Переглядів: 1169 | 21.06.2013 - 19:58

Державно-політичний етап в історії краю

Своїм пожираючим полум’ям Друга світова війна обпалила і наш край. Закарпаттю наприкінці війни, як і перед її початком, судилося пережити хвилюючі дні свого національно-державного відродження. В обох випадках події мали чимало схожого, а ще більше відмінного: в 1938 – 1939 роках тутешня державність творилася, на наш погляд, за задумом і під диктовку Берліна руками української еміграції, стараннями якої автономна Підкарпатська Русь перетворилася в Карпатську Україну, яка, на жаль, не стала апогеєм піднесення національної свідомості більшості корінного населення, а мала стати «зародком самостійної соборної України». Наприкінці війни уже за московською режисурою з вигнанням німецько-угорських окупантів зусиллями політпрацівників 4-го Українського фронту Радянської армії та місцевих комуністів при показній більшості народна новонароджена державність під назвою «Закарпатська Україна» виявилася тимчасовим державним утворенням для реалізації сталінського об’єднання українських земель в єдиній державі.

Парадоксально, але в завершальному акті «об’єднання всіх українських земель в єдиній державі» проявився дивовижний симбіоз: одвічні устремління українського націоналізму та кремлівського інтернаціоналізму. Якщо першому судилося це робити віртуально галасливими «національними змаганнями» по закордоннях, то другий діяв реально – військово-політичним шляхом: в 1939 р. прилучив Західну Україну, в 1940 р. – Буковину і в 1945 р. – Закарпаття.

З цього приводу наш земляк з Бедевлі В. Маркусь – активний борець за соборність, до речі, делегат Першого з’їзду Народних комітетів (26.ХІ. 1944 р.), а потім заокеанський політолог змушений був визнати: «За іронією долі всеукраїнські устремління реалізувалися тими, хто тривалий час боровся проти всього українського; навпаки, українські націоналісти лишилися осторонь цієї діяльності, яка відповідала їхнім найглибшим почуттям». Більше того. Оскільки йшлося про приєднання Закарпаття до Радянської України, «тому бажано, щоб цей шматочок України лишався поза радянською Україною, у складі демократичної Чехословаччини». Якщо події в Закарпатті перед Другою світовою війною, що набрали резонансного характеру, глибоко досліджені і висвітлені в основному у працях професора М. Вегеша, то події під кінець війни, пов’язані з ліквідацією окупаційного режиму, створенням і діяльністю Народних комітетів, з’ясуванням відносин між Москвою і Прагою щодо придбання чи втрати Підкарпатської Русі – Закарпатської України відображені в 4-х тематичних збірниках документів, у монографічних дослідженнях І. Євсєєва, В. Маркуся, В. Хайнаса, Д. Супруна, М. Трояна, В. Кульчицького і В. Ганчина, М. Болдижара, І. Гранчака, О. Гріна, В. Мар’їної, М. Макари та у великій кількості наукових і публіцистичних статей. Такий великий інтерес науковців і публіцистів, що особливо пожвавлюється урочистостями з нагоди кожної чергової річниці приходу Радянської армії і вигнання німецько-угорських окупантів, формування Народних комітетів і їх діяльності, історичного рішення Першого з’їзду Народних комітетів і прийняття Маніфесту про вихід Закарпаття зі складу Чехословаччини і возз’єднання з Радянською Україною, підписання радянсько-чехословацького договору про Закарпатську Україну, які стали традиційними.

Однозначну реакцію на події дала перша конференція закарпатських комуністів (КПЗУ) 19 листопада 1944 р., яка прийняла історичну резолюцію «Про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною в складі Радянського Союзу». Воля єдиної політичної сили, яка діяла в тих умовах, лягла в основу рішень першого і останнього з’їзду Народних комітетів Закарпатської України (така назва нашого краю була започаткована на згаданій конференції), який відбувся через тиждень, 26 листопада 1944 р. в мукачівському кінотеатрі «Перемога». З’їзд прийняв визначального значення документ «Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною». Цей документ, заготовлений в Москві й перекладений в Києві на українську мову, мав вирішальну політичну і юридичну вагу для негайного здійснення цього акту, тобто виходу Закарпаття зі складу Чехословаччини і приєднання до Радянської України в складі СРСР.

Таке трактування подій виглядало дещо спрощено, адже 18 листопада група православного духовенства прийняла лист до Й. Сталіна, в якому читаємо: «Мы, нижеподписавшиеся представители православных общин в Карпатской Руси, выражая волю всего нашего русского и православного народа, просим включить Закарпатскую Украину (Карпатскую Русь) в состав СССР в форме: Карпаторусская Советская Республика». Далі в листі (2,5 сторінок) йшло обґрунтування історичних, геополітичних, етно-релігійних обставин, а також волі «карпаторусского нашего народа: хотим раз и навсегда связать свою судьбу с судьбой наших соплеменников в СССР и то определить нам Карпаторусскую Советскую Республику от Ясиня до Попрада и от Ужока до Доброчина (Дебрецена).

Не всім відомо, що п’ятичленна делегація на початку грудня, перебуваючи в Москві у справі переходу Мукачівсько-Пряшівської єпархії з підпорядкування Сербської православної церкви під юрисдикцію Московської патріархії, ставила і питання про майбутню долю краю. Делегацію приймали на найвищому рівні, але дали зрозуміти, що доля Карпатської Русі не може бути предметом обговорення. Стало очевидним, що Сталіну українські комуністи були ближче, ніж православні священики. На Першому з’їзді НКЗУ пропозиція православного духовенства не розглядалась. На цьому доленосному форумі з досі не з’ясованих причин було проігноровано і другий, нещодавно виявлений у фондах ДАЗО Сергієм Болдижаром проект «Дочасного (тимчасового) конституційного закону». В цьому документі віртуально визначені суспільно-політичні основи державного ладу в краї, його адміністративні норми та ряд інших положень конституційного характеру. Восьмим пунктом проекту «Дочасного конституційного закону» визначено завдання Народної Ради Закарпатської України: «випрацювати дефінітивну конституцію Закарпатської України у повній згоді зі Сталінською Конституцією УРСР і СРСР, беручи до уваги особливості Закарпатської України…».

Проект «Дочасного конституційного закону» Закарпатської України потребує детального наукового аналізу і ознайомлення з ним широкого загалу. Можливо з виявленням в архівах Протоколу 1-го з’їзду НКЗУ з’ясується, чому цей документ не розглядався. За включення нашого краю до складу СРСР, але на правах автономної і навіть союзної республіки (а не області Української РСР) виступав репресований у 1947 р. наш земляк, уродженець с. Залуж, випускник Карлового університету в Празі, доктор права і політології, з 1940 р. член Національної ради Чехословаччини, міністр уряду в Лондоні з питань Підкарпатської Русі, в Москві – ініціатор звільнення закарпатських втікачів із ГУЛАГів і вступ їх до чехословацьких військових формувань в СРСР – Павло Цібере.

Більшість дослідників сходяться в тому, що на 1-му з’їзді НКЗУ могла панувати тільки одна думка – негайний (хоч бої за Ужгородом і під Чопом ще продовжувалися) вихід Закарпатської України – Підкарпатської Русі зі складу Чехословаччини і возз’єднання з Радянською Україною. Офіційно в залі справді було так. У присутності гостей – офіцерів Червоної армії й особливо НКВС інакше бути не могло. Але деякі учасники з’їзду засвідчують й інше. Так, наприклад, ряд членів делегації від Тячівщини, загалом підтримуючи ідею приєднання до України, дещо по-іншому уявляли собі цей акт. Вони пропонували прийняти рішення після війни шляхом всенародного плебісциту, бо делегати з’їзду представляють далеко не всі населені пункти. Коли про це стало відомо керівництву з’їзду, то делегатам, які насміляться виступити з такою пропозицією, почали загрожувати в’язницею. До речі, понад 20 делегатів з’їзду згодом були репресовані, або змушені покинути Закарпаття. Закарпатські вчені в оцінках військово-політичних подій 1944 – 1945 рр. не поспішають уподоблюватися галицьким колегам, які «визвольний вересень» 1939 р. кваліфікують як анексію Москвою Західної України. На Закарпатті визволення від фашистської окупації набрало дещо іншої оцінки.

Дослідження питань участі населення Закарпаття в антифашистській боротьбі спростовують міф про принесену свободу і будь-яку монополію на визволення. За свідченням «Книги пам’яті» наші земляки воювали у восьми арміях світу. Загальна їх кількість – понад 50 тисяч, що становило би понад п’ять повнокомплектних дивізій. Перебуваючи на заробітках у західних країнах (Бельгія, Франція та ін.) закарпатці за покликом серця включалися в антифашистський рух. Вдома – в організації Карпатської Січі вступило 12,5 тис. чоловік. У підпільному й партизанському русі – 2,8 тис., понад 20 тис. стали добровольцями Радянської армії, понад 14 тис. були кістяком у підрозділах Чехословацького армійського корпусу, який формувався в СРСР.

У збройних силах Чехословаччини з числа закарпатців виросли 10 генералів, 96 полковників, 103 підполковники, близько 90 молодших офіцерів. За даними тої ж «Книги пам’яті» безпосередньо в боях проти фашистських загарбників загинуло 7144 воїнів – земляків. Для порівняння: втрати всієї чехословацької армії за період Другої світової війни становили 10 тис. бійців. Загальні ж людські втрати Закарпаття становили 102727 чоловік. Співставте цю цифру із загальною кількістю населення напередодні війни (близько 750 тис.) і стане зрозуміло, якою ціною дісталося визволення від фашизму. Тривалий час в урочистих доповідях і газетних статтях про це не згадувалося.

Так само не згадувалося про те, що Сталін, збираючи українські землі докупи, дотримувався якогось дивного принципу вибірковості. Головну роль при цьому відігравали не національно-етнічні, а територіальні, політичні та військово-стратегічні чинники.

Історія розпорядилася так, що русини під Карпатами тривалий час були підданими Австро-Угорської імперії. Тоді вони «від Ясіня до Попраду» були єдиним етнічним масивом, хіба що поділеним на різні адміністративні одиниці – жупи (комітати). Та після розвалу імперії східна частина цього масиву – Мараморощина за Тисою в 1919 р. опинилася в складі Румунії, південна – в складі Угорщини, західна – прилучена до Словаччини. Тільки центральна частина – власне Підкарпатська Русь – ввійшла до Чехословаччини на правах автономії. Наприкінці Другої світової війни у пошматованого кордонами народу з’явилась іскра надії на можливість знову об’єднатися в єдиній державі. Про це свідчать документи, виявлені в Державному архіві Закарпатської області. Так, в листі тимчасового Народного комітету пряшівських українців від 29 листопада 1944 р. до Народної Ради Закарпатської України написано: «Ми всі, вірні сини нашої батьківщини, маємо одне бажання: приєднати до вільної матері – Закарпатської України Пряшівську Україну з галицькою Лемківщиною. Віримо, що наше бажання буде Центральною Радою прихильно прийнято і просимо всебічну підтримку».

Про це йшлося і в телеграмі голові Народної Ради Закарпатської України І.Туряниці в жовтні 1945 р.: «Комітет Карпатської області в Канаді прохає Вас представити Верховній Раді СРСР наше рішуче домагання в справі прилучення всієї території Пряшівської Русі, де живуть українці і русини, до Закарпатської області УРСР» [7]. Ми можемо тільки здогадуватися, чому це прохання залишилося без уваги так само, як і воля учасників з’їзду українців Пряшівщини, який відбувся 1 березня 1945 р. З’їзд привітав мукачівське проголошення про возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною і підтвердив «єдність українського народу Пряшівщини й народу Закарпатської України». В листі до Й.Сталіна учасники з’їзду просили ліквідувати історичну несправедливість і «весь народ Великої України з’єднати в єдину державу», а до глави уряду України М. Хрущова учасники з’їзду писали: «Звертаємось до вас з проханням – коли буде вирішуватися проблема Закарпатської України – пам’ятати, що на Пряшівщині також живуть українці, які своїм національним укладом життя і культурою є єдинокровними братами закарпатських українців. Тільки нині нам була дана можливість вільно визначити свою національну приналежність. Сердечно просимо вашого покровительства».

Як на Пряшівщині, так і в селах Марамороша – східної частини Закарпаття – населення теж висловлювалося за возз’єднання з усім українським народом. В кінці 1944 й на початку 1945 р. тут, як по всьому Закарпаттю, обиралися Народні комітети як тимчасові представницькі органи влади, населення Затисся включалося в рух за вирішення власної долі. 27 січня 1945 р. в м. Сиготі – традиційному політичному і культурному центрі Марамороша – відбулися збори «Народного демократичного фронту», які висловилися за возз’єднання. Наступного дня зібралися уже загальні збори громадян м. Мараморош-Сигота, на яких конкретно було поставлено й обговорено питання про возз’єднання їх території з Закарпатською Україною у складі Радянської України та про вибори Народного комітету.

4 лютого 1945 р. в Мараморош-Сиготі відбувся перший з’їзд Народних комітетів округу. Делегати з’їзду представляли такі населені пункти: Мараморош-Сигот, Бистрий, Вишня Поляна, Вишня Долина, Вишня Руна, Довге Поле, Красне, Криве, Коштіль, Крачуново, Руська Поляна, Русково, Ремети та ін. Зібралося 426 делегатів і 133 гості. В протоколі зафіксовані й такі дані: серед делегатів 222 селяни, 129 робітників, 75 представників інтелігенції. За національним складом: 329 українців, 47 угорців, 15 румунів, 25 представників інших національностей. Про прагнення українців Мараморощини виправити аномалію – з’єднатися з історичним Закарпаттям, у складі якого вони були з 1919 р., свідчать Петиція 1-го з’їзду Народних комітетів, 46 петицій з русинських сіл округу, під якими близько 40 тисяч підписів та багато листів на ім’я тодішніх керівників Закарпаття, України і навіть Сталіна.

Делегації українського населення Пряшівщини та Мараморощини в 1945 р. добиралися до керівників Радянської України. М. Хрущов згадував: «До мене навіть в Київ приїжджали представники якогось району Словаччини, заселеного українцями, і просили їх район приєднати до УРСР… Вони виїхали з Києва незадоволені». Про це просили і селяни Марамороського округу, але як признався високий радянський керівник, «тут нічого конкретного нами не вживалося».

Отже, прагнення мешканців русинсько-українського етнічного походження Пряшівщини в Словаччині та Мараморощини в Румунії не здійснилося, бо їх питання ніде не розглядалося, зате донедавна старанно замовчувалося. Виправлення державних кордонів у відповідності з кордонами етнічними та задоволення прохань русинсько-українських меншин у цих країнах не входило в плани кремлівських правителів. Наприкінці війни вони вже проектували майбутню велику – світову «соціалістичну систему», до якої мали ввійти Чехословаччина і Румунія, територіальні інтереси яких задовольнялися без огляду національних інтересів малих етнічних груп, які проживали на їх кордонах. В політичній термінології утвердився штамп, що з возз’єднанням Закарпаття (в нинішніх кордонах) з Радянською Україною процес «збирання українських земель в єдиній державі завершився». Воістину вийшло, що коли меліорують поле, на квакання жаб не зважають… Якщо керуватися афоризмом: «наше незнання завжди багатше за наше знання», то можна спокійно ставитися до таких «незручних» запитань як: чим пояснити еволюцію ставлення до долі Підкарпатської Русі радянського і чехословацького керівництва в ході переговорів 1942 – 1945 рр.; чим виправдати зверхнє, зневажливе ставлення Кремля до закарпатських комуністів – ініціаторів «возз’єднання», з яких тільки 38% було переведено до ВКП (б); таке саме ставлення до керівництва краю, (під час підписання радянсько-чехословацького договору «Про Закарпатську Україну» 29 червня 1945 р. не запросили навіть для того, «щоб посидіти в коридорі»); чим пояснити репресивну діяльність т.зв. «тилових служб» 4-го Українського фронту – СМЕРШ, НКВС проти угорської та інших національностей, для чого було позбавляти корінний етнос традиційного етноніму «русини» та багато інших питань, пов’язаних з форсуванням процесу радянізації і мілітаризації краю. Одне незаперечне. Зміни в Закарпатській Україні, що відбулися за час від заняття Червоною армією (жовтень 1944 р.) до перетворення її на двадцять п’яту область УРСР (січень 1946 р.) можна кваліфікувати як народно-демократичні. Вони супроводжувалися «розгулом мітингової демократії» при виборах до органів місцевого самоврядування, вирішенні важливих питань соціального, політичного та господарського життя.

Разом з тим мали місце поспішність, порушення міжнародних угод і правових норм, допущених в той час, що й тепер відгукується в не виважених заявах деяких радикальних угрупувань. Однак, незважаючи на ряд негативних моментів, приєднання Закарпаття до тодішньої України було закономірним, історично обумовленим й політично виправданим.

Микола Макара