Переглядів: 4962 | 21.06.2013 - 19:20

Державно-правовий статус Закарпаття

Після поразки національно-визвольних змагань у 1918 – 1919 роках державно-правовий статус Закарпаття пройшов своєрідну еволюцію, основними етапами якої були: а) автономія в складі Угорщини згідно з законом №10 «Руська Крайна» від 26 грудня 1918 року; б) рішення Всезакарпатських Народних зборів від 21 січня 1919 року про возз’єднання краю з Українською Народною Республікою; в) автономія в складі Чехословацької Республіки згідно з рішеннями Сен-Жерменського мирного договору від 10 вересня 1919 року.

Перше рішення не сприймалося місцевим населення через недовіру до обіцянок угорської влади й безперспективність суспільно-політичного розвитку в запропонованих умовах.

Передостаннє рішення не було реалізоване (хоча волевиявлення було прихильним до нього) через надзвичайно несприятливу ситуацію в українських землях спричинену польським і російським вторгненням відповідно в ЗУНР та УНР.

Третій варіант розглядався як альтернативний і на той час виявився найбільш сприйнятним. 8 травня 1919 року Центральна Руська Народна Рада прийняла в Ужгороді рішення про приєднання Закарпаття до Чехословаччини на правах автономії. Цим актом була виконана вимога американських русинів, які 18 листопада 1918 року на своїх зборах у Скрентоні висловились за включення краю до складу Чехословацької Республіки. 18 листопада 1919 року Ян Брейха був призначений тимчасовим адміністратором Закарпаття. Згідно з «Генеральним Статутом» чехословацький уряд зобов’язувався надати Підкарпатській Русі, як тоді називали наш край, найширші автономні права.

Проте питання приналежності Підкарпатської Русі до Чехословаччини остаточно врегулював мирний трактат в Сен-Жермені. Державно-правовий статус Закарпаття визначався статтями 10 – 13 названого договору.

Із оригіналу: «Стаття 10: Чехословаччина зобов’язується, що зорганізує територію південнокарпатських русинів в кордонах, визначених Головними союзними і об’єднаними державами в межах чехословацької держави як адміністративну одиницю, якій буде надано найширше самоуправління, сумісне з цілісністю чехословацької держави.

Стаття 11: Територія південнокарпатських русинів буде мати сейм самоуправління. Цей сейм буде мати законодавчу владу у справах мовних, шкільних та релігійних, а також в питаннях місцевого самоуправління та у всіх інших питаннях, який буде наділений законами чехословацької держави. Губернатор русинської території буде призначений президентом Чехословацької Республіки і буде відповідальний русинському сейму.

Стаття 12: Чехословаччина погоджується, щоб службовці на русинській території призначались, по можливості, з-поміж населення цієї території.

Стаття 13: Чехословаччина гарантує території русинів справедливе представництво в Законодавчих зборах Чехословацької республіки, до яких ця територія буде посилати депутатів, обраних на підставі конституції Чехословацької Республіки. Ці депутати, однак, в сеймі Чехословаччини не будуть мати права голосу в жодних законодавчих питаннях, які віднесені до компетенції русинського сейму».

Уряд Чехословаччини, виконуючи рішення Сен-Жерменського договору, ввів основні положення у 10 – 13 статтях до Конституції Чехословацької Республіки, прийнятої 29 лютого 1920 року. Ця Конституція юридично закріплювала державно-правове становище Закарпаття в рамках Чехословаччини. За цим документом владне керівництво в Підкарпатській Русі належить губернатору, котрого призначав президент Чехословацької Республіки за поданням уряду. Першим губернатором краю став Григорій Жаткович. 20 квітня 1920 року цивільну владу в Підкарпатській Русі було передано віце-губернатору, що переконало Григорія Жатковича у фікції його губернаторської посади і змусило емігрувати до Сполучених Штатів Америки. Причому посаду віце-губернатора посів чех Ян Брейха.

Згідно зі статтею 3 Конституції Чехословаччини віце-губернатор спільно з губернатором підписував усі урядові акти. Отже, фактично, в його руках була зосереджена вся повнота влади на Підкарпатській Русі. Губерніальна рада складалася з губернатора, віце-губернатора, 10 обраних членів і 4 членів, призначених урядом Чехословаччини за пропозицією губернатора. Генеральна рада розглядала всі питання, які стосувалися Підкарпатської Русі. Із вищесказаного видно, що державно-правові акти, хоч на словах і гарантували автономію для Закарпаття, на ділі ж були законодавчими актами, які замість того, щоб забезпечити автономію краю, тут же обмежували її. Ці положеннях Конституції діяли до 22 листопада 1938 року. Того дня чехословацький парламент змінив Конституцію, доповнивши її постановами про федеративний устрій. Тоді ж була прийнята окрема Конституційна грамота Підкарпатської Русі, згідно з якою край вважався федеративною частиною оновленої Чехо-Словацької (так тоді почали писати назву) Республіки. Завдяки прийняттю цього Закону, юридичний статус Закарпаття далеко переходив рамки автономії, визначеної в Сен-Жерменському договорі та чехословацькій Конституції 1920 року.

Щодо губернаторської посади в Закарпатті, то його функції залишалися незмінними впродовж усього міжвоєнного періоду. Влада губернатора була надто символічною, а ніж реальною у вирішенні багатьох суспільно-політичних питань. Незважаючи на це, для Закарпаття існування такого політичного інституту як губернаторська влада було значним кроком уперед на шляху політичної автономії.

 

Микола Вегеш, Маріан Токар