Переглядів: 3610 | 25.06.2013 - 04:36

25 років тому виникла Українська Гельсінська Спілка

1970 – 1980-ті роки були характерні новою хвилею протесту українців проти національного гніту. Її джерелом стало підписання 1 серпня 1975 року в столиці Фінляндії Гельсінкі тридцяти п’ятьма світовими державами „Прикінцевого акту Наради з безпеки та співпраці в Європі” (НБСЄ). Цим документом остаточно закріплювалися європейські державні кордони, що встановилися після завершення Другої світової війни, регулювалися певні перспективні економічні спроможності осі „Схід – Захід”, а також регламентувалися так звані гуманітарні питання, зокрема щодо дотримання всіма сторонами прав людини в межах „Загальної декларації прав людини” затвердженої Організацією Об’єднаних Націй 10 грудня 1948 року.
Оглядаючись на попередні „умовні” домовленості й хід ідеологічного протистояння між Сходом і Заходом, саме остання згадана частина виглядала найпрогресивнішою, оскільки включала в себе основну цінність людського існування – забезпечення прав людей через побудову демократичного суспільства й захист прав народів в умовах справедливого міжнародного правопорядку. Конкретизуючи ці положення, передбачалося засудження виявлених фактів переслідування людей за свої переконання і, що найголовніше, юридично правомірне звинувачення державної влади у порушенні прав та свобод громадян. Таким чином, „Прикінцевий акт НБСЄ” формально визнавався країнами, що його підписали, на рівні національного законодавства у сфері забезпечення людських прав і свобод. Громадяни СРСР зрозуміли це як безперечне право відкрито відстоювати громадянські права і свободи, а у випадку їх порушення – юридично відстоювати їх правомірність перед державою.
Першою групою правозахисників, котрі на практиці почали відстоювати порушення людської гідності радянською системою, посилаючись на Гельсінські угоди стали соратники відомого російського академіка Андрія Сахарова та професора Юрія Орлова. Так, 12 травня 1976 року з’явилася Московська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод. Вони першими в стероризованій багатомільйонній державі почали відкрито відстоювати визнання прав людини владою й дотримання нею підписаних і проголошених гуманних гасел.
Після росіян спробу створити подібну організацію зробили українці. При чому умови, в яких перебували українські громадяни були набагато складнішими, оскільки поряд з порушеннями загальнолюдських свобод, вони знаходилися під жорстким національним гнітом. До ініціативної групи зі створення правозахисної організації увійшли не тільки представники інтелігенції. Поряд з письменниками Миколою Руденком та Олесем Бердником, громадсько-культурною діячкою Оксаною Мешко були й генерал Петро Григоренко, юристи Левко Лук’яненко (він пригадував, що на пропозицію М. Руденка створити „Українську громадську групу сприяння виконанню Гельсінкських угод” відгукнувся відразу ж, оскільки вбачав у цьому „сміливий і політично вельми прозорий крок”) й Іван Кандиба, інженер Мирослав Маринович, історик Микола Матусевич, біолог Ніна Строката-Караванська, педагог Олекса Тихий. Усього їх нараховувалося десять чоловік. У цьому колі 9 листопада 1976 року й постала Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод, більше відома під назвою Українська Гельсінська Група (УГГ).
Найпершим і, на перший погляд, найпростішим завданням учасники групи визначили ознайомлення широких верств населення країни з елементарними правами людини зі змісту „Загальної декларації ООН” й правом їх відстоювання від зазіхань держави. Однак в умовах інформаційної блокади це завдання виявилося чи не найскладнішим. Незважаючи на це, активістами УГГ робилося все, щоб громадяни почували себе захищеними від свавілля державного адміністративного й карального апарату. Їм вдавалося проривати своїми повідомленнями інформаційну „залізну завісу”, реагуючи на скарги щодо порушення прав людини в Україні. Поряд з цим, активісти УГГ відстоювали права представників окремих національних меншин і віруючих.
Після підписання „Декларації Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод”, яка офіційно засвідчила факт утворення УГГ учасники групи афішували передусім правовий, а не політичний характер своєї діяльності. Зрозуміло, що активісти були змушені діяти дуже обережно, хоча й усвідомлювали, що подібні наміри можуть спричинити чергову хвилю репресій проти українського народу. У „Декларації”, що стала основним програмовим документом організації, підписаної засновниками групи, коротко й чітко були сформульовані основні завдання правозахисників. Зокрема йшлося про те, що „виконання Гельсінських угод (особливо в гуманітарній частині) не може бути забезпечене без участі широкої громадськості країн-учасниць”. Тому, розуміючи складність умов виконання даних зобов’язань в умовах радянського суспільства, новостворена організація поставила перед собою мету сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з „Декларацією прав людини”, виконанню гуманітарних статей „Прикінцевого акту”, домагатися представництва України окремою делегацією „як суверенної держави й члена ООН”, акредитації в Україні представників зарубіжної преси та створення незалежних прес-агентств.
Своїм головним завданням учасники правозахисної групи вважали ознайомлення урядів іноземних держав (передусім підписантів Гельсінських угод) про порушення прав людини на території України. З цією метою передбачалося отримання письмових скарг про подібні порушення й інформування з такими фактами широкого загалу, опрацювання зібраної інформації про стан дотримання прав людини в Україні, а також вивчення фактів порушення людських прав стосовно українців, що проживають в інших республіках СРСР. Завершувалася „Декларація” такими словами: „Саме цій великій меті повинна бути присвячена гуманітарно-правова діяльність нашої Групи”.
Радикальнішим за змістом був інший документ УГГ, котрий отримав назву „Україна літа 1977-го”. Він був спрямований країнам-учасницям Бєлградської наради з метою чергового відкритого протесту проти порушень прав людини й потурання національно-державницьких традицій в Україні. Він вже конкретно вказував не тільки на окремі правопорушення щодо громадян України з боку радянської влади, а визначав їх як геноцид щодо українців. Текст документу складався з трьох частин – загального вступу та розділів „Державність” і „Людина. Її права”.
Зокрема, „Україна 1977-го року” пропонувала звільнення політв’язнів, ліквідації цензури й відкриття вільного інформаційного простору, „ліквідації смертної кари як прояву злочинності державної структури” тощо. Завершували текст автори документу (О.Бердник, П.Григоренко, І.Кандиба, Л.Лук’яненко, М.Маринович, М.Матусевич, О.Мешко, Н.Строката) словами: „Пора прокинутися від бюрократичної сплячки і збагнути, що проблема однієї людини є проблемою всього людства, і виходити у всіх своїх діях з цієї спільної для всіх основи. Україна 1977-го року сповнена найщиріших прагнень, бажань і волінь шле братерським народам на Бєлградському форумі свою любов і вітання”.
Приблизно у такому ж дусі було розтиражовано „Меморандум Ч.2”, котрий слугував інформаційним доповненням попереднього документу, направленого учасникам Бєлградських нарад у 1977 році й відкрито заявлено про необхідність участі в них України як повноправного суб’єкта міжнародних відносин.
У тому ж 1977 році УГГ спробувала легалізувати свою діяльність шляхом її реєстрації як громадської організації. Відповідне клопотання було подано на розгляд Ради Міністрів УРСР. Але це спричинило подальші репресії проти активістів групи. Незважаючи на тотальний тиск на правозахисників та їх близьких, кількісно їхні ряди збільшувалися й за рахунок політичних в’язнів, які заявляли про своє бажання вступити до лав УГГ навіть перебуваючи на засланні чи в тюремному ув’язненні (за час свого існування УГГ нараховувала півсотні членів). Таким чином, протиправні дії владних структур ще більше посилювали рух за справедливість людського існування, протиставляючи державному терору й репресіям невідступність в боротьбі за гідність і свободу.
У 1978 році побачив світ черговий документ УГГ – „Наші завдання”. Зміст програми організації характеризувався як оберіг загальнолюдських цінностей і прав як українців, так і громадян інших національностей та віросповідань. Знову автори робили акцент на історичній справедливості щодо України. Разом з тим, у праці викривалися чергові злочини радянської влади проти українців. „Ми далекі від рожевого оптимізму… Але ми віримо у свою правоту та успіх”, – заявляли правозахисники. „Адже не можуть люди довго терпіти правопорядок, при якому чесних і мужніх громадян кидають у тюрми і концтабори тільки за те, що вони інакше думають і не вміють та не хочуть лукавити”. Автори документи підтвердили свій намір і надалі інформувати вітчизняну та світову громадськість з різноманітними правопорушеннями стосовно прав людини. „Боротьба за права людини є світовим процесом. Нині рівень демократії визначається рівнем прав людини”, – ось так далекоглядно й прогресивно в 1978 році звучало слово свідомого Українця.
Ще один цікавий документ того ж таки року був продиктований поєднанням захисту прав людини з національно-визвольною боротьбою українців, відстоювання національної самобутності й державно-незалежного існування. Під працею „Рух за права людини на тлі національних змагань українського народу” підписались активісти УГГ Ю.Литвин, О.Мешко, О.Бердник, І.Кандиба, Н.Строката, В.Калиниченко, В.Стрільців, П.Січко, В.Січко, В.Овсієнко. Автори усвідомлювали, що йде складна боротьба, „боротьба жорстока, споконвічна”. Вона виплекана гострими суперечками з державною тоталітарною владою. В документі говориться про коротку історію існування правозахисного руху в Україні, про утворення подібних груп в інших республіках, зокрема Прибалтики та Закавказзя. Щодо УГГ, то, як зазначають автори, „безумовно, Група виникла на українському ґрунті, з українських потреб, а не як чиясь політична кон’юнктура… Виросла група не на пустому місці”. Навіть тоді, коли відчувалося, що УГГ ослаблена, правозахисний рух спинити було доволі складно. Найбільший прорив, який зробили активісти групи полягав у тому, що своїми правозахисними діями вони здійснили справжній переворот у свідомості людей та й цілого суспільства, довели, що права людей і націй стоять понад будь-якими політичними устремліннями чи переконаннями. Сталося дійсно як вони писали – „Зерно посіяне і воно проросте”.
За час своєї діяльності УГГ виголосила десяток „Меморандумів” щодо переслідування інакодумців, віруючих та ін. Результатом роботи учасників УГГ стали сотні правозахисних документів, які відзначалися юридичною грамотністю й фактологічною доведеністю. Якість діяльності групи викликала адекватну реакцію з боку радянської системи і, як наслідок, на рубежі 70 – 80-х років ХХ ст. масові репресії фактично призупинили її діяльність. У вересні 1982 року припинила свою діяльність Московська Гельсінська Група, під фактичний розгром потрапили грузинська й литовська організації. Були ліквідовані й інші правозахисні осередки. Тільки одні представники УГГ, навіть перебуваючи в тюрмах і таборах, вирішили не розпускати організацію. Хоча слід визнати, що по правозахисному рухові радянською владою у цей час було нанесено серйозного удару.
У часи лібералізації комуно-радянського режиму, яке відбувалося під гаслом політики лідера СРСР М. Горбачова за перебудову розпочався процес перегляду покарань, котрих зазнали політичні в’язні. Розпочалася поступова їх реабілітація. Виникають нові неформальні організації, котрі дедалі більше носять національно-визвольне забарвлення.
30 грудня 1987 року було оголошено про фактичне відновлення діяльності УГГ та видання журналу „Український вісник” як офіційного друкованого органу товариства. Офіційно ж документ про відновлення роботи УГГ було підписано 11 березня 1988 року тоді було опубліковано „Звернення Української гельсінської групи до української та світової громадськості”. З цього часу головою організації стає Левко Лук’яненко. Створюються регіональні та закордонні представництва. Розпочалася робота над укладанням нового програмового документу. Такою програмою дій стала „Декларація принципів Української Гельсінської Спілки”. 7 липня 1988 року текст Декларації було публічно оголошено на багатотисячному мітингу у Львові.
Ця подія й стала практично днем заснування Української Гельсінської Спілки (УГС), яка носила вже більше політичний характер, ставила перед собою виразно політичні цілі. Таким чином, з переродженням УГГ в УГС завершився гуманітарно-правовий етап боротьби українців за свої громадянські права, й розпочався шлях національного визволення через політичні кроки, несучи зміст боротьби не тільки за гуманні цінності громадян, а й за демократичне суспільство, за незалежну Українську державу. Власне вся історія діяльності УГГ – це один із етапів у історії національно-визвольної боротьби українців. Саме ця організація стала активним учасником демократичних перетворень та національно-визвольних процесів в Україні на рубежі 80 – 90-х років ХХ ст. До її лав масово почали залучатися ширші кола населення, росла географія її регіональних представництв, міцніла віра в силу і незалежність української нації.

Михайло Басараб