Переглядів: 2300 | 21.06.2013 - 19:53

Етнорегіональні процеси й демографія

Етнічні процеси – це комплекс демографічних, соціальних, політичних та культурних змін етнічних спільнот упродовж їхнього існування, що проявляється в об’єднавчих або розмежувальних тенденціях розвитку етнічних спільнот в історичному часі, які можна розглядати як на загальноетнічному, так на регіональному рівнях.

На перебіг та спрямування етнічних процесів впливає широкий спектр чинників: соціально-економічні, політико-правові, духовно-культурні, мовні, суспільно-психологічні. Крім цього, при визначенні поняття «етнічні процеси», потрібно враховувати роль соціально-демографічних факторів. Тобто, проблем приросту/скорочення населення, міграційних процесів, розподілу постійного населення за основними віковими, статевими групами, етнічно змішаних та етнічно ендогамних шлюбів тощо.

В умовах незалежності України, поряд із включенням у загальнодержавні суспільно-політичні, духовно-культурні та економічні процеси, Закарпаття проілюструвало власну регіональну специфіку. Мова йде про відносну стабільність демографічної ситуації, поширення трудової міграції серед краян, закарпатську версію периферійного націоналізму у формі політичного русинства, політизацію угорської етнічності, формування виняткового плюралізму в освітньо-виховній, культурній та конфесійній сферах життя етнічних груп.

Перепис населення 1989 року

Останній Всесоюзний перепис населення зафіксував на Закарпатті 1 245 618 чол. Переважна кількість (876 749 чол. або 78,4 %) ідентифікувалася українцями, а серед представників національних меншин найбільш чисельною етнічної групою були угорці (155 711 чол. або 12,5 %). Серед інших спільнот вагому позицію зайняли росіяни (49 458 чол. або 4 %), румуни (29 485 чол. або 2,4 %), цигани (роми) (12 131 чол. або 1 %). Серед етнічних груп, які в етноструктурі склали менше 1 % постали словаки (7 329 чол.), німці (3 478 чол.), євреї (2 639 чол.) та білоруси (2 521 чол.).

Перепис населення 1989 року, як і попередні, продемонстрував чергову помилковість стосовно чисельності ромського населення області. Так, вже після його проведення, комплексні соціологічні дослідження виявили фактичну чисельність ромів Закарпаття. Згідно з ними, їхня кількість нараховувала більше 20 тис. чол. або 1,6 % у загальній етнодемографічній структурі населення області. Статистичні звіти окремих сіл представляли ромів краю як українців, словаків або ж угорців, про що вони самі не заперечували. В окремих селах, де існують навіть «циганські вулиці», згідно перепису не проживало жодного представника ромського етносу.

Перепис населення 1989 року засвідчив примордіальну (первинну) сутність етнічної самоідентифікації українців та представників національних меншин краю. Про це свідчать показники рівня володіння рідною мовою. Так, 96,5 % всього населення області вважали рідною мову своєї національності, тобто ототожнювали власну етнічність із мовною ідентичністю. Серед українців такий показник складав 98,4 %; серед угорців – 97,2 %; серед росіян – 95,8 %; а серед румунів краю – 28 964 чол. із 29 485 задекларували, що їхньою рідною мовою є власне румунська мова.

Із 3 478 закарпатських німців 2 576 чол. вказали рідною мову – німецьку. Мовна асиміляція була характерною для ромів, словаків, євреїв, білорусів краю. Із 12 131 представників ромського етносу тільки 2491 чол. вказали, що їх рідною мовою є ромська. Значна кількість (7973 чол.) вказала на рідну угорську мову. А серед словаків краю тільки близько 1/3 (2 555 чол.) визнали своєю рідною мовою словацьку, інші вказали на українську (2433 чол.), угорську (1890 чол.), російську мови (388 чол.) як рідні для щоденного спілкування. З 2521 білорусів трохи менше ½ – 1139 чол. засвідчили, що рідною мовою для них є білоруська. Найбільшої мовної асиміляції зазнали євреї. Адже з 2639 євреїв області в 1989 р. тільки для 663 чол. рідною мовою був ідиш, для більшості – 1307 чол. рідна мова – російська, а для 365 чол. – українська мова. Це ж стосувалося нечисельних меншин краю. До прикладу, з 516 чол. чеської національності тільки 179 чол. визнали рідною чеську мову.

Перепис населення чітко визначив рівень урбанізації представників тих чи інших етнічних спільнот. Найбільш урбанізованими виявились євреї (93,6 %), росіяни (87,2 %), білоруси (83 %), словаки (86 %), менше – цигани (62,2 %). Переважно сільськими жителями були румуни (82,3 %), угорці (62,3 %), українці (61,6 %) та німці (55,5 %). Тобто, українці, румуни, угорці, німці компактно як і на зорі незалежності, так і зараз проживають у селах області. У 1989 році сільське населення на 94,5 % складалося з українців та угорців і на 97,8 % – з українців, угорців та румунів разом.

З 13 районів Закарпатської області сім – національно-однорідні, оскільки українці там складають більше 90 %. У Великоберезнянському українці становили 95,8 %, у Воловецькому – 97,8 %, Іршавському – 98,1 %, Міжгірському – 98,6 %, Перечинському – 95,5 %, Свалявському – 94,3 %, Хустському – 92 %. Частка українського населення у Виноградівському районі складала 71,5 %, Мукачівському – 83,3 %, Рахівському – 82,6 %, Тячівському районі – 81,9 %. Менше українців Ужгородського району – 56,3 %; тільки в Берегівському районі українці становили істотну меншість – 25,4 % населення. У великих містах області теж домінували українці: в Ужгороді 69,8 %, а в Мукачеві – 70,2 %.

Найбільш чисельною національною меншиною в краї є угорці. Згідно з переписом 1989 року найбільша їх кількість проживала в Берегівському районі (56 971 чол.). Із 29 221 жителя м. Берегова кількість угорців становила 15 125 чол., а українців – 10 226 чол. Однорідними угорськонаселеними селами Берегівщини є Батьово (Bátyú), Астей (Azstély), Бене (Bene), Береґдийда (Beregdéda), Береґуйфолу (Beregújfalu), Четфалва (Csetfalva), Галабор (Halábor), Чонкапопі (Csonkapapi), Ґут (Guth), Горонґлаб (Harangláb), Гетєн (Hetyen), Яноші (Jánosi), Косонь (Kaszony), Кідьовш (Kigyós), Мала Бийґань (Kisbégány), Велика Бийґань (Nagybégány), Вари (Vári), Шом (Som), Запсонь (Zápszony) та ін. Саме в цих селах Берегівщини традиційно зберігається рідномовна ідентичність. Завдяки компактності проживання 99,7 % жителів-угорців району в 1989 року вважали своєю рідною мовою угорську. У Виноградівському районі чисельність угорців складала 27 896 чол. або 24,8 % всіх жителів. Власне, у районному центрі, м. Виноградово, чисельність угорців складала 3 174 чол. із 25 046 жителів (19 669 українців). Угорськими селами є Ботар (Batár), Чома (Csoma), Фертившолмаш (Fertősalmás), Форґолань (Forgolány), Пийтерфолво (Péterfalva), Неветленфолу (Nevetlenfaly), Тісобикинь (Tiszabökény) та ін. В Ужгородському районі 1989 року проживало 25 541 угорців. Села із переважаючим угорським населенням – Тийґлаш (Téglás), Тисоаґтелек (Tiszaágtelek), Сюрте (Szürte), Палло (Palló), Паладь-Комарівці (Palágy-Komoróc), Гомок (Homok), Гелмец (Korláthelmec), Малі Селменці (Kisszelmec), Кетерґийнь (Ketergény), Есень (Eszeny), Ботфолво (Botfalva), Батфо (Bátfa) та ін.

Інша найбільш компактна національна меншина – румуни – традиційно проживали в Рахівському та Тячівському районах Закарпаття. Вони представляли й надалі презентують сільські насeлені пункти Середнє Водяне (Apşa de Mijloc), Біла Церква (Biserica Albă), Плаюц (Plăiuţ) та Добрик (Dobric) на Рахівщині; смт. Солотвино (Slatina), села Діброва (з 2004 року – Нижня Апша / Apşa de Jos), Подішор (Podişor), Пещера (Peşterа), Бескеу (Bescău), Корбунешть (Carbuneşti), Глибокий Потік (Strâmtura), Великий Боуц (Bouţu Mare) та Малий Боуц (Bouţu Mic), Топчино (Topcino) Тячівського району.

Роми Закарпаття розселені нерівномірно. Більшість проживала на момент перепису в м. Мукачево (2 097 чол.), м. Ужгород (1 992 чол.); в Ужгородському (2 626 чол.), Берегівському (2 705 чол.) та Мукачівському (1 002 чол.) районах. Найменше – у Воловецькому, Міжгірському, Тячівському районах.

Чисельною етнічною групою була й словацька громада краю. Тільки в Ужгороді проживало 3 814 словаків. Словаки представляли дисперсні групи в переважному середовищі українського населення краю. Так, в м. Мукачево проживало 575 словаків, у м. Свалява – 322, м. Берегово – 228, м. Хуст – 75, м. Рахів – 29, смт. Великий Березний – 97, с. Тур’ї Ремети Перечинського району – 172, с. Довге Іршавського району – 106, с. Родникова Гута Савалявського району – 190, с. Середнє – 210, с. Сторожниця – 750, с. Анталовці – 300, с. Глибоке Ужгородського району – 150 чол.

Найбільша кількість німців проживала в Мукачеві (815 чол.) та Мукачівському районі (1 745 чол.). Це села – Нове Село (Шенборн), Павшино, Синяк, Барбово, Нижній Коропець, Верхній Коропець, Софія, Лалово, Березинка, Кучава, Грабово, Пузняківці, Верхня Визниця, Чинадієво (Нижня Грабівниця). В Тячівському районі (423 чол.) німці мешкали в селах Комсомольськ (Німецька Мокра), Лопухів (Брустури), Руська Мокра, Усть-Чорна та Дубове. На Свалявщині (184 чол.) – в селах Драчино та Сусково. Менша кількість в Іршавському районі – в селах Кобалевиця, Дуби; на Воловеччині – в с. Жденієво.

Росіяни, євреї та білоруси – в основному жителі міст Ужгорода, Мукачева та Хуста, тобто не представляють зони компактного проживання.

Природний приріст/скорочення населення

Статистичні дані засвідчують, що впродовж 1989 – 2001 років чисельність наявного населення в Закарпатті зросла. Якщо в 1989 році воно становило 1 252,3 тис. чол., то на початку 2001 року – 1 282 тис. чол. Насамперед зросла кількість сільського (737, 3 тис. чол. в 1989 році та 782,9 тис. чол. в 2001 році), а кількість міського населення зменшилась (515 тис. чол. і 499,1 тис.чол.). Зростання чисельності наявного населення краю відбувалось нерівномірно. Якщо розглянути динаміку населення в розрізі міст та районів області, то можна відзначити про певні диспропорції. В абсолютній кількості зросло населення Ужгорода та Мукачева, Виноградівського, Іршавського, Рахівського, Свалявського, Тячівського, Хустського районів. Відносно повільно зростала чисельність населення в Ужгородському, Перечинському, Міжгірському районах. Зменшилась кількість населення Великоберезнянського, Воловецького та Мукачівського районів. У Берегівському районі кількість населення зменшилась за вказаний період із 85,7 тис. чол. до 82,6 тис. чол. В основному, це відбувалось за рахунок мінусового міграційного сальдо (виїзд на постійне місце проживання до Угорщини) та зменшення природного приросту (переважання смертності над народжуваністю).

Статистичні матеріали засвідчують причини смертності. Особливо зростала кількість померлих від хвороб системи кровообігу та злоякісних новоутворень. Так, в 1990 році кількість померлих через хвороби системи кровообігу становила 320 чол. на 100 тис. чол. населення краю. Вже 1995 році ця цифра становила 473 чол., з яких у працездатному віці – 116 чол. Крім цього, помітною була тенденція до зменшення кількості укладених шлюбів на Закарпатті, особливо, з другої половини 90-х років минулого століття.

Незважаючи на подібні тенденції етнодемографічного розвитку краю, ситуація на Закарпатті порівняно із загальнодержавною була благоприємною. Адже, рівень народжуваності – найвищий в Україні (12,2 на 1 тис. чол.), а смертність – найнижча (10,8 на 1 тис. чол.). По Україні ці цифри становили відповідно: 8,7 та 14,0 на 1 тис. чол.

Міграційні процеси

До 1994 року помітним був міграційний приріст населення, в основному з країн СНД. Якщо 1991 року з країн далекого зарубіжжя прибуло тільки 967 чол., то з країн СНД – 12 152 чол. (лише з Росії – 3 926 чол.). Вибуло ж тільки – 8 939 чол. (безповередньо до Росії – 2 615 чол.). Поряд з цим до країн далекого зарубіжжя виїхало 1 105 чол. Тобто, в перші роки незалежності України з країнами СНД Закарпаття зберігало міграційний приріст, а з державами далекого зарубіжжя вже встановився міграційний відтік населення.

Статистичні дані засвідчують, що з 1994 року міграційна активність охопила всі національні спільноти краю. З одного боку, українське населення збільшувалось за рахунок природного приросту в сільській місцевості та емігрантів-українців з інших регіонів України та країн СНД. З іншого, зменшувалось постійне число українців через трудову еміграцію та виїзд на постійне місце проживання за кордон.

Уже в середині 1990-х років прикметним стало «етнічне обличчя» еміграції. Зокрема, дані статистики ілюструють високі показники еміграції угорців до Угорщини, євреїв до Ізраїлю та США, німців до Німеччини, росіян до Російської Федерації. Так в 1995 році у Російську Федерацію емігрувало 85,6 % росіян, угорців – в Угорщину 85,4 %, німців до Німеччини – 86,4 %, євреїв до Ізраїлю – 79,7 %. Водночас із 54 румунів краю жоден не емігрував до Румунії. Із кількості прибулих у 1995 році до Закарпаття відсоток українців становив 62 %, росіян – 23,7 %, угорців – 2,6 %, румунів – 2,4 %, словаків – 0,6 %. Характерно, що частка прибулих іммігрантів, що народились безпосередньо в Україні становила 71,2 %.

З іншого боку, якщо з країнами Європи та Америки було від’ємне сальдо міграції, то із країнами Азії позитивне. У 1995 році безпосередньо з країн Азії до краю прибуло 244 чол., а вибуло 126 чол., тобто міграційний приріст становив 118 чол. У 1996 році сальдо міждержавної міграції становило – 1466 чол. З них 949 чол. припадало на країни далекого зарубіжжя, а 540 чол. на країни СНД. Найбільше від’ємне сальдо міграції фіксувалось із Росією. Прибуло до області з Росії 903 чол., а вибуло – 1439 чол. Високі показники зберігали Угорщина (прибуло з Угорщини 25 чол., вибуло – 522 чол.) та Німеччина (відповідно: 8 та 214 чол.).

У 1997 році було зафіксовано міграційне скорочення через виїзд у країни далекого зарубіжжя (понад 58 %). Найбільше емігрували до Угорщини (457 чол. або 40,5 %), Німеччини (347 чол. або 30,8 %), Ізраїлю (119 чол. або 10,5 %), США – 81 чол. (7,2 %). Показово, що з вибулих емігрантів 96,4 % виїхали на постійне місце проживання. Характерним стало зменшення обсягів етнічної міграції, емігрували в основному через економічні причини. Адже із усіх емігрантів до Ізраїлю кількість українців становила 51,3 %, до Німеччини: українців – 32,3 %, росіян – 2,6 %, до Чехії: українців – 83,9 %.

У 1998 році міграційне сальдо міжрегіональної міграції становило – 549 чол.; міграційного обміну з країнами СНД – 618 чол.; з країнами далекого зарубіжжя – 1198 чол. Головними країнами виїзду в 1999 році стали Угорщина (29,8 %), Німеччина (28,1 %), Ізраїль (15,5 %), США (13,6 %). Серед емігрантів, власне, українців виїхало 51,4 %, угорців – 23,6 %, німців – 15 %, росіян – 3,8 %, євреїв – 3,7 %. Знову ж таки, чітко проявлялась економічна міграція. До Угорщини емігрувало 25,1 % українців, до Німеччини – 41,4 % українців краю, до Ізраїлю – 61,6 % українців.

У 2000 році вперше з 1994 року з країнами СНД сформувалось позитивне сальдо міграції, яке склало 95 чол. Першість продовжувала зберігати Росія, на яку припадало 82,3 % міграційного обміну з країнами СНД (прибуло 285 чол., вибуло в Росію – 216 чол.). Проте, найбільші втрати дала міграція в країни далекого зарубіжжя (54,6 %). До держав далекого зарубіжжя вибуло 1 416 чол., з яких 98,9 % – громадяни України. Частка тих, що виїхали в Німеччину склала 33,9 %, Угорщину – 32,4 %, США – 11,1 %, Чехію – 9,9 %, Ізраїль – 8,9 %. Серед емігрантів 47,1% були українці, угорці (24,8 %), німці (18,8 %), росіяни (3,4 %), євреї (3,4 %), словаки (1,8 %). Продовжував зберігатися власне економічний характер еміграції, адже серед емігрантів до Чехії (95,7 %), Ізраїлю (71,2 %), Німеччини (44,9 %), Угорщини (29 %) значну кількість складали недержавотворчі етноси вказаних держав. Високою була частка українців, що емігрували до Чехії – 90,1 %, Ізраїлю – 54,4 %, до Німеччини – 36,6 %, Угорщини – 25,3 %. У 2001 р. сальдо міграції склало – 2 703 чол., причому, більшість (1 467 чол.) емігрантів становили жінки.

Аналіз динамічних рядів по міграції населення переконливо свідчить, що упродовж 1990-х років на Закарпатті пожвавився міграційний рух населення як серед українців, так і серед росіян, євреїв, німців, інших представників національних меншин. Насамперед, зростали еміграційні потоки серед представників названих етнічних спільнот. Лише серед грузинів, вірменів та азербайджанців характерний міграційний приріст (більша кількість іммігрантів, ніж емігрантів). Серед німців та євреїв еміграція характерна починаючи з 1990 року і продовжувалася за весь вказаний період. Вже серед українців вона фіксується із 1994 року, серед росіян та білорусів – починаючи з 1993 року. Уже в другій половині 1990-х років етнічна еміграція перестає домінувати. Збільшуються потоки емігрантів-заробітчан та виїзд на постійне місце проживання за кордон, переважно серед етнічних українців Закарпатської області. Все сказане дає підстави твердити про своєрідний паритет етнічного фактору та соціально-економічних мотивацій еміграційних потоків Закарпаття.

Перепис населення 2001 року

Результати першого Всеукраїнського перепису населення засвідчили проживання в краї 1 254 614 чол. З них – 460 429 чол. були жителями міст, а 794 185 чол. проживали у сільській місцевості. За цим показником Закарпаття мало найбільший відсоток сільського населення в Україні – 63 %, адже в цілому по державі кількість селян становить тільки 33 %. Порівно з результатами перепису 1989 року зменшилось населення міст Ужгорода (117,3 тис. чол.), Мукачева (82,3 тис. чол.), Хуста (32,4 тис. чол.), а особливо Берегівського району (53,8 тис. чол.). Негативні моменти полягають у тому, що демографічна ситуація поряд з економічною кризою 1990-х років ускладнилася ще й нерівномірною кількістю чоловічого та жіночого населення. Так, в Ужгороді із 117,3 тис. чол. – 55 тис. (46,9 %) чоловіків та 62,3 тис. (53,1 %) жінок. Загалом по області ці показники становлять 605,5 тис. (48,1 %) чоловіків та 652,8 тис. (51,9 %) жінок.

Перепис населення 2001 року засвідчив і тенденцію старіння населення. Збільшилася частка осіб старших за працездатний вік, відповідно, зменшилась кількість дітей. Поряд із названими негативами, позитивним показником перепису 2001 року тенденція до підвищення рівня освіченості населення, насамперед зросла кількість осіб із вищою і повною загальною освітою.

Із 1 254 614 чол. краю українцями є 1 010 127 чол. (80,5 %); угорцями – 151 516 чол. (12,1 %); румунами – 32 152 чол. (2,6 %); росіянами – 30 993 чол. (2,5 %); ромами – 14 004 чол. (1,1 %); словаками – 5 695 чол. (0,5%); німцями – 3 582 чол. (0,3 %); білорусами – 1 540 тис. чол. (0,1 %); євреями – 565 чол. (0,04 %). Отже, в сукупності тільки українці, угорці та румуни краю становлять 95,1 % населення області, а дев’ять вищеназваних етнонаціональних спільнот складають 99,6 % постійного населення Закарпаття.

Кількість українців у Міжгірському, Воловецькому та Іршавському районах сягає в межах 99 %. У Великоберезнянському, Перечинському, Хустському та Свалявському районах – в рамках 95 – 96 %. В Мукачівському, Рахівському, Тячівському – близько 84 %. У Виноградівському районі частка українців становить 71,4 %, а в Ужгородському – 58,4 %. Тільки в Берегівському районі українці становлять меншість – 18,8 %. Отже, перепис підтвердив тенденцію зростання питомої ваги українців в етнонаціональній структурі Закарпаття, що збільшилася з 78,4 % до 80,5 %.

Унаслідок еміграційних потоків та зменшення народжуваності, на 4,2 тис. чол. зменшилась кількість угорського населення краю. Втім, угорці представляють компактні ареали проживання, про що вказувалось вище. Угорська національна меншина представляє переважну більшість у Берегівському районі (76,1 %). В Ужгородському районі угорці складають 33,4 %; у Виноградівському – 26,2 %. Перепис 2001 року засвідчив тенденцію скорочення угорського населення в м. Берегово. Якщо в 1989 році угорці складали переважну більшість (50,8 %), то в 2001 році – відносну більшість (48,1 %), поряд із українцями – 38,9 % (26,6 тис. чол.). Частка угорців скоротилась і в містах Ужгород і Хуст.

Внаслідок компактного проживання в Тячівському та Рахівському районах, ендогамних шлюбів, відсутності еміграції та проявів реідентифікації серед молдован краю чисельно збільшилось румунське населення. Якщо перепис 1989 року зафіксував 29 485 румунів, то в 2001 році їх кількість склала 32 152 чол. Таким чином, румунська національна меншина краю справедливо посіла третє місце в етнонаціональній структурі населення. В Тячівському районі проживало 21,3 тис. румунів, що становить 66,1 % всього румунського населення краю. В Рахівському районі проживало 10,5 тис. чол., що складає 32,7 % із кількості румунів області. В інших районах та містах краю румуни представляють зовсім нечисельні групи: Перечинський район – 47 чол.; Мукачівський район – 43 чол.; Виноградівський район – 22 чол.; Хустський район – 10 чол.; Берегівський та Іршавський райони – по 8 чол.; Ужгородський район – 6 чол.; Великоберезнянський район – 5 чол.; Свалявський район – 4 чол.; Міжгірський район – 2 чол.; Воловецький район – 1 чол.; м. Ужгород – 88 чол.; м. Мукачево – 31 чол.; м. Берегово – 16 чол.; м. Хуст – 9 чол.

Росіяни краю проживали головним чином у містах. Так, в Ужгороді з усього російського населення області (30 993 чол.) у 2001 році проживало 11 106 чол.; в Мукачеві – 7 326 чол.; в Берегові – 1 445 чол.; в Хусті – 1 165 чол. Також традиційно міське населення представляють білоруси та євреї краю. Роми дисперсно проживають як у містах краю, так і низинних районах Закарпаття (Ужгородський, Берегівський, Мукачівський та Виноградівський). Словацька етнічна група – в м. Ужгород, Ужгородському, Великоберезнянському, Перечинському, Свалявському, Іршавському та Мукачівському районах.

Перший Всеукраїнський перепис зафіксував своєрідний парадокс – зростання чисельності етнонаціональної групи, в середовищі якої впродовж досліджуваного періоду відбувались еміграційні процеси, виїзд на постійне місце проживання в Німеччину. Ця ситуація зумовлена, в першу чергу, фактором ситуативної етноідентичності, «вигідності» німецької самоідентифікації для представників етнічно змішаних шлюбів, предками яких були німці. Через активізацію роботи німецьких національно-культурних товариств краю, релігійних громад подібний етноідентифікаційний вибір сприяє пожвавленню зв’язків із Німеччиною, певним економічним вигодам тощо.

На фоні активної діяльності товариств парадоксом іншого плану є зменшення чисельності словаків і ромів краю. Ситуація пояснюється мовною асиміляцією представників згаданих меншин Закарпаття. Так, 62,4 % ромів краю визнають своєю рідною мовою угорську. Тільки спеціальні етносоціологічні дослідження, як це відбулось після 1989 року, змогли б реально зафіксувати кількість та соціальні параметри життєдіяльності циганської спільноти. Адже, біля 1/3 етнічних ромів, мотивуючи рідною мовою, переважно вказали на угорське або українське (чи інше) етнічне походження.

Серед словаків краю також спостерігається мовна асиміляція. Для 41,6 % словаків рідною мовою є українська, а 11,3 % визнають рідною мовою угорську. Русифікація спостерігається серед білорусів (43,3 %), євреїв (46,4 %), татар (57,9 %), вірмен області (30,8 %). Поряд з цим українізувались німці (39,6 %), поляки (52,7 %), чехи (48,1 %), болгари (63,4 %). Рідномовна ідентичність притаманна українцям (99,2 %), румунам (99,1 %), угорцям (97,1 %), росіянам (91,7 %) Закарпаття.

Перепис населення 2001 року вперше зафіксував наявність етнографічних (субетнічних) складових української нації. На Закарпатті офіційна статистика зафіксувала русинів (10 090 чол.), гуцулів (83 чол.), бойків (25 чол.) та лемків (3 чол.). Серед русинів рідною мовою «своєї групи» назвали 6 724 чол. (66,6 %), а 3 115 чол. (30,8 %) назвали українську, а понад 2 % – російську, румунську, словацьку та угорську мови. Більшість населення (43 %), яке ідентифікувалося русинами, проживає у містах Ужгород та Мукачево, 30 % – мешканці Свалявського району. Така незбалансована вибірковість русинської етноідентифікації породжує сумніви у примордіальній сутності русинської етнічності та засвідчує, що процес реідентифікації в середовищі українства краю слід пов’язувати з реанімацією та просуванням ідеї політичного русинства в Закарпатті вже з початку 1990-х років.

Етнокультурний розвиток українства

У незалежній Україні в краї відбуваються важливі процеси формування української національної свідомості, етнокультурного ренесансу в середовищі національних меншин Закарпаття.

Вже в кінці 1980-х – на початку 1990-х років визрівала проблема стимулювання розвитку рідної мови українців. Кінець 1989 року позначений активним впровадженням в життя Закону УРСР «Про мови в Українській РСР». В області була створена комісія по розробці плану впровадження в області цього закону. Крім сприяння розвитку української мови, в кінці 1989 року було затверджено склад 14 цільових робочих груп по розробці комплексної програми розвитку української національної культури в області на період до 2005 року. Групи охоплювали весь спектр плекання національної культури – мова, освіта, музика, кіно, образотворче мистецтво, екологічне виховання. Так, професор П. Чучка очолив робочу групу по розширенню сфери застосування української мови та інших національних мов. Голова обласної організації товариства дружби і культурного зв’язку із зарубіжними країнами Ю. Джурджа – групу сприяння розвиткові та пропаганді української національної культури за межами УРСР.

Створювались різнопланові національно-патріотичні громадські об’єднання. На початковому етапі активну позицію щодо впровадження української мови на всіх рівнях займала обласна організація товариства української мови ім. Т.Г. Шевченка «Просвіта» та її лідер професор УжДУ П. Чучка. Обласне відділення республіканського товариства «Україна» було створено в лютому 1991 року. В грудні 1991 року було створено обласну організацію Союзу українок як «…добровільну, громадсько-просвітницьку, позапартійну і позаконфесійну організацію, яка є спадкоємницею традицій Союзу українок, що діяв на Україні з 1917 року, на Закарпатті – в 20 – 30-х рр.». Союз українок очолила О. Ганич, заступником стала Н. Вигодованець, головою секретаріату – Г. Божук. Було створено широку мережу Союзу українок по області (Ужгородська та Мукачівська міські, Свалявська райміська, Хустська, Тячівська міськрайонні, Перечинська, Великоберезнянська, Іршавська, Міжгірська районні, Ясінянська та Тересвянська сільські, Ужгородська університетська та об’єднання «Патент»). Поступово запровадження українського слова ставало практичною справою, насамперед, в культурно-освітній сфері, в засобах масової інформації краю, видавничій діяльності тощо.

Однак, не обходилось без окремих труднощів у плані впровадження українського слова. В таких умовах патріотичну позицію каталізатора державотворчих процесів в етномовній сфері зайняли українські громадські організації краю, обласні осередки політичних партій. Зокрема, лідери товариств об’єднаних в УНРЗ (Ю. Балега, П. Чучка, В. Худанич, С. Бобинець, Н. Вигодованець, О. Борець, С. Біляк, І. Чендей, М. Вегеш та ін.) виступили із заявою «Про антиукраїнську кампанію та мовну політику на Закарпатському державному радіотелебаченні». Вони твердили, що на 78 % українського населення краю відводиться тільки 54 % ефірного часу, в той час як на 12 % угорців – 33,3 %. Крім цього, в угорських засобах масової інформації українське населення продовжує йменуватись русинами, а область – Підкарпаттям. В заяві УНРЗ вказувалось про факти непрофесійного виконання державної мови на обласному телебаченні: «Під виглядом «народної мови» ці «артисти», що удають із себе підпилих кумів щотижня по кілька разів виходять у дуже дорогий ефір із вульгарними побрехеньками і управляються в тому, хто гірше перекрутить українську мову». Представники УНРЗ вимагали припинити відкриту українофобію, розподілити ефірний час відповідно до відсотків етнонаціональної структури краю, а Закарпатській облдержадміністрації відмовитись від підтримки політичних русинів та угорських сепаратистів.

У краї щорічними ставали традиційні відзначення річниці дня народження Т. Шевченка. Темами літературно-мистецьких вечорів, дитячих ранків, вечорів поезії стали «Тарасові вінок», «В сім’ї вольній, новій», «Земний уклін тобі, Кобзарю» (до 186-ї річниці). Постійними стали проведення театралізованих свят української культури «Народні джерела», пісенного фестивалю «Вечори над Латорицею», конкурсів ім. М. Машкіна, гуцульських фестивалів на Рахівщині, фестивалів народної творчості «Карпатські візерунки», «Музичне сузір’я Закарпаття».

Координуючу позицію в плані збереження та систематизації народної творчості займав обласний Будинок (згодом – Центр) народної творчості. В 1997 році була створена експериментальна наукова творча лабораторія (філія Українського центру культурних досліджень) під головуванням В. Кобаля. Співробітники лабораторії, серед яких фольклорист І. Хланта, збирають, вивчають та публікують народнопоетичну творчість. Так, вийшли друком книги «Рости терен, рости…» (народні пісні з с. Арданово Іршавського району), «Через плин років…» (портрети відомих митців краю) і «Вчора була неділенька» (тексти та мелодії пісень), підготовлено до друку ще ряд видань живого народного фольклору. Надзвичайною заслугою є те, що фольклорист І. Хланта навіть в складних умовах модернізації українського суспільства зумів виявити обдарованих знавців народної пісні та фольклору.

Періодичне проведення фестивалів русинської культури «Червена ружа» обласним товариством подкарпатських русинів, на наш погляд (дистанціюючись від політичного популізму), також потрібно оцінювати як етнокультурний розвиток закарпатських українців. Адже, на святах виконуються пісні живою народною мовою, утверджуючи континуїтет етнічної традиції. Власне у 1995 році було проведено перше свято русинської культури «Червена ружа».

У музейних установах краю повсюдно були організовані експозиційні комплекси, що висвітлювали шлях до незалежності України. В обласному краєзнавчому музеї було розширено експозицію «До тебе, мати Україно». В клубно-бібліотечних установах краю проходили літературно-музичні тематичні вечори, диспути, читацькі конференції на теми: «Є така держава – Україна!», «Для всіх одна – єдина наша Україна», «Що дала нам незалежність?», «Духовні скарби України», «Живи, Україно, для краси, для сили, для правди, для волі». З листопада 2000 року по травень 2001 року в області відбувались заходи за програмою другого Всеукраїнського огляду народної творчості до 10-ї річниці незалежності.

Відзначимо також роль українського музично-драматичного театру в м. Ужгороді. За роки творчої діяльності колективом було поставлено більше 450 вистав світової, сучасної та класичної української драматургії. В колективі працювали 2 народних артисти України, 4 заслужені артисти України, 1 заслужений працівник культури України. Обласна філармонія, в якій працює Закарпатський народний хор, камерний оркестр, ансамбль «Гармонія» виконував закарпатський фольклор, твори українських та закарпатських композиторів. У філармонії працювало 3 народних артисти України, 1 заслужений діяч мистецтв та 10 заслужених артистів України. Потрібно вказати на роботу камерного хору «Кантус» управління культури ОДА. В умовах української державності він пропагував вокально-хорове мистецтво на Україні та за кордоном. Колектив створив біля 50 концертних програм. Концертними програмами за досліджуваний період радували народні артисти України І. Попович, С. Гіга, Н. Копча та ін.

Із кожним роком помітною є тенденція збільшення кількості шкіл з українською мовою викладання. До прикладу, в 2001 році з 708 шкіл області в 580 навчання велось українською мовою, в 27 – українсько-угорською, в 1 – українсько-російсько-угорською, в 14 – українсько-російською, в 1 – українсько-російсько-румунською, в 2 – українсько-словацькою; у 8 гімназіях та 3 ліцеях учні також отримували освіту українською мовою. Це має особливе значення з точки зору вдосконалення української системи шкільництва області.

Розглядаючи питання етнокультурного розвитку українців Закарпаття відзначимо важливий елемент відродження історичної пам’яті істориками, письменниками, суспільно-громадськими діячами краю. Фактично протягом 90-х років – першого десятиліття XXI ст. було повернуто із забуття ім’я президента Карпатської України А. Волошина, славної сторінки в історії Закарпаття – Карпатської України (осінь 1938 – весна 1939 років). До цього значною мірою спричинились творчі потуги істориків М. Вегеша, О. Довганича, В. Худанича та ін. Зауважимо, що крім цілого ряду окремих наукових видань, вченими на сторінках періодики області висвітлено тріумф і трагедію тих подій, що має виняткове освітньо-виховне значення. Міжвоєнний період в історії досліджений вченими І. Гранчаком, І. Ліхтеєм, В. Керецманом, М. Палінчаком, В. Лемаком, П. Ференцом, М. Токарем та ін. Гортиська окупація та її наслідки висвітлені в працях О. Довганича та Р. Офіцинського. Проблема сталінського режиму, репресивні акції щодо закарпатців, їхні долі протягом тривалого часу скрупульозно досліджували в рамках підготовки книги «Реабілітовані історією» відомі історики О. Хланта та О. Довганич. Народознавча тематика Закарпаття стала предметом наукових та науково-популярних студій М. Тиводара, І. Сенька, І. Хланти, Ю. Чорі та ін. Вони активно висвітлювали результати власних студій, доносили багатий етнографічний скарб українства краю на сторінках обласної періодики, радіо та телебачення.

Важливою подією стало видання трьох томів узагальнюючої праці «Нариси історії Закарпаття» (1993, 1995, 2003), посібників з історії краю В. Олашина та Ю. Мудри. Виняткової ваги набула популяризація Д. Данилюком історії Закарпаття, імен видатних діячів – вихідців із Закарпаття. Результат його роботи – видані окремі монографії, сотні наукових та науково-популярних статей, участь у науково-практичних конференціях, підготовка молодої когорти дослідників історії, історіографії Закарпаття. Праці І. Хланти «Література Закарпаття XX століття» (1995), «Педагоги-науковці» (В. Туряниця), «Антологія педагогічної думки Закарпаття (XIX – XX ст.) » В. Гомоная, «Діячі історії, науки і культури Закарпаття» (1998, 1999) Г. Павленка, «Енциклопедія Підкарпатської Русі» І. Попа та інші стали надбаннями у збереженні та примноженні крайової етнокультурної спадщини, адже на цих працях зростають і зростатимуть нові покоління закарпатців.

Організації національних меншин

Значну роль у самоутвердженні національно-культурних прав національних меншин відіграють громадські організації етнічних груп, які проживають у Закарпатті. На даний час у Закарпатті діють близько 400 національно-культурних осередків різного статусу (обласного, районного, міського). Станом на 2011 рік обласного статусу набули понад 60 з них. Головною метою їхньої діяльності є відродження і розвиток етнічної культури, рідної мови, духовне та національне збагачення, презентація структури на регіональному та міжрегіональному рівнях. Неодноразово активісти крайових організацій представляли свою етнічну групу й на всеукраїнському та міжнародному рівнях. За їхньою ініціативою створюються й діють театри, школи, центри, проводяться фестивалі та мистецькі конкурси. Саме цей перелік інститутів та заходів і лежить в основі функціональної діяльності етнотовариств.

Представляючи громадські організації національних меншин за кількісними показниками, слід зазначити, що в межах кожної етнічної групи існує певна конкуренція, пов’язана з амбіціями лідерів та їх можливостями співпраці з регіональними елітами. Тому, в тих національних меншинах, котрі мають більше ніж дві-три організації, фактично існують товариства-лідери і товариства-статисти. Перші характерні активною позицією у справі захисту прав національної меншини у різних суспільних сферах, від етносоціальної до політичної, мають потужні матеріально-фінансові ресурси. Переважно вони й презентують етнічну групу на різноманітних форумах, регіональних та загальнодержавних фестивалях. Товариства іншої групи переважно діють час від часу, підтримуючи формально статус існуючої організації, але практично діють у тіні товариств-лідерів.

Найбільшу кількість таких етнокультурних організацій мають роми (цигани), котрі посунули з цієї позиції угорців. Сьогодні сімнадцять національних товариств обласного статусу представляють ромську (циганську) етнічну групу краю. Тільки за останні десять років їх кількість зросла більш ніж у двічі. Серед перших організацій, які репрезентували ромську етнічну групу були: Культурно-просвітнє товариство циганів «Романі Яг» (рік створення – 1993), Товариство циганів Закарпаття «Рома» (1993), Закарпатське обласне товариство «Амаро Дром» (1995), Закарпатське молодіжне товариство циганів «Амаро Дром-Терненгеро» (1995), Культурне товариство циган Закарпаття «Ром сом» (1997), Товариство музичної культури циган Закарпаття «Лаутарі» (1998), Закарпатська асоціація ромських громадських організацій «Єкгіпе» (1998), Закарпатське обласне культурно-просвітнє товариство ромських жінок «Терне чая по нево дром» (1999), Культурне товариство по захисту інтересів угорських ромів Закарпаття «Унг-Ромен» (1999). Ці організації охоплюють широкий спектр напрямків культурно-освітньої роботи від культурно-мистецького й спортивного до освітнього й правозахисного. Щодо останнього, то останнім часом проводяться науково-практичні конференції з проблем життя циган. Видавалися два українсько-циганські періодичні видання («Романі Яг» і «Ром сом»). Проводяться ромські народні фестивалі. Оскільки роми-цигани є однією із найчисельніших етнічних груп в Закарпатті, але одночасно найменш забезпеченою освітньо-виховними потребами, то згаданими організаціями проводиться робота, покликана задовольнити освітні права циганів на різних рівнях системи освіти.

Тринадцять угорських товариств отримали загальнообласний статус. Першими серед них були: Товариство угорської культури Закарпаття (рік створення – 1993), Товариство угорської інтелігенції Закарпаття (1993), Закарпатське угорськомовне наукове товариство (1993), Товариство угорських бібліотекарів Закарпаття (1994), Форум угорських організацій Закарпаття (сюди входять 14 місцевих організацій) (1995), Закарпатське угорськомовне педагогічне товариство (1996), Закарпатське угорське товариство працівників охорони здоров’я (1996), Спілка угорських журналістів Закарпаття (1998), Закарпатська угорська асоціація скаутів (1996), Закарпатське угорськомовне товариство студентів та молодих дослідників (1999). Усі згадані товариства піклуються про розвиток національної угорської культури, освіти, продовження історичних традицій угорців Закарпаття. Вони сприяють також реалізації особистих і колективних прав угорців краю, особливо освітньо-виховних. Тому згадані організації проводять координаційну роботу, співпрацюють із відповідними навчальними закладами, фондами підтримки, об’єднаннями. Ведеться активна робота, спрямована на збереження і пропаганду угорської мови та літератури. Регулярно організовуються конференції з різних проблемних питань, а також відзначаються національно-культурні свята.

П’ять культурно-національних товариств репрезентують другу за кількістю населення національну меншину в Закарпатській області – російську. Історично першими в регіоні виникли Товариство російської культури «Русский дом» (1993) та Закарпатське відділення Всеукраїнської громадської організації «Руський рух України» (1999). Вони займаються підтримкою культурних і національних інтересів росіян, відзначають ювілеї російських письменників, художників, проводять наукові конференції та фестивалі.

Основним завданням румунських товариств, яких у краї є п’ять, є виховання у молоді любові до рідної мови, історії регіону, відродження народних традицій, звичаїв, соціальний захист румунського населення. Серед перших з них були «Соціально-культурне товариство румун Закарпаття ім. Кошбука» (1994) і «Соціально-культурне товариство румун Закарпаття ім. Іоан Міхалі де Апша» (1999). Проводиться фестиваль румунського народного мистецтва, інші заходи.

В області діє чотири словацьких товариства обласного статусу. Серед них провідні позиції займають Обласна культурно-освітня організація «Матіца Словенска на Закарпатті» (1994), «Товариство словаків Закарпаття ім. Людовіта Штура» (1997) та Закарпатське обласне культурно-освітнє товариство словацьких жінок «Довіра» (1999). Мережа їхніх осередків поширюється в місцях компактного проживання представників даної національності. Основне їх завдання полягає у відродженні та подальшому розвитку словацької культури, фольклору, традицій, духовності. Важливим моментом вважається й організація шкільної освіти та культури словацької національної меншини. При осередках створені колективи художньої самодіяльності, церковні хори. Щороку проводиться свято словацького народного мистецтва «Словенска веселіца». Виходило друком періодичне видання словацькою мовою («Подкарпатскі словак») та журнал «Довіра».

Двома товариствами представлені в Закарпатті етнічні німці та євреї, а по одному мають поляки, греки, вірмени і білоруси. Азербайджанці мають регіональне представництво всеукраїнської організації.

Одним із пріоритетних завдань першого в краї Закарпатського обласного товариства німців «Відродження» (1994) є збереження мови і культури етнічних німців, їх самобутності і духовності. Товариство спирається на районні та сільські осередки, співпрацює з всеукраїнським німецьким товариством. Щорічно за сприяння організації в області проводиться свято німецької народної культури.

Єврейська національна меншина краю спершу була представлена Закарпатським обласним єврейським культурно-освітнім товариством, яке засноване у 1993 році. Його завдання полягають у створенні недільних єврейських шкіл, літніх таборів відпочинку й оздоровлення дітей, молодіжних клубів тощо. Організація підтримує тісні контакти з єврейським населенням, займається організацією культурних та благодійних програм. Товариством широко відзначаються єврейські свята.

Товариство польської культури Закарпаття (тепер імені Гнєви Волосєвич), яке створене в 1995 році, проводить культурно-освітні та екологічні заходи, організовує відпочинок дітей з польських сімей краю в Польщі, відзначає ювілеї відомих польських діячів, державні свята. Важливим аспектом діяльності товариства вважається пробудження національної свідомості польського населення області, поширення практики вивчення їх мови, культури, релігії, традицій і звичаїв. При товаристві проводять навчання учні суботньої польської недільної школи імені професора Тішнера. Крім того, вони займаються пошуком для молоді краю місць навчання у вузах Польщі.

Вірменську національну меншину краю представляє Товариство вірменської культури Закарпаття «Арарат» (1996). Воно пропагує історію і культуру свого народу, вірменсько-українську дружбу через організацію наукових конференцій, літературних, музичних вечорів, художніх виставок тощо. Надає допомогу діяльності вірменської недільної школи.

Закарпатське обласне товариство білорусів «Сябри» (1999) стоїть на захисті білоруської культурної та духовної спадщини, виховує молодь у повазі до своєї культури, турбується про поліпшення соціально-побутових умов членів свого етносу тощо. Власного друкованого органу не має. Регіональна організація Конгресу азербайджанців України створена в 2000 році. Її членами пропагується дружба між народами, спільний розвиток культури, сприяння духовним та громадсько-політичним інтересам громадян регіону.

Загалом діяльність національно-культурних товариств етнічних меншин в Закарпатті спрямована на подальше утвердження гарантованих Конституцією та іншими державними актами України прав та свобод представникам національних меншин, задоволенню їх освітніх і культурних інтересів та духовних потреб. Більше того, вони є найзацікавленішими суб’єктами в духовному й освітньо-виховному процесі кожної етнічної групи, а тому намагаються впливати на міжетнічну ситуацію, на її стабільність і взаємоповагу, яка історично властива всім національним спільнотам, що проживають в Закарпатті.

Культурно-просвітницьку діяльність громадські організації національних меншин мають можливість здійснювати у власних приміщеннях. Щоправда, за довідковою інформацією управління у справах національностей Закарпатської облдержадміністрації тільки одинадцять з усіх обласних мають приміщення на правах приватної власності (Товариство угорської культури, Товариство угорської інтелігенції, Демократична спілка угорців України, угорськомовне педагогічне, культурно-освітня організація «Матіца Словенска на Закарпатті», культурно-просвітнє «Романі Яг», ромів «Романі Чгіб», товариства циган «Рома», конгрес ромів «Праліпе», циган Закарпаття «Ром сом» та асоціація ромських громадських організацій «Єкгіпе»). Дві організації розташовані у комунальних приміщеннях на правах оренди (польське товаристство та угорська асоціація скаутів). Німецькі товариства здійснюють свою діяльність на базі Центру німецької культури «Паланок». П’ять румунських товариств мають можливість проводити свою роботу на базі Центру румунської культури в смт. Солотвино Тячівського району. Ще два угорські товариства (угорськомовне наукове товариство та угорськомовне товариство студентів та молодих дослідників) базуються в Центрі гунгарології в м. Ужгород,три русинські (Карпатських русинов, подкарпатських русинов, Народна рада русинов Закарпаття) – в Домі русинів у м. Мукачево. Переважна більшість громадських організацій національних меншин Закарпаття все ж не мають власних базових приміщень. 24 таких товариства здійснюють свою діяльність, використовуючи приміщення Центру культур національних меншин Закарпаття у м. Ужгород. При чому їм надається така можливість безоплатно.

За рахунок обласного бюджету в регіоні задіяні програми духовного відродження національних меншин, посередниками яких також виступають організації та центри. Переважно вони спрямовані на забезпечення розвитку освіти, культури, традицій, мистецтва, задоволення мовних та інших потреб етнічних спільнот.

Лідери громадських організацій національних меншин входять до складу Громадської колегії, яка створена в 2005 році як дорадчий орган при голові Закарпатської облдержадміністрації. Практика останніх років показує, що співпраця органів державної влади, органів місцевого самоврядування і активістів громадських організацій носить позитивний характер, принаймні для уваги до прав і свобод етнічних меншин та вирішення конкретних поточних проблем громад. Важливу роль така співпраця відіграє в контексті залучення представників культурно-національних товариств до системи управління на місцях, зокрема в місцях компактного проживання національних меншин.

Варто зазначити, що характер функціонування громадських організацій національних меншин має давню історію в регіоні. Ще в першій половині ХХ століття свої права і свободи в регіоні за допомогою національно-культурних товариств захищали чехи і словаки, угорці й німці, євреї, українці, русини, інші місцеві етногрупи. Тому, для Закарпаття період 90-х років минулого століття був характерним не процесом створення, а скоріше відновлення (відродження) діяльності організацій.

Михайло Зан