Переглядів: 5520 | 21.06.2013 - 20:00

Відомі діячі доби

БАБОТА МИКОЛА (17.12.1909 – 14.09.1989)

Громадсько-політичний діяч Карпатської України. Народився в селі Довге Поле в Румунії. Закінчив торговельну академію в Мукачеві, після чого працював у Підкарпатському банку в Ужгороді. В період існування Карпатської України проводив значну роботу по евакуації майна уряду з Ужгорода до Хуста.

З листопада 1938 року призначений евакуаційним комісаром в Хусті, а 5 листопада евакуаційним комісаром Підкарпатського банку в Ужгороді. В грудні 1938 році Микола Бабота виконував обов’язки експерта під час торговельних переговорів чехословацького уряду з Угорщиною.

З 1 січня 1939 року призначений на посаду господарського секретаря при Міністерстві господарства Карпатської України. Через деякий час (22 січня 1939 року) його іменовано членом-кореспондентом Державної господарської ради Карпатської України. Разом з Юлієм Бращайком входив до складу комісії, яка повинна була унормувати кордони з Угорщиною, брав участь у підписанні торговельних договорів з Німеччиною (січень – лютий 1939 року).

Під час кровопролитних сутичок між чеським військом і Карпатською Січчю 13 – 14 березня 1939 року Микола Бабота брав участь у примиренні двох сторін. 15 березня покинув Карпатську Україну і через Румунію, Югославію, Австрію емігрував до Словаччини. У післявоєнний період працював у філії Підкарпатського банку в Пряшеві.

Микола Бандусяк. 1930-ті роки

БАНДУСЯК МИКОЛА (16.12.1909 – 9.03.2002)

Громадсько-політичний діяч Закарпаття. Народився в селі Ясіня Марамороського комітату (Рахівський район Закарпатської області України) у сім’ї бокораша. Закінчив початкову школу і Берегівську гімназію. В 1928 році поступив на юридичний факультет Карлового університету в Празі, який закінчив з відзнакою, одержавши диплом доктора права.

У міжвоєнний період був інструктором спортивно-виховної організації «Січ», членом товариства «Просвіта», членом і деякий час головою «Союзу Підкарпатських руських-українських студентів». В часи існування Карпатської України призначений урядом Августина Волошина головою відділу опіки над втікачами з окупованої Угорщиною території (листопад 1938 року), виконував функції контролера Українського національного об’єднання (січень-березень 1939 року), брав участь у проведенні виборів до Сойму Карпатської України (12 лютого 1939 року), виконував обов’язки голови дільниці. Після угорської окупації Карпатської України Микола Бандусяк переховувався у батьків і родичів у рідному селі, а коли репресії припинилися і була оголошена амністія діячам Карпатської України, продовжив займатися адвокатською діяльністю в Хусті.

В 1942 році був заарештований угорськими властями за діяльність по відновленню партії Українське національне об’єднання. Перебував у мукачівській в’язниці «Ковнер». Звільнений за відсутністю доказів злочину. З приходом в Закарпаття радянських військ Миколу Бандусяка заарештували і відправили в робочі фільтраційні табори і шахти Донбасу. В 1946 році звільнений, але переслідування продовжувались.

У 1947 році вдруге заарештований за участь в антирадянській агітації і засуджений на 25 років виправних сталінських таборів. Строк покарання відбував у Комі АРСР. У 1955 році звільнений, а в 1989 році – реабілітований з отриманням компенсації. Після проголошення незалежності України Микола Бандусяк активно включився в громадсько-політичну і культурну працю, зокрема в Народному Русі України, Товаристві української мови ім. Т.Шевченка, відродженій крайовій «Просвіті» та інших українських організацій. Почесний член Закарпатського товариства «Просвіта».

Блестів Олександр

БЛЕСТІВ ОЛЕКСАНДР (04.02.1916 – після 16.03.1939)

Активний діяч пластового руху в Закарпатті та організатор загонів Карпатської Січі. Народився в місті Хуст Закарпатської області. Закінчив народну школу та гімназію в Хусті й Морджанах, після чого навчався на філософському факультеті Карлового університету в Празі, одночасно відвідуючи правничі курси в Українському вільному університеті.

Ще навчаючись в Празі, Олександр Блестів проявив себе здібним організатором молодіжного і студентського руху, а згодом Карпатської Січі (листопад 1938 року – березень 1939 року). У званні поручника брав участь в каральних акціях проти угорських терористів, у боях проти угорських військ на Красному Полі (15 березня 1939 року). Він був комендантом Хустського замку.

16 березня 1939 року заарештований і ув’язнений в Хустській в’язниці. Після жахливих катувань засуджений до смертної кари. До виконання вироку суду Олександра Блестіва помістили в камеру смертників, де він кров’ю написав: «Я, Олександр Блестів, 23-річний із Хуста, іду на смерть за те, що любив свою рідну Україну». Розстріляний угорськими окупантами поблизу села Стеблівка Хустського району. Похований на сільському кладовищі.

Бращайко Михайло

БРАЩАЙКО МИХАЙЛО (14.10.1883 – січень 1969)

Громадсько-політичний і культурний діяч Закарпаття яскраво вираженої української орієнтації. Народився в селі Блажієво Березького комітату (Берегівський округ у складі Чехословаччини, Берегівський район Закарпатської області України) у сім’ї греко-католицького церковного учителя. Після закінчення загальної школи в Нанкові та Хусті, гімназій в Ужгороді та Мараморош-Сигеті продовжив навчання на правничому факультеті Клужського і Віденського університетів. Диплом доктора права одержав 12 березня 1910 року. Після успішного складення адвокатського іспиту в Марошвашаргелі (Румунія) відкрив адвокатську контору в Рахові (1913 рік). У 1913 – 1918 роках проходив військову службу. У 1920 році переїхав до Ужгорода, де в 1923 році відкрив адвокатську контору.

У 1918 – 1919 роках Михайло Бращайко – один із найвпливовіших закарпатських політиків. Був головою народних рад у Сигеті (грудень 1918 року) і Хусті (січень 1919 року), очолював закарпатську делегацію під час переговорів з урядом Західно-Української Народної Республіки в Станіславові. Також брав участь у роботі конгресу угорських русинів у Станіславові (1918 рік). 21 січня 1919 року був головою Всезакарпатського конгресу в Хусті, на якому було прийнято рішення про возз’єднання краю з Україною. Після поразки національно-визвольних змагань українців у 1918 – 1919 роках Михайло Бращайко притримувався прочехословацької орієнтації. З 8 травня 1919 року обраний пожиттєвим членом Центральної Руської Народної Ради. В 1921 році виконував обов’язки члена чехословацько-румунської демілітаризаційної комісії, яка вирішувала кордонів між двома державами. Протягом міжвоєнного періоду Михайло Бращайко стояв на позиціях збереження державної і територіальної цілісності Чехословаччини, відстоюючи автономні права закарпатських українців.

Брав участь у заснуванні Руської хліборобської (земледільської) партії (1920 рік), редагував (1920 – 1924 роки) партійну газету «Руська нива», виступив співорганізатором Християнсько-народної партії, виконував обов’язки заступника голови (1923 – 1938 роки). У 20 – 30-х роках Михайло Бращайко певний час був директором Руського театру, головою «Шкільної матки русинів», членом товариства «Просвіта», головним редактором (1932 – 1938 роки) газети «Українське слово». Опублікував цілий ряд праць, серед яких «Чесько-руські взаємини» (1923 рік), «Мадярсько-руський словарь» (1928 рік, у співавторстві), «Тарас Шевченко» (1931 рік) та ін. У 30-х роках Михайло Бращайко вважався одним із провідних юристів краю. Він був дійсним членом Українського Правничого Товариства в Чехословацькій Республіці (1932 рік), іспитовим комісаром для судових екзаменів до вищого суду в Кошицях (1937 рік).

У липні 1938 року відмовився від адвокатської практики і був іменований публічним нотарем в Ужгороді. В добу існування автономної, а згодом самостійної Карпатської України Михайло Бращайко призначений членом виконавчого комітету Українського національного об’єднання (січень 1939 рік), вибраний послом Сойму Карпатської України (12 лютого 1939 року). Йому довірили написати проект закону (частина І) про державний устрій, назву, мову, прапор, герб і гімн Карпатської України, який був одноголосно прийнятий першим українським парламентом у Закарпатті 15 березня 1939 року.

Після окупації Карпатської України військами гортистської Угорщини був заарештований (березень – квітень 1939 року). Після звільнення, знаходячись під постійним жандармським наглядом, Михайло Бращайко працює в судовій канцелярії в Мукачеві (листопад 1939 року), а згодом в опікунському уряді (з 9 січня 1940 року). 10 лютого 1941 року його перевели до Хуста, де працював головою сирітської седрії аж до 25 жовтня 1944 року. Із встановленням в краї радянської влади Михайло Бращайко 26 лютого 1945 року призначений ведучим групи у відділі уповноваженого Народною Радою Закарпатської України в справах юстиції. Працював адвокатом у міському суді, захищав інтереси ужгородської артілі «Мебельпром» в арбітражному суді (1945 – 1948 роки).

Написав доповідь про стан судочинства в Закарпатській Україні. Після відрахування з колегії адвокатів (1948 рік) перебував на пенсії. Через деякий час Михайло Бращайко спіткала тяжка хвороба – повний параліч. Вісім років лежав прикутий до ліжка. Помер на початку січня 1969 року. Похований в Ужгороді на кладовищі «Кальварія».

БРАЩАЙКО ЮЛІЙ (1879 – 1955)

Громадсько-політичний і культурний діяч Закарпаття українського напрямку. Народився в селі Глибоке Ужанського комітату (Ужгородський округ у складі Чехословаччини, Ужгородський район Закарпатської області України) в сім’ї греко-католицького церковного учителя. Навчався у Сигетській та Ужгородській гімназіях, після закінчення яких (1898 рік) поступив на правничий факультет Будапештського університету. Доктор права (1902 рік). У 1906 році отримав право займатися адвокатською діяльністю і відкрив у Хусті свою канцелярію (1906 – 1919 роки).

Після розпаду Австро-Угорської монархії активно включився в політичну діяльність. У листопаді 1918 року засудив діяльність Ужгородської народної ради за її проугорську позицію, виступив проти угорського закону № 10 «Руська Крайна» (грудень 1918 року), який обмежував автономні права закарпатських українців. Ініціатор створення Хустської народної ради (17 листопада 1918 року), яка виступала за возз’єднання з Україною. Юлій Бращайко був одним з ініціаторів проведення Всезакарпатського конгресу, на якому 21 січня 1919 року була схвалена резолюція про возз’єднання краю з УНР. Згодом Юлій Бращайка обрано головою делегації від Закарпаття на Паризьку мирну конференцію. 8 травня утворена Центральна Руська Народна Рада, членом якої обрано Юлія Бращайка. Рада прийняла рішення про добровільне входження Підкарпатської Русі до складу Чехословацької Республіки на правах широкої автономії.

Входив до складу п’ятичленної «Тимчасової автономної директорії» (1919 – 1920 роки), де відповідав за розвиток торгівлі. У міжвоєнний період Юлій Бращайко працював адвокатом в Ужгороді, відкривши власну канцелярію (1920 – 1938 роки). У 1920 році заснував Руську Хліборобську партію. Два роки виконував обов’язки голови, а потім ці функції передав Михайлу Бращайку. 9 травня 1920 року на установчих зборах товариства «Просвіта» обраний головою. На цій посаді беззмінно перебував до середини березня 1939 року. Був головою спілки адвокатів Підкарпатської Русі, співзасновником Підкарпатського банку, головою товариства «Надія», видавцем газети «Українське слово» (1932 – 1938 роки). Після Віденського арбітражу 2 листопада 1938 року, в ході якого південна частина Закарпаття відійшла до Угорщини, переїхав до Хуста – нової столиці Карпатської України. За розпорядженням Міністерства закордонних справ Чехословацької Республіки призначений членом чехословацько-угорської комісії, яка займалася питанням уточнення кордонів між двома державами.

У часи існування Карпатської України увійшов до складу Українського національного об’єднання (січень 1939 року), обирався послом до Сойму Карпатської України (12 лютого 1939 року). 15 березня 1939 року Юлій Бращайко призначений міністром фінансів і комунікації в уряді Августина Волошина. На початку угорської окупації очолив делегацію до Будапешта, намагаючись добитися поступок для українців Закарпаття. В період панування угорського окупаційного режиму прийняв угорське громадянство і в Хусті відкрив адвокатську контору, в якій працював аж до приходу радянських військ на територію Закарпаття.

У 1942 році був репресований угорськими властями за участь у створенні військової організації. В жовтні – грудні 1942 року перебував у слідчій в’язниці в Мукачеві. Звільнений за відсутністю складу злочину. В жовтні 1944 року заарештований управлінням контррозвідки «Смерш» 4-го Українського фронту і до 1 грудня перебував у хустській в’язниці. Після звільнення подав заяву про прийняття його в члени колегії адвокатів. Призначення дістав на роботу в селі Дубове. 12 січня 1945 року з’явилася постанова на арешт Юлія Бращайка, а потім на відправлення у виправно-трудовий табір Донбасу, після повернення з якого через певний час він помер. Посмертно реабілітований 24 червня 1992 року.

Група селян біля будинку, де проходив перший Сойм Карпатської України

ВОРОН АНДРІЙ (17.11.1901 – 22.07.1962)

Політичний і культурний діяч Закарпаття. Народився в селі Чоумі Угочанського комітату (с. Затисівка Виноградівського району Закарпатської області) в селянській сім’ї. Закінчив горожанську школу в Марія-Повчанському монастирі нинішньої Саболч-Сатмарської області Угорщини, згодом Ужгородську учительську семінарію (1921 рік). Працював учителем в Іршавському, Севлюшському (Виноградівському), Рахівському округах (1921 – 1938 роки), помічником редактора ужгородської газети «Русин» (1923 рік), членом редколегії журналу «Учительський голос».

Автор численних статей з педагогіки та літературознавства. Друкувався в газетах «Наука», «Свобода», журналах «Пчілка», «Підкарпатська Русь», «Наша Земля». В часи існування Карпатської України працював секретарем в Міністерстві господарства та генеральним секретарем Українського національного об’єднання (січень-березень 1939 року). Після окупації Карпатської України угорськими військами Андрія Ворона заарештували і ув’язнили спочатку в концтабір Вар’юлопош (поблизу Ніредьгази), а потім у тячівську тюрму. Після звільнення займався літературною діяльністю, співробітничав з «Подкарпатским обществом наук».

Окремим виданням вийшла збірка оповідань Марикія Йокая «Дві отданці» (1942 рік) в перекладі на українську мову та авторська збірка оповідань «Гуцульська помста» (1944 рік). З приходом радянських військ знову був заарештований, однак невдовзі звільнений. Працював перекладачем в Червоній Армії (1944 – 1945 роки).

Після демобілізації деякий час (1945 – 1946 роки) викладав історію в Хустському педагогічному училищі, а згодом працював на різноманітних роботах (райспоживспілка, гідрометеостанція, фетро-фільцева фабрика тощо). До останніх років життя знаходився під постійним наглядом радянських спецслужб.

ГОЛОТА ЯКІВ (30.10.1880 – 17.09.1964)

Культурно-освітній діяч Закарпаття. Народився в містечку Бранешти на Буковині (Чернівецька область України). Закінчив Коломийську гімназію (1901 рік) та філософський факультет Чернівецького університету (1906 рік), по закінченні якого одержав диплом професора середніх шкіл з правом викладання української мови і літератури, історії та географії. Згодом працював професором учительської семінарії в Чернівцях та Дрогобичі. Учасник Першої світової війни (1914 – 1918 роки).

У складі Української Галицької Армії воював проти більшовиків до серпня 1920 року. Після поразки національно-визвольних змагань і падіння УНР емігрував до Чехословаччини, де одержав чеське громадянство. За призначенням відділу шкільництва Підкарпатської Русі працював директором Берегівської гімназії (1920 – 1922 роки), а потім професором Мукачівської торговельної академії (1922 – 1938 роки). На запрошення Августина Волошина знову повернувся до Ужгорода, де працював професором учительської семінарії.

Після рішень Віденського арбітражу 2 листопада 1938 року цей навчальний заклад було евакуйовано до Севлюша (Виноградово), де Яків Голота продовжував викладати. Був одним із перших, який разом з своїми вихованцями організував збройний опір угорським загарбникам. Спочатку очолювані ним гімназисти обороняли підступи до Виноградова, а коли місто впало, дали бій гортистам на Красному полі. Цим самим вони дали можливість послам Сойму Карпатської України провести свої засідання і прийняти історичної ваги рішення. Із своїми спогадами про події 15 – 16 березня Яків Голота поділився з читачами у статті «Від Королева до Хусту», опублікованому у збірнику «Карпатська Україна в боротьбі» (Відень, 1939 рік).

16 березня його заарештували і ув’язнили в тячівській тюрмі. Через 8 днів звільнили як колишнього офіцера австро-угорської армії і він з дружиною виїхав до Відня, а потім до Чехословаччини. Помер у Брно і похований на центральному кладовищі міста.

ГРЕНДЖА-ДОНСЬКИЙ ВАСИЛЬ (23.04.1897 – 21.11.1974)

Культурний і громадсько-політичний діяч. Займатися літературною діяльністю Василь Гренджа почав рано. На протязі 20-х років одна за одною виходять його поетичні збірки «Золоті ключі» (1923 рік), «Шляхом терновим» (1924 рік), «Китиця квіток» (1925 рік), «Тернові квіти полонин» (1928 рік). Василь Гренджа-Донський з великим захопленням зустрів звістку про проголошення незалежності краю і в 1939 році написав нову редакцію (перша – 1928 року) вірша «Марш молоді Карпатської України». Куплет, яким завершується цей твір поета, ніби підсумовує багаторічну боротьбу закарпатців за свою свободу:

«Повстав наш край із крови, із руїни,

Хай пропадуть роздори, ряд незгод,

Нехай живе Карпатська Україна,

Нехай живе свобідно наш народ!»

Уже на початку 20-х років Василя Гренджу-Донського заполонила історична тематика. У 1922 році на сторінках журналу «Пчілка» він опублікував історичну поему «Червона скала», а в 1925 році драму «Сотня Мочаренка». Революційним подіям 1918 – 1919 роках на закарпатській Гуцульщині він присвятив збірку оповідань «На зустріч волі» (1930 рік). Найкращими зразками історичної прози Василя Гренджі-Донського є його дві повісті «Ілько Липей – карпатський розбійник» (1937 рік) і «Петро Петрович» (1937 рік).

Василь Гренджа-Донський був чудовим і висококваліфікованим журналістом, редактором і співробітником таких популярних видань, як «Наша земля», «Пчілка», «Русин», «Неділя», «Свобода», «Українське слово», «Нова свобода». Його постійно можна було побачити серед просвітян, учнів шкіл і студентів учительських семінарій, де він читав лекції або просто вів бесіди.

Редакцію урядової газети «Нова свобода» Василь Гренджа-Донський очолив за пропозицією Августина Волошина. 4 березня 1939 року письменника було включено до відділу преси і пропаганди, який очолював Володимир Комарницький. Починалися трагічні дні Карпатської України та її мужніх захисників. Василя Гренджу-Донського заарештували і помістили в тячівську тюрму, а потім перевели до концтабору Вор’юлопош. Після звільнення Василь Гренджа-Донський вирішив покинути Закарпаття і емігрував до Словаччини.

В емігрантський період Василь Гренджа-Донський продовжував працювати як драматург, публіцист, літературний критик, автор художніх творів для дітей. За літературну діяльність Василь Степанович неодноразово нагороджувався різноманітними урядовими нагородами, подяками тощо. Так, в 1965 році він з рук президента одержав орден «За відбудову», а в грудні 1968 році йому присвоєно звання заслуженого діяча мистецтв. Василь Гренджа-Донський вніс великий вклад революційного характеру у розвиток культури в Закарпатті. Все своє життя він плідно працював у галузі освіти і літератури рідного йому народу. Доказом цих слів є творча спадщина письменника, яка включає в себе понад 1000 поезій, 13 поем та віршованих оповідань, 6 повістей, понад 50 оповідань, спогади та документальні матеріали з історичних подій кінця 30-х років, близько 30 драматичних п’єс, п’єсок і радіосценок, 36 казок для дітей, 12 п’єс та сценок, 38 радіосценок, близько 26 оповідань, понад 200 статей, рецензій, нарисів, репортажів, доповідей тощо.

Власних збірок та книжок протягом життя було видано 42, а в співавторстві з іншими авторами – сім. За підрахунками сестри Зірки Гренджі-Донської перелік творів письменника та літератури про його творчість нараховує 1293 позиції. До цього додамо, що це далеко не всі твори, статті, репортажі письменника, які вдалося розшукати. Це стосується також праць, які будуть написані про нього. Але навіть те, що нам сьогодні відомо про Василя Гренджу-Донського, дає нам підставу стверджувати, що «карпатський соловейко» був одним з найбільших письменників Закарпаття ХХ століття.

Василь Гренджа-Донський помер 25 листопада 1974 року на 77 році життя.

ГРИГА ІВАН (19.08.1879 – 18.03.1939)

Громадсько-політичний і культурний діяч Закарпаття. Народився в селі Верхні Верецьки (тепер Верхні Ворота Воловецького району Закарпатської області) в селянській сім’ї. Після закінчення народної школи в рідному селі, служив в австро-угорській армії, а після демобілізації (1912 рік) виїхав на заробітки в Америки (1912 – 1918 роки).

Учасник Всезакарпатського конгресу 21 січня 1919 року, який прийняв рішення про возз’єднання краю з Україною. У міжвоєнний період виступив ініціатором створення цілого ряду культурно-освітніх і спортивних організацій. Обраний секретарем (1920 рік), потім головою (1924 рік) осередку «Просвіти» у Верхніх Верецьках, згодом заступником голови крайової «Просвіти» (1937 рік).

Заснував «Братство тверезості» (1922 рік), «Комітет опіки над сиротами» (1924 рік), спортивно-виховне товариство «Орел» (1925 рік). Обирався делегатом ІІ з’їзду української молоді в Мукачеві (1934 рік), був членом Центральної Руської (Української) Ради та Надзірної ради «Крайового кооперативного союзу» (1937 рік). Більшістю голосів обраний головою села (1938 – 1939 роки) та послом до Сойму Карпатської України (12 лютого 1939 року). Сприяв формуванню січових загонів у рідному окрузі.

Після окупації Карпатської України військами гортистської Угорщини був заарештований. Протримавши його добу в жандармерії, гортисти вивели Івана Григу в урочище Широке поле, яке знаходилося між Волівцем і Яблуневим, і розстріляли. Похований на сільському кладовищі.

ДОЛИНАЙ МИКОЛА (22.07.1894 – 29.03.1970)

Громадсько-політичний діяч Закарпаття. Народився у селі Довге Поле Марамороського комітату в сім’ї греко-католицького священика. Після смерті батька (1896 рік) виховувався в родині свого діда по матері, священика і винахідника жниварки Августина Енковського (1833 – 1923 роки), який тоді жив у селі Стеблівка Хустського району. Після закінчення народної школи (1904 рік) був відправлений до Ужгорода в притулок, звідки і поступив до Ужгородської гімназії. Закінчив медичний факультет Будапештського університету (1912 – 1918 роки), одержавши диплом доктора медицини.

Навчаючись у Будапешті, підтримав ідею виходу Закарпаття із складу Угорщини (грудень 1918 року) і возз’єднання з Україною (21 січня 1919 року). Був обраний секретарем Центральної Руської Народної Ради. Протягом міжвоєнного періоду працював лікарем в Ужгороді, а в останні роки і керівником лікарні. До 1926 року був членом соціал-демократичної партії, а потім вступив до Християнсько-народної партії, яку очолював Августин Волошин (1926 – 1938 роки).

Перебував у складі делегації від Закарпаття на Віденському арбітражі (2 листопада 1938 року), а після його закінчення увійшов до складу демілітаризованої комісії, яка діяла в Будапешті. Коли Ужгород було передано Угорщині, Микола Долинай переїхав до Хуста, де працював за фахом до 15 березня 1939 року. З його ініціативи футбольна команда «СК Русь» була перейменована в «Український спортивний клуб Хуст». Головою обрали Миколу Долиная. Користуючись великим авторитетом серед населення, він був обраний членом Українського національного об’єднання (24 січня 1939 року) та послом до Сойму Карпатської України (12 лютого 1939 року). 9 березня 1939 року став заступником міністра, а 15 березня 1939 року – міністром охорони здоров’я та соціального забезпечення в уряді Юліана Ревая.

Після окупації краю військами Угорщини емігрував до Праги, де працював лікарем (1939 – 1945 роки). Хоча активною політикою не займався, однак 18 червня 1939 року разом з Юлієм Бращайком підготував меморіал до угорського уряду, в якому була поставлена вимога територіальної автономії та впровадження в установах української мови.

У червні 1945 року був арештований управлінням контррозвідки «Смерш» і вивезений до Москви. 26 грудня 1945 року особлива нарада при НКВС СРСР засудила Миколу Долиная на 5 років виправно-трудових таборів. Клопотання про помилування 6 травня 1946 року відхилили. 1 березня 1950 року був звільнений з табору і повернувся до Праги. Жив під таємним наглядом чехословацької служби безпеки до самої смерті. Помер і похований у Празі.

ЖЕЛТВАЙ ВІКТОР (1886 – 1963)

Громадсько-політичний і культурний діяч Закарпаття. Народився в селі Руські Комарівці Ужанського комітату (Ужгородський район Закарпатської області) в сім’ї священика. Після закінчення гімназії і духовної семінарії в Ужгороді, навчався в Будапештській педагогічній академії.

У 1910 році був висвячений у сан греко-католицького священика єпископом Ю.Фірцаком, але після висвячення на парафію не призначався, а став працювати професором Ужгородської учительської семінарії (1910 – 1925 роки), а згодом був призначений директором греко-католицької семінарії (1925 – 1934 роки). У 1934 році за заявою на ім’я єпископа Олександра Стойки пішов на пенсію, хоча деякий час продовжував викладати угорську мову в Ужгородській чоловічій семінарії (1934 – 1936 роки). Віктор Желтвай включився в політичну діяльність відразу після розпаду Австро-Угорської монархії (1918 рік).

Був одним із ініціаторів створення Ужгородської народної ради і скликання Всезакарпатського конгресу 21 січня 1919 року, на якому було прийнято рішення про возз’єднання краю з Україною. Редагував газету «Руська Крайна» (1918 – 1919 роки), в якій під псевдонімом «Вишнянський» опублікував чимало статей.

У міжвоєнний період працював редактором газет «Наука» (1919 – 1923 роки) і «Свобода» (1923 – 1938 роки), спричинився до заснування товариства «Просвіта», де був членом Президії, та «Учительської Громади». Входив до складу центрального комітету Християнсько-народної партії (1923 – 1938 роки). Після окупації південної частини Закарпаття Угорщиною (2 листопада 1938 року) залишився в Ужгороді, але на запрошення Августина Волошина і з метою ознайомлення з діяльністю уряду Карпатської України Віктор Желтвай у січні 1939 року виїхав у місто Хуст, де взяв участь у відзначенні 20-річчя з дня проголошення соборності українських земель.

За участь у цьому заході 1 квітня 1939 року був заарештований угорською жандармерією. Після звільнення повернувся в село Ляхівці Ужгородського округу, де півтора роки перебував під поліцейським наглядом. У 1947 році викликався на допити в Ужгороді у зв’язку з арештом органами радянської служби безпеки єпископа Олександра Хіри та великої групи священиків. Помер у селі Середнє Ужгородського району. Автор праць на релігійну тематику «Живот святих» (1913 рік), «Роздумай то добре!» (1921 рік).

ЗАКЛИНСЬКИЙ КОРНИЛО (01.08.1889 – 01.04.1966)

Громадсько-політичний і культурний діяч Закарпаття. Народився в Станіславові (Івано-Франківськ) у сім’ї професора учительської семінарії. Два роки Корнило Заклинський вивчав класичну філологію на філософському факультеті Віденського університету, пізніше – українську філологію у Львівському й Чернівецькому університетах.

Свою педагогічну діяльність розпочав на Буковині. В цей час Корнило Заклинський збирав народну творчість, писав вірші, історичні, краєзнавчі та мовознавчі матеріали. Окремими виданнями побачили світ його книги «З вечірньою зорею» (1908 рік) та «Нові пісні» (1914 рік). Найбільш плідний творчий етап у житті Корнила Заклинського припав на роки його перебування в Закарпатті. Він став активним діячем крайової «Просвіти», «Педагогічного Товариства Підкарпатської Русі», «Етнографічного Товариства Підкарпатської Русі».

Працюючи професором Берегівської гімназії (1920 – 1938 роки), підтримував «Пласт», редагував газету «Берегівський пластун» (1923 – 1926 роки). Корнило Заклинський – автор багатьох статей, які друкувалися в різних періодичних виданнях Закарпаття («Наш рідний край», «Пчілка», «Підкарпатська Русь» та ін.). Окремими книжками вийшли «Народні оповідання про давнину» (1925 рік), «Латинсько-руський и русько-латинський словарь для низших гімназій» (1926 рік), «Латинська читанка для другої класи гімназійної» (1926 рік). Після Віденського арбітражу (2 листопада 1938 року) разом з гімназією переїхав до Білок.

Невдовзі (1939 рік) угорці заарештували його і відправили до концентраційного табору Вар’юлопош (біля Ніредьгази). Після втручання міжнародних організацій в’язнів було звільнено. Серед них був і Корнило Заклинський, який наприкінці 1939 року виїхав до Праги, де продовжив свою педагогічну діяльність. Працював професором української мови й історії в Українській гімназії в Модржанах (1939 – 1947 роки), а згодом викладав російську мову в одній з середніх шкіл Праги. Перебуваючи в центрі тогочасної закарпато-української еміграції, брав активну участь в діяльності Музею визвольної боротьби України та був останнім головою цієї організації (ліквідована в 1948 році).

Зазнав репресій з боку комуністичної влади Чехословаччини (насильно відправлений на сім місяців до психіатричної лікарні в Богніцях). Після звільнення зосередився на науково-публіцистичній роботі. Свої матеріали друкував на сторінках словацьких журналів, а також в україномовних виданнях «Дукля», «Дружньо вперед», «Нове життя», «Науковому збірнику музею української культури у Свиднику». Помер у Празі, де й похований.

КЛИМПУШ ДМИТРО (07.10.1897 – 1959)

Громадсько-політичний і військовий діяч Закарпаття. Народився в селі Ясіня Марамороського комітату (Рахівський район Закарпатської області) в багатодітній заможній селянській сім’ї. Закінчив три класи народної школи у рідному селі, після чого працював у батьківському господарстві, а також лісорубом та бокорашем. Учасник Першої світової війни (1915 – 1918 роки). Воював на східному та італійському фронтах. Двічі був поранений. Учасник гуцульського повстання.

Брав участь у поході січових стрільців на Мараморош-Сигет, де потрапив у полон до румунів (1918 – 1919 роки). Коли Закарпаття ввійшло до складу Чехословацької Республіки, мобілізований в чехословацьку армію. Продовжував службу в Ужгороді та Севлюші (Виноградові). Демобілізувався у званні старшини. Працював касиром у Ясінянській філії Підкарпатського банку (1921 – 1923 роки), виступив одним із засновників спортивно-виховного товариства «Січ» (1923 рік), пізніше його голова (1927 – 1928 роки).

Член Соціал-демократичної партії (1923 – 1938 рр.), секретар її ясінянської організації (1927 рік), а згодом член окружного представництва від цієї партії (1937 рік).

На пропозицію секретаря Августина Волошина Івана Рогача Дмитру Климпушу було доручено очолити Збройні Сили Карпатської України – Організацію Народної Оборони Карпатську Січ. Вніс великий вклад у реорганізацію Карпатської Січі: створено рефентури, окружні команди. Головна Команда, яку очолював Дмитро Климпуш, провела за час існування два з’їзди. Карпатська Січ відіграла велику мобілізуючу роль в боротьбі проти руйнівних дій польських і угорських терористів, зробила відчайдушний опір агресору 15 – 16 березня 1939 року. Після окупації Закарпаття угорськими військами Дмитро Климпуш залишився в рідному селі, перебуваючи під постійним жандармським наглядом.

До 1944 року працював на лісопильному заводі своїх братів. З приходом Радянської Армії 8 грудня 1944 року був заарештований і висланий в Єнакієво Донецької області. Після звільнення в січні 1947 року працював в селі Ясіня бухгалтером ліспромгоспу. 11 квітня 1947 року заарештований вдруге за «антирадянську діяльність» і засуджений Особливою нарадою при Міністерстві Держбезпеки СРСР на 8 років таборів. Покарання відбував у Ангарському таборі Іркутської області Росії. Звільнений 26 липня 1955 року.

Помер і похований в с. Ясіня. Реабілітований 2 лютого 1993 року. З нагоди 100-літнього ювілею від дня народження Головного Команданта Карпатської Січі у Ясіня відкрито пам’ятник-погруддя Дмитра Климпуша (автор Михайло Белень).

КОЛОДЗІНСЬКИЙ МИХАЙЛО (26.07.1902 – 18.03.1939)

Український політичний і військовий діяч. Народився в с. Поточище Городенківського повіту (Городенківський район Івано-Франківської області) в селянській сім’ї. Закінчив Коломийську гімназію (1924 рік), правничий факультет Львівського університету і старшинську школу польського війська (1928 рік).

Член Української військової організації (1922 рік), військовий референт першої Крайової Екзекутиви на західноукраїнських землях (лютий 1929 рік). У січні 1932 року Михайло Колодзінський був заарештований у Львові польською поліцією за виступ перед молоддю з лекцією «Націоналісти і військове виховання» і більше року перебував в ув’язненні. Завдяки опублікованим працям «Українська військова доктрина», «Воєнне положення і стратегічне значення Закарпаття», «Іван Богун», «Польське повстання 1863 року», «Залізнична комунікація в СССР», «Боротьба італійців за незалежність і соборність», «Партизанська війна» зарекомендував себе як один з визначних теоретиків військового мистецтва в Європі.

Михайло Колодзінський одним із перших прибув на Закарпаття і активно включився в процес формування Збройних Сил молодої Карпато-Української держави. У Карпатській Україні, де очолював військовий (таємний) штаб Карпатської Січі, діяв під псевдонімом «полковник Гузар».

Під час кровопролитних сутичок 13 – 14 березня 1939 року в Хусті між січовиками і чеським військом обороняв січову гостинницю. Припинив опір тільки після наказу Августина Волошина. Михайло Колодзінський був одним із небагатьох дійових керівників Карпатської Січі, хто відмовився прийняти угорський ультиматум про припинення боротьби. «У словнику українського націоналіста нема слова «капітулювати». Сильніший ворог може нас у бою перемогти, але поставити нас перед собою на коліна ніколи!» – така була відповідь Михайла Колодзінського.

Після бою з угорцями на Красному полі 15 березня 1939 року він разом зі своїм товаришем Зеноном Коссаком-Тарнавським відступав у напрямку до Солотвина. Його, важкопораненого, гортіївці наздогнали і вбили.

КОССАК-ТАРНАВСЬКИЙ 3ЕНОН (01.04.1907 – 18.03.1939)

Український політичний і військовий діяч. Народився у м. Дрогобичі (тепер Львівська область). Навчаючись у місцевій гімназії, був обраний головою «Організації Вищих Кляс Українських Гімназій».

У 1926 – 1928 роках навчався на правничому факультеті Львівського університету, активно співпрацюючи з такими виданнями, як «Студентський вісник», «Львівський науковий вісник», «Вісник». Член Проводу Спілки Української Націоналістичної Молоді (1928 рік), член Організації українських націоналістів (1929 рік), референт Крайової Екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях (1929 рік), заступник бойового референта Романа Шухевича (1930 рік).

Організована ним бойова група Української військової організації в Дрогобичі організувала цілий ряд терористичних актів проти окремих представників польських властей у Бориславі, Трускавці, Городенку (1931 – 1932 роки). Польський суд у червні 1933 року засудив Зенон Коссак на 7 років ув’язнення за діяльність в ОУН. Остаточний вирок йому був винесений 31 січня 1934 року у Львові – 8 років ув’язнення із зарахуванням перебування під слідством. Покарання відбував у в’язницях Львова та Вронок (Познанське воєводство Польщі), де завершив працю «44 правила життя українського націоналіста» (1934 – 1938 роки).

У червні – вересні 1939 року Зенон Коссак брав участь у розробці плану втечі Степана Бандери з в’язниці у Вронках, внаслідок чого був заарештований і перебував під слідством до кінця листопада 1938 року. В Карпатську Україну Зенон Коссак прибув у грудні 1938 року і діяв під псевдонімом «Тарнавський».

У Карпатській Січі йому було присвоєно звання поручника. В 1938 – 1939 роках він очолював субреферат ідеології у відділі преси і пропаганди, очолюваному Володимиром Комаринським, як ідеологічний референт друкувався в газеті «Нова свобода». Проводив безпосередню військову підготовку в Карпатській Січі: був інструктором на підстаршинських курсах, а також у жіночих відділах з медицини та розвідки.

Виступив одним з організаторів II Січового з’їзду в Хусті (19 лютого 1938 року). Брав участь у боях між січовиками і чеським військом у Хусті (13 – 14 березня 1939 року), на Красному полі (15 березня). Розстріляний угорцями під час відступу поблизу Солотвина разом із Михайлом Колодзінським.

КУКУРУЗА ПАВЛО (04.03.1896 – 14.02.1978)

Культурно-освітній діяч Закарпаття. Народився в Новій Ушиці, що на Кам’янець-Подільщині. Після здобуття середньої освіти в Переяславі, вступив до Кам’янець-Подільського університету (1917 рік). Займався видавничою справою у видавництві Подільської губернської управи, паралельно з чим приводив активну діяльність по створенню читалень «Просвіти» і драматичних гуртків.

Не сприйнявши більшовицької революції, Павло Кукуруза емігрував спочатку до Варшави, а згодом до Ужгорода. В 1922 році відкрив тут власне видавництво. У вільний від робити час займався бджільництвом, організувавши в Ужгороді товариство «Рій». Упродовж 1923 – 1926 років за його сприяння видавалися журнал «Підкарпатське пчолярство», місячник «Пчолярство» та підручники для пасічників. Крім того Павло Кукуруза працював у редакції популярного молодіжного журналу «Пчілка». Протягом міжвоєнного періоду брав участь в багатьох, культурницьких заходах, що проводилися товариством «Просвіта».

Будучи членом «Педагогічного Товариства», докладав чимало зусиль для редагування методично-педагогічної літератури. Також редагував «Літературний листок», що виходив як додаток до газети «Свобода», альманахи і календарі «Просвіти» й видав власні праці з природознавства, географії та рослинництва. Загалом за його участі упродовж 1923 – 1938 років видано близько 80 книжок. До того ж Павло Кукуруза був постійним членом керівництва просвітянської бібліотеки та видавництва в Ужгороді. Після Віденського арбітражу (2 листопада 1938 року) брав участь в евакуації українських бібліотек та архіву Крайового уряду з Ужгорода до Хуста. В 1939 році був призначений Августином Волошином на посаду державного бібліотекаря й керівника Архіву Карпатської України.

У березні 1939 року Павло Кукуруза був заарештований угорською владою і за участь в національно-визвольних змаганнях закарпатських українців висланий з території краю. Однак, виїхавши до Чехії, потрапив до рук німецьких фашистів, які відправили його на примусові роботи поблизу Берліна. Упродовж 1941 – 1943 років Павло Кукуруза працював технічним редактором в культурно-науковому видавництві Українського національного об’єднання, що знаходилося в Празі. Тут його знову заарештували і вислали до концентраційного табору в Терезієнштадті (1943 – 1945 роки). Після звільнення переїхав до Мюнхена, де продовжив займатися видавничою справою в Українському технічно-господарському інституті (1945 – 1949 роки). У 1949 році емігрував до США і оселився в місті Міннеаполіс штату Міннесота.

Похований на українському кладовищі св. Андрія в Бавнд Бруці штату Нью Джерсі.

ЛАР ВАСИЛЬ (04.12.1892 – 15.12.1983)

Культурно-освітній і релігійний діяч Закарпаття. Народився в селі Золотарево Марамороського комітату (Хустський район Закарпатської області). Після закінчення Ужгородської духовної семінарії був висвячений в сан греко-католицького священика (26 травня 1918 року) і душпастирював у ряді парафій Закарпаття.

У селі Верхні Верецьки (Верхні Ворота Воловецького району) спричинився до утворення осередку «Просвіти» та антиалкогольного товариства «Тверезість». Учасник і співорганізатор просвітянських з’їздів та один з організаторів збору коштів на будівництво «Народного Дому» в Ужгороді.

Протягом міжвоєнного періоду працював професором і директором Ужгородської греко-католицької жіночої вчительської семінарії (до 15 березня 1939 року). Член «Товариства греко-католицьких священиків», організованого єпископом Діонизієм Няраді (1939 рік). Проводив велику агітаційну роботу під час виборів до Сойму Карпатської України, був включений до складу Центрального проводу Українського національного об’єднання (січень-березень 1939 року).

Під час нападу Угорщини на Карпатську Україну особисто роздавав зброю семінаристам і благословив їх на боротьбу з агресором. Невипадково, що його прізвище, як свідчать угорські документи, ще в листопаді 1938 року було внесено до «Списку українців, які намагалися шкодити мадярському і мадяро-руському народу».

З приходом угорців був заарештований і ув’язнений в концтабір Вар’юлопош. Завдяки клопотанню єпископа Олександра Стойки був звільнений і емігрував спочатку в Прагу, а потім до США. Служив парохом Собору Непорочного зачаття Пречистої Діви Марії в Філадельфії, а згодом парохом церкви св.Петра і Павла в Анонсії. Ще за життя Василя Лара одна з вулиць цього міста носила його ім’я (з 1981 року).

Помер і похований Василь Лар в місті Ленсдейл.

НЕВИЦЬКА ІРИНА (10.12.1886 – 21.11.1965)

Громадсько-політична і культурна діячка Закарпаття. Народилася в селі Збудська Біла, що на території сучасної Східної Словаччини, у сім’ї педагога. Закінчила початкову і горожанську школу в Сабинові, учительську семінарію в Пряшеві. У 1903 році Ірина Невицька вийшла заміж за греко-католицького священика, культурно-громадського діяча Омеляна Невицького, який через урядові переслідування був змушений у 1922 році емігрувати до США, Ще раніше (1918 рік) це подружжя стало одним із організаторів Руської Народної Ради у Старій Любовні.

Залишившись із дітьми на батьківщині, Ірина Невицька прилучилася до громадського й політичного життя регіону і стала на чолі патріотично налаштованого українського жіночого руху. У 1922 році вона разом із іншими жінками-активістками створила Союз руських жінок Пряшівщини й регулярно проводила виставки українського народного мистецтва. Упродовж 20 – 30-х років Ірина Невицька вела широку пропагандистську діяльність, організовувала театральні гуртки, недільні школи, читала лекції тощо. Як активна просвітянська діячка брала участь у всіх культурних акціях, що проводилися «Просвітою». У 1930 році заснувала «Просвіту» в Пряшеві. У 1932 році при товаристві в Ужгороді вона створила секцію «руського жіноцтва». За його ініціативи у 1934 році пройшов «Жіночий конгрес».

Важливий внесок в історію політичного розвитку Закарпаття Ірина Невицька зробила безпосередньою участю в організації та діяльності Української селянської партії (1934 – 1938 роки), ставши фактично першою жінкою-політиком, партійним лідером у краї.

До того ж вона проявила себе здібним журналістом. Упродовж 1931 – 1932 років Ірина Невицька була засновником і редактором газети «Слово народа», а в 1936 – 1938 років – офіційного друкованого органу Української селянської партії – газети «Народня Сила». Крім того друкувалася в Календарях «Просвіти», журналах «Пчілка», «Наш рідний край» та ін., газетах «Свобода», «Нова Свобода» тощо. Ірина Невицька є автором і окремих видань: «Правда побідила» (1925 рік), «Дарунок» (1929 рік), «Матій Куколка» (1963 рік), «Князь Федір Корятович» (п’єса) та ін.

Свою політичну кар’єру Ірина Невицька продовжила і в часи національно-визвольних змагань за самостійність Карпатської України (1938 – 1939 роки). Була членом Першої Руської (Української) Центральної Народної Ради. У дні становлення Карпатської України стала членом Українського національного об’єднання. Звернулася із закликом до жіноцтва краю голосувати на виборах до Сойму Карпатської України за партію УНО (12 лютого 1939 року).

Після окупації Закарпаття угорськими військами повернулася до Пряшева, де проживала і працювала до самої смерті 21 листопада 1965 року.

НЕВИЦЬКИЙ ОМЕЛЯН (1878 – 1939)

Громадсько-політичний діяч Закарпаття. Народився в селі Єдльова Шаришського комітату (Словаччина) в сім’ї священика. Після закінчення Пряшівської та Будапештської богословських семінарій здобув також диплом Будапештського університету (1903 рік). Після висвячення на греко-католицького священика отримав парафію в селі Уяк Спішського комітату, одночасно працюючи викладачем Пряшівської учительської семінарії.

Після розпаду Австро-Угорської монархії активно включився в політичну діяльність, притримуючись чіткої української орієнтації. 8 листопада 1918 року Омелян Невицький виступив ініціатором створення Любовнянської (Спішський комітат) Руської народної ради, яка 19 листопада була перенесена до Пряшева. При обох головах ради (М.Михалич, А.Бескид) Омелян Невицький був лідером. Він організував кілька народних віч у Бардиеві, Свиднику, Межилаборцях і Гуменному, на яких були прийняті резолюції про возз’єднання з Україною (1918 рік).

Учасник Всезакарпатського конгресу 21 січня 1919 року, один з ініціаторів створення товариства «Просвіта» в Ужгороді (1920 рік). Яскраво виражена українська позиція Омеляна Невицького була не до вподоби чехословацьким властям, які намагалися його скомпрометувати. Переконавшись, що Прага не збирається найближчим часом надати краю автономні права, він емігрував до Америки.

Проживаючи в еміграції (1922 – 1939 роки), Омелян Невицький продовжував критикувати уряд Чехословаччини за невиконання взятих на себе зобов’язань. У США став священиком Пітсбурзького руського екзархату, а коли в Карпатській Україні відбувалися державотворчі події 1938 – 1939 років, взяв у них активну участь, як організатор заходів підтримки.

Омелян Невицький організував і був головою Комітету Оборони Карпатської України, який видавав відозви, влаштовував віче, проводив велику роботу по зібранню коштів для уряду Августина Волошина. У своїх численних виступах він постійно закликав до єдності закарпатських емігрантів, поділених на два табори народовецький (український) і русофільський.

НІМЧУК ДМИТРО (04.10.1897 – 1944)

Громадсько-політичний і культурний діяч Закарпаття. Народився в селі Ясіня Мараморського комітату (Рахівський район Закарпатської області) в сімї селянина. Отримавши початкову освіту, вступив і успішно закінчив Ужгородську торговельну академію, де познайомився з патріотично настроєними діячами і захопився ідеєю відродження української державності, національно-культурних і громадсько-політичних здобутків. Учасник Першої світової війни. За хоробрість під час військових дій одержав високу нагороду Української галицької армії «Золотий Хрест». Брав активну участь у становленні Гуцульської Республіки, виконував обов’язки особистого радника її лідера – Степана Клочурака (1918 – 1919 роки).

У міжвоєнний період Дмитро Німчук стояв на позиціях просвітянського руху, став засновником читальні «Просвіти» в селі Ясіня. Відстоював ідею виховання фізично здорової нації, розвитку фізкультурно-спортивного руху в краї, організував спортивний клуб «Січ». Крім цього, Дмитро Німчук брав участь у просвітянських з’їздах, а також виступив організатором і учасником з’їздів закарпатської молоді. У 1937 році став заступникам голови товариства «Просвіта». Він відомий соціал-демократичний діяч, а також редактор і журналіст періодичних видань «Вперед» та «Лісовий робітник». Як фінансист-економіст за фахом деякій час працював у Підкарпатському банку.

В часи становлення Карпатської України (1938 – 1939 роки) був активним діячем Першої Руської (Української) Центральної Народної Ради і виступив одним із авторів заяви прем’єр-міністра Чехословацької Республіки генерала Сирови з вимогою автономії краю та створення її уряду. Наприкінці І938 року міністр соціальної опіки Карпатської України Юліан Ревай призначив Дмитра Німчука директором крайового уряду з питань забезпечення робітників на Закарпатті. Коли угорські війська окупували частину краю (листопад 1938 року). Дмитро Німчук був членом оперативної групи, яка займалася евакуацією державного майна з Ужгорода до нової столиці Карпатської України – міста Хуст.

На початку 1939 року Дмитро Німцук став членом проводу Українського національного об’єднання та Карпатської Січі. Внаслідок виборів до Сойму Карпатської України (12 лютого 1939 року) був обраний послом (депутатом) і прийняв участь у першому його засіданні (15 березня 1939 року). Президент Августин Волошин призначив Дмитра Німчука помічником-впорядчиком послів.

Після повної окупації Закарпаття угорськими військами встиг виїхати до Чехословаччини, однак згодом схоплений Гестапо й закатований. За антиугорську діяльність Дмитро Німчук був страчений у 1944 році.

НЯРАДІ ДІОНИЗІЙ (10.10.1874 – 1944)

Релігійний і громадський діяч Карпатської України. Народився в селі Руський Керестур (Хорватія) в сім’ї селян-колоністів Бачки. Після закінчення народної школи в рідному селі та гімназії в Загребі (1896 рік), студіював богословів на теологічному факультеті Духовної академії в Загребі. Доктор теології (1898 рік).

1 січня 1899 року був висвячений на греко-католицького священика. Після шести місяців служби на парохії в Шіді Діонизій Няраді призначений префектом духовної семінарії (1899 рік), а згодом її ректором (1902 рік) й парохом у Загребі для хорватів греко-католиків. Водночас був катехитом в середніх школах.

У 1914 році іменований Апостольським Адміністратором Крижевацького єпископату, а 19 січня 1915 року консекрований на єпископа в Римі. Після закінчення Першої світової війни призначений Апостольським Адміністратором Пряшівської єпархії (1918 – 1922 роки), редагував релігійний тижневик «Руське слово» в Пряшеві, а в Ужгороді – «Душпастир» і «Благовісник».

15 листопада 1938 року кардинал С.Тіссеран видав декрет № 653/38, згідно з яким Діонизій Няраді призначався Апостольським Адміністратором Карпатської України. Його резиденцією став Хуст – столиця автономної держави після Віденського арбітражу 2 листопада 1938 року. Українська орієнтація єпископа яскраво відображена в його «Пастирських листах» і «Зверненнях», в яких він закликав підтримувати державотворчу діяльність уряду Августина Волошина. Діонизій Няраді заснував «Товариство греко-католицьких священиків», яке за його рекомендацією очолив Юрій Станинець, а секретарем став Севаст’ян Сабол (Зореслав).

Контакт з духовенством Діонизій Няраді підтримував при допомозі «Вісника Мукачівської єпархії в Чехословацькій Республіці» (в 1939 році вийшло 5 номерів). Брав активну участь у виданні «Місійного календаря». За порадою Августина Волошина Діонизій Няраді з 1 лютого 1939 року переніс до Оломоуца Ужгородську богословську семінарію. 10 березня 1939 року видав розпорядження про урочисте відзначення в церквах Сойму Карпатської України.

Проживаючи в Загребі, єпископ Діонизій Няраді постійно жертвенно допомагав утікачам з окупованої угорцями території Карпатської України. Під час церковної візитації в парохії Мрзло Поле він раптово помер. Існує версія, що єпископ був отруєний угорськими агентами.

ПАЗУХАНИЧ ЮРІЙ (04.10.1899 – 1982)

Громадсько-політичний і культурний діяч Закарпаття. Народився в селі Дубрівка Ужанського комітату (Ужгородський район Закарпатської області) в багатодітній сім’ї учителя. Після закінчення двох класів початкової школи в селі Сімер Перечинського округу, виховувався у вчительських сиротинцях спочатку в місті Кечкемет (1907 – 1911 роки), а потім в місті Дебрецен (1911 – 1914 роки). Тут закінчив реальну гімназію, після якої поступив на навчання в Ужгородську учительську семінарію (1914 – 1917 роки).

Демобілізувавшись з австро-угорської армії (1917 – 1918 роки), завершив навчання в учительській семінарії і отримав диплом вчителя початкових класів. Працював у школах Ужгородського, Хустського, Іршавського та Мукачівського округів (1918 – 1930 роки). Був призначений референтом відділу Міністерства шкільництва в Ужгороді (1930 – 1934 роки), а потім шкільним інспектором у Воловому (Міжгір’я) та Хусті (1934 – 1938 роки).

Член Соціал-демократичної партії Чехословаччини (1930 – 1938 роки), Українського національного об’єднання (24 січня 1939 року), посол Сойму Карпатської України (12 лютого 1939 року). Після окупації Закарпаття угорськими військами Юрій Пазуханич був позбавлений права займатися педагогічною діяльністю, і тільки після апеляції до Міністерства освіти Угорщини йому було надано можливість учителювати. Працював у Вишкові, Стакчині та Великих Лучках, де перебував аж до приходу радянських військ на Закарпаття.

Після цілого ряду допитів у НКВС, був призначений інспектором шкіл відділу освіти Народної Ради Закарпатської України (1945 рік), директором Ужгородського педучилища, семирічної школи № 5 та угорської школи № 10 в Ужгороді (1945 – 1947 роки). З 1948 року і аж до виходу на пенсію працював вчителем Ужгородської школи глухонімих дітей.

Помер і похований в Ужгороді.

РЕВАЙ ФЕДІР (1890 – І946)

Громадсько-політичний діяч Закарпаття. Народився в селі Мирча комітату Унг (Великоберезнянський район Закарпатської області) в учительській сім’ї. У політичне життя краю залучився відразу ж після закінчення народної школи в рідному селі. Став членом угорської соціал-демократичної партії (1907 – 1911 роки), а в міжвоєнний період вступив у ряди Соціал-демократичної партії Чехословаччини (1929 – 1936 роки).

Входив до складу Президії крайової організації партії й обирався послом (депутатом) земського представництва (1929 – 1930 роки), виконував обов’язки заступника голови «Крайового Союзу руських народно-просвітних товариств на Підкарпатській Русі», до якого ввійшли 12 закарпатських організацій. Член управи «Просвіти» (1920 – 1939 роки), реорганізованої Центральної Руської (Української) Народної Ради. Делегат II з’їзду української молоді в Мукачеві (1934 рік), Всепросвітянського з’їзду в Ужгороді (1937 рік), Великих зборів Української Народної Ради (16 жовтня 1938 року). Входив до делегації, яка вимагала від Праги призначення виключно українського уряду Підкарпатської Русі (листопад 1938 року).

Протягом 30-х років працював директором друкарні в Ужгороді та Хусті, деякий час очолював редколегію газети «Нова свобода» (з 14 вересня 1938 року – до 25 січня 1939 року). 24 січня 1939 року обраний головою Українського національного об’єднання, а 12 лютого 1939 року – послом Сойму Карпатської України. Стоячи на послідовних античехословацьких позиціях, був ініціатором мітингів протесту проти призначення генерала Людвіга Прхали українським міністром. 2 березня звільнений з посади голови партії УНО за клопотанням Августина Волошина. Згодом виступив одним з організаторів захоплення січовиками чеських складів зі зброєю (13 – 14 березня 1939 року), за що був на деякий час заарештований.

15 березня 1939 року обраний заступником голови Сойму і членом однієї з комісій. Після окупації Закарпаття угорськими військами був заарештований і ув’язнений спочатку в тячівську та хустську тюрми, а потім в концтабір (16 березня – 4 липня 1939 року). Після звільнення активно політикою не займався, однак намагався через угорських націоналістів добитися автономних прав для Закарпаття (1939 – 1941 роки).

У груді 1944 року після визволення Закарпаття був заарештований контррозвідкою «Смерш». і після допиту 9 січня 1945 року засуджений та відправлений в табір міста Єнакієво Докецької області, де й помер.

РЕВАЙ ЮЛІАН (26.07.1899 – 30.04.1979)

Громадсько-політичний діяч Закарпаття. Народився в селі Мирча комітату Унг (Великоберезнянський район Закарпатської області) у вчительській сім’ї. Закінчив початкову школу в рідному селі, Ужгородську учительську семінарію (1913 – 1917 роки), після якої одержав диплом учителя. Учасник першої світової війни (1917 – 1918 роки).

Один із засновників соціал-демократичної партії, член президії, згодом посол чехословацького парламенту (1935 – 1938 роки) від неї. У міжвоєнний період Юліан Ревай – один із найвизначніших діячів краю в освітній сфері. Очолював у шкільній управі краю відділ шкільних будинків (1923 рік), був призначений референтом народних шкіл (1925 рік), згодом секретарем екзаменаційної комісії учителів горожанських шкіл (1925 – 1935 роки).

Редактор щомісячного педагогічного журналу «Учитель» (1925 – 1935 роки), видавець громадсько-політичного часопису «До Перемоги» (1935 – 1938 роки), член товариства «Просвіта», Педагогічного товариства Підкарпатської Русі, Учительської Громади, Пласту, голова управи крайового хору Підкарпатського учительства. Автор численних праць: «Русько-мадярська термінологія» (1923 року, у співавторстві), «Мадярсько-руський словарь» (1928 року, у співавторстві), «Довкола автономії Підкарпатської Русі» (1936 рік), «В боротьбі за правду» (1938 рік) та ін.

В період існування Карпатської України був першим заступником голови Центральної Руської (Української) Ради в Ужгороді, міністром в урядах Андрія Бродія (11 – 26 жовтня 1938 року) і Августина Волошина (26 жовтня 1938 року – 14 березня 1939 року), співзасновником і членом Українського національного об’єднання (січень 1939 року), послом до Сойму Карпатської України (12 лютого 1939 року). 14 березня 1939 року Юліан Ревай призначений міністром закордонних справ, а 15 березня 1939 року прем’єр-міністром уряду Карпатської України.

Після окупації Закарпаття Угорщиною емігрував за кордон. Проживав у Словаччині, Чехії, Німеччині (1939 – 1948 роки). В 1949 році виїхав до США, де його обрали головою допомогового об’єднання «Самопоміч» (1949 – 1979 роки). Директор канцелярії Українського Конгресового Комітету Америки (1949 – 1957 роки), директор Українського Інституту Америки (1958 – 1979 роки), президент Карпатського Дослідного Центру (1964 – 1979 роки). Був Почесним головою Карпатського Союзу США, Почесним членом Товариства українських інженерів Північної Америки та товариства «Бойківщина» в США, співзасновником Світового Конгресу Вільних Українців, головою Федерального кредитного кооперативу «Самопоміч» в Нью-Йорку.

Юліан Ревай виступив ініціатором будівництва пам’ятника Т.Г.Шевченку у Вашингтоні, за що був нагороджений «Шевченковою Грамотою волі». Помер і похований на українському кладовищі в Нью-Йорку. Заснованому ним Карпатському Дослідному Центру присвоєно ім’я Юліана Ревая. У 1986 на його могилі встановлено пам’ятник.

РОГАЧ ІВАН (29.05.1914 – 20.02.1942)

Громадсько-політичний діяч Закарпаття. Народився у селі Великий Березний комітату Унг (Великоберезнянський район Закарпатської області). Після закінчення горожанської школи і Мукачівської торговельної академії працював учителем в Руському Мочарі. В 30-х роках навчався на теологічному факультеті богословської семінарії у Львові, відтак у Пряшеві та Оломоуці. Здобувши богословську освіту (1917 рік), не був освячений, повністю віддавши себе політиці.

У міжвоєнний період був членом «Пласту», «Просвіти», «Учительської громади», Української Центральної Народної Ради, правління «Фронту руських земледільців і робітників Пряшівщини». В 1934 році став членом ОУН. Пік його політичної діяльності припадає на кінець 30-х років. Був заступником голови напіввійськової організації «Українська Національна Оборона» (з 17 вересня 1938 року), заступником головного команданта Карпатської Січі, його організаційним референтом (листопад 1938 року – березень 1939 року), членом «Закордонної делегації Карпатської України», яка наводила стосунки з українськими організаціями діаспори (жовтень-грудень 1938 року), особистим секретарем прем’єр-міністра автономного уряду Августина Волошина (1938 – 1939 роки).

У січні 1939 року Іван Рогач був делегований Українською національною радою в Хусті до Чесько-українського товариства, яке діяло в Празі. Призначений секретарем Українського національного об’єднання (24 січня 1939 року), один з найактивніших членів «Летючої Естради» – пропагандистського апарату партії УНО. Проводив величезну агітаційну роботу під час виборів до Сойму Карпатської України (12 лютого 1939 року).

Відзначався радикальними політичними поглядами, закликав до звільнення з роботи чеських службовців та їх заміни українцями, спричинився до акції захоплення складів чеської зброї, що призвело до кровопролитних боїв 13 – 14 березня 1939 року між карпатськими січовиками і чеським військом. Піддавав критиці Августина Волошина, братів Бращайків, Юліана Ревая та ін. за лояльне ставлення до чехів.

Один із засновників «Товариства боротьби з комунізмом» (10 лютого 1939 року), хоч до його керівного складу не ввійшов. Заарештовувався чеською поліцією (17 вересня 1938 року). Після окупації Карпатської України Угорщиною емігрував до Праги, де співпрацював з Олегом Ольжичем. Через деякий час виїхав до Львова, а згодом до Рівного і окупованого німцями Києва (1941 рік), де редагував газету «Українське слово».

Заарештовувався гестапо 12 грудня 1941 року і 6 лютого 1942 року. Після жахливих катувань розстріляний 20 лютого 1942 року в Бабиному Яру. В Мукачеві, де Іван Рогач свого часу закінчував торговельну академію, одна з вулиць носить його ім’я.

РОСОХА СТЕПАН (1908 – 20.04.1986)

Громадсько-політичний діяч Закарпаття. Народився в селі Драгово Марамороського комітату (Хустський район Закарпатської області) в селянській сім’ї. Після закінчення народної школи в рідному селі навчався в Берегівській гімназії (1922 – 1930 роки), на юридичному факультеті Карлового університету в Празі (1930 – 1934 роки) та Українському вільному університеті (1934 – 1936 роки). Доктор права.

Активно включився в політичне життя краю ще навчаючись у Празі. Очолював редакцію громадсько-політичного журналу «Пробоєм», спочатку як студентського органу (1931 – 1938 роки), а згодом як органу ОУН (1939 – 1944), Голова легальної Екзекутиви ОУН на Закарпатті (з 1932 року), «Союзу підкарпатських студентів» (1933-1937 роки), «Союзу греко-католицької молоді в Празі» (1931 – 1934 роки).

Член крайового товариства «Просвіта» (1928-1939 роки) та його празького відділення (1931 – 1943 роки). Обирався головою II з’їзду української молоді Закарпаття в Мукачеві (2 липня 1934 року) та І з’їзду українських студентів в Ужгороді (1936 рік). На просвітянському з’їзді в Рахові (13 серпня 1938 року) його делегати з ініціативи Степана Росохи вперше за часи чехословацького режиму співали «Ще не вмерла Україна» як національний гімн.

У період існування Карпатської України обирався секретарем напіввійськовою організації «Українська Національна Оборона» (4 вересня 1938 року), а згодом членом Карпатської Січі, де виконував обов’язки референта пропаганди при Головній Команді (листопад 1938 року – березень 1939 року). Був членом виконавчого комітету Українського національного об’єднання (січень 1939 року), послом Сойму Карпатської України (12 лютого 1939 року), зв’язковим Карпатської Січі з урядом Карпатської України, членом Президії і заступником голови Сойму (15 березня 1939 року), членом його конституційно-правничої та імунітетної комісій.

У 1938 – 1944 роках – головний редактор часопису «Наступ». Після окупації Закарпаття угорськими військами зробив спробу (16 березня) перейти кордон Румунії, однак був затриманий і переданий угорцям. Того ж дня йому вдалося втекти. В 1939 – 1944 роках проживав у Празі, де займався видавничою діяльність. Завдяки саме йому побачив світ збірник спогадів учасників оборони Карпатської України «Карпатська Україна в боротьбі» (Відень 1939 року). Заарештований гестапо і ув’язнений в Терезинський концтабір (1944 – 1945 роки). Після звільнення емігрував до Регенсбурга (1945 – 1949 роки), а згодом до Канади (1949 рік).

Був членом еміграційного відділу Українського національного об’єднання, головою Провінційної Екзекутиви УНО на Східну Європу, засновником і головою Братства Карпатських Січовиків, директором видавництва «Новий шлях». Видавав газету «Вільне слово» (1960 – 1986 роки). Автор численних праць з історії Карпатської України, зокрема «Народження держави» (1939 рік), «Августин Волошин і Карпатська Україна» (1940 рік), «Августин Волошин як педагог і вчитель» (1948 рік), «Сойм Карпатської України» (1949 рік), «Карпатська Січ» (1953 рік) та ін.

СТЕРЧО ПЕТРО (14.04.1919 – 18.06.1987)

Відомий дослідник історії Карпатської України, учасник подій 1938 – 1939 років. Народився в селі Кузьмино колишнього Березького комітату (Мукачівський район Закарпатської області) в селянській сім’ї. Вчився в горожанській школі та Мукачівській торговельній академії (1936 – 1938 роки). Член «Пласту», «Просвіти», «Етнографічного товариства Підкарпатської Русі», а в 1938 – 1939 роках Карпатської Січі.

Працював стенографом у відділі преси та пропаганди при уряді Карпатської України (листопад 1938 року – березень 1939 року), а в день виборів до Сойму 12 лютого 1939 року – уповноваженим виборчої комісії у селі Вишня Визниця Чинадіївського округу. 15 березня 1939 року разом з іншими студентами академії Петро Стерчо відступив до Словаччини, де завершив навчання в Братиславі. Одержавши диплом, проживав у Австрії та Німеччині.

У Мюнхені працював в Українсько-американському Допомоговому Комітеті, одночасно навчаючись на економічному факультеті Української Вищої економічної школи (1945 – 1948 роки). Захистив докторську дисертацію на тему «Суть грошей у світлі їх функцій» (1949 рік). В 1950 році виїхав до США, де здобув ступінь доктора філософії, а згодом працював професором політекономії в Дрексел Університеті в Філадельфії (1963 – 1987 роки).

Петро Стерчо – автор численних праць з історії Закарпаття міжвоєнного періоду. Головними серед них є: «Національне відродження Карпатської України» (1955 рік), «Урядова координація операцій мадярських і польських терористів у Карпатській Україні в 1938 – 1939 рр.» (український переклад 1993 року), «Допомога ОДВУ Карпатській Україні» (1955 рік), «Роля Карпатської України в зактуалізацїї всеукраїнського питання в міжнародній політиці 1938 – 1939 рр.» (1958 рік), «Масарик і Карпатська Україна» (1961 рік), «Словацько-українські взаємовідносини. 1938 – 1939» (1965 рік), «Геройський змаг Срібної землі до волі» (1969 рік), «Августин Волошин» (1974 рік). В 1965 році Петро Стерчо видав фундаментальну монографію «Карпато-Українська держава: До історії визвольної боротьби карпатських українців у 1919 – 1939 роках». У 1971 році ця книга, перероблена і доповнена, вийшла в Нью-Йорку англійською мовою під назвою «Дипломатія подвійної моралі».

В еміграції Петро Стерчо активно займався громадсько-політичною діяльністю. Був головою Карпатського Дослідного Центру ім. Юліана Ревая, головою контрольної комісії Братства Карпатських Січовиків, членом Проводу українських націоналістів, членом Президії Всеукраїнської національної ради, членом Президії Світової Координаційної ради, головою Крайового Громадського Комітету по відзначенню тисячоліття християнства в Україні, головою Українсько-американської асоціації університетських професорів, головою Крайового Громадського Комітету по вшануванню пам’яті жертв голодомору 1932 – 1933 років в Україні, членом секретаріату Світового Конгресу Вільних Українців, членом екзекутиви Українського Конгресового Комітету Америки, членом дирекції Злученого Українсько-американського Допомогового Комітету, дійсним членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка та інших українських і американських наукових товариств і установ.

ТАЦИНЕЦЬ ФЕДІР (1915 – 1939)

Один із активних діячів Карпатської Січі в 1938 – 1939 роках. Народився в селі Келечин на Мараморощині (тепер Міжгірський район Закарпатської області). Після закінчення народної і горожанської шкіл у Воловому (тепер Міжгір’я) поступив до Ужгородської учительської семінарії. Паралельно з навчанням учителював у школі рідного села. Провчившись два роки, виступив співучасником замаху на одного з лідерів русофільства Є.Сабова (1930 рік), за що був засуджений на 3 роки ув’язнення.

Після звільнення молодий учитель, залишившись без роботи, змушений був працювати по господарству в Келечині. На цей час припадає його подвижницька діяльність в роботі Волівського осередку «Просвіти».

Спричинився до формування Волівської команди Карпатської Січі. У званні поручника брав участь у кровопролитних боях 13 – 14 березня 1939 року між січовиками і чехословацьким військом в Хусті, у відбитті нападів терористів на населені пункти Карпатської України. Після нападу Угорщини відповідав за відхід загонів січовиків на Волівщину.

Після окупації краю угорськими військами очолив партизанський загін, який продовжував діяти в горах. Коли ж подальше ведення збройної боротьби стало неможливе, повіривши брехливим завірянням угорської адміністрації про амністію січовикам, Федір Тацинець повернувся до рідного села. Невдовзі був заарештований і розстріляний в Соймівському лісі (тепер Міжгір’я) із трьома своїми побратимами.

ФЕДЕЛЕШ КИРИЛО (20.08.1881 – 27.03.1950)

Громадсько-політичний, культурний і релігійний діяч Закарпаття. Народився в селі Тополя Снинського округу (сьогодні Словаччина) в сім’ї греко-католицького священика. Закінчив народну школу в рідному селі, а згодом гімназію і духовну семінарію в Ужгороді. Два роки навчався на філософському факультеті Будапештського університету, паралельно працюючи учителем релігії при греко-католицькій парафії. Виключений з університету за українські погляди.

Після висвячення в сан священика (1909 рік), ніс службу Божу в селі Тур’я Пасіка Перечинського округу (1909 рік), згодом в селі Розтока Верецького округу (1909 – 1918 роки) та в селі Руське Поле Тячівського округу (1918 – 1922 роки). Працював помічником (1922 – 1928 роки), а потім професором Ужгородської і Берегівської гімназій (1928 – 1939 роки), в яких викладав релігію і німецьку мову. Один із засновників товариства «Просвіта» (1920 рік). При Берегівській гімназії заснував товариство «Тверезість» (12 лютого 1929 року), видавав журнал «Тверезість» і «Альманах Товариства «Тверезість» (1931 рік).

Входив до складу редакції газети «Українське слово» та літературного додатку до неї «Слово» (1932 – 1938 роки). Опублікував книги на антиалкогольну тематику «Не пий!» (1933 рік) і «Алкоголь-клятва» (1937 рік), переклав поезії Гете «Лісовий цар» та Гейне «Льорелай» (1936 рік). Його перу належить також оповідання «Молитва» (1936 рік). 12 лютого 1939 року обраний послом Сойму Карпатської України, де входив до культурно-освітньої комісії.

Після окупації Закарпаття угорськими військами заарештований і ув’язнений спочатку в Іршавську в’язницю, а потім відправлений у концтабір Вар’юлопош (поблизу Ніредьгази). Після звільнення завдяки клопотанню єпископа Олександра Стойки, був священиком у селі Липча Хустського округу. З роки окупації підтримував відносини з керівництвом Всеукраїнської Національної Ради в Братиславі, фінансуючи її, за що був заарештований (1945 рік).

На початку 1946 року заарештований управлінням «Смерш» і засуджений Ужгородським судом за антирадянську пропаганду на 7 років ув’язнення і 5 років поразки в громадянських правах.

Помер в таборі поблизу Дніпродзержинська. Реабілітований Закарпатським обласним судом у 1992 році.

ХИМИНЕЦЬ ЮЛІАН (16.07.1911 – 17.06.1994)

Громадсько-політичний діяч Закарпаття. Народився в селі Підгоряни Березького комітату (м. Мукачево Закарпатської області). Після закінчення народної (1922 рік) і чотирьох класів горожанської шкіл (1926 рік) навчався у Мукачівській торговельній академії (1926 – 1930 роки). Працював у ній викладачем, поєднуючи цю роботу з секретарством у мукачівському осередку «Просвіти».

У 1932 році очолив конспіративний відділ Екзекутиви ОУН Закарпаття. Брав участь у всіх з’їздах народовецької молоді краю (1934 – 1937 роки), будучи одним з їх організаторів. За наказом Августина Волошина очолив у Відні «Закордонну делегацію Карпатської України» (вересень 1938 року), яка встановила стосунки з багатьма організаціями української діаспори, Проводом Українських Націоналістів, видавала бюлетень про події в Карпатській Україні. Юліан Химинець вніс вагомий вклад у справу залучення до Карпатської Січі кадрових військових фахівців, членів Проводу українських націоналістів Михайла Колодзінського, Зенона Коссака, Романа Шухевича та ін.

Виконував функції зв’язкового між ПУНом і Головною Командою Карпатської Січі (1938 – 1939 роки). З приходом угорських військ в Закарпаття був заарештований і ув’язнений у тячівську тюрму. Після звільнення емігрував через Будапешт до Відня, де очолив «Допомоговий комітет для втікачів з Карпатської України» (1939 – 1941 роки). У 1941 році заарештований гестапо і ув’язнений до концтабору в Саксенгаузені.

Після звільнення виїхав до Відня (1943 рік), де вдруге був заарештований. В 1945 – 1947 роках проживав у Австрії (Інсбрук), де захистив докторську дисертацію на тему «Форми організації большевицького господарства в 1917 – 1946 роках». 17 квітня 1948 року емігрував до США.

Працював фізичним робітником і закінчив комерційний коледж в м.Бетлегем (штат Пенсильванія). Згодом працював економістом в різних установах, співпрацюючи з Карпатським Союзом США і активно займаючись літературною діяльністю. Помер у місті Кергонксоні (штат Нью-Йорк) і похований на місцевому кладовищі. Юліан Химинець – автор численних праць з історії Закарпаття.

Окремими виданнями вийшли його книги «Мої спостереження із Закарпаття» (1984 рік), «Закарпаття – земля української держави» (1991 рік), «Тернистий шлях до України» (1996 рік).

ХІРА ОЛЕКСАНДР (17.01.1897 – 23.05.1983)

Релігійний діяч Закарпаття. Народився в селі Вільхівці Марамороського комітату (Тячівський район Закарпатської області) в сім’ї священика. Навчався на теологічному факультеті Будапештського університету (1915 – 1920 роки), після закінчення якого був висвячений єпископом на священика.

Працював співробітником Мукачівського єпархіального управління в Ужгороді (1920 – 1922 роки), згодом помічником священика в селі Нересниця Тячівського округу (1922 – 1924 роки). З 1924 року проживав в Ужгороді. Член Християнсько-народної партії, яку очолював Августин Волошин (1924 – 1936 роки). У 1933 році виконував обов’язки члена, а згодом керівника капітули греко-католицької церкви.

Упродовж тривалого часу працював викладачем, пізніше – ректором Ужгородської богословської семінарії (1934 – 1939 роки). Паралельно з цим був призначений головою єпархіального трибуналу. Відзначався чіткою українською орієнтацією, що призвело до його арешту на початку листопада 1938 року.

Деякий час знаходився під наглядом угорської поліції. У 1943 році єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Олександр Стойка порушив клопотання про присвоєння Олександру Хірі духовного звання прелата-каноніка, яке затвердив папа Пій ХІІ.

Восени 1944 року його таємно було висвячено в єпископи. Олександр Хіра постійно співпрацював з єпископом Теодором Ромжею. 10 лютого 1949 року Олександра Хіру було заарештовано, а вже 16 лютого йому пред’явили звинувачення в антирадянській діяльності. 6 серпня 1949 року особливою нарадою при міністрі держбезпеки СРСР було прийнято постанову, згідно з якою його засуджували на 25 років виправно-трудових таборів.

У 1956 році він повернувся з ув’язнення до рідного села, де продовжив душпастирську роботу в умовах підпілля. Був знову засуджений (на цей раз на 5 років) і висланий в Караганду. Він добився легалізації католицької громади Караганди (1977 рік), посвятив новозбудовану церкву (1978 рік), продовжуючи залишатись духовним настоятелем Мукачівської єпархії. Помер і похований в Караганді.

Реабілітований прокуратурою Закарпатської області 28 квітня 1989 року. Скульптор Михайло Белень виготовив плакету єпископа Олександра Хіри, яка знаходилася в приватній колекції Папи Іоанна-Павла ІІ.

ШАНДОР ВІКЕНТІЙ (12.10.1907 – 11.08.2003)

Громадсько-політичний діяч Закарпаття. Народився в селі Баранинці поблизу Ужгорода в селянській сім’ї. Після закінчення початкової і горожанської шкіл, навчався в Ужгородській торговельній академії (1923 – 1927 роки).

Працював у Підкарпатському банку в Ужгороді (1927 – 1928 роки), відбував військову службу в чехословацькій армії (1928 – 1931 роки), навчався на юридичному факультеті Карлового університету в Празі (1930 – 1935 роки). Доктор права (1939 рік). У 1935 – 1945 роках, з п’ятимісячною перервою у 1938 – 1939 роках, працював у Земському банку в Братиславі. В період існування Карпатської України Августин Волошин довірив Вікентію Шандору очолювати дипломатичне представництво автономної держави в Празі (1938 – 1939 роки).

Був членом Державної Господарської Ради, яка діяла при Президії уряду ЧСР в Празі (з 23 грудня 1938 року). Вніс значний вклад у встановлення торговельних відносин Карпатської України з Німеччиною, Угорщиною, Румунією. Проживаючи в Празі, велику роботу виконував в «Чесько-українському товаристві» (січень 1939 року) та в чеськомовному тижневику «Карпато-Українська свобода».

Після окупації Закарпаття Угорщиною Вікентій Шандор брав активну участь в «Допомоговому комітеті біженців з Карпатської України». Після Другої світової війни студіював економічні науки в Німеччині (1945 – 1947 роки), а в 1948 році емігрував до США. Тут вивчав політологію в Колумбійському університеті (1953 – 1954 роки). У США проводив надзвичайно активну громадську і політичну роботу. Був секретарем Пан-Американської Конфедерації (1948 – 1961 роки), членом публікаційно-інформаційної комісії Українського Конгресового Комітету Америки (1948 – 1960 роки), працював у Департаменті фінансів (1959 – 1977 роки), доцентом Українського Технічного Інституту в Нью-Йорку (1953 – 1957 роки), у секретаріаті ООН з питань слов’янських країн, був заступником голови уряду в екзилі.

Був ініціатором створення земляцького товариства Карпатського Союзу в Нью-Йорку (1949 рік), очолював Допомоговий фонд Карпатського Союзу, член-кореспондент Наукового Товариства ім. Т.Шевченка в США. Вікентій Шандор – автор численних праць з історії та культури Закарпаття: «Карпатська Україна між двома світовими війнами» (1979 рік), «Історія Закарпаття. Історично-правовий нарис. ІХ ст. – 1920» (1992 рік), «Спомини. – Т.І. Карпатська Україна. 1938 – 1939» (1996 рік), «Спомини. – Т.2. Карпатська Україна. 1939 – 1945» (2000 рік) та ін.

За значний внесок у розвиток історичної і юридичної наук та у справу здобуття Україною незалежності Вчена Рада Ужгородського національного університету присвоїла Вікентію Шандору високе звання Почесного доктора (1999 рік).

ШЕРЕГІЙ ЮРІЙ-АВГУСТИН (16.01.1907 – 25.05.1990)

Культурний діяч Закарпаття. Народився в селі Дусино Березького комітату (Свалявський район Закарпатської області). Закінчив Ужгородську гімназію (1926 рік) і філософський факультет Карлового університету в Празі (1930 рік). Ще юнаком брав активну участь у роботі драматичних гуртків «Пласту», «Кирило-Мефодіївського Братства», «Культури» в Ужгороді (1923 – 1926 роки).

Засновник і перший голова аматорських гуртків «Верховина» в Празі (1927 – 1930 роки) і театральної студії «Веселка» в Ужгороді (1931 рік). Член Руського театру в Ужгороді під керівництвом Миколи Аркаса (1931 рік), співзасновник пластунського хору із драматичною секцією (1934 рік), театрального осередку при філії товариства «Просвіта» в Хусті (1935 – 1937 роки). На його базі виріс український театр «Нова сцена», що розгорнув діяльність спочатку в Ужгороді (1937 – 1938 роки), а потім (кінець 1938 року – початок 1939 року) в Хусті як театр самостійної держави Карпатської України під назвою «Український державний національний театр «Нова сцена». Головний режисер вистав, поставлених «Новою сценою»: «Запорожець за Дунаєм», «Пані і її похресник», «Барон Кіммель», «Флірт і кохання», «Рафі-Мафі», «Голодний», «Артист», «Бен Гур», «Наталка Полтавка», «Одружіння», «Хмара», «Земний рай« (співавтор Микола Аркас), «Марія Богуславка», «Сорочинський ярмарок», «Ой, не ходи, Грицю», «Місяць і зорі». Після окупації Закарпаття угорськими військами емігрував до Югославії, де в Бачці та Руському Керестурі очолив театр місцевої «Просвіти», поставивши 16 вистав (1939 – 1940 роки).

У 1940 році, разом з родиною, переїхав до Праги, де відкрив Українську драматичну студію. Працював в Українському народному театрі (1946 – 1948 роки), першим режисером опери Державного театру в Кошицях (1947 – 1954 роки). Переклав українську класику на словацьку мову («Запорожець за Дунаєм», «Ой, не ходи, Грицю», «Наталка Полтавка», «Сорочинський ярмарок» та ін.). Протягом свого життя Юрій Шерегій здійснив понад 255 постановок, серед яких майже 200 музичних вистав.

Написав фундаментальну монографію «Нарис історії українських театрів Закарпатської України до 1945 року» (1993 рік).

ШПОНТАК ІВАН (12.08.1919 – 04.04.1989)

Громадсько-політичний і військовий діяч. Народився в селі Вовкове Ужгородського округу (Ужгородський район Закарпатської області) в багатолітній селянській сім’ї. Після закінчення народної школи в рідному селі навчався в сільськогосподарській школі в місті Михайловці (Словаччина) та Ужгородській учительській семінарії. Член товариств «Пласт», «Просвіта», «Учительська громада».

Наприкінці 30-х років учителював у селі Колочава-Лази на Мараморощині (Міжгірський район). Член ОУН (травень 1938 року), поручник Карпатської Січі (1938 – 1939 роки). Після окупації Закарпаття угорськими військами емігрував до Словаччини, а потім до Німеччини.

Заарештований гестапо (1941 рік) за антинімецьку агітацію, але втік з Берлінської в’язниці. Закінчивши військову підготовку на курсах ОУН в Берліні, за наказом Проводу Українських Націоналістів направлений комендантом української поліції в місті Сянок. Після проголошення Акту 30 червня 1941 року про відновлення української державності заарештований гестапо і приговорений до смертної кари.

При допомозі ОУН був звільнений. У 1942 році вступив до УПА і брав участь в акціях проти радянських і польських партизанів. Організував курінь УПА (квітень 1944 року), який діяв на території від м.Угнів (Львівська область) по річку Сян. У березні 1945 року призначений командиром тактичного відтинку УПА «Бастіон», одночасно виконуючи функції шефа VI Воєнної Округи УПА «Сян». Діяв під псевдонімом «Залізняк», «Сум», «Остап», «Дубровнік», «25» (1944 – 1947 роки).

Підрозділи УПА, очолювані Іваном Шпонтаком, діяли на території Польщі, ведучи кровопролитні бої проти радянських і польських військ (генерал К.Сверчевський), перешкоджаючи проведенню операції «Вісла». 7 серпня 1947 року йому вдалось успішно перейти польський кордон, щоб добратися через Словаччину на Захід. Влітку 1959 року заарештований чехословацькою поліцією і переданий польським органам безпеки. Польським судом в Перемишлі засуджений до смертної кари через повішення, яка була замінена довічним ув’язненням (8 березня 1961 року). Згодом йому замінили вирок на 25 років ув’язнення (26 листопада 1970 року).

Відсидівши 23 роки і 4 місяці в польській в’язниці, Іван Шпонтак 4 листопада 1981 року був звільнений, а на початку 1982 року повернувся до рідних у селі Великі Капушани. Помер у лікарні в місті Кошице. Там і похований.

ШТЕФАН АВГУСТИН (11.01.1893 – 1986)

Громадсько-політичний і культурно-освітній діяч Закарпаття. Народився в селі Порошково комітату Унг (Перечинський район Закарпатської області) в сім’ї греко-католицького священика. Його батько спричинився до заснування першого в Закарпатті осередку львівської «Просвіти» (1896 рік). Після закінчення Берегівської гімназії (1910 рік) та Ужгородської духовної семінарії (1914 рік) навчався на філософському факультеті Будапештського університету. Закінчивши його (1917 рік), працював професором учительської семінарії в Ужгороді (1918 – 1919 роки), Ужгородської гімназії (1920 – 1922 роки), директором Державної торговельної академії в Ужгороді, а згодом у Мукачеві та Сваляві (1922 – 1938 роки).

Після розпаду Австро-Угорської монархії (1918 рік) очолював делегацію від Закарпаття під час переговорів у Відні з головою Української парламентської репрезентації Євгеном Петрушевичем, один із організаторів і активних учасників Всезакарпатського конгресу 21 січня 1919 року, на якому було прийнято рішення про возз’єднання краю з Україною. Член аграрної партії (1929 – 1938 роки), а під час виборів 1935 року член української групи в аграрній партії. Один з основоположників, засновників і редакторів газети «Русин» (1920 – 1921 роки), «Учительського голосу» (1929 – 1938 роки), «Українського слова» (1932 – 1938 роки). Постійний екзаменатор Крайової іспитової комісії для учителів горожанських шкіл (1920 – 1938 роки), член «Просвіти» (1920 – 1939 роки) і член Головної управи Педагогічного товариства (1926 – 1939 роки).

У співавторстві видав «Граматику української мови» (1931 рік). У період існування Карпатської України Августин Штефан був членом виконавчого комітету Українського національного об’єднання (січень 1939 року), делегованим від Української національної ради до «Чесько-українського товариства» в Празі (січень-лютий 1939 року), послом (12 лютого 1939 року) і голов ою Сойму Карпатської України (15 березня 1939 року), міністром культів, шкільництва і народної освіти Карпатської України (1938 – 1939 роки).

Після окупації Закарпаття військами Угорщини емігрував через Румунію, Югославію до Братислави, а згодом до Праги. Брав участь у переговорах екзильного уряду Карпатської України з Проводом українських націоналістів, очолюваним Андрієм Мельником в Італії. Згідно із «Залучником до акту, списаного дня 21 липня 1939 року в Венеції», Августин Штефан увійшов до емігрантського уряду Августина Волошина.

На еміграції працював директором комерційної академії в Братиславі (1939 – 1940 роки), української гімназії в Празі (1940 – 1945 роки), а згодом перенесеної до Аугсбургу (1945 – 1949 роки). Емігрувавши до США, викладав українську мову в Українському католицькому інституті для дівчат у Стамфорді (штат Конектікут) (1949 – 1969 роки), співпрацюючи з часописами «Карпатська зірка» (Нью-Йорк), «Карпатський голос» (Філадельфія), «Вільне слово» (Торонто) та ін. Августин Штефан – автор численних публікацій з історії Закарпаття міжвоєнного періоду: «Карпатський березень» (1950 рік), «Хуст. 1919 – 1939» (1959 рік), «Українське військо в Закарпатті» (1959 рік), «Кольори герба і прапора Закарпаття» (1970 рік), «Президент Монсиньйор Августин Волошин» (1970 рік), «Біографія о.Августина Волошина» (1971 рік), «Василь Гренджа-Донський» (1975 рік), «Хресна дорога бл. п. єпископа Нярадія» (1977 рік), «Августин Волошин президент Карпатської України» (1977 рік), «За правду і волю: Спомини і дещо з історії Карпатської України» (Т.1. – 1973 рік; Т.2. – 1981 рік).

Микола Вегеш, Маріан Токар