.

Різноманітною є збірка етнографічних колекцій музею, де зокрема тільки народних вишивок нараховується понад дві тисячі зразків.

Серед найцінніших археологічних зібрань – одна з найбільших в Україні колекція бронзових виробів. Це три тисячі предметів, більшість яких датовані ХІ – ХІІ століттями до нашої ери, коли Закарпаття було одним із центрів бронзоливарного виробництва Середньої Європи.

Тут збережено цінні бронзові вироби – зброя, мечі, наконечники копій, сокири, долота, серпи, прикраси, браслети, підвіски, інші вироби (усього близько двох тисяч предметів).

У нумізматичній колекції зібрано й презентовано на публічний показ 13 тисяч римських, австрійських, угорських, польських, українських, російських, чеських та інших монет.

Значну колекцію складає холодна і вогнепальна зброя XIV – початку XX століть.

Цінною є й колекція виробів цехового ремесла. Тут збережені знаряддя праці й продукція з кераміки, ювелірні, шкіряні та мідні вироби, оригінальні форми для випічки. Робота майстрів підкріплювалася відповідними цеховими статутами різних часів.

Експозиція ЗКМ багата на рідкісні рукописні видання. Її окрасою є манускрипти «Королівське Євангеліє» датоване 1401 роком, «Мукачівський Псалтир» XIV століття, «Ужгородський напівстатут» XVI століття, «Біблія» Ф.Скорини 1519 року, «Острозька Біблія» Івана Федорова від 1581 року, перший український словник П. Беринди 1627 року, понад сто стародруків XVII – XVIII століття старослов’янською, латинською, німецькою, угорською та іншими мовами. Тут збережені й інші цікаві фоліанти.

У 2002 році відкрито музей президента Карпатської України Августина Волошина. Тут зібрані його особисті речі. Авторські праці й присвячені його творчості, професійній та політичній кар’єрі.

 

Двір музею прикрашають унікальні скульптурні композиції. Тут можна побачити найстарішу в Ужгороді чавунну статуї Геракла, що бореться з лернейською гідрою, яку перевезено 1947 року з с. Ужок, де вона прикрашала фонтан санаторію, зруйнованого ще у Першу світову війну (автор – В. Кінне, 1842 р., виготовлено на заводі с. Тур’я-Ремета), Гермеса (герой грецької міфології), котрий відпочиває (ХІХ ст.), Турула (культовий хижий птах давніх угрів), який тримає в дзьобі фрагмент шаблі.

На подвір’ї замку до цього часу видніються кам’яні руїни першої ужгородської церкви, в стінах якої у 1646 році було проголошено Ужгородську церковну унію, що поклала початок історії греко-католицизму в регіоні.

 

Поруч із Ужгородським замком, на північному схилі Замкової гори на площі в понад 5 га розташувався Закарпатський музей народної архітектури та побуту, який було офіційно відкрито 27 червня 1970 року.

Експозиція музею обмежується оборонною лінією замку та стрімкими схилами гори. Із заходу на схід розміщені житла і садиби закарпатських українцiв низовинних районів – долинян, етнографічних груп – бойків та гуцулів, а також по одному житловi угорського та румунського населення краю. Усього музейні пам’ятки народної архiтектури складають 7 садиб, 6 житлових будівель, церква, дзвiниця, школа, кузня, млин, ступа-сукновальня, корчма, пасіка. Вони розміщені в оточенні декоративних та фруктових дерев і за напрямками оглядової подорожі символічно розташовані за стилізованою географією краю. Кожен з експонатів показує самобутність та неповторність кожного його куточка.

Розпочинається експозиція із представлення хати кінця ХVІІІ століття с. Оріховиця Ужгородського району. Тут показано архітектуру та побут населення низовинних районів краю. В експозицію входить дерев’яна рублена будівля, у глибині двору розташувалися хлів і стодола під спільним дахом, ближче до вулиці – колодязь-журавель.

Хата з села Ракошина Мукачівського району, збудована у 1869 році, ілюструє типове тридільне житло селянина-хлібороба, характерне для народного будівництва долини рiки Латорицi. На подвір’ї розташована двоярусна споруда: кіш-комора для зберігання та сушки зернових культур.

Гуцульська садиба-гражда із Рахівського району огороджена з усіх боків зрубною стіною, охороняючи господарів від небезпеки. Поруч – хата ХVІІІ століття із с. Ясіня – зруб, зведений із 4 напівколод, вказує на неабияку майстерність будівничих. Поруч містяться монументальні в’їзні ворота перед хатою із села Середнього Водяного.

Хатини з сіл Довгого, Стеблівки, Бедевлі, Вишково, Рекіти, Гукливого, Тибави та інших місць розселення закарпатців представляють традиційний побут Іршавського, Тячівського, Хустського, Воловецького, Міжгірського, Свалявського районів XIX століття.

Тут же, як експонат, стоїть Шелестівська церква Архангела Михаїла 1777 року. У 1927 році вона була придбана у греко-католиків села Шелестово мукачівськими православними і перевезена до Мукачева. А у 1974 році її перевезли до музею. Церква триверха, рублена з товстих дубових брусів, скріплених за допомогою замків «ластівчин хвіст». Церква має три приміщення: притвор – нава – вівтар. Від напівтемного притвору контрастно виділяється добре освітлена чотирма вікнами з вітражами нава. Акцентуванням світлотіней увага відвідувача зосереджується на іконостасі.

Ікони Шелестівського іконостасу були викрадені під час перевезення церкви. Зараз у різьбленому іконостасі вмонтовано ікони з різних закарпатських церков XVIII – XIX століть. Частина ікон міститься на стінах храму. За іконостасом знаходиться майже квадратне в плані вівтарне приміщення, освітлене одним вікном. Там розташований престол з дарохранительницею, церковне начиння. Над бабинцем споруджено дзвіницю висотою 22 метри. Над притвором і навою теж височіють менші вежі у вигляді ступінчастих наметів, що нагадують японські пагоди. Із трьох боків церкву опоясує відкрита дерев’яна галерея. Біля церкви – надгробок загадкового емігранта Костянтина Матезонського, що заснував в Ужгороді у 1833 році перший у тодішній Австро-Угорщині багатоголосий хор «Гармонія».

Сьогодні Ужгородський замок й надалі залишається окрасою міста й древньою його визитівкою. Письменник Володимир Ладижець вдало передав у віршованій формі зустріч із «кам’яним господарем» «Під стінами Ужгородського замку»:

 

 

«Щорання спиняюсь над спіненим Ужем,

Де замок горбатий на скелях стоїть.

Він чорні бійниці від сонця примружив,

Вдивляється в мене з глибоких століть.

 

Привіт, дідугане! Із вереском-криком


І терни під муром їжачаться дико.
Він зграїща галок жбурляє з дубів.

 

Колючим кожухом сповзаючи в рів.

 

Не хмурся. Ніхто вже не крикне: До бою!

Не вимахне факелом над ворітьми,

Не рушить кісток, що лежать під тобою,

Не викличе ворога знову з пітьми.

 

У лютій неславі, у чорній ганьбі!Немало лягло їх навколо в долинах

 

Ти добре служив нам, старий слов’янине,

                                      Тому, як живому, вклоняюсь тобі».