Переглядів: 2503 | 21.06.2013 - 19:59

Питання самоврядування Закарпаття

Тріанонський договір як найбільш несправедливий мирний договір Версальської системи відтіснив на задній план усі зовнішньополітичні устремління Угорщини. У цей контекст потрапило і питання Закарпаття. Для українців обидві сторони Карпат стали своєрідним П’ємонтом: за час більшовицького режиму вони пережили серйозну етнічну чистку, але в той же час проведена в Чехословаччині адміністративна, земельна, шкільна і церковна реформи відкрили простір для української національної ідеї в краї. Були ліквідовані поміщицькі володіння, а замість них навіть у місцях компактного проживання угорців було створено поселення місцевих русинів-українців, словаків.

Угорщина активно шукала міжнародну підтримку (союзників) для перегляду Тріанонської угоди. Наприкінці 1920-х років проти Версальської системи виступила Італія, а з початку 30-х років і Німеччина. Зміна дипломатичних пріоритетів Німеччини стала очевидною в 1933 році, після приходу до влади Адольфа Гітлера. Після укладання в 1935 році радянсько-французького договору та з утворенням у 1936 році Антикомінтернівського пакту Європа і світ загалом почали знову перетворюватись на два протилежні табори. У 1936 році німецькі війська увійшли до Рейнської демілітаризованої зони. Цього ж року А. Гітлер визначився із наступними об’єктами експансії: Австрією та Чехословаччиною.

У планах, пов’язаних із розчленуванням Чехословаччини, А. Гітлер значну роль відводив Угорщині: за розрахунками німецького канцлера ймовірний угорсько-чехословацький збройний конфлікт став би приводом для німецького військового втручання. На переговорах із прем’єр-міністром Угорщини Калманом Дарані 25 листопада 1937 року фюрер повідомив, що визнає законність угорських територіальних претензій до Чехословаччини і пообіцяв у цьому підтримку Німеччини.

Після першого Віденського арбітражу Угорщину не задовольнила етнічна ревізія та повернення територій із переважаючим угорським населенням. У той же час було очевидним, що інші території краю вимагати на етнічній підставі нереально. Один із керівників угорської делегації на переговорах у Комарно Пал Телекі (з 16 лютого 1939 року – прем’єр-міністр Угорщини) після листопада 1938 року наступним чином оцінював ситуацію, що склалась: «Великі держави використовуватимуть для подальшої ревізії кордонів на користь Угорщини не історичні аргументи (тисячолітнє русько-угорське співжиття, зволікання чехословацького уряду із наданням автономії, топонім «найвірнішого народу»), а саме «модерні» економічні, політичні та географічні аргументи, які коригують однобічність етнічного планування кордонів».

Угорське телеграфне агентство (Magyar Távirati Iroda, MTI) в новинах повідомляло про пов’язані з цим вимоги підкарпатських русинів. 3 листопада на великих зборах «політичних та церковних організацій русинської землі», посилаючись на економічне та історичне сплетіння «північних гірських районів» та «південних долин», вимагалося «надання русинському народу можливості після Віденського арбітражу самому прийняти рішення з приводу власної державної приналежності шляхом плебісциту на підставі принципового права на самовизначення». 11 листопада 1938 року мукачівський греко-католицький єпископ Олександр Стойка в ході церковної літургії «говорив про необхідність остаточного вирішення русинського питання».

Протягом жовтня ужгородська газета «Карпатський угорський вісник» наголошувала на економічній взаємозалежності: «Територія на півдні Підкарпаття (невдовзі таку назву отримало Закарпаття) являє собою одне ціле, і його північну частину не можна відокремити від південної вже хоча б тому, що їх об’єднують економічні зв’язки тисячолітнього минулого, братнє співжиття корінних народів». Або ж в іншому місці: «Той, хто з будь-яких причин бажає розчленувати Підкарпаття, той – ворог русинської землі. Підкарпаття є настільки органічно єдиною територією, насамперед економічно, що тільки таким чином може залишатись життєспроможним. Хто бачить минуле краю за іншим підходом, той не знайомий з цією землею». Населення «перебувaє у величезній невпевненості, припинився економічний кровообіг, вмер торговий обіг, ніхто не знає, що принесе майбутнє, якими будуть кордони Підкарпаття».

Поряд із відкритою пропагандою угорський та польський уряди намагалися сприяти відновленню спільного кордону також за допомогою акцій озброєних нерегулярних (терористичних) загонів, спрямованих на дестабілізацію ситуації в краї. Голова угорського уряду Бейла Імреді 29 вересня дав принципову згоду на залучення так званої «обідраної гвардії», 2 жовтня «політичне керівництво» акцією поклав на Міклоша Козму, військове ж керівництво належало командуванню Генерального штабу. Акції «обідраної гвардії» уряд офіційно припинив, але прикордонні інциденти тривали і надалі.

Зацікавленість Польщі у відтворенні спільного польсько-угорського кордону була вмотивована побоюванням із приводу існування автономного уряду поблизу власних кордонів, зокрема Галичини, де проживала велика кількість українців. Наприкінці жовтня – в листопаді 1938 року польські нерегулярні групи під керівництвом кадрового офіцера польської армії Фелікса Анкерштейна в рамках операції «Лом» організовували акції з дестабілізації ситуації в Карпатському регіоні. Необхідне інформаційне забезпечення цих операцій проводилось польським консульством в Ужгороді, зокрема на основі інформацій, наданих Степаном Фенциком та Юлієм Мариною.

10 березня 1939 року уряд Угорщини ухвалив рішення про повернення краю в рамках військової акції, навіть при відсутності на це згоди з боку Німеччини. Схвалення Берліна, однак, нарешті надійшло. Паралельно з окупацією вермахтом Чесько-Моравського краю, проголошенням Словацької Республіки, угорська армія зайняла Карпатську Україну.

З цього часу за територією закріплюється назва Підкарпатська територія або Підкарпаття. Вже 18 березня проїздом через Чоп до Мукачева прибув регент Міклош Горті. Під час перебування в місті він, серед іншого, відвідав шпиталь, у якому лікувались поранені під час березневих подій солдати. Звідси його маршрут проліг на Берегово, Севлюш, Хуст. У цей же день о 17 годині за середньоєвропейським часом у Будапешті розпочалася нарада під головуванням прем’єр-міністра Пала Телекі з питання підготовки самоврядування Підкарпатської території.

Прем’єр-міністр Пал Телекі ще до завершення бойових дій скликав першу нараду з метою обговорення варіантів можливої Підкарпатської руської автономії. Обговорення цього питання тривало з моменту першої наради у канцелярії прем’єр-міністра 18 березня 1939 року аж до 5 серпня 1940 року, коли внесений до парламенту законопроект щодо Підкарпатської Воєводини і її самоврядування Телекі відкликав. Дискусія проходила на двох рівнях: на суспільно-громадському, а також на урядових нарадах.

Під публічною дискусією розуміємо насамперед опубліковані повідомлення та виступи представників угорської та місцевої руської громадськості. У пресі з’являється широке коло публікацій, особливо у 1939 році, які діаметрально протилежні тим, що з’являлись у 20-30-х роках. Одним із ключових питань угорських політичних дискусій цього часу було ставлення до автономії. Угорські політики проголошували братство, автохтонні почуття, підкреслювали солідарність у справі руської національної ідеї та обіцяної русинам-українцям автономії.

Специфічна зворотна протидія цього періоду, цих подій – підходи у вирішенні питання автономії після 1938 – 1939 років. Відображалася принципова думка про те, що для проживаючого в «злиднях та неосвіченості» народу, який, згідно з радикальними визначеннями, «не слід вважати за інших ніж угорців, що спілкуються русинською мовою та сповідують греко-католицьку релігію», достатньо втілення у життя змісту закону про національні меншини від 1868 року. «Якщо ж ми за будь-яку ціну хочемо бачити автономію», тоді слід звернутись до народного закону № 10, який передбачав встановлення автономного краю Руська Крайна. Більшість мислила категорією культурної автономії, головне, щоб це не порушувало «органічну єдність угорської корони». Щодо адміністративно-територіального устрою краю, поширеною була думка про збереження традиційного історичного поділу на комітати.

Щодо надання автономії чинився опір і на місцевому рівні. Завідувач відділу Міністерства релігії і народної освіти Калман Коша 16 листопада 1939 року в приватному конфіденційному листі до державного секретаря Тібора Патакі писав: «Я чомусь вважаю, що наша офіційна національна політика і практика її впровадження не узгоджуються. Влада наша на нижчих щаблях часто вживає такі заходи, які діаметрально протилежні принципам, прокламованим вищестоячими інстанціями. На усіх повернутих територіях країни, в тому числі і на Підкарпатті, саме в національному контексті постійно наштовхуюся на такі труднощі, які і з превеликим бажанням ледь можу і можемо перебороти. Кожен приписує собі право втручатися у ці питання і постійно створюються інтриги усім нашим людям, які уповноважені на вжиття заходів».

На таємній урядовій нараді, скликаній ще 18 березня 1938 року з метою «підготовки самоврядування Підкарпаття», було визначено, що передусім слід мислити в контексті «культурної автономії», але на основі «територіального принципу». У відповідності з цим передбачалось, що значна роль буде відведена греко-католицькій церкві. Серед місцевих політичних діячів слід сприяти А. Бродію.

Колишній прем’єр-міністр Бейла Імреді згадав про свої переговори з Бродієм у вересні 1938 року, на яких останній «поставив запитання, чи погоджуємось ми у випадку приєднання Підкарпаття надати певну автономію? Тоді я висловився перед ним, що – так, однак тоді ми не деталізували цю справу, а навпаки, намагались не конкретизувати, але я стверджую, що прозвучала однозначна обіцянка, що ми надамо їм автономію. Слід також зауважити, що втілення обіцянки звісно відбулось при припущенні про добровільне приєднання, тобто таке приєднання, на кшталт захоплення, на мою думку, значною мірою змінює ситуацію, по суті морально звільняє нас від раніше наданих обіцянок».

Незадоволений подальшим розвитком подій Броді вірно представляв інтереси краю і схилявся до автономії хорватського типу, що існувала в Угорському королівстві до 1918 року. Він врешті не отримав на місці жодних пропозицій і змушений був задовольнитися депутатством у державних зборах, що, однак, не надавало йому влади та можливості втручання в крайові справи. На зазначеному вище засіданні Жігмонд Перені, якого згодом було призначено першим регентським комісаром Підкарпатської території, заявив: «Правда, що ми обіцяли їм автономію та готували відповідні проекти, але робили ми це супротив чехів».

25 квітня 1940 року на аналогічному засіданні уряду, де обговорювали черговий план автономії, П. Телекі зауважив наступне: «Ті вимоги та пропозиції про автономію, з якими руський народ Підкарпаття звертався до Чехословаччини, – між нами, сьогодні ми вже можемо говорити про це, – виникли за нашої допомоги та частково редагувалися тут». Саме тому прем’єр-міністр П. Телекі вважав справою честі надання русинам-українцям, після повернення всього «Підкарпаття» до Угорщини, обіцяної автономії, що забезпечувала б їм територіальну окремішність та мовно-культурну самостійність. Угорський прем’єр вбачав у «русинстві» найбільш прихильну до Угорської держави національну спільноту, а тому допускав місце практичним експериментам урядової політики стосовно національних меншин, однак, звісно, в рамках реалізації загальної «Святостефанської державної ідеї».

Втім, в угорській політичній думці залишались сильними протилежні намагання, з якими особисто зіткнувся П. Телекі. Зокрема, з приводу одного проекту створення автономії власне сам голова уряду зауважив: «Слабка сторона проекту в тому, що дуже проглядається захист від самоврядування».

Зрештою, в липні 1940 року на розгляд парламенту було представлено текст законопроекту, який до цього зазнав вже численних змін, однак незабаром прем’єр-міністр під тиском аргументів військових змушений був відкликати власну законотворчу ініціативу. Таким чином, вирішення питання відклали на невизначений час. План П. Телекі про «руську воєводину» зазнав невдачі.

Адміністративне врядування регіонів, повернутих у результаті першого (1938) та другого (1940) Віденського арбітражу, Угорщина знову інтегрувала до складу комітатів, що існували до 1920 року. Виняток становила територія, повернута в березні 1939 року, де було створено Підкарпатську територію, юридичний статус якої регулювало розпорядження прем’єр-міністра № 6200 від 1939 р. «Про теперішнє управління суспільною справою на повернених землях Підкарпатської Русі». Однак не слід вважати це за надання краю статусу автономії. Власне вже в назві декрету вказано, що документ тільки тимчасово регулює статус краю, тобто до надання йому автономії. Фактично, подібне відбулось і за попередній чехословацький період.

Для угорського уряду справа Закарпаття стала складним питанням. Керівник Підкарпатської військової адміністрації Бейла Новакович уже в червні 1939 року попереджав своє керівництво: «Настрої населення, сприятливі з точки зору угорської державної ідеї, починають набувати характеру, що викликає занепокоєння». Депутат державних зборів Степан Фенцик, який до кінця залишався вірним угорському уряду, в серпні 1939 року в таємному листі до прем’єрської канцелярії повідомляв про значне погіршення настроїв населення. Серед причин цього ним вказано, що «дії військових командирів викликали байдужість з боку населення, адже багато чесних угрорусів стали жертвами безпідставних звинувачень та інтриг», у більшості установ вакансії «заповнені службовцями з матірної країни», сповідування «греко-католицької релігії» зустрічає перешкоди.

Подібним чином відгукувались про ситуацію в краї і численні інші угорські та не угорські громадські діячі. Викликало незадоволення і те, що угорські політики, які в чехословацький період займали провідну роль у громадсько-політичному житті краю, тепер не отримали серйозних адміністративних можливостей впливу на ситуацію на місцях.

Підсумовуючи, слід зауважити, що в період між двома світовими війнами в політиці Угорщини визначальне місце займало питання повернення кордонів до Тріанонського мирного договору. В міжвоєнний час Угорщина постійно підтримувала на Закарпатті місцеві угорські політичні об’єднання, а також ті партії руського спрямування, які надавали перевагу вимогам автономії краю.

За дієвої підтримки Італії та Німеччини на першому Віденському арбітражі населену угорцями прикордонну територіальну смугу Закарпаття було повернуто Угорщині, але вона продовжувала зберігати наміри щодо приєднання всієї території краю, мотивуючи це економічною доцільністю. Наведене збігалося з позицією Польщі, яка також була зацікавлена в тому, щоб край цілковито потрапив під контроль Угорщини.

Вказане відбулося в середині березня 1939 року після отримання негласної згоди Німеччини. Поряд із цим, із середини 1939 року угорський прем’єр-міністр Пал Телекі здійснив рішучу спробу, спрямовану на реалізацію руської автономії, однак ця його ініціатива не знайшла політичних союзників серед тогочасної правлячої еліти Угорщини.

Після приєднання краю до Угорщини влада перейшла до жорстких форм правління. Але це можна віднести не тільки на рахунок режиму М. Горті. Цьому сприяло й те, що регіон як прикордонна територія вважався пріоритетним із військової точки зору. «Завойовані в двадцятирічній боротьбі» інститути зникли або злились з аналогічними установами в Угорщині. У той же час «підкарпатці» навіть у складі «материнської держави» не бажали відмовлятися від автономних прав, що ніяк не вписувалося в образ інтегрованої Угорщини. 15 березня 1940 року було оголошено про розпуск Угорської об’єднаної партії і злиття її з Угорською партією життя.

Чілла Фединець