Переглядів: 1440 | 24.06.2013 - 19:08

Питання возз’єднання Закарпаття з Україною в програмних ідеях регіональних політичних партій

Ідеї возз’єднання українських земель по обидві сторони Карпат не були новими до факту їх реалізації. Відомо, що наприкінці Першої світової війни реально розглядалася ідея створення єдиної національної держави в етнографічних межах. Проте зовнішньополітичні чинники цьому завадили. Новоутворена Чехословацька Республіка, яка відразу ж розпочала широкомасштабну розбудову демократичних засад, серед яких було й становлення багатопартійної системи, дала можливість вільно провадити політичні ідеї різних орієнтацій у життя. Головний тягар щодо реалізації возз’єднавчих процесів взяли на себе окремі політичні партії.


Проукраїнський політичний напрям у Підкарпатській Русі (Закарпатті) упродовж міжвоєнного двадцятиліття представляли Руська Хліборобська (Земледільська) Партія (РХ(З)П) (1920 – 1924), Християнсько-Народна Партія (ХНП) (1924 – 1938) (обидві мали статус автономних політичних організацій) та філії загальнодержавних партій – Закарпатський крайовий комітет Комуністичної Партії Чехословаччини (крайком КПЧ) (1921 – 1938) і Соціал-Демократична Партія Підкарпатської Русі (СДППР) (1920 – 1938).
Вже до середини 1930-х рр. вибір політичних партій українського спрямування був зроблений остаточно – політичний розвиток, еволюційна діяльність проукраїнських партій була можлива лише в умовах віль¬ного демократичного прос¬тору, яким наповнювала “свіжий” держав¬ний організм Чехословацька Республіка. З іншого боку, визначе¬ність із прихильністю до уряду й своєю політико-національною орієнтацією не мала закінченого вигляду. У програмах по¬літичних партій, які визнавали себе проукраїнськими, лише поступово починали звучали вимоги про приєднання Закарпаття до України як кінцевої мети. Але вони були досить замасковані, оскільки граничили б на рівні сепаратизму. Складним було становище в мовній куль¬турі, яка лише із часом еволюціонізувала в конкретно визначені форми традиційного українства. Так само проходила еволюція радикалізації програм проукраїнських партій у 20 – 30-х рр. XX ст.
У 1934 р. формується організаційно-структурна база нової партії – Української Селянської Партії (УСП) та української фракції Аграрної партії. Роль лідера взяла на себе активний член “Просвіти” й лідер карпато¬українського жіноцтва І.Невицька. Найактивнішими членами організаційної групи були також І.Гриць, В.Кузьмик, М.Тулек, І.Боднар та ін. Установчі збори партії відбулися 7 квітня 1935 р. в Ужгороді. Офіційний друкований орган партії “Народня Сила” почав виходити з 15 вересня 1936 р. Його редактором та видавцем був М.Тулек, а співредактором І.Невицька. Новинка друкувала багато політичних статей, у тому числі й про діяльність різних партій. Основне завдання партії її керів¬ники вбачали у створенні на базі УСП об’єднавчого ядра всіх українських громадсько-політичних сил. Однак тільки з 1937 р. УСП почала відстоювати більш радикально-націоналістичні позиції. Про це свід¬чать резолюції II з’їзду УСП. Незважаючи на сміливість радикальних по¬літичних по¬ложень, партія не зуміла виробити цілісну програму організації. Свої цілі УСП намагалася аргументувати в кількох програмних положеннях, які досить часто виходили у партійному друкованому органі “Народня Сила”. Головні завдання і напрямки діяль¬ності партії корегувалися лише внаслідок політичних змін у краї (або їх відсутності) і закріплювалися на нарадах та з’їздах. Це впливало і на ставлення населення до УСП, хоча сам факт її існування у тих умовах можна визнати позитивним. Пріоритетним завданням партії все-таки залишалася боротьба за національну автономію Закарпаття. Особливого значен¬ня вона набула у часи пожвавлення міжнародних територіальних зазіхань на Чехословацьку Республіку: “Отже, всі українці, під синьо-жовтий прапор, під яким ми стояли в 1918 році! Мусимо боротись за ідею українського авто¬номного Підкарпаття!”.
Існування УСП хоч і мало позитивний момент у згуртуванні українських сил Закарпаття, її організаційно-структурний рівень значно поступався іншій проукраїнській політичній організації – ХНП. Упродовж 1938 р. УСП активної політичної діяльності не проводила. Вона не мала широко розгалуженої мережі осередків подібно ХНП. А відсутність чіткої програми пар¬тії говорить про слабу організаційно-політичну культуру, яка аж ніяк не могла личити політичній партії на кшталт УСП у другій половині 1930-х рр. Та все ж, політичні лідери згаданих партій не намагалися протистояти один одному, а навпаки — співпрацювали між собою. Така ситуація, безперечно мала позитивний момент у процесі консолідації організацій проукраїнського спрямування у питанні возз’єднавчих процесів української нації.
Незважаючи на відверте русофільство лідерів Аграрної партії, серед її рядових членів була велика кількість проукраїнськи налаштованого населення. Це змушувало найактивніших представників українських аграрників боротися за рівноправ’я в середині політичної організації і відстоювати проукраїнські політичні і національно-культурні позиції. Починаючи з 1934 р. у Аграрній партії постала потужна українська фракція. Серед її членів громадсько-політичною активністю виділялися С.Клочурак (фактичний лідер фрак¬ції), В.Курах, В.Приймак, М.Марущак, М.Гулянич, М.Рибар, Д.Андришин, Ю.Лацанич, М.Лацанич, А.Штефан, Ю.Перевузник та ін. Вони видавали газету “Земля і Воля”, редакторами якої були С. Клочурак і М.Попадючок.
Українська фракція Аграрної партії була змушена вести постійну боротьбу з русофілами-аграрниками. Незважаючи на це, вона зробила добрий внесок у розвиток українського національного руху в краї. Такі члени партії, як С.Клочурак, А.Штефан, Ю.Перевузник, М.Марущак та інші брали активну участь у просвітницькій роботі, тісно співпрацюючи з крайовою “Просвітою”. Неодноразово українські аграрники виступали у масових акціях протесту спільно з місцевими комуністами й соціал-демо¬кратами. Не¬зва¬жаючи на це Аграрна партія пос¬тійно проводила й антикомуністичну пропаганду.
Чітка позиція української фракції Аграрної партії змусила рахуватися з нею центральне керівни¬цтво в Празі. Незважаючи на її авторитет в різних куточках краю, русофільська частина аграрників намагалася не допустити українців до парламентських виборів у 1935 р. Більше того, центральне керівництво партії підтримало склад кандидатського листа аграрників від Закарпаття, куди не ввійшло жодного українського представника. Це призвело до глибокої партійної кризи влітку 1938 р. Українська фракція аграрників постійно боролася за рівноправ’я у партії, однак політика її центрального проводу незмінно базувалася на ставленні до українців із “точки зору інтересів партії”, що ніяк не могло привести до “замирення між українцями та русофілами”.
Iз середини 30-х рр. намітилися зміни в діяльності крайового комітету КПЧ. На порядок денний почали висуватися нові стратегічно важливі питання тогочасності, а точніше – питання пошуку союзників та до¬ціль¬ності вимоги автономії краю. На всі ці політично-тактичні повороти керівництва крайкому безпосередній вплив мали як зовнішні, так і внутрішні обставини. Одним із акцентуючих моментів, що вплинув на подальші дії КПЧ в Закарпатті, стала перспектива фашизації Європи. У цей же час комуністи змінили традиційне для всіх автономних партій програмне положення, що стосувалося вимоги автономії краю. Ще готуючись до виборів 1935 р., вони безапеляційно заявили, “що лозунг автономії є тільки знаряддя для обману трудящих, на відрив їх від революційної боротьби за хліб, роботу і свободи”. Подальша діяльність партії, яка тільки по інерції спрямовувалася на домагання від уряду Чехо¬словаччини виконання взятих на себе політико-правових зобов’язань щодо Підкарпатської Русі, практично не змінила її тактики. Нестійкість позиції щодо автономії краю відбивалася й на ставленні до комуністів інших політичних партій. У червні 1938 р. крайком КПЧ оголосив, що готовий підтримати висунуті Українською Центральною Народною Радою вимоги до чехословацького уряду і разом домагатися виборів до крайового Сойму. Реагуючи на це, ХНП висловилася так: “Було б бажаним, щоб в справі автономії був спільний поступ не стільки Рад, але й всіх партій, які бажають добра нашому народові”. Проте водночас вони поставили доречне запитання: “Та чи вірити комуністичним маневрам?”. Відповідь була дана 5 липня 1938 р., коли крайова організація КПЧ вирішила взагалі відмовитися від вимоги негайної автономії.
Але в окремих національно-культурних і політичних положеннях проукраїнські партії Закарпаття сходилися. По-перше, як ліві, так і праві партії бажали об’єднати українців Закарпаття з українським народом по той бік Карпат. Єдина відмін¬ність полягала в тому, що одні (крайком КПЧ) вбачали цей союз у складі Радянської України, а інші (ХНП, УСП, СДП, українські аграрники) – в некомуністичній Соборній Українській державі. По-друге, згадані політичні організації бачили в тогочасній Угорщині та автономних політичних діячах, які потурали її реваншистським ідеям, найнебезпечнішого ворога.
У цілому як комуністи, так і місцеві соціал-демократи виношували ідею возз’єднання краю з Україною, проте цілі досягнення цієї мети були в них різними, так само як і змістовне наповнення майбутнього державного організму. А вимоги розширення політичних прав і свобод, виступи проти фашизації, чехізації та усунення із службових посад українців знаходили своє відображення у спільних із комуністами акціях протесту.
Позитивним моментом, який вказував на співпрацю з іншими українськими партіями краю, була участь членів крайової організації КПЧ у культурницьких заходах спільно з “Просвітою”. Однак, незважаючи на це, самі комуністи, а також деякі радянські дослідники, ніби ви¬правдовуючись, зазначали, що крайком КПЧ тільки використовував “Просвіту” для досягнення своїх цілей, із чим не можна погодитися. Адже факт співпраці в культурницьких акціях із “Просвітою” (хоч і не масово) все-таки був позитивним моментом у діяльності комуністів. Більш тісно з крайовою “Просвітою” співпрацювали члени місцевої ЧСДП, про що свідчить безпосередня участь у лавах культурно-національної організації багатьох представників партії, у тому числі її активістів Ю.Ревая, Ф. Ревая, Д. Німчука та ін.
Ідею возз’єднання краю з українцями по той бік Карпат і далі послідовно відстоювала ХНП, яка залишалася ядром автономної політики краю. Її лідери, відстоюючи ідеї політичної та економічної самостійності Закарпаття, пам’ятали й про споконвічні інтеграційні мотиви української нації.. Передову роль вони відігравали і в надпартійному представницькому органі – Першій Руській (Українській) Центральній Народній Раді. Їхньою культурно-національною опорою було товариство “Просвіта”, яке в 1937 р. об’єднало всі прогресивні національні сили, незалежно від їх партійної приналежності. У 1938 р. ХНП закликала всіх політичних діячів краю прилучитися до боротьби за автономію. I хоча вона не була серед наймасовіших полі¬тичних організацій, але своїм бажанням вирішити найголовніше питання тогочасності безперечно займала передове місце в політичній історії краю.
Кардинально змінилася ситуація в політичному житті краю з приходом до влади другого автономного уряду на чолі з лідером проукраїнської орієнтації А.Волошином. 29 жовтня 1938 р. було видано декрет про припинення діяльності всіх політичних партій, що діяли до цього часу на території Закар¬паття, і наказано “щоб органи безпеки негайно постаралися про запертя партійних приміщень та про конфіскацію актів і майна партій¬них організацій”. Керівники проукраїнських партій до останнього вірили, що підтримують ідею, котру не зрадять заради чужих інтере¬сів. Однак “шкідливе партійництво через взаємну ворожнечу і заздрість дійшло до того, що то шкодило народові. Влада потребує спокійної атмосфери…”. Подальші події показали, що проукраїнський уряд А.Волошина віддав у жертву демократичність багатопартійної системи, поясню¬ючи це як вимушений політичний крок в тогочасних умовах: “Народ уже прозрів. Щоб не роз’єдинили його вороги, позбувся всякого партійництва”. Після заборони діяльності всіх полі¬тичних організацій Перша Руська (Українська) Центральна Народна Рада монополізувала політичне життя краю, що повинно було пом’якшити становлення стабільної суспільно-політичної ситуації. 12 січ¬ня 1939 р., коли стало відомо, що вибори до крайового Сойму відбудуться через місяць, було ще раз оголошено про розпуск всіх політичних партій (тепер уже остаточно), в тому числі й україн¬ських.
Ліквідація партій ніякою мірою не впливала на доведення ідеї возз’єднання українських земель до логічного завершення. Навпаки, вважаємо, що політичною елітою було взято „тайм-аут” для вирішального кроку. Цей час було використано для ор¬ганізаційної роботи по створенню нової національної партії серед активних діячів Закарпаття, які входили до керівних органів проукраїнських това¬риств і партій – ХНП, УСП, філій Аграрної та Соціал-Демократичної. Упродовж тижня було прове¬дено кілька попередніх засідань, розроблявся статут партії, її програма. Наслідком спільної роботи 18 – 20 січня 1939 р. стало створення єдиної української політичної партії – Українське Національне Об’єднання (УНО). 20 січня 1939 р. було видано розпорядження за №653/39 про дозвіл створення партії УНО, що означало право на її легімітивну діяльність. Тоді ж оголосили про участь УНО у виборах до Сойму. Таким чином, сповнилися мрії багатьох українських громадсько-культурних і політичних діячів краю про заснування і діяльність політичної організації, яка б об’єднала всі національно-свідомі сили і виступила єдиним фронтом на захист своїх прав і свобод. Одним із результатів виникнення партії УНО стало, без сумніву, порозуміння колишніх керівників і членів різ¬них партій українського спрямування в необхідності виступу спіль¬ними силами на виборах і вироблення єдиного кандидатського списку.
24 січня 1939 р. на установчих зборах партії УНО було об¬рано керівництво організації, сформовано його головний провід. Головою партії обрано Ф. Ревая. Заступником голови став М.Тулик, а генеральним секретарем – А.Ворон. До складу керівного органу також увійшли І.Рогач, А.Штефан, М.Бращайко, І.Невицька, С.Росоха, Ю.Пазуханич, М.Долинай, С.Клочурак та ін. Почесним головою УНО був і А.Волошин. Крайовий секретаріат партії розташувався у місті Хуст, а офіційним друко¬ваним органом організації проголосили газету “Нова Свобода”, редагування якої доручили В.Гренджі-Донському.
Поява на політичній арені партії УНО викликала швидку реак¬цію у місцевого населення. У перші два дні після створення пар¬тії до її лав залучилося близько п’яти тисяч чоловік. Структурно-організаційна основа УНО базувалася на широко розгалуженій мережі своїх осередків, яких на території Закарпаття було більше двохсот. Програма партії УНО виражала спільну ідею домінуючої влади у майбутній державі. У цьому, на нашу думку, полягала основна своєрідність програмних положень. Вони друкувалися в партійній пресі як настанови та пропозиції щодо “правильного” життя пересічного громадянина і вірного підданого своєї національної країни. В основі програмних розділів були по¬няття “нація”, “українська національна спільнота”, “відпові¬даль¬ність та дієва жертвенність членів”. Широко вживане гасло “Україна – понад усе!” пронизане бажанням створити міцне націо¬нально-українське суспільство. Цим самим УНО найближче з усіх до цього часу існуючих партій в краї підійшло до реалізації возз’єднавчих ідей.
УНО стала єдиною продержавною партією, а наявність її членів серед уряду визначало і державницьку позицію правління, яка базувалася на авторитаризмі і націоналізмі, навіть незважаю¬чи на демократичний зміст проголошеного документу: “УНО вибере таку форму правління, яка найбільше відповідатиме інтересам ук¬раїнської національної спільноти та стремлінням українського на¬роду по всіх виявах свого національного, політичного, культурно¬го і соціального життя”. Першим “бойовим хрещенням” політичної партії стала підготовка до виборів у крайовий Сойм. Докладені урядом зусилля, спрямовані на необхід¬ність перемоги УНО, були винагороджені пози¬тивним результатом. Із усіх голосуючих, які становили 92,5 відсотка на¬селення, 92,4 відсотка віддали свої голоси на підтримку УНО. Але перемога кандидатського листа УНО ще не озна¬чала остаточної перемоги в державотворенні Карпатської України. Втручання чеської державної влади у внутрішні справи Карпат¬ської України набувало все більш рішучого характеру. Ос¬кільки питання скликання кра¬йового Сойму було першочерговим, то чехи запропонували вирішити цю проблему при умові, що Ф.Ревай буде позбавлений посади голови партії, а його місце займе Ю.Перевузник. Його кандидатуру підтримували урядовці в Празі й міністр С.Клочурак, з яким він був близько знайомий по співпраці в Аграрній партії. Таким чином, уряд і партія УНО опинилися перед фактом вибору. Оскільки Ф.Ревай відмовився залишити посаду голови партії УНО добровільно, А.Волошин як уповноважена особа своїм декретом звільнив його. Фактично Ф.Ревай став жертвою політичної змови, сліди якої вели із Праги. Новообраний голова партії (Ю.Перевузник) був більш поміркований у своїх поглядах і підтримував політику А.Волошина щодо лояльності до чехословацької влади. У його поглядах не було “сліпого” ради¬калізму, яким були “на¬ділені” деякі члени проводу УНО. Цим самим він влаштовував і центральну державну владу.
Уже наступного дня голова партії дав розпорядження редагувати офіційний друкований орган організації “Нова Свобода” в більш поміркованому дусі, не виступаючи з різкою, необдуманою критикою проти празької влади, як це було до цього часу, щоб не дати приво¬ду чеській цензурі ліквідувати єдину політичну партійну й урядо¬ву газету краю. Таким чином, зміна політичного керівництва пар¬тії автоматично вплинула на ведення по¬літики УНО. Радикальна націона¬лістична позиція змінилася ліберальною політикою, яка виражалася в лояльному ставленні до чехословаць¬кої влади і йшла в ногу з політикою автономного уряду А.Воло¬шина. Наголосимо ще раз, що до цього спричинилися перш за все зовнішньополітичні чинники. В умовах розпочатої у березні 1939 р. угорцями агресії проти Закар¬паття і швидкоплинного перебігу подій політичне життя уряду і провідної партії УНО було паралізоване. В таких умовах багато провідних і рядових діячів УНО опинилися перед фактом фізич¬ного знищення, про діяльність партії в краї не могло бути й мови. Із загибеллю Карпатської України перестала існувати й єдина національна українська політична партія.
Упродовж двадцятилітньої міжвоєнної історії політичні партії краю українського спрямування відшліфували свою національно-полі¬тичну платформу і на її основі пройшли кілька етапів розвитку. Безумовно цей розвиток був важким. Він наштовхувався на різні кризові явища, які ви¬пливали як із внутрішньополітичних, так і зовнішньо¬політичних чинників. Але політично-національна стабільність, ідеологічна спрямованість про¬українських політичних сил мала все-таки завершений вигляд і довела доцільність декларова¬них ними об’єднавчих процесів. Цей момент був головним у діяльності партій і залишив конкретний слід у політичній історії краю. Характеризуючи згаданий період, треба відмітити і те, що він був насичений боротьбою між русофільськими організаціями та партіями української орієнтації на всіх суспільно-політичних “фронтах”. Це була спільна риса всіх проукраїнських партій. Одностайно вони також виступали проти зазіхань на територію краю з боку Угорщини і Польщі, посиленої чехізації та русифікації, відстоювали автономні політичні, економічні і культурні права та свободи місцевих жителів. Важливим і, мабуть, пріоритетним питанням було доведення до свідомості населення об’єктивної спільності українців по обидва боки Карпат.
Їх можна, і це було б справедливо, вважати передвісниками тих возз’єднавчих політичних процесів, що відбулися в другій половині 40-х років ХХ ст. Проте, здобутки багатьох українських політичних партій та їх представників на цьому шляху фактично були приватизовані однією комуністичною політичною організацією, яка, об’єктивно кажучи, не претендувала на роль лідера загальноукраїнського возз’єднання в його сучасному розумінні.

Маріан Токар