Переглядів: 2515 | 24.06.2013 - 14:22

Політична радянізація Закарпаття: три спроби в ХХ столітті

 

Процес радянізації політичних режимів у Закарпатті впродовж ХХ століття відбувався з певними регіональними особливостями й у різні періоди історичного розвитку. Такі спроби можна розглядати в розрізі трьох етапів. Перший із них припадає на період завершення Першої світової війни, розпаду Австро-Угорської монархії й політичних змін в Угорщині, до складу якої до 1919 р. входило Закарпаття. Другий етап фрагментарного процесу радянізації можна віднести до часу визволення краю з-під угорського панування Радянською армією восени 1944 р. й перших кроків нової влади Закарпатської України. Третій етап радянізації Закарпаття торкається факту офіційного входження краю, як Закарпатської області, до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки в 1946 р. й процесу адаптації до класичної радянського режиму з різноманітними її проявами.

На кожному з цих етапів слід враховувати як історичну своєрідність розвитку регіону, яка впливала на різноманітні політичні зміни, так і на регіональні особливості сприйняття системних нововведень.
Отже, першу спробу радянізації політичного режиму на закарпатських землях можна розглядати у зв’язку з кризою угорського уряду М. Карої, після чого до влади прийшли соціалісти. 21 березня 1919 р. вони проголосили Угорщину радянською республікою. Об’єднавшись у коаліцію, соціалісти з комуністами утворили Об’єднану соціалістичну партію Угорщини, а також сформували однопартійний уряд. Внаслідок цих подій в Угорщини фактично мирним шляхом було здійснено соціалістичну революцію. Швидкоплинний перебіг подій став несподіванкою для всіх суб’єктів тогочасних політичних процесів у регіоні. За перші три дні радянська влада поширилася й на території Закарпаття.
За короткий час свого існування (133 дні в Угорщині і 40 днів у Закарпатті) радянська влада не зуміла реалізувати весь комплекс суспільно-політичних змін. І на це були не тільки часові причини, а й складні внутрішньо- та зовнішньополітичні.
Пріоритетним завданням нової влади була зміна політичного устрою держави. Це стосувалося повною мірою суспільно-політичного й соціально-економічного змісту державної життєдіяльності. Серед основних планів щодо реалізації завдань Революційна урядова рада Угорщини виділяла націоналізацію банків, підпорядкування фінансових, господарських, промислових установ, створення Червоної армії, інших військових формувань. Переважну більшість цих сміливих задумів радянська влада реалізувати не встигла. Її політика як в Угорщині, так і в Закарпатті була характерною дублюванням внутрішньополітичної розбудови влади Рад в тогочасних Росії й Україні. Процес створення радянських органів влади відбувався за важливістю ролі Рад, їх виконавчих комітетів, директоріумів із залученням більш широких кіл населення. Це підтверджується й наслідками виборів, згідно з чим можна говорити про неоднорідний соціальний склад рад.
Якщо формування народних Рад мало певний позитивний відгук серед місцевого населення, то інші форми управління ставали непопулярними. Влада все більше набирала диктаторських рис. Найбільш хибним у тогочасній ситуації був шлях дублювання радянської політики більшовицької Росії з її основними негативними проявами (репресії проти опозиції та інакомислячих тощо). До того ж, поглиблювала проблеми адаптації нової політичної системи зовнішньополітична обстановка, яка аж ніяк не сприяла реалізації нових форм функціонування інститутів слабкого політичного режиму. До цього слід додати виношування власних планів щодо карпатського ареолу великими світовими державами або використання ними тактики впливу й контролю сусідніх із Закарпаттям держав. А ті інституційні прояви, які намагалися ініціювати представники радянської влади в Закарпатті за браком часу не могли знайти належної підтримки у громадян.
І все ж визначальними, передусім з точки зору поетапної реалізації процесу радянізації політичної системи в краї, є періоди Закарпатської України (1944 – 1946 рр.), її адаптації до радянської політичної системи після возз’єднання з Радянською Україною, трансформація адміністративно-політичних елементів у радянський час.
Після ліквідації угорського окупаційного режиму восени 1944 р. в Закарпатті розпочалося утвердження народної влади. Активізувався рух за возз’єднання з Радянською Україною. Цей період отримав політико-правовий статус напівдержавного (перехідного) організму і назву – Закарпатська Україна (1944 – 1946 рр.). Створювалися розгалуження народних комітетів, як органи місцевого самоврядування. Проте їх формування лише частково було з народної ініціативи. Головну роль виконували представники військового командування Червоної армії, котрі призначали керівництво населених пунктів. Поряд з цим на своїх посад ще залишалися місцеві чиновники. Тому, на цьому етапі, склалася дещо парадоксальна ситуація з двовладдям. Однак з часом комуністи та радянські працівники витісняли з управлінських посад старих службовців і монополізували владу в своїх руках. Повсюдно здійснювався контроль радянських силових структур над політичними органами Закарпатської України.
Нова влада чітко дала зрозуміти, що повернення до «чеського плюралізму» з розгалуженою багатопартійною системою не буде. Натомість формувалась однопартійна, з монополізуючою роллю в суспільстві, система. Утворена Комуністична Партія Закарпатської України (КПЗУ), яка діяла в Закарпатті з 19 жовтня 1944 р. до 15 грудня 1945 р., була правонаступницею Закарпатського крайового комітету КПЧ (діяла у 1921 – 1938 рр.). На Установчій конференції в Мукачеві було вирішено об’єднати всі осередки в одну комуністичну організацію. Тоді ж обрали Центральний Комітет, до складу якого увійшло 23 чоловік: С.Борканюк, О.Тимко, І.Ваш, М.Климпотюк, І.Ловга та ін. Першим секретарем ЦК КПЗУ став І.Туряниця, його заступником – Д.Тарахонич, а секретарями – С.Вайс та І.Ледней. Офіційним друкованим органом КПЗУ стала газета «Закарпатська правда», перший номер якої вийшов у світ 5 листопада 1944 р.
Головним своїм завданням партія вважала возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною, а тому зобов’язала своїх членів очолити рух народних мас за єдність українського народу і найближчим часом вирішити соціально-економічні та національно-культурні проблеми через призму радянізації краю. На ділі це означало створення різноманітних комітетів, які займалися конфіскацією приватних землеволодінь і створенням на їх основі колективних сільських господарств, ліквідацією просвітницьких і пластунських осередків та організацією відповідних комуністичних молодіжних організацій тощо. Загалом першочерговим завданням членів КПЗУ стала тотальна більшовизація суспільства за допомогою силових структур. Крім того проводилася посилена чистка новоприйнятих комуністів, зважаючи на особливості «нещодавнього перебування у складі іноземної держави». Враховувалась також участь у діяльності інших політичних партій, які існували в Закарпатті у 20 – 30-х рр. минулого століття. Діяльність КПЗУ носила глибоко революційний характер, ідеалізувалися заслуги Червоної армії та комуністів у визволенні краю.
У своїй роботі КПЗУ спиралася на створювані масові профспілкові, молодіжні культурно-мистецькі та спортивні організації. З ініціативи КПЗУ впродовж 1944 – 1945 рр. проводилися масові збори, мітинги, конференції, з’їзди робітників, селян, педагогів, працівників культури та ін. Значну роботу було здійснено під час підготовки і проведення Першого з’їзду народних комітетів, який ухвалив Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною 26 листопада 1944 р. Участь у цих подіях брали широкі верстви місцевого населення, що сприяло піднесенню рівня політичної культури в умовах адаптації до нової політичної системи.
Внаслідок виконання свого основного завдання і непередбачуваності накреслених подальших програмних положень, існування КПЗУ як окремої партійної структурно-організаційної одиниці ставало недоцільним. 15 грудня 1945 р. ЦК ВКП (б) вирішив вважати можливим прийняття КПЗУ до складу ВКП (б) і автоматичне переведення членів КПЗУ у члени ВКП (б). Проте це рішення викликало чергову хвилю партійно-політичної чистки кадрів, про що промовисто свідчать факти (всього 38 відсотків членів КПЗУ стали членами ВКП (б)). Замість ЦК КПЗУ був призначений обласний комітет КП(б)У, а 5 січня 1946 р. затверджений його новий склад.
Перший з’їзд народних комітетів, крім Маніфеста про Возз’єднання Закарпатської України з Радянською України, обрав вищий орган державної влади – Народну Раду Закарпатської України (НРЗУ), до складу якої увійшло сімнадцять чоловік. Головою ради обрали Івана Туряницю, а заступниками – Петра Лінтура, Петра Сову та ін. Також був затверджений склад виконавчо-розпорядчого органу – уряду Закарпатської України. Згідно з декретом НРЗУ (9 січня 1945 р.) вся повнота влади в краї належала народу і здійснювалася через вільно обрані ним представницькі органи, тобто народні комітети на місцях і Народну Раду – в центрі.
До компетенції голови НРЗУ, на перший погляд, входили досить широкі повноваження. Це питання офіційного представництва Закарпатської України за межами країни, функції виконавчо-розпорядчої влади тощо. Оскільки НРЗУ була єдиним вищим виконавчим і законодавчим органом влади в Закарпатській Україні, то її діяльність можна охарактеризувати як повну узгодженість законодавчої і виконавчої повноважень. Обрані члени НРЗУ крім законодавчої діяльності здійснювали реалізацію прийнятих радою законів. Переважав принцип «демократичного централізму». Однак поступово все відчутнішим стає дублювання основоположних засад радянської влади в контексті Радянського Союзу, а спроби противитися цьому відразу ж ліквідовувалися.
На початку 1946 р. перехідний статус Закарпатської України був змінений правовим затвердженням її території в складі УРСР і утворенням Закарпатської області з центром у м. Ужгород. Юридично питання статусу краю вирішилося 29 червня 1945 р. З цього часу йде повноправне вливання суспільно-політичних інституцій в загальнодержавну радянську політичну систему й аспекти політизації українців Закарпаття втрачають свої регіональні особливості в порівнянні з іншими регіонами України. Це був третій і останній період радянізації краю у ХХ ст. Цей процес повністю реалізовувався під споконвічною ідеєю єдності українського народу.
Хоча, слід відмітити, що ідеї возз’єднання українських земель по обидві сторони Карпат не були новими. Ще наприкінці Першої світової війни реально розглядалася ідея створення єдиної національної держави в етнографічних межах (щоправда в нерадянському варіанті). Проте зовнішньополітичні чинники цьому завадили. У міжвоєнний період головний тягар щодо реалізації возз’єднавчих процесів взяли на себе окремі політичні партії, що діяли в Закарпатті. Серед них була й комуністична політична організація. Політичні партії Закарпаття можна, і це було б справедливо, вважати передвісниками тих возз’єднавчих політичних процесів, що відбулися в другій половині 40-х років ХХ століття. Проте, здобутки багатьох українських політичних сил та їх представників на цьому шляху фактично були приватизовані однією комуністичною політичною організацією, яка, об’єктивно кажучи, не претендувала на роль лідера загальноукраїнського возз’єднання в його сучасному розумінні.
Так чи інакше, на третьому етапі радянізації ядром політичної системи залишалися комуністи, партія котрих цілковито контролювала суспільно-політичні процеси. Вона практично монополізувала всі важелі крайової життєдіяльності. Головним завданням тогочасності стало зміцнення і активізація органів радянської влади, встановлення радянських порядків, дотримання соціалістичної справедливості тощо. Посилювалася ідеологічна робота, особливо в середовищі людей, котрі недовіряли комуністам. Розпочалась кампанія формування радянських і партійних вищих кадрів за рахунок приїжджих. Натомість масового характеру набуло усунення з посад кваліфікованих місцевих працівників.
Отже, можна говорити про те, що кадрова політика радянської влади була спрямована на якнайшвидше утвердження нової політичної системи й адаптації до неї відповідних інститутів. Для цього було й здійснено заміну статусу перехідного напівдержавного але власне автономного утворення на рівнозначну адміністративно-територіальну одиницю – область у складі УРСР. Як результат, поряд з політичними аспектами реалізовувалися й економічні (приведення до стандартів п’ятирічок, колективізація), культурно-національні (відхід від поняття «карпатоукраїнці» й розширення значення поняття «українці»), соціальні заходи (введення радянського паспортного режиму з обов’язковою пропискою). Але були й інші незручності, котрі в перші роки радянської влади негативно впливали на її імідж. Це надзвичайна мілітаризація краю через перенасиченість військовослужбовцями, жорсткий прикордонний режим, антирелігійна політика (ліквідація греко-католицької церкви), впровадження командно-адміністративної системи управління всіма суспільними сферами.
Таким чином, впродовж трьох визначених нами етапів процесу радянізації відбувалося фактичне дублювання головних елементів політичної системи Радянського Союзу. Загальні тенденції переважали над регіональними особливостями цього процесу і вказували, що радянізація Закарпаття проводилася «зверху», швидкими, авральними темпами. Керівну роль у цьому процесі відіграли партійні осередки при повній підтримці і контролі військових частин та органів безпеки. Особливо це простежується на третьому етапі. Тому цей період називають і як динамічним, з точки зору суспільного розвитку краю, так і суперечливим, внаслідок перебільшення ролі в цьому процесі «народної ініціативи».
Як наслідок, процес адаптації до радянської політичної системи в Закарпатті відбувався в досить складних умовах післявоєнної відбудови. Якщо економічні успіхи мали об’єктивно позитивний характер, то політичний контроль життєдіяльності місцевих жителів залишив негативний слід на радянізації Закарпаття як політичного регіону.

Маріан Токар