Архів теґу: Декомунізація

Корок декомунізації у літературному процесі

16283_html_72a9c72Поза спинами, як шурхіт минулорічного листя, триває активне перелицювання, переодягання, перефарбування. Всі вчорашні припасовують новий одяг, змінюють політичні парасольки і маркери. Щоб пристосуватися. Хамелеонство – друга вдача. Так було споконвіку в колоніальних і постколоніальних українців, а не вільних людей. Постколоніальна, безпринципна інтелігенція – трагедія і сьогоднішнього дня. На жаль. Після доленосного буревію Революції Гідності, котру породили романтики і мрійники, до влади прийшли чи не в своїй більшості авантюристи, хабарники і антидержавники, подекуди обіпершись на високих постах на стару компартійну еліту.

Продовження

Віражі процесу декомунізації в Україні

отсутствие-симво-а-коммунизма-32052368Українці в своїй історії неодноразово ставали на боротьбу з демонізацією політичної дійсності, з ідеалізацією політичної ідеології, персональним політичним ідолопоклонством. Однак, найбільш потужний спротив національній ментальності все ж зумів створити чужородний для українців комунізм, з яким Україна бореться вже 25 років поспіль.

Декомунізація розпочалася ще в часи розпаду СРСР, коли стихійно, часто під загрозою гонінь, а подекуди і з благословення місцевих влад громади позбувалися комуно-радянської символіки: надписів, скульптур, пам’ятників, вивісок, персоніфікації організацій тощо. Це стосувалося й освітніх закладів, які поступово позбавлялися ідеологічного нашарування у навчальних програмах, виховних заходах тощо. Це період першої хвилі декомунізації знизу. Проте тоді, на зламі 80 – 90-х років ХХ ст. бажання громадян не стимулювала тогочасна влада. Відтак цей рух загальмувався і носив з часом поодинокий прояв.

Друга хвиля декомунізації в Україні нахлинула в часи Помаранчевої революції та перші роки президентства Віктора Ющенка. Сценарій був практично той самий. Поштовх надало суспільство знизу. Правда дещо активізувалися правові засади цього процесу, тобто влада, хоч і не комплексно, але юридично підтримала декомунізацію. Це стосувалося подальшого перейменування міст і сіл, вулиць, площ, скверів та іншого. Але із суспільною кризою ця хвиля знову не носила завершеного вигляду. Певні покращення відбулися, хоч і не надовго, в освітніх програмах: викриття білих плям історії, критика комуністичного режиму, вшанування жертв політичних репресій та Голодомору. Однак профільні міністерства важко реагували на необхідність змін.

І нарешті наші дні – третя хвиля. Це період 2013 – 2015 років. Поки що ми можемо говорити про активізацію масштабного «ленінопаду», як старту нової хвилі та ухвалення 9 квітня 2015 року Верховною Радою України відповідного пакету законів про декомунізацію. Але це знову – хвиля, що котиться знизу вверх.

Українське суспільство ідентифікує все комуністичне з минулим і антидемократичним. Відтак, слід говорити про те, що українці (а бачимо вже декілька поколінь) прихильні, без підказки влади, до демократичного поступу й відкидання диктатури як такої. Бачимо також, що влада знов іде за народним відчуттям, але ніби другим кроком. 20 травня 2015 року пакет законів був опублікований і набув чинності. Цей крок можна розцінювати як запізнілий для України загалом. Це потрібно було зробити роками раніше. Втрачено багато часу. Але з іншого боку – краще пізно, ніж ніколи. Тепер слід не втратити динаміки його реалізації.

До процесу декомунізації треба ставитися набагато серйозніше, ніж це сприймається частиною соціуму сьогодні. Це значний комплекс заходів, у тому числі освітньо-виховного спрямування, який необхідно реалізовувати надзвичайно ефективно. Зокрема, фундаментом перелому свідомості українця є освіта і виховання. При чому у такій сфері небезпечною є тимчасовість або половинчастість декомунізації. Нові покоління мають виховуватися на кращих національних ідеалах, а не на фейковому героїзмі чужородного тіла. Дошкільний навчальний заклад, загальноосвітній навчальний заклад, виші – це ті осередки, які повинні поступово, крок за кроком, здійснювати декомунізацію. Усе інше з часом відпаде природно. Але тільки при умові комплексного і безперервного підходу, який не залежатиме від політики.

Відрадно, що прийнята цього року «Концепція національно-патріотичного виховання» – акцентує увагу саме на національному сегменті виховного процесу. Не хотілося б, щоб ця хороша ідея так і залишилася на папері. Це стосується і навчальних програм у школах та університетах. Здавалося б, декомунізація мала торкнутися і філософських та суспільно-політичних інституцій в університетах, але формат вивчення класичних ідеологічних принципів є поза політикою, і не є перешкодою для наукового пізнання.

Ухвалений пакет законів про декомунізацію неоднозначно сприймається частиною суспільства та деякими політиками. Зокрема, маємо подання народних депутатів до Конституційного суду України з вимогою правового трактування такого рішення. Чимало відомих політиків узагалі не голосували за їх прийняття. Можливо варто внести уточнення в деякі дискусійні формулювання. Є і публічна критика. Деякі експерти, політики і науковці вважають, що ці закони політизуватимуть історію і порушать право на свободу слова. На даному етапі ця критика є безпідставною, оскільки не враховує суспільну значимість дії законів. Я б поставив процес декомунізації на рівні національної безпеки України. Тому закони повинні виконуватися, а відповідні структури – нести за це відповідальність!

Хотілося б наголосити на іншому. Необхідний злам свідомості. Ідеологія, яка нічого нового за останні двадцять років не додала Україні, а ще й тягне за собою негативний історичний шлейф – непотрібна. Тому варто віддалятися від популізму політиків і заглядати в перспективу. А вона для України є очевидно іншою!

Маріан Токар (Ужгород)