Переглядів: 2272 | 21.06.2013 - 19:19

Адміністративно-територіальне будівництво

Упродовж 1919 – 1920 років чехословацький уряд провів реорганізацію адміністративно-територіального устрою на Підкарпатській Русі. Було встановлено поділ на чотири жупи (жупне обводи), які у свою чергу поділялись на окреси (округи). Таким чином, утворили Ужгородську жупу (лютий 1919 року), Мукачівську жупу (травень 1919 року), Берегівську жупу (вересень 1919 року). Марамороська жупа була створена у липні 1920 року з центром у Великому Бичкові, пізніше – у Солотвині. До складу чотирьох жуп входили наступні округи: Ужгородська – Ужгородський, Перечинський, Середнянський та Великоберезнянський округи; Мукачівська – Мукачівський, Довжанський, Свалявський, Росвиговський, Нижньо-Верецький, Волівський округи; Березька – Берегівський, Хустський, Іршавський, Косинський, Севлюський округи; Марамороська – Рахівський, Тересвянський, Тячівський, Великобичківський округи. Міста Ужгород, Мукачево, Берегово були виділені в окремі адміністративні одиниці.

Пізніше постановою Міністерства внутрішніх справ Чехословаччини від 26 серпня 1921 року було затверджено новий адміністративно-територіальний устрій краю, з поділом від 15 жовтня 1921 року на 3 жупи, 19 округів: Ужгородська жупа (з центром у м. Ужгород) – Ужгородський, Перечинський, Великоберезнянський, Середнянський округи; Березька жупа (з центром у м. Мукачево) – Мукачівський, Нижньо-Верецький, Свалявський, Росвигівський, Іршавський, Косинський, Тисагатський округи; Марамороська жупа (з центром у м. Хуст) – Тячівський, Тересвянський, Великобичківський, Рахівський, Хустський, Довжанський, Волівський, Севлюський округи. Від 31 січня 1923 року Косинський округ перестав існувати, села віднесли до Ужгородського та Мукачівського округів. Містами залишили Ужгород та Мукачево, а Берегово перетворили в селище.

Розпорядженням уряду № 84 від 4 червня 1926 року 3 жупи Підкарпатській Русі об’єднали в т. з. велику жупу. Депутати та сенетори від Підкарпаття протестували в празькому парламенті, але марно. Адміністративним центром краю до нового звороту ставав Мукачево.

Важливим моментом інтеграції в суспільно-політичну систему Чехословаччини стало впровадження в дію адміністративної реформи законом чехословацького парламенту № 125 від 14 липня 1927 року, яка набрала чинності від 1 липня 1928 року. Згідно з цим законом було введено новий адміністративно-територіальний поділ у республіці, скасовувалися жупи, територія Чехословацької Республіки була поділена на чотири адміністративні провінції (землі, краї): Чехія зі столицею в Празі, Моравія-Силезія зі столицею в Брно, Словаччина зі столицею в Братиславі та «земля Підкарпаторуська» (офіційна назва) зі столицею в Ужгороді. На чолі земель стояли земські президенти і створювалися представницькі органи – земські заступництва (збори). У Підкарпатській Русі вони складалися з 12 обраних і 6 призначених членів.

Земський президента зосереджував у своїх руках всю адміністративну владу та призначався центральним урядом. Так, за Підкарпатською Руссю затвердили Антоніна Розсипала, який до того часу виконував функції віце-губернатора. Він був земським президентом аж до відставки від 1 січня 1937 року. Після цього нового земського президента вже не призначали, виконував цю функцію до весени 1938 року заступник земського президента Ярослав Мезник.

Розпорядженням уряду № 103 від 15 липня 1927 року посада губернатора залишалася, але він фактично не мав реальних прав, залишаючись більше номінальною фігурою, особою для «прикраси і пропаганди». Уся повнота влади, адміністрація були сконцентровані в руках «президента Земе Подкарпаторуске», якого призначала Прага. Губерніальну раду розпустили, яка знову утворювалася Законом ЧСР «Про тимчасове врегулювання становища губернатора Підкарпатської Русі» від 1937 року.

Не враховуючи збереження посади губернатора, чехословацький уряд фактично скасував окремішність, автономність Підкарпатської Русі, надавши їй статус, який за обсягом прав майже дорівнював статусу інших земель республіки. Мова йшла про фактичне перетворення автономії в адміністративну одиницю в унітарній державі. Статус Підкарпатської Русі після 1927 року був регресивним у порівнянні з її статусом у 1919 – 1926 років.

Адміністративна реформа 1927 року була поведена без будь-яких консультацій із політичними силами Підкарпатської Русі, не кажучи вже про волевиявлення місцевого населення. При визначенні кордонів Підкарпаторуської землі центральний уряд теж уникав консультацій та волевиявлення населення, мотивуючи цей факт тим, «що, мовляв, на Закарпатті не було автохтонного авторитетного, всіма визнаного, репрезентаційного тіла, з яким можна про це говорити».

Розуміючи, що така зміна адміністративного устрою, прийнята без участі населення, не буде сприяти встановленню реального автономного статусу краю, зокрема Центральна Руська Народна Рада 9 лютого 1927 року направила Меморандум президенту, міністрам, послам і сенаторам Чехословацької Республіки, в якому виразила протест проти законопроекту про адміністративну реформу.

Та все ж, підсумовуючи вищесказане, незважаючи на фіксацію автономного статусу Підкарпатської Русі як у актах внутрішнього законодавства, так і в міжнародно-правових документах, наповнення цього статусу конкретним змістом затримувалось урядом Чехословаччини. На численні вимоги й скарги закарпатців щодо небажання Чехословаччини запроваджувати автономію краю празькі урядовці посилалися на те, що, наприклад, «південно-карпатський народ ще не дозрів» для автономного правління. Багатонаціональна держава боялася створити прецедент для інших національних груп, вбачала у цьому загрозу національно-державним інтересам й цілісності республіки. Реальний автономний статус Підкарпатська Русь отримала лише у листопаді 1938 року в той час, коли Томаша Гарига Масарика (1850 – 1937) вже не було серед живих, а подальше існування Чехословаччини було під великим сумнівом.

Маріан Токар, Ален Панов