Переглядів: 3036 | 21.06.2013 - 19:18

Етапи розвитку політичних партій

По своєму цікавою була багатопартійна система в Підкарпатській Русі. Демократичність поглядів у сфері політики сприяла існуванню в краї упродовж згадуваного періоду близько п’яти десятків політичних організацій, при чому система автономних політичних партій у кілька разів перевищувала загальнодержавні. Найбільше політичних організацій нараховувалося у русофільському таборі, і, незважаючи на деякі відмінності, вони мали спільні риси. Насамперед, це негативне ставлення до проукраїнських політичних і культурно-національних змагань місцевого населення, опозиційна позиція щодо чехословацької державної влади та її централістської політики в краї. І якщо в першій половині 20-х років ці ідеї знаходилися на початковому етапі, то з часом русофільські політичні партії все активніше виступали проти українофілів, опозиція до чехословацької влади набувала все гострішого характеру.

У хронологічному відношенні розглядають три етапи розвитку русофільських політичних партій у 20 – 30-х роках ХХ століття. Перший етап охоплює період 1919 – 1924 років. У цей час у краї з’явилися як автономні, суто крайові політичні організації, так і філії загальнодержавних партій. На цьому етапі всі згадані політичні сили виражали свою лояльність до чехословацької влади при умові визнання нею політико-правових зобов’язань. Міжпартійна боротьба зводилася до пошуку об’єднавчого центру, відбувалися міжпартійні блокування, організаційні об’єднання тощо. Проте внаслідок особистих непорозумінь лідерів партій, а також намагання чехословацької державної влади підпорядкувати своєму впливу русофільський рух, відбувалося поступове формування партій і пошук інших шляхів реалізації політико-суспільних завдань тогочасності. Тому у 1919 – 1924 роках деякі партії, почали виходити з-під контролю Праги і шукати собі як внутрішніх, так і зовнішніх союзників. Треба підкреслити, що не останню роль у такій ситуації відіграло й небажання владних структур реалізовувати намічені щодо Підкарпатської Русі реформи.

Ще більше поглибилися розбіжності між центром і автономними русофільськими партіями в наступний період, який охоплює 1925 – 1934 роки. У цей час державу поглинула світова економічна криза, яка негативно вплинула на можливості державної влади проводити ефективну регіональну політику. Питання суспільно-економічної бідності, яке все більше віддаляло час консолідації, спричинило поглиблення й політичної кризи. Тому пріоритетним завданням русофільських партій стає політична боротьба за автономію. Поступовий вихід із економічної кризи не змінив їхніх позицій. У такій ситуації все відчутнішим стає бажання русофільських політичних організацій опиратися на зовнішньополітичні чинники.

Третій етап (1934 – 1938 роки) став свого роду кульмінаційним у діяльності партій русофільської орієнтації. Античехословацька політика поступово виходить на провідне місце у діяльності партій. Це було викликано як зовнішніми (великодержавні плани Німеччини та Угорщини, а також активізація античехословацької політики Польщі), так і внутрішніми умовами тогочасності (поява на політичній арені конкуренції в русофільському середовищі). Активізація Центральної Руської Народної Ради як об’єднавчого центру русофілів і надпартійного координаційного органу приводить до посилення їх позицій у краї і, врешті-решт, внаслідок необхідного порозуміння з проукраїнськими політичними силами – до становлення першого автономного уряду. Проте політика, яку вони проводили до цього часу і навіть тоді, коли більшість у крайовому уряді знаходилася в руках русофілів, дискредитувала весь автономний рух і призвела до нищівної поразки, втрати довіри з боку влади Чехословацької Республіки. Русофільські лідери позбулися свого становища у владних структурах, а їхні політичні партії і друковані органи були заборонені. Свої позиції вони зуміли повернути після 2 листопада 1938 року, коли частина закарпатських територій відійшла під юрисдикцію Угорщини.

 

Маріан Токар