Переглядів: 1416 | 21.06.2013 - 19:17

Участь партій у парламентських виборах

Політичний розвиток Чехословацької Республіки, створеної у 1918 році, мав усі характерні риси демократичного суспільства, що перш за все виражалося в дієвості плюралізму, опорі на законодавчі ініціативи, практиці політичного рівноправ’я. Упродовж 20 – 30-х років ХХ століття прояви політичного плюралізму набули ефекту безпосередньої участі в політичній еволюції держави її громадян.

Підкарпатська Русь як складова частина Чехословаччини на теренах сучасного Закарпаття також опинилася в епіцентрі політичних перетворень, дістала внаслідок трансформації політичної системи можливості участі у державотворенні тощо. Однак процес залучення місцевих громадян до державного розвитку проходив через призму представницької демократії, посередниками якої виступали політичні партії. У міжвоєнний період у краї вибори до чехословацького парламенту проводилися чотири рази (1924, 1925, 1929, 1935 роки), до окружних органів та земського заступництва два рази (1928, 1935 роки), до місцевих органів влади чотири рази (1923, 1926, 1931, 1935 роки). Це була серйозна перевірка спроможності громадян вплинути на політичну систему, урядову політику тощо.

Незважаючи на існування всіх демократичних формальностей у політичній системі Чехословацької Республіки, реальність впровадження їх у життя була далекою від ідеалу. Конституційна хартія серед правових норм чітко зафіксувала представництво Підкарпатської Русі в Національних Зборах (парламенті) відповідною кількістю депутатів та сенаторів згідно з виборчою системою держави. Як проголошував виборчий закон, за Підкарпатською Руссю було закріплено окре­мий 23 округ по виборах до парламенту і окремий 13 виборчий округ по виборах до сенату. Відповідно до положення це надавало можливість обирати дев’ятьох представників краю до парламенту і чотирьох до сенату. Однак чехословацька політична влада довгий час зволікала з проведенням виборів у Підкарпатській Русі.

Проте центральна влада в Празі вважала, що Підкарпатська Русь не є підготовленою до їх проведення. Серед основних причин вказувалися відсутність або дуже низький рівень політичної культури місцевого населення, їх національно-культурне й релігійне розшарування, неспроможність консолідації політичних сил, протиріччя між політичною елітою тощо. З іншого боку, для цього були й об’єктивні причини, які виходили із складної суспільно-політичної ситуації в краї. Упродовж 1919 – 1923 років на території Підкарпатської Русі було впроваджено механізм військової, а згодом цивільної диктатури. Керівник чехословацького уряду Антонін Швегла взагалі вважав, що чотирирічний термін є дуже коротким для того, щоб реально залучити закарпатців до рівноправних суспільно-політичних відносин, у тому числі й надати широкі виборчі права. Його мотивація зводилася до того, що в краї є досить потужні сепаратистські настрої, а також те, що місцеві жителі не розуміють ключові відмінності партій.

Так чи інакше, вже з 1921 року в краї працювали представники міністерської ради Чехословацької Республіки на чолі з О. Франкенбергером, які готували підґрунтя для реалізації основ парламентської демократії. Чехословацький уряд призначив вибори до місцевих органів влади влітку 1923 року, чим впровадив демократичний режим у краї.

Постійні дома­гання лідерів крайових політичних партій, їх апеляція до міжнародних інстанцій змусила чехословацьку владу призначити дату проведення парламентських виборів у Підкарпатській Русі. Той факт, що згадані вибори проводилися виключно на цій території привернув неабиякий інтерес багатьох політиків, у першу чергу загальнодержавних політичних партій.

 Вибори в тодішній Підкарпатській Русі були призначені на 16 березня 1924 року. Майже відразу після оголо­шення початку передвиборчого марафону політичні організації та їх лідери розпочали підготовку до виборів шляхом широкої та різноманітної агіта­ції. У офіційних друкованих органах партій друкува­лися програмні положення організацій, їх розширене тлумачення, обіцянки лідерів щодо покращення суспільно-політичного життя краян. На партійних зборах і конференціях розроблялися страте­гічні дії партій, їх можливості в даній ситуації, робилися про­гнози кінцевих результатів, моделювалися бажані наслідки. Передви­борчий період тривав два місяці. Про активність усіх політичних партій, які взяли участь у передвиборчому марафоні, свідчить те, що ними було проведено 436 зборів у різних куточках краю.

Для участі в парламентських виборах було подано й заре­єстровано виборчими комісіями 13 кандидатських списків від різних політичних партій. Роль урядової коаліції формально відігравав Аграрний блок, що логічно виходило з аграрного характеру специфіки Підкарпатської Русі. Своєрідне блокування було формальним по причині самостійної участі партій у виборах, а про певну коаліцію можна говорити лише в розумінні програмних положень та спільності електорату. До того ж, потужно було задіяно адміністративний ресурс. Державні службовці активно агітували за провладні партії, чим відверто зловживали.

Місце державотворчої опозиції посіли комуністи, а також угорські автономні партії (зокрема Автономна Партія Автохтонів Підкарпатської Русі (АПАПР)) й Автономний Земледільський Союз (АЗС). Крім Аграрної партії до проурядових політичних організацій належали Руська Хлібо­робська (Земледільська) Партія (РХ(З)П), Соціал-Демократична Партія Підкарпатської Русі (СДППР), Карпаторуська Трудова Партія (КТП), Руська Народна Партія (РНП), Гро­мадянська Партія на Підкарпатській Русі (Чехословацька Партія Промисловців). Лояльними до політики уряду були також Єврейська Народна (згодом Сіоністська) Партія (ЄСП) та Єврейська Демократична (згодом Ортодоксальна) Партія (ЄОП).

Перші вибори до вищих органів влади Чехословацької Рес­публіки пройшли на Підкарпатській Русі при досить високій політичній активності населення. За кандидатів до палати де­путатів було подано 257.332 голосів (із 289.789 допущених до голосування виборців), у сенат – 215.207 голосів (із 243.448 виборців). Найбільше мандатів здо­були комуністи: 4 мандати (із 9) до палати депутатів і 2 мандати (із 4) – у сенат.

Найбільшого успі­ху, деякою мірою несподівано, добилися представники крайкому КПЧ, які отримали 100 тисяч 242 голоси виборців, що становило 39,4 % від загальної кіль­кості голосуючих. Саме у вдало вибраній передвиборчій тактиці, на нашу думку, й полягав успіх комуністів на перших у Підкарпатській Русі виборах 1924 року. Висуваючи популістичні гасла, але вміло замасковані під загально­прийнятні болючі для місцевого населення вимоги «Земля – се­лянам!» та «Мир – народам!», комуністи добилися потрібного їм ре­зу­льтату. З іншого боку, треба відзначити їх величезну, порівняно з іншими крайовими партіями, активність, передусім в агітаційній роботі. Лише з січня по 15 березня 1924 року вони зуміли організувати і провести близько 160 зібрань в різних куточках краю, де роз’яснюва­лася програма КПЧ і, звичайно, критикувалися інші. Внаслідок цього вони отримали шість депутатських мандатів. Чотири з них надали право місця в чехословацькому парламенті комуністам Івану Мондоку, Йосипу Гаті, Миколі Сидоряку, Емануїлу Шафранку, а два мандати до сенату одержали Іван Боднар та Ендре Чегі.

Набагато менше голосів на загальнодержавних виборах 1924 року отримали соціал-демократи – всього 20 тисяч 998, що становило близь­ко восьми відсотків. Якщо враховувати й голоси угорської організації соціал-демократів, яких було 2 тисяч 828, то разом кількість відданих за СДП голосів на цих виборах становила 9,4 % (23 тисяч 826 голосів – 4 місце). Такі результати принесли соціал-де­мократам тільки один депутатський мандат, який отримав Яромір Нечас.

 Завдяки блокуванню з Чехословацькою Народно-Соціалістичною Партією (ЧНСП) від КТП до парламенту увійшов її лідер Андрій Гагатко. АЗС, який отримав понад восьми відсотків підтримки, делегував до парламенту Івана Куртяка, а аграрники – Йосифа Камінського. Не залишилися без своїх представників і угорці, повноваження від яких отримали Ендре Корлат і Ференц Егрі (по одному місцю в сенат і палату депутатів).

Отже, депутатами парламенту стали Йосип Гаті, Йосиф Камінський, Ендре Корлат, Іван Куртяк, Іван Мондок, Яромір Нечас, Андрій Гагатко, Емануїл Шафранко, Василь Щерецький, Микола Сидоряк. Відтак сенаторами обрали Івана Боднара, Ендре Чегі, Ференца Егрі, Бейлу Рішка.

У 1925 році загострення міжпартійних суперечностей та неспроможність урядової коаліції налагодити стабільну загальносуспільну співпрацю призвело до політичної кризи, в умовах якої діяльність празького уряду була практично паралізована. Коаліція розпалася, протиріччя між політичними угрупованнями гальмували процес державотворення, що неминуче вело до розпуску чехословацького парламенту й при­значення нових дострокових виборів. Врешті-решт, парламент було розпущено, а проведення виборів призначили на 15 листопада 1925 року. Необхідно відзначити, що чергові вибори в державі мали відбутися влітку 1926 року.

Виборча кампанія 1925 року в Чехословацькій Республіці проходила в умовах гострої політичної боротьби. Ідентична ситуація була і в Підкарпатській Русі. Через те, що партії-переможці виборчих перегонів 1924 року яких-небудь дивідендів отримати практично не встигли, то втратити недавні здобутки ніяк не бажали. Сталися зміни і в редакції виборчого закону. Зокрема, для Підкарпатської Русі виборче число до палати депутатів збіль­шувалося із 25 тисяч 420 голосів до 31 тисячі, а в сенат – із 42 тисяч 504 до 52 тисяч 552 голосів. Від цього знову ж таки більше вигравали загальнодержавні централістські партії. Цього разу до кандидатських листів потрапило 16 політичних організацій. Їх загальний перегляд показує суттєву перевагу загальнодержавних партій над автономними політичними силами.

Але розстановка тактичних засад партій не змінилася. Як і під час виборів 1924 року зберігся поділ політичних партій на проурядові та опозиційні. До кожного з напрямків належали ті ж самі політичні організації, що і під час попе­редніх виборів. Щоправда, одна із змін привертала таки увагу. Невтішні наслідки для РХ(З)П змушували керівництво партії зробити необхід­ні висновки і змінити політичну стратегію. За свою чотирирічну діяльність РХ(З)П не зумі­ла повністю реалізу­вати намічені плани і була змушена визнати свою неспроможність самостійно впливати на політичну ситуацію в краї. Тому її реорганізація у Християнсько-Народну Партію (ХНП) відкрила більші можливості для пошуку союзників як у краї, так і серед загальночеських партій. Особливо суттєвим це питання ста­вало напередодні чергових парламентських виборів у Чехо­словаччині, коли керівництвом новоствореної ХНП було прийняте рішення ук­ласти символічний союз із Чехо­словацькою Народною Партією (ЧНП). Таким чином, на виборах 1925 року ХНП виступила у блоці з ЧНП, яка одержала 9,72 % (7 тисяч 758) голосів виборців (третій показник). Завдяки цьому, лідер ХНП Августин Волошин став депутатом празького парламенту, де представляв інтереси краю до 1929 року.

            Автономний Земледільський Союз зайняв четверту позицію, отримавши 28 тисяч 799 голосів виборців. Серед автономних політичних партій це був найвищий показник народної підтримки (11,6 %). З огляду на реальні матеріальні та кадрові можливості організації на цей рік, показник був непоганим.

Результати парламентських виборів 1925 року підтвердили авторитет лівих політичних партій, що ще донедавна піддавалося сумніву. Комуністи, незважаючи на втрату майже 25 тисяч голосів, переконливо перемогли (75 тисяч 669 чоловік (30,8 %)). Внаслідок цього вони одержали три мандати у палату депутатів (Іван Мондок, Микола Сидоряк, Йосиф Гаті) та два – до сенату (Іван Боднар, Кирил Рещук). Так само зни­зився показник відданих виборцями голосів за партію соціал-демократів – з 23 тисяч 826 чоловік (у 1924 році) до 18 тисяч 183 чоловік, що становило 7,4 %.

Особливу активність під час виборів 1925 року традиційно проявила й Аграрна Партія, але 37 тисяч 172 одержані голоси залишили її позаду комуністів. Водночас підсумки виборів показали зростання авторитету серед місцевих жителів як аграрників, так і особливо АЗС (11,6 %), який теж активно готувався до виборів.

Як результат, до парламенту обрали Йосипа Гаті, Ендре Корлата, Івана Куртяка, Івана Мондока, Яроміра Нечаса, Андрія Гагатка, Августина Волошина, Августина Штефана, Кирила Прокопа, Франтішка Краліка, Миколу Сидоряка. Сенаторами цього разу стали Іван Боднар, Кирил Рещук, Ференц Егрі.

Характеризуючи політичну диференціацію суспільства наприкінці 20-х років ХХ століття, необхідно відзначити, що у партійній системі Чехословацької Республіки створилася певна стабільність політичних інтересів, як центральних, так і автономних політичних сил. Важливим моментом у політичній історії Підкарпатської Русі стали чергові загальнодержавні парламентські вибори, проведення яких було призначене на 27 жовтня 1929 року. Їх особливість полягала у тому, що населення краю, з огляду на 10-річне спів­життя у складі Чехословацької Республіки, могло проаналізувати й переоцінити багато важелів суспільної дійсності і виробити подальші напрямки для ефективної реалізації державно-правових положень, які стосувалися краю. Серйозно до цього ставилися й політичні лідери краю, партії та їх керівники. Між ними розго­рілася гостра боротьба, з новою силою розгорнулася агітаційна організаційна робота серед місцевого населення, проводилися наради, збори, на яких обговорювалися ймовірні кандидати тощо.

Структура офіційного оформлення кандидатських листів, їх реєстрація за партійною приналежністю залишалася незмінною. До 13 жовтня 1929 року всі партії, які виявили бажання взяти участь у загальнодержавних парламентських виборах, повинні були внести певну грошову суму на ім’я голови крайової виборчої комісії за друк кандидатських листів. До 17 числа того ж місяця всі зареєстровані списки опубліковувалися в періодичній пресі. З 20 до 27 жовтня проводилося їх обговорення. Виборча комісія встановила і термін подання скарг та позовів до виборчого суду, які приймалися не пізніше 11 грудня 1929 року.

Потрібно відзначити, що тенденція на подальше зменшення популярності й підтримки серед населення комуністів також залишилася сталою. Під час парламентських виборів 1929 року вони отримали 40 тисяч 583 голоси (24,4 %). Проте загальні успіхи комуністів на виборах не були втішними з огляду на втрату ними за останні п’ять років (1924 – 1929 років) більше півсотні тисяч голосів виборців. Головними причинами зниження популярності крайкому КПЧ у краї слід вважати однобокість критики уряду та недооцінку можливостей аграрних партій, які на рубежі 20 – 30-х років активізували свою діяльність, що й відбивалося на рості кількості їх прихильників серед місцевого населення. Не останню роль у цьому процесі відіграв і той факт, що комуністичний рух зазнавав подвійного тиску – переслідування й всеохоплююча антикомуністична політика у Чехословаччині (внутрішній фактор) та ідеологічний, а подекуди й морально-фізичний тиск із боку Москви (зовнішній фактор). Негативно відбилася на популярності КПЧ у Підкарпатській Русі й боротьба із соціал-демократами, які також мали неабиякий вплив на робіт­ників і селян. Усі ці моменти вказували на наявність внутріпартійної кризи. Якщо детальніше підійти до характеристики рівня популярності КПЧ в різних округах краю під час проведення виборів 1929 року, то треба відзначити, що найбільше голосів вони отримали у Мукачівському (6 тисяч 649 чоловік), Берегівському (6 тисяч 113 чоловік) та Рахівському (5 тисяч 212 чоловік) округах. А найменше виборців проголосувало за комуністів у Березнянському (950 чоловік) та Перечинському (1 тисяча 293 чоловік) округах. Депутатські мандати від КПЧ отримали Iван Локота, Микола Сидоряк (з 1931 року Павло Терек).

Цікаво, що соціал-демократи під час виборів 1929 року майже зуміли повернути собі кількість голосів виборців, яку вони отримали ще у 1924 році. Тому їхні втрати упродовж 1924 – 1929 років були не дуже суттєвими – відповідно з 23 тисяч 826 чоловік (9,4 %) до 22 тисяч 922 чоловік (8,6 %). Найбільшою підтримкою вони користувалися в Iршавському (3 тисячі 396 чоловік) і Берегівському (3 тисячі 82 чоловік) округах, а найменшою – у Перечинському (736 чоловік) та Волівському (Міжгірському) (983 чоловік). Депутатом парламенту став Ю. Гуснай.

Проте вибори 1929 року вперше за кількістю голосів вивели на перше місце в Підкарпатській Русі урядову Аграрну Партію (29,1 % голосів). «Руський блок», до складу якого увійшли чотири автономні русофільські партії (АЗС, КТП, РНП, РНС), з результатом 18,2 % голосів виборців теж як ніколи піднявся, випередивши за показниками навіть комуністів. Щоправда, цей блок виступав у коаліції з ЧНДП. Таким чином, політика чехословацької влади, спрямована на досягнення консолідації та перемоги проурядових політичних сил, врешті-решт, стала успішною. Більше того, парламентські вибори 1929 року показали, що громадяни Підкарпатської Русі зацікавлені у стабільному співжитті в Чехословацькій Республіці, незважаючи на певні негаразди. Крайній радикалізм, а то й відверта антидержавна діяльність ними не сприймалися.

Крім вищеназваних результатів, слід виділити ще участь Угорської Народної Партії (УНП), що отримала 11,4 % голосів (30 тисяч 234).

Таким чином, парламентарями стали Андрій Бродій, Юлій Гуснай, Карой Гоккі, Іван Куртяк, Кирил Прокоп, Василь Щерецький, Микола Сидоряк, Павло Терек, Йозеф Заїць, а сенаторами – Едмунд Бачинський, Іларіон Цурканович, Ендре Чегі, Ендре Корлат, Іван Локота.

Аналізуючи результати парламентських виборів у Підкарпатській Русі упродовж 20-х років ХХ століття, слід відзначити і досить високий рівень неучасті населення в голосуваннях (абсентеїзм), який сягав 14,6 %. У цілому по державі цей показник становив 8,6 %. Головною причиною цього факту залишався досить низький рівень політичної культури мешканців краю, а через це й відповідна активність на виборах. Але вочевидь навіть ці цифри говорять про неабиякий інтерес до можливості вирішення суспільних проблем у порівнянні з попередніми періодами.

На середину 30-х років ХХ століття припали ще одні загальнодержавні парламентські вибори. Їх своєрідність полягала у тому, що активізація русофільських політичних партій робила серйозний тиск на весь проукраїнський рух. Деякі політичні партії переступали межу опозиційності, виступаючи за порушення державної цілісності республіки. До виборів, які були призначені на 19 травня 1935 року, готувалися 16 політичних партій. Із проукраїнських по­літичних організацій масову підтримку отримали комуністи і соціал-демократи. Хоча в Аграрній Партії у 1934 році виникла потужна українська фракція, її русофільське керівництво не виставило жодного українського кандидата.

Підготовленими до виборів підійшли місцеві соціал-демократи. Однак результати виборів для соціал-демократів виявилися не вельми втішними (29 тисяч 749 голосів (9,2 %)), а депутатом чехословацького парламенту став Юліан Ревай.

У свою чергу великого успіху добилися представники партії комуністів. Відмовившись від ідеї боротьби за автономію краю, основний акцент уваги в перед­виборчій програмі вони зробили на антифашистську боротьбу, згуртованість населення перед загрозою фашизації країни. За рахунок 79 тисяч 400 голосів виборців (26 %) комуністи вибороли перемогу у виборчому марафоні і делегували до парламенту Олексу Борканюка, Івана Локоту, Павла Терека і Василя Поповича (у сенат).

ХНП внаслідок отриманих голосів виборців посіла низьке дев’яте місце (7 тисяч 325 голосів) і жодного депутатського мандату не отримала. АЗС утворив коаліцію із Словацькою Народною Партією, яку очолював А. Глінка, внаслідок чого отримав високі 44 тисячі 982 голоси. Ще одна потужна русофільська політична організація Руська Національно-Автономна Партія (РНАП), що утворилася напередодні парламентських виборів 1935 року, не ризикнула виступити самостійно, а увійшла до виборчого блоку «Руське народне об’єднання». Таким чином автономісти отримали 28 тисяч 954 голоси, а лідер Степан Фенцик був обраний у вищий законодавчий орган країни.

Загалом картина представників парламенту і сенату від Підкарпатської Русі виглядає таким чином: Олекса Борканюк, Андрій Бродій, Степан Фенцик, Ендре Корлат, Павло Костей, Хаїм Кугель, Іван Локота, Юлій Ревай, Павло Терек, Йозеф Заїць (депутати) і Едмунд Бачинський, Йосиф Балла, Юлій Фелдешій, Карой Гоккі, Василь Попович (сенатори).

Результати виборів до чехословацького парламенту переконливо засвідчили глибокі зміни у перспективних політичних вподобаннях жителів Підкарпатської Русі. Недовіра празьких урядових кіл до збагачення політичної культури у краї спричинилася до поразки проурядової політики. 63 % голосів виборці віддали опозиційним партіям. Таким чином, електорат розумів, що обіцянки реформування суспільно-політичного життя в краї насправді не входять у плани урядових політичних сил.

Вказуючи на специфічні характеристики регіональних виборчих процесів, потрібно сказати і про той факт, що під час проведення виборів усіх рівнів у 20 – 30-х років були зафіксовані масові порушення, які, як правило, суттєво не впливали на розстановку сил партій, однак вказували на існуючі недоліки і недосконалість організаційно-виборчого процесу на місцях.

 Загалом результати парламентських виборів даного періоду показали спроможність тих чи інших політичних партій впливати на суспільно-політичне життя окремого регіону. Серед проукраїнських політичних організацій своєю масовістю й потужною структурно-організаційною базою виділялися крайком КПЧ і місцева ЧСДП. Не останню роль у міцності організацій відіграла й матеріально-фінансова допомога філіям від їх цен­тральних органів у Празі. З іншого боку, цей важіль занадто суттєво впливав на самостійність партійних дій і рішень. Серед інших політичних партій слід виділити потужну Аграрну Партію, яка в силу державної підтримки мала чи не найлегші можливості для свого розвитку. В когорті автономних політичних партій безперечним лідером, вважаємо, була партія АЗС, яка була незмінно опозиційним.

Отже, процес демократичного плюралізму в Чехословацькій Республіці носив об’єктивно позитивний характер, а приклад практичної реалізації демократичних повноважень через призму участі широких верств населення у виборчих процесах, піднімав на високий рівень можливості демократичного парламентаризму в тогочасних умовах.

 

Маріан Токар