Переглядів: 1428 | 21.06.2013 - 19:16

Господарська політика Чехословацької влади та проблеми соціального розвидку

Поряд із політичними та культурними правами Закарпаття могло отримати й реальну економічну допомогу в контексті розбудови господарських закладів, збільшення кількості працюючих у різних секторах економіки, покращення умов розвитку аграрного сектора тощо. Проте подальші роки показали всю складність реалізації намічених кроків. Незважаючи на усвідомлення важливості процесу інтеграції політичних, адміністративних, економічних і культурних проблем Закарпаття, чехословацька влада робила все можливе, аби дистанціювати регіональний розвиток від загальнодержавного. Особливо це стосувалося економічного стану, який у краї був надзвичайно складним. Найвідчутнішим він виявився у гірських районах.

Наслідки такої ситуації були зумовлені нерівноправною економічною політикою чехословацької влади. Більше того, внутрішній ринок був надзвичайно вузьким, а ставлення чеських функціонерів до краю – колоніальним. Існуючі підприємства не витримували ринкової конкуренції з чеськими. Будівництво нових промислових підприємств було мізерним (переважно лісопильні, сировинно-переробні підприємства). Колоніальні ознаки економічної політики Чехословаччини в регіоні проявлялися у всіх сферах господарювання. Буденним явищем стала спекуляція, розкрадання природних багатств (особливо це стосувалося лісової галузі), впровадження нерівномірних тарифних систем, свідоме заниження цін на сировину тощо.

Однією із провідних галузей господарства була лісова. Станом на 1930 рік майже половина території Підкарпатської Русі була вкрита лісами (48,5 %). Більше половини лісового масиву належало державі. Інший масив зосередився в руках приватних осіб, акціонерних товариств, урбаріальних і сільських громад, а також церковних общин. За загальною оцінкою понад половини лісів були вкриті буком, а інші листяні тверді породи були представлені дорогоцінним дубом і грабом. Значну частину лісів становили хвойні дерева, а саме сосна і ялина. Наявність такого багатства зумовила перетворення лісівництва в одну з основних галузей народного господарства, причому більше половини заготовленої букової деревини використовували хімічні заводи для сухої перегонки (дистиляції). Найпотужнішим серед них був Великобичківський завод, що давав половину всієї продукції цього типу виробництва. Три державні лісозаготівельні управління (Ужгородське, Буштинське і Рахівське) у першій половині 20-х років заготовили 512 тис. кубометрів деревини, а в другій половині збільшили заготівлі на третину.

Для прискорення вивозу лісу до місць його вирубки прокладалися вузькоколійні залізниці. Частина заготовленого лісу перероблялася на місцевих державних і приватних підприємствах. Уже в 20-х роках їх було в Підкарпатській Русі близько півсотні. Але більша частина лісу сплавлялася у вигляді кругляків по річці Тиса в Угорщину. Деякі різновиди коштовних порід деревини вивозилися для переробки в Чехію, а також до Австрії, Німеччини й Італії. Частина готової продукції йшла на експорт навіть в Англію.

Завод із виробництва сірників «Вулкан» у Чинадієві був забезпечений іншою деревною сировиною – осикою. Його рентабельність була кращою. Він випускав у рік близько 10 млн. коробок сірників і забезпечував потреби населення краю. Але з 1923 року завод перейшов під контроль чеського картелю «Соло» і до кінця 20-х років працював уже на половину своєї потужності, а потім майже припинив випуск власної продукції.

Упродовж 20-х років у Підкарпатській Русі працювало декілька електростанцій, що використовували парові двигуни. На початку 30-х років в Ужгороді розпочалося будівництво гідроелектростанції, що постачала електроенергію на значну частину краю й навіть до Східної Словаччини.

Традиційними залишалися солевидобувна (Солотвинські солекопальні), вугільнодобувна, деревообробна і лісохімічна, будівельна галузі, розробка рудних і нерудних родовищ, вогнетривких та гончарних глин тощо. З часом їх приріст почав скорочуватися. Державна підтримка аж ніяк не сприяла її розвитку. Більше того, місцеві підприємства не витримували конкуренції розвиненої чеської промисловості. Практично місцева видобувна галузь була нерентабельною, а її технічне оснащення перебувало на вкрай низькому рівні. Деякі копальні просто припиняли своє існування. Працювали тільки ті шахти, які забезпечували сировиною заводи з виплавки чавуну й відправляли матеріал на виготовлення необхідних знарядь праці (сокири, молотки, серпи, коси, мотики, праски тощо).

Підкарпатська Русь славилася й кам’яними кар’єрами, котрі мали значні запаси гранітних та глиняних порід. Їх використовували при спорудженні доріг, тунелів, мостів. Чимало запасів йшло на виготовлення цегли для будівництва житлових та адміністративних будівель.

Значного розмаху набуло містобудування. Розбудовувалися міста й містечка, зокрема Ужгород, Мукачево, Берегово, Севлюш (Виноградово), Хуст, Солотвино. На території краю будувалися адміністративно-господарські й культурно-освітні об’єкти, мости, шляхи з асфальтовим покриттям. Незважаючи на це, Підкарпатська Русь суттєво відставала в будівництві залізниць і шосейних доріг.

Поряд з усіма складнощами соціально-економічного розвитку, слід відзначити, що демократичні перетворення, які впроваджувала влада, були все ж відчутними. Уряд спрямував свою практичну діяльність на здійснення ключової в економічно-господарській сфері реформи в Закарпатті. Це земельна (аграрна) реформа. Щодо цього, то слід розуміти, що аграрне питання постійно стояло в центрі суспільно-політичного життя краю. Більшість місцевого населення було хліборобами. Проте земельних наділів для сільськогосподарських робіт було мало. Край потребував негайного проведення ефективної земельної реформи. Однак здійснення її носило половинчатий характер, а там, де були позитивні зрушення, вони стосувалися інтересів великих землевласників, перважно чеських. Та й взагалі, прогрес у землеробстві стосувався переважно незначної кількості поміщицьких маєтків і заможних господарств.

Від Австро-Угорської монархії Чехословацька Республіка успадкувала сільське господарство, основою якого були великі землеволодіння. На Підкарпатській Русі найбільшими землевласниками були сім’ї Шенборнів та Лоняї. Цю систему повинна була змінити земельна реформа. Першим кроком до цього став так званий закон «Про конфіскацію» за № 215 від 1919 року, яким визначалось, що усі придатні для сільськогосподарської обробки землі площею більш ніж 150 гектарів або володіння загальною площею більші за 250 гектарів, підлягають відчуженню. Так званий Закон «Про виділення» за № 81 від 1920 року визначає тих, кому можуть надавати наділи з вилучених земель: це, в першу чергу, приватні особи та частково кооперативи. Фактичне впровадження земельної реформи розпочалось на початку 1921 року.

 Важливим елементом земельної реформи була так звана колонізація – організоване державою заселення з національно-політичним умислом представників домінуючої нації на території, де проживають меншини, в даному випадку – угорці. У Чехословаччині колонізація розпочалася влітку 1921 року. Значну роль у політиці переселення мали і військові аспекти. Колоністи поділялись на три групи: добровольці – чехи, словаки, моравці, русини-українці, які проживають у країні; репатріанти, котрі повертаються з-за кордону, – словаки, чехи та легіонери. Легіонери – вояки, котрі служили в чесько-словацьких військах і в Першій світовій війні воювали на боці Антанти. Формувались такі підрозділи у Франції, Італії, Росії. Після повернення додому італійські та французькі легіонери відіграли значну роль у воєнній окупації північних та північно-східних комітатів Угорщини; у січні 1919 року в Ужгород були введені війська в італійській уніформі. Легіонери, які повертались додому, теж могли стати колоністами. Поселення легіонерів створювались поблизу більш-менш важливих залізничних вузлів вздовж тріанонських кордонів: вони забезпечували залізничне сполучення країн Малої Антанти та охорону колоністських поселень. Такими легіонерськими поселеннями на Закарпатті були Тісашоломон (раніше – Соломоново) біля Чопа, Свобода – біля залізничного вузла в Баттєві. Згідно з дослідженнями історика Аттіли Шімона, останній населений пункт був найбільшою колонією легіонерів Чехословацької держави. Для її створення вилучено 1600 гектарів родючих земель маєтку сім’ї Лоняї. Перші поселенці прибули у вересні 1923 року, а в грудні розпочали будівництво. За даними 1931 року, в селі проживало 909 людей, з них 405 чехів, 7 словаків, а в приєднаних до села хуторах – 184 русини-українці, 281 угорець і 1 поляк.

Хоча досить значного розвитку набуло бджільництво, садівництво і виноградарство, збувати продукцію державі було складно й не вигідно для місцевих мешканців. Більше того, для зберігання й переробки матеріалу не було побудовано жодного консервного заводу.

Тваринництво також переживало некращі часи. Поголів’я коней, корів, волів і навіть свиней щороку зменшувалося. І хоча попит на м’ясо-молочні вироби постійно зростав, умови підживлення цієї галузі були кабальними. Занепад традиційної галузі в Закарпатті був прямо пов’язаний із занепадом селянського господарства. Монополії домоглися збереження в краї низьких цін не тільки на сировину, але й на продукцію сільського господарства, зокрема й у тваринництві. Перекупники закуповували худобу в селян по зовсім занижених цінах, особливо в роки кризи, що вело до подальшого погіршення харчування населення. У гірських районах основними продуктами харчування були картопля й кукурудзяне борошно.

У харчовій промисловості традиційною була борошномельна галузь. У краї в різні роки працювало близько 650 млинів, що переробляли майже весь урожай пшениці, жита й кукурудзи на борошно. Причому на цих же млинах було перемелено й 69 % привозної пшениці. Цю галузь промисловості представляли й винокуріння, пивоваріння, тютюновиробництво. Горілчана промисловість регулювалася урядовою постановою республіки від 1921 року, що забезпечувало чеським монополіям можливість поставок цієї продукції в східну провінцію. Єдиний пивоварний завод у Підгорянах, що раніше належав графу Шенборну, забезпечував внутрішні потреби населення. У Підкарпатській Русі вирощували тютюн, а в Мукачеві (з кінця XIX століття) працювала тютюнова фабрика, що спочатку спеціалізувалася на випуску сигар «Куба» і «Коста-Рика». У чеський період вона продовжувала випускати сотні тисяч сигарет.

У відповідь на прояви голоду піднімалися продовольчі акції. Були створені Земський господарський уряд і Крайовий зерновий союз. Головним завданням новоствореної окружної канцелярії державної земельної служби стала постановка землі як об’єкта купівлі-продажу, а це вело суспільство до ринкової економіки. Одним із головних завдань аграрної реформи було подолання земельного голоду на місцях. Але реформування охопило всього 24 відсотки земельного фонду, а відтак умови землекористування були надзвичайно не вигідні.

І так складну ситуацію в господарській сфері остаточно ускладнила світова економічна криза, яка розпочалася у США, швидко поширилася на більшість країн Європи, у тому числі й на Чехословаччину. У середині 1930 року переважна частина галузей чехословацької промисловості вже була охоплена кризовими явищами, а в 1933 році промислове виробництво знизилося до 60,2 %, тобто рівня розвитку 1929 року. Значна частина промислових підприємств (близько 15 %) була змушена закритися. Майже на третину впало виробництво хімічних заводів у Великому Бичкові, Перечині й Сваляві, а чавуноливарні й металообробні підприємства взагалі були змушені повністю припинити виробництво. Частина цегляно-черепичних заводів закрилася у зв’язку з різким скороченням планів житлового будівництва. Процес зубожіння основної маси населення Підкарпатської Русі особливо позначився на жителях гірської Верховини, які й без того були найвідсталішою верствою регіону. Криза в промисловості Закарпаття тісно перепліталася з аграрною кризою, що виявилось у стрімкому зниженні цін на сільськогосподарські продукти.

Соціальні наслідки економічної кризи також відчутно позначилися на жителях Підкарпатської Русі. З 92 промислових підприємств у краї (із кількістю робітників понад 20 чоловік) у перші роки кризи підприємці повністю зупинили виробництво на одній третині фабрик і заводів (30). Половина підприємств, що залишилися, працювала не на повну потужність. У роки кризи кількість безробітних у Чехословаччині досягло 1 млн. чоловік, з яких 100 тисяч припадало на Закарпаття. Найбільше втратили свої робочі місця представники лісової промисловості (35 тис. чол). Одночасно власники підприємств використовували складну економічну ситуацію в своїх інтересах, погіршуючи умови праці тих, хто ще не втратив роботу. Погіршення умов праці стосувалися соціальних гарантій, порушення восьмигодинного робочого дня, скорочення поденної оплати на державних і особливо приватних підприємствах. Однак за офіційними даними, посередницькі організації тільки впродовж 1928 – 1938 років прилаштували на заробітках понад 100 тис. закарпатців.

Ці руйнівні наслідки економічної кризи були відчутними аж до кінця існування міжвоєнної Чехословаччини. Наприкінці 30-х років більш-менш регулярно працювали трохи більше сотні підприємств, значну кількість (понад 50 %) з яких становили деревообробні.

За офіційною статистикою, станом на 1930 рік населення краю нараховувало 725.957 чоловік. За національним складом вони поділялися таким чином: 446.916 чоловік – українці-русини (або як ще їх називали «руські»), що становило 62,2 % від усього населення; угорці – 109.427 чоловік (14 %); євреї – 91.255 (11 %); чехи і словаки – 33.961; німці – 13.249; румуни – 12.641; цигани – 1.357 чоловік.

Місцеве населення краю в основному займалося сільським господарством і лісівництвом. Серед зайнятих у цих галузях господарства було 366 тис. українців-русинів, 67 тис. угорців, 19 тис. євреїв, 6 тис. німців, 5 тис. чехів і словаків. Працівників у промисловості й різних сферах ремесла було 86 тис. чоловік. З них – 28 тис. русинів-українців, 22 тис. євреїв, 19 тис. угорців, майже 3 тис. німців. Торгівлею, транспортною сферою, банківською справою займалися 64 тис. чоловік, причому більше половини з працюючих у цих сферах становили євреї (35 тис. ), українці-русини – 12 тис. , угорці – 8 тис. , чехи і словаки – 5 тис.

 

Маріан Токар