Архів теґу: ЗаКарпатія

Подих Свободи Золотої Гуцулії… (До 100-річчя Гуцульської Республіки та Доби Української Революції)

__1931_-1Золота Гуцулія, Гуцульщина в Карпатах… Це український етнокультурний регіон, де проживають українські верховинці, яких називають гуцулами. Край розташований у Західній Україні, в південно-східній частині Українських Карпат і територіально простягається на гірські окраїни Галичини, Буковини і Закарпаття.

З давніх давен Гуцульська Верховина була джерелом вільнодумства. Вона завжди дихала свободою, дихала Україною… Хто тільки не намагався панувати тут і підкорити собі місцеве населення. Свого часу землі Гуцулії входили до складу Османської імперії, Молдовського князівства, Речі Посполитої, Угорського королівства, Австро-Угорської монархії, Королівства Румунія, Польської республіки, Першої Чехословацької республіки, Угорщини. Були й періоди, коли закарпатські гуцули «оживали» в українському суспільному середовищі при різних політичних режимах (Карпатська Україна, Закарпатська Україна, Радянська Україна). А одного разу в своїй історії верховинці Закарпаття здійснили революційне повстання, що дало можливість постати вільній Гуцульській республіці.

Так сталося, що горяни з того боку Карпат, де зараз знаходиться Закарпаття, стали гордістю та натхненням карпато-українського вільнодумства, символом прояву національно-визвольної державницької ідеї. І хоча людських сил та матеріальних ресурсів їм завжди бракувало, та це все ж не лякало їх на шляху боротьби за свою волю. Адже ж цей невеличкий острівок свободи не дарма в минулому називали «Золотою Гуцулією», «Гарячою Гуцульщиною», «Предтечою Карпатської України»… Насправді, «Золотою Гуцулією» можна її називати і сьогодні. Спитаєте чому? Та хоча б тому, що тут з давна проживають люди із «золотим» серцем – привітні, щирі, відверті, вдячні й віддані людським цінностям. Цей особливий архетип виплеканий багатовіковими традиціями, культурою, історичною пам’яттю та суспільною специфікою. Ці обставини впливали на процес політизації спільноти і на спроби суспільної самоорганізації.

Під завершення Першої світової війни чимало народів, етносів, етнографічних груп, що перебували під національним гнітом панівних націй, визріли для організації політичного самоуправління й спроможності прийняття та реалізації суспільно значимих рішень. Серед них були й гуцули, які органічно єдналися із українською національною культурою та ідеологією.

гуцреспСаме у цей час в закарпатському соціумі ширилися плюралістичні думки щодо майбутньої приналежності тогочасного Закарпаття – території, контроль над якою втрачала тоді геополітична невдаха Угорщина. Така ситуація спонукала місцеву інтелігенцію, громадських активістів до консолідованої діяльності, співпраці в загальнорегіональних інтересах. Відтак активізувався процес політизації громадян краю, що призвів до перших позитивних наслідків уже на початку 1919 року – проголошення самостійності Гуцульської республіки та проведення першого в історії Закарпаття всенародного конгресу (з’їзду) – Хустського форуму. Перша подія сталася в Ясіня на Рахівщині 9 січня 1919 року й на практиці показала всю рішучість проукраїнського політичного напряму в регіоні, а друга – 21 січня 1919 року і його рішення підтвердили політичну орієнтацію місцевих жителів на возз’єднання з усіма українськими землями. Обидві історичні події стали важливим доказом того, вони остаточно психологічно залучило населення за Карпатами до величної української родини.

Однак геополітичний хаос в регіоні та апетити окупаційних сил сусідніх країн на розшматованій війною території перешкоджали логіці згаданих рішень та можливостям управлінської самореалізації сподівань місцевого населення. Ось у таких загальнорегіональних умовах відбувся і короткий, але яскравий викрик душі Гуцульської республіки, що став наслідком декількох цілком логічних обставин.

Капітуляція Австро-Угорщини в Першій світовій війні, розпад її як єдиного державного організму створили сприятливі умови для активізації національно-визвольних змагань закарпатських українців. Пробуджені революційними подіями з довголітнього летаргічного сну, вони рішуче вимагали возз’єднання зі своїми національними братами і сестрами по той бік Карпат у єдиній соборній незалежній національній державі. Особливої інтенсивності цей рух набув у 1918 році в Ясіня, де і утворилась Гуцульська Народна Рада (ГНР), яка незабаром проголосила республіку.

Проте цим подіям передували складні внутрішньо- і зовнішньополітичні дії. Перш за все, позитивним явищем, який вплинув на становлення республіки в Ясіня було проголошення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) 19 жовтня 1918 року. Цей факт надав патріотичного піднесення всім українцям різних територіальних об’єднань. По-друге, впевненості в своїх діях гуцулам надавала консолідація Народних рад Закарпаття, які виступали вісниками проукраїнської орієнтації в регіоні.

_Василь з дружиною ОлеюТак чи інакше, але ідея створення автономної політичної одиниці виникла достатньо стихійно. Після повернення до Ясіня жителів, що були військовими австро-угорської армії почали створюватися загони місцевої «Народної оборони» – міліції. Першочергова ціль їх функціонування передбачала запобігання мародерству воїнам вже розформованої австро-угорської армії. Складання організаційної структури та загальне керівництво діями «Народної оборони» довірили колишньому офіцеру Степанові Клочураку, який мав неабиякий авторитет серед своїх земляків. Обстановка ускладнювалася ще й тим, що в цьому куточку краю були розквартировані угорська жандармська станція та прикордонна міліція. Однак це аж ніяк не лякало ясінянських патріотів, котрі вирішили взяти владу в свої руки. Після обговорення нестабільної та незрозумілої в перспективі ситуації ця група активістів вирішила роззброїти місцеву угорську жандармерію, а на місце угорського старости призначити місцевого українця Дмитра Іванюка. При цьому поведінка повстанців була надзвичайно толерантною, які дозволили роззброєним угорцям безперешкодно покинути Ясіня. Фактично ця подія стала початком локальної революції.

Вже на перших порах свого повстання ясінянці, очолювані С. Клочураком, проявили неабияку дисципліну та знання військової та адміністративної справи. Найперше було взято під охорону всі матеріальні цінності (майно, кошти), які зберігалися в сільській касі тощо. З цього часу в Ясіня запроваджувався новий порядок, починалося нове життя.

Ці події отримали швидкий розголос серед офіційних кіл Угорщини. Її уряд, заради збереження території під своїм контролем, обіцяв широкі автономні права закарпатцям. До Ясіня прибув окружний начальник тодішньої потиської (рахівської) округи Степан Тиводар. Цей українець за походженням приніс радісну звістку, що угорська влада нібито готує закон, який дасть русинам автономію (мова йде про закон № 10 «Руська Крайна») й готова на значні поступки в питаннях місцевого самоврядування й навіть автономії. Антін Кущинський писав, що нібито в Ясіня С. Тиводару заявили, що народ виявив бажання приєднатися до України, а тому ніяких угорських радників присилати не потрібно.

Це свідчило про те, що повстанці від намірів встановити свою народну владу в Ясіня не відступлять. 8 листопада 1918 року, у день святого Дмитра, відбулися збори всього населення селища. Жодного контролю ззовні за їх ходом не було. Відкрив збори і привітав присутніх Дмитро Іванюк, попросивши керувати ними Степана Клочурака.

Виступ авторитетного лідера був надзвичайно емоційним, патріотичним й діловим. «…Я впевнений, – говорив С. Клочурак, – що між членами ради не буде опору, у всіх нас є одна мета, одна ціль – з’єднатися зі своїми кровними братами українцями, з’єднатися з Україною. Але щоб ніхто не сумнівався у цьому, я ставлю це питання на голосування: «Хто за з’єднання з Україною, хай піднесе руку!». Жодного голосу проти не було…

Перед присутніми також виступили місцеві активісти В. Климпуш, Д. Іванюк, К. Рищук. Іван Марусяк запропонував прийняти рішення про відокремлення від Угорщини і об’єднання із Галичиною.

Організаційним результатом народних зборів стало обрання місцевої Народної Ради. До неї увійшли 42 члена. Серед них були 38 українців, 2 змадяризовані німці, 2 євреї. Степан Клочурак також виголосив пропозицію про назву щойно створеної організації – «Українська Народна Рада в Ясіню». Новий управлінський орган частіше стали називати Гуцульською Народною Радою (ГНР). Фактично вона стала виконувати функції парламенту. Цей державотворчий орган визнала тільки ЗУНР. Але одночасно вона вважала територію Гуцульської республіки своєю складовою частиною.

Після виборів УНР в Ясіня зібралася на перше засідання, під час якого були обрані місцеві активісти на важливі посади. Так, Микола Сабатюк став секретарем Народної Ради, Дмитро Іванюк – старостою, а Юрій Кабалюк – його заступником.

Членами Головної управи Народної Ради стали: Степан Клочурак (молодший), Дмитро Іванюк, Микола Сабатюк, Юрій Падотяк, Степан Клочурак (старший), Іван Дактовецький, Василь Климпуш, Іван Марусяк, Юрій Кабалюк, Іван Тимчук, Кирило Рищук, Степан Бондарюк. Усього 12 осіб. Саме вони й були найактивнішими діячами і фактичними керівниками громадсько-політичного життя в Ясіня. Загалом в Головній управі, фактичному уряді, працювало до 30 осіб. Влада Гуцульської республіки територіально поширювалася на невеликий регіон. Це були населені пункти навколо Ясіня – Лазещина,Чорна Тиса, Стебний, Кервелів, Кваси, Білин, Богдан, Луга, Відричка, Розтоки та кілька інших малих хуторів. Загалом площа Гуцульської республіки становила близько 1.2 тис. кв. км (3,5 – вся територія повстання, а кількість населення – близько 50 тис. осіб).

Одними із перших своїми рішеннями Народна Рада створила низку урядових комісій (секцій), голови яких були зобов’язані звітуватися перед Головною управою (уряд). Серед них, шкільна комісія (керівники Іван Пасулько, Іван Марусяк-Кузьмич), господарська (з виділом лісової) комісія (Іван Тимчук), комісія лісових робіт (Степан Клочурак (батько)), торговельна комісія (Василь Климпуш), харчова комісія (Юрій Кабалюк), адміністративна комісія (внутрішніх справ) (Дмитро Іванюк), військова комісія і зовнішніх зв’язків (Степан Клочурак (молодший)).

Крім того, на засіданні Української Народної Ради в Ясіня було вирішено доручити Степанові Клочураку передати урядові Західно-Української Народної Республіки рішення ясінянських гуцулів про возз’єднання з Україною. Делегація ГНР побувала таки наприкінці листопада в Станіславі, де тоді перебував уряд ЗУНР. Тоді, приймаючи делегацію від Ясінської Народної Ради, голова західно-українського уряду С. Голубович підкреслив: «Ви є першими посланцями із-за Карпат…». Під час цієї поїздки вдалося встановити тісні, передусім економічні, контакти, які давали надії на становлення мирного життя в гірській парламентській республіці.

Представники Гуцульської республіки залучилися і до організації та всебічної підтримки З’їзду українців Мараморощини. Який проходив 18 грудня 1918 року в Сиготі. Зокрема, свою діяльну допомогу надали Степан Клочурак і Василь Климпуш з Ясіня. Василь Йосипчук з Великого Бичкова та Михайло Бращайко й Августин Штефан, котрі тоді прибули з Рахова. Обрана на з’їзді Сигітська Народна Рада підтримала прагнення українців Закарпаття до єднання з українцями по той бік Карпат. Важливим фактом стало оголошення до проведення в недалекій перспективі Всезакарпатського форуму в Хусті.

Такі події викликали неабияке занепокоєння в угорських урядових кіл, які трансформувавши владу в бік більш ліберального стилю управління, намагалися за будь-яку ціну втримати територію Закарпаття під своїм контролем. 21 грудня угорська влада проголосила автономію «Руської Крайни» в складі Угорщини. А вже наступного дня на Гуцульську республіку прибули військові загони, а саме угорський жандармський батальйон для приборкання бунтівного регіону. Внаслідок цього було призупинено всю державотворчу діяльність гуцулів. Проте, репресії, які проводилися під час цієї каральної операції викликали ще більше незадоволення і спротив у місцевого населення та остаточно сприяли прийняттю рішення щодо відірвання від угорської колоніальної системи.

У ніч на 8 січня 1919 року розпочалося повстання проти угорських окупантів. На загальних зборах місцевих жителів Ясіня було відновлено Гуцульську Народну Раду, яка і проголосила самостійну й незалежну Гуцульську республіку (9 листопада 1919 року). 10 січня на багатотисячному народному віче в Ясіня спеціальним зверненням організатори повстання висловили загальне бажання гуцулів Закарпаття посилити збройний опір угорському пануванню й взяти курс на єднання з Україною: «Най живе один великий український народ від Тиси аж по Чорне море і гори Кавказ! Най живе і пишається наша велика одноцільна Українська Республіка!».

Проголошена Гуцульська республіка, як уже згадувалося, вважалася місцевими лідерами органічною частиною ЗУНР і зрозуміло, що вони розраховували на серйозну допомогу з боку прикарпатців у державотворчому процесі. Між Гуцульською Народною Радою Ясіня та урядом ЗУНР ще у листопаді 1918 року встановилися тісні відносини, які ні на мить не припинялися. Необхідно відзначити, що один із членів делегації – Євген Пуза, був старшиною армії ЗУНР. Він попросив у секретаря Народної оборони Західної України полковника Д. Вітовського військової допомоги для Гуцульської республіки. І відповідь той заявив, що ЗУНР готова допомогти, але тільки тоді, коли гуцули сформують власні військові частини. Після цього Євген Пуза запропонував створити Гуцульську народну оборону. Однак, для того, щоб це здійснити, належало ліквідувати угорську військову залогу в Ясіня. За порадою полковника Д. Вітовського, делегати із Ясіня зустрілися з окружним комендантом Коломиї, від якого довідалися, що планується військова експедиція ЗУНР на Закарпаття. Військові відділи Української Галицької Армії повинні були вирушити зі Станіслава через Стрий на Мукачево. Домовилися також, що друга група буде організована в Коломиї і її направлять через Ворохту на Ясіня. Але у той час румунські військові частини вже рухалися у напрямку Мараморош-Сигета. І їх належало випередити. Саме з цим і було пов’язане прискорення походу галицьких січовиків у регіон.

6 січня 1919 року в окружній команді в Коломиї, за цілковитої таємниці, було організовано відділ (до групи увійшли поручик Петро Зволинський, чотарі Євген Лоповецький, Юрій Циганко, Степан Забачинський). Відправлення групи призначили на 7 січня – перший день Різдва Христового. Перед виконавцями було поставлено конкретне завдання: захопивши Ясіня, сформувати відділ добровольців-гуцулів і рушити на Мараморош-Сигет, а після його захоплення об’єднатися зі Станіславською групою військ, яка мала вийти на Мукачево. Всі угорські загони на лінії Ясіня – Сигет потрібно було ліквідувати.

«Зранку 7-го січня, – пригадував очевидець, – усі зійшлися в казармі 36-го полку ім. гетьмана Мазепи і почали готуватися до відправлення. Групи складалися з трьох старшин, шістьох підстаршин, чотирнадцятьох стрільців та двох ясінянських гуцулів, які повинні були виконувати обов’язки провідників і зв’язківців. Разом – 25 чоловік озброєних карабинами, пістолетами й ручними гранатами. Тимчасову команду над групою перебрав чотар Забачинський. Того ж вечора група виїхала до Ясіня».

Ясіня_8За домовленістю з ясінянською делегацією і військовими з Коломиї, повстання було призначено в ніч із 7 на 8 січня. Звечора 7 січня – в перший день Різдва – ясінці, як годиться, колядували. Переходячи від однієї хати до іншої, група «колядників» остаточно узгоджувала організаційні моменти. Приблизно в той же час група, що приїхала з Коломиї, роззброїла прикордонників в Лазещині – за 7 км від Ясіня. Залишивши там невелику залогу, решта групи вирушила до Ясіня. Об’єднавшись невдовзі, обидві групи напали і обеззброїли угорських солдатів, що охороняли залізничну станцію та інші об’єкти. Повстанці захопили казарму і заарештували солдатів, що були в ній. Скільки було заарештованих? Дослідники і мемуаристи наводять різні цифри. Дослідник М. Болдижар пише про 500 угорських солдатів і офіцерів, Ю. Химинець – про 250, а А. Кущинський твердить, що в полон потрапило 187 вояків на чолі зі своїм капітаном.

Відразу після захоплення повстанцями Ясіня було оголошено про збройний наступ проти угорців із метою звільнення території Потисся аж до Сигету. Організацію добровільних частин узяв на себе Іван Климпуш. Того ж дня прибував поручик П. Зволинський, якого зустріли із військовими почестями.

9-го січня з Косова прибула сотня галицьких стрільців з двома кулеметами під командуванням поручика Миколи Саєвича та чота з Коломиї під проводом хорунжого Білецького. Прибув також поручик Воробець, котрий очолював тактичний провід. Чотар Герасимович взяв на себе організацію пропаганди.

13 січня військо Гуцульської республіки розпочало наступ на угорські позиції вздовж залізниці Ясіня – Сигіт. Після короткочасних сутичок вони захопили низку населених пунктів, у тому числі й Рахів. Під час боїв з’явилися втрати в українському війську (один чоловік загинув, а кілька січовиків були важко поранені). Надвечір, 14 січня, до вже визволеного Рахова прибув із Коломиї ешелон із двома польовими гарматами під командуванням поручика Ярослава Гафтуняка. В Рахові залишили невелику військову залогу під командуванням підхорунжого А. Перги, а основні війська рушили далі.

Вранці 15 січня було захоплено Требушани (нині Ділове) і Великий Бичків, зайняті Білин та Рахів. Українське військо наблизилося до Мараморош-Сигета. Відзначимо, що населення цього регіону всюди привітно зустрічало повстанське військо із синьо-жовтими прапорами. Зокрема, біля села Вільховатого передовий відділ зустрів групу місцевих жителів на чолі з священиком, які рухалися їм назустріч. Значна частина місцевих приєдналася до повстанців, після чого священик їх благословив.

Після звільнення Великого Бичкова відразу почали формуватися добровільні гуцульські частини, які мали вирушити у напрямку на Хуст. Однак, до цього справа не дійшла через подальші трагічні події 17 січня. За день до цього, практично без бою, було здано українським військам м. Сигіт. На залізничному вокзалі гурт студентів-українців зустрів повстанські війська піснею «Ми, гайдамаки». Під звуки військової сурми піднісся на вокзалі український прапор. Гарне жовто-блакитне полотно подарувала група коломийської інтелігенції.

У цей час керівництво війська перейшло під командування поручика Дениса Маєр-Михальського, який намагався піти на дипломатичне зближення з румунами. З цією метою було вступлено в телефонні переговори. Поручик Гран, ад’ютант командуючого румунської бригади, повідомив, що 17 січня румуни вишлють парламентаріїв для порозуміння в справі Сигета і взагалі відносно взаємин між румунськими і українськими військами. Саме тому українським воякам було дано наказ не стріляти при наближенні парламентаріїв.

Проте, в ніч на 17 січня, двотисячне румунське військо напало з тилу на наполовину менше українське, яке, до того ж, не було готовим до бою. Ці події досить детально описані очевидцями. Степан Забачинський пригадував: «Я брав участь у експедиції на Підкарпатті з сигітською групою сотника Дениса Маєра-Михальського, яка виїхала з Коломиї. В складі тої групи була і сотня угро-українських гуцулів-добровольців під командою чотаря Поповецького, одна сотня гуцульських стрільців. С. Забачинський правив нею, та кілька батарей артилерії… Після захоплення Сиготу в цьому старовинному українському місті було встановлено українську владу. 17 січня з боку Надь-Бані розпочали наступ румуни. Оскільки виразний наказ Окружної команди в Коломиї і забороняв у разі наступу румунів входити з ними в конфлікт, і зобов’язував увійти з ними в переговори, група не розпочала бойових дій… З румунами не можна було договоритися, і тому на наказ одного зі старшин групи поручика Воробця група почала виготуватися до відвороту. Ввечері 17 січня група виїхала залізничним транспортом із Сиготу. В дорозі до станції Мігеш-Комори румуни почали обстріл транспорту. Почався бій, в результаті якого потрапило в румунський полон 20 старшин та приблизно 400 стрільців. Загинули тоді четар Поповецький, четар Гадоталюк, були ранені поручик Воробець, четар Посацький, четар Ковач, хорунжий Циганюк. Полонені перебували 9 місяців у румунській неволі, звідти 14 жовтня 1919 року за дозволом румунської влади переїхали на Україну 19 старшин і 320 стрільців…».

Необхідно констатувати, що учасники тих подій дають різні трактування, зокрема, про Сигетський похід. Так, учасник тієї ж виправи поручик Степан Глушко пригадував: «Дня 12 січня 1919 року одержав я наказ Окружної військової команди до виїзду на Карпатську Україну для підтримки поручика Віктора Воробця. Виїхав з моєю сотнею також сотник в напрямі на Сигіт. Моїм завданням було роззброєння мадярських жандармів, які зовсім не робили ніякого опору. Наші відділи зайняли Сигіт 16 січня 1919 року. Команду міста передали команди групи мені. Вночі з 16 на 17 січня почався бій з румунами. Наші частини направлялися на залізнодорожну станцію. Тут ми зустріли сотника Д. Маєра-Михальського, який був комендантом цілої групи. За приказом В. Воробця почався відступ і вагонування до від’їзду. Наказ був для мене незрозумілий. Сотник Маєр-Михальський і сотник Саєвич зайняли місце біля машиніста. Коли ж ми виїхали із Сиготу, румуни розпочали обстріл нашого транспорту. Як виявилося далі, частини залізнодорожної колії були зірвані. В результаті бою біля 200 стрільців вбитих чи ранених, інші потрапили в полон. У полоні румуни трактували нас, як більшовиків, пограбували й відібрали одяг, чоботи, гроші. По кількамісячному перебуванні в полоні нас звільнили і відставили на Дністер…».

Про цю експедицію згадує і сотник Микола Алиськевич. Він пише, що «дня 14 грудня 1919 року в часі, коли Секретаріат був у Тернополі, вислали його як представника уряду з дорученням полковника Д. Вітовського до Будапешта. Завдання полягало в закупці зброї, амуніції, одягу в обмін на нафту. Наслідком місії був підписаний договір, на основі якого угорський уряд мав доставити 20 млн. набоїв для рушниць, 500 кулеметів, значну кількість гарматних набоїв, взуття, тощо. Одночасно сотник Алиськевич склав заяву про взаємний ненапад та дотримання мирних відносин стосовно угорського уряду. Повертаючись до Тернополя, він не застав уже там Державного Секретаріату, який перебрався до Станіслава. Під час засідання Ради Державних Секретарів подав звіт про результати переговорів у Будапешті. На Раді була присутня делегація селян із Закарпаття, яка звернулася зі скаргою про жорстокість угорців у краї. Делегати від Закарпаття просили військової допомоги. Полковник Д. Вітовський був проти військового втручання в Закарпаття, аргументуючи це браком відповідних частин. Голубовський не заперечував виправи українських військ на Закарпаття й дотримувався думки, що по злуці з Наддніпрянською Україною братам закарпатцям треба допомогти. Однак остаточного рішення прийнято не було».

Д-р Лонгин Цегельський писав, що С. Голубович на домагання полковника Д. Вітовського скликав у січні 1919 року Раду Державних Секретарів, на засіданні якої заявив, що українські війська перейшли Карпати, громлять угорські залоги, зайняли цілі повіти. «На засіданні зчинилася нечувана буря: мовляв, полковник Вітовський розпочав на власну руку світову війну. Щоб вийти з цієї ситуації, Л. Цегельський, як секретар закордонних справ, порадив вислати до Будапешта нову делегацію із заявою, що ця експедиція на Закарпаття не є ворожим проявом стосовно угорців, а тільки превентивним заходом проти осади країни чехами і румунами. Зредаговано відповідну ноту та вислано з нею до Будапешта отця Рожанковського і Гната Цегельського…». Із вищесказаного видно, що відомості з приводу відступу українських військ на Закарпатті суперечливі. Ми не можемо відкидати і той факт, що галицькі січовики з’явилися в нашому краї без відома Є. Петрушевича. Наприкінці грудня 1918 року під час переїзду з Відня через Будапешт, Євген Петрушевич мав розмову з тодішнім прем’єром Угорщини графом Міхаєм Каролі. Відносно Закарпаття останній визнав принцип самовизначення народів, а Є. Петрушевич зі свого боку погодився займати нейтральну політику і передати вирішення «закарпатського питання» мирній конференції.

Які ж наслідки для українського війська мала ця експедиція? Ю. Химинець писав, що 41 чоловік загинув, а 400 потрапило в полон. Його думки в основному поділяє С. Забачинський. Дослідник В. Піпаш-Косівський доводить, що наслідком нічного бою 17 січня було те, що із 1000-го українського війська тільки 170 чоловік благополучно повернулося до Ясіня, а решта загинули або потрапили в полон. А. Кущинський пише про 60 убитих і 30 поранених.

Один із відомих учасників тогочасних подій Юлій Бращайко у мемуарній праці «Що видів я на Закарпаттю..» щиросердечно описував контактування з гуцульськими представниками у часи співпраці народних рад регіону наприкінці Першої світової війни. Він щиро підтримував їх волелюбні змагання, що вилилося у непростими відносини самого Ю. Бращайка із румунськими урядовими та окупаційними колами. У 1919 році він навіть двічі був перебував під румунським арештом. Він теж згадує, що «румуне… були… в Ясіню аж до юлія 1920…».

Що стосується української преси Східної Галичини («Нове життя», «Народ», «Наддністерські вісті», «Покутський вісник», «Стрілець»), то вона не наводить причин невдачі, а обмежується констатацією факту: «…румуни перейшли в наступ».

Ці події нанесли болісного удару по державотворчому експерименту Гуцульської республіки. Але, хоча вона проіснувала недовго й кінець її був трагічним, саме вона стала першою реальною спробою встановлення української влади в окремо взятому регіоні – Закарпатті, предтечою незалежності Карпатської України кінця 1930-х років. Саме під час революційних боїв 1918 – 1919 років формувалася свідомість закарпатських українців, яка досягла своєї кульмінації напередодні Другої світової війни. На Гуцульщині, у найбільш революційному куточку Закарпатського краю, найсвідоміша частина карпатських русинів недвозначно заявила, що тяжіє до життя разом із усім українським народом у єдиній Українській Соборній Державі.

Співзвучним із діяльністю Гуцульської республіки було згадане всенародне зібрання в Хусті (інші назви – Всенародний конгрес українського населення Закарпаття або Хустський з’їзд представників народних рад Закарпаття) виголосило публічне звернення до українців із закликом єдності народу по обидва боки Карпат. Хустський форум об’єднав 420 делегатів і близько тисячі гостей, які під орудою відомих громадських діячів, що переважно представляли кола крайової інтелігенції, стали передвісниками перемоги українського духу в Закарпатті.

Хотілося б трохи детальніше зануритися в атмосферу цього велелюдного заходу, оскільки його рішення мали значний психологічний та ідеологічний вплив на подальші події в Закарпатті і, зокрема в Гуцульській республіці.

21 січня 1919 року в Хусті відбулося засідання Всенародного конгресу українського населення Закарпаття, який обрав Михайла Бращайка. Відомого громадсько-політичного діяча регіону, своїм головою. Роботу форуму детально описали очевидці.

Один із них писав: «Голова зборів д-р Михайло Бращайко… запитав народ: Куди ми хочемо прилучитися? До Угорщини? Чи, може, до Чехословаччини? Чи до України? – До України! – закричали делегати». Для більшості закарпатців Україна була державою, де жили брати по крові з древньою столицею Києвом. А. Штефан у своїх споминах так висловився з цього приводу: «Київ – святість, про яку не вільно було голосно говорити, хіба в чотири очі з Богом, Київ – це таїна, недосяжна, незрозуміла, але наша. Тайна, схована в глибині душі, щоб не знайшла її профанна цікавість. Ця тайна довго-довго дозрівала в душах. І коли дозріла – стала словом. Могутнім словом. Воно потрясло всією Карпатською Україною. Було це 21 січня 1919 року в Хусті».

Дослідник Ю. Химинець писав: «Потім Михайло Бращайко говорив: Ясно, що збори бажають злуку Угорської Русі з Українською Державою. Щоб було всім нам видно, що це воля більшості народу, прошу щоб той делегат, чи ті делегати, які мають іншу волю, голосилися до слова.

– Голосіться до слова, – кричали делегати, – ми вас вислухаємо чесно і без гніву. У залі було тихо. Ніхто не голосився. Заговорив знову Михайло Бращайко: однозгідна воля всенародних зборів: з’єднати Угорську Русь з Соборною Україною.

– Слава! Слава! Слава! – вирвалося з уст делегатів. Усі встали і зачали співати «Вже воскресла Україна, і Слава і Воля…».

Та навіть у таку урочисту для трудящих мить, коли було прийнято історичної ваги документи, не обійшлося без проугорської пропаганди. А. Штефан описав один досить дивний епізод, який, на нашу думку, є доказом того, що прийняття такого рішення було волевиявленням всього народу: «Конгрес закінчився… Делегати поспішали додому. Раптом настав крик. Селянин, одягнений по-марамороськи, гукав: – Нам не треба України! Тисячу років ми жили в Мадярщині! Нам не треба України! Делегати окружили крикуна: Хто ти? Чи ти здурів? Чому не говорив на Конгресі? Міцні руки охопили його руки і шию. Прибігли і хустські делегати, і пізнавши його, крикнули: «Це наймит, слуга мадярів, куратор Куртяк! Треба його витверезити!» Селянські делегати кинули його в рів при дорозі, пообертали його в студеній воді з розтаяного снігу і тоді наказали йому: «Біжи додому, чорте! Висушися і навчися розуму! Бо буде гірше». Лишили його і старий Куртяк в ганьбі потягнувся додому».

Газета «Руська Краина» детально описала роботу Хустського Конгресу у статті Вишнянського (ймовірно, це псевдонім А. Волошина – авт.) «Народний Собор в Хусті». Головним редактором був Августин Волошин, відповідальним редактором – Віктор Желтвай, а помічником редактора – о. Емілій Бокшай. Стаття «Народний Собор в Хусті» так описувала цю знаменну подію: «На 21-го января бив виданий держати єден собор до Мукачева… Но народ єднако так голосив, ож хоче совітоватися о своїх ділах, и сяк 21-го января подержали Собор в Хусті.

По 9-ом часі била служба в церкви. Делегати свої свідоцтва. Поставили у ряд і на переді з застави (фани) украинськи (синьо-жовті) несли. Начинали з Богом. Уже на улици посхаповали калапи і заспівали Царю небесний… І сяк делегати рушилися до Церкви. По пути сміло заспівали: – Вже воскресла Украина… У церкви так било як на отпусті. Повно людей о одушевленний «Господи Помилуй». По службі священик Паркані посвятив заставу коло церкви. Дале рушилися до горожанської школи. На Собор. Засідання отворив д-р Юлій Бращайко. Он чудно било чути слова «не хочемо бити слугами чужих народов!». Засідання отворивши, за председателя вибрали єдиногласно д-ра Михайла Бращайка. Но ледве узвався председатель, коли Іван Волощук голосним словом закричить: Где хочемо стати? – До України!

Сяк голосили делегати всі, числом 420, из 150 сел. Протоколи вели Михайло Тиводар и Василь Осипчук. По виборам уже розпалилися делегати. Уже наголосно кричали: Пешт нам не треба, йдемо до Києва. Кедь о декотром діле много радилися и переговорювали, доста било заголосити: «Най буде так, як є у Києві». Тогда уже всі в єдино кричали: «Най буде так, як у Києві». І уже о том діле и прорішили. Вибрали Раду і делегатов до Мирової Конференції. Собор скончився як уже заходило сонце. На конець пойшли коло церкви и там всі присягнулися на украинську заставу (фану). На соборі єдиногласно виповіли, аж хотять ставати до Украини».

Після довгих років замовчування, а то і облиття брудом цієї славної події в житті краян, наводимо без скорочень «Протокол писаний 21-го януаря (січня) 1919 в Хусті на всенародніх зборах угро-руського народу, котрі відбулися в гімнастичній залі державної горожанської школи» :

 «1. Всенародні Збори Угорських русинів-українців з дня 21-го януара 1919 року висказують з’єднати всіх русинів-українців з комітатів Мараморош, Угоча, Берег, Земплин, Шариш, Спіш и Абауй-Торна і прилучення русинами-українцями заселених земель до Соборної України. Просячи, щоб нова держава при виконуванню (переведенню) сеї злуки узглядила особливе (окремішнє) положення угорських русинів-українців. Для того Всенародні збори заявляють, що руський-український нарід Угорщини Х (десятий) закон про Руську Краину даний в Будапешті з року 1918-го не признають законом, бо повстав без його волі і без заступництва народу.

  1. З огляду на повисше рішення постановляють збори, що руський народ не пішле послів своїх до угорського парламенту.
  2. Всенародні збори просять, щоби українські війська засіли землі, заселені русинами-українцями на Угорщині, і щоби засмотрили населення, живуче серед тяжких харчових відносин, поживою.
  3. Всенародні збори вітають всі визволені народи австро-угорської монархії: Чехословаків, Югославян, Румунів, Поляків і Німців.
  4. Дальше вітають збори мадярське народне правительство на демократичних основах, що признало право самоозначення (саморозпорядження) народів і не уживало ніяких насильств проти політичного організовання єго правдивої волі.
  5. Дальше висказують збори подяку всім державам Антанти і її союзникам, що боронили демократичний їх рух і вибороли пригнобленим народам свободу і просять, щоби помогли здійснити ухвалу (поставу) всенародних зборів.
  6. Народні збори вибирають для ведення справ русько-українську народню Центральну Раду із сто членів і уповномочують її заступати русинів на Угорщині все і всюди де сього потрібно проти інших народів і зробити все, що кожного часу в інтересі русько-українського народу уважає за потрібне.

…Із комітатів Мараморош, Угоча, Берег і Унг по постановленню легітимаційної комісії в’єдне (разом) 420 правильно і достовірно легітимованих (оправданих) послів явилися. А понеже вибори відбулися так, що від кождих 1000 душ вибрано одного посла, на зборох 420.000 жителів – отже абсолютна більшість угорських українців була заступлена.

…Президія і члени Центральної Народної Ради зложили під русько-українськими прапорами отсю божбу (присягу): «Божуся одному живому і Всемогущему Богу, що права русько-українського народа боронити, нарід заступати і волю його сповнити буду. Так ми Боже помагай».

По сему одноголосно вибрано Центральну Народну Раду. Председатель: Др. Михайло Бращайко. Заступники пред. Ємеліян Невицький, духовник з Уяку (Шаріш), Євген Пуза, сотник із Ізи і Іван Волощук, господар з Нанкова”. Доцільним буде нагадати і факт, про який в нашій літературі мало згадується, в тимчасовій конституції Західно-Української Народної Республіки від 13 листопада 1918 року Закарпаття було проголошено складовою частиною цієї республіки. Отже, де-юре Закарпаття стало складовою частиною України, хоч де-факто влада останньої не була поширена на територію нашого краю. Для визнання де-юре Закарпаття складовою частиною України служило рішення Всезакарпатського з’їзду в Хусті від 21 січня 1919 року.

Сформували делегацію, щоб ознайомити з рішенням зборів київську владу. Тут радянські історики замовчували факти. Вони твердили, що «на зборах в Хусті була вибрана делегація, яка повинна була поїхати в Київ і передати рішення про возз’єднання Закарпаття з рештою України… Однак, як тільки делегація поїхала до Станіслава, їй перегородили шлях петлюрівці і білополяки». З розмови з онуком Ю. Бращайка, який проживає в Хусті, ми дізналися про записи діда, які збереглися. В них зафіксовано факт, що Ю. Бращайко від імені делегатів Конгресу вислав до Києва телеграму. Сучасні історики, досліджуючи це питання, зробили висновок, що «…уже в 1918 році делегація закарпатських селян побувала у Станіславові й вела переговори про возз’єднання нашого краю з УНР».

Саме гуцульська делегація у складі Євгена Пузи, Івана Климпуша та Степана Клочурака їздила до м. Станіслав для виголошення національної позиції Закарпатської Гуцульщини й налагодження тісних суспільно-політичних контактів із побратимами по той бік Карпат. Делегацію щиро приймав Голова Національної Ради Євген Петрушевич.

Через деякий час перед присутніми виступив С. Клочурак: «Ми діти одного українського народу, після майже тисячолітнього розмежування зійшлись на нинішніх зборах, щоб в братерській згоді вирішити долю нашого народу. Нас не розмежували ні ріки, ні високі гори, ані далекі простори… Я щасливий, що мені… припала велика честь, від імені угорських українців я можу передати вам їхню тверду волю, приєднати до України землю, на якій вони споконвіку живуть, як невід’ємну частину України».

В Універсалі Директорії Української Народної Республіки про об’єднання земель українських говорилося: «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України…».

30 січня 1919 року часопис «Закон і право» опублікував історичні документи свята злуки УНР і ЗУНР. На сьогоднішній день вони становлять собою бібліографічну рідкість. В часописі вміщені Грамота Української Національної Ради про об’єднання ЗУНР з Великою Україною від 16 січня, вже згадуваний Універсал Директорії від 22 січня, а також резолюція, декларація і універсал Трудового Конгресу України від 28 січня. У всіх цих документах Угорська Україна вважається складовою частиною Соборної Української держави. Представник від Закарпаття, згідно з Універсалом Трудового Конгресу, мав входити до складу Директорії – найвищого органу УНР.

У зверненні Трудового Конгресу України до народів усього світу було чітко заявлено, що «український сорокамільйоновий народ хоче вільним увійти в сім’ю народів світу й стати нарівні… Український народ не допустить, щоб хтось інший накидав йому свою волю. Ні силою міжнародних комбінацій, ні силою заліза ніхто не зможе примусити його зректися своєї суверенності й свого права самому завести лад на своїй землі згідно з власним бажанням». Однак, міжнародне становище молодої УНР було надзвичайно важким, що унемодливлювало реалізацію державотворчих планів…

У весну 1919 року, попри складності регіональної та міжнародної обстановки, Гуцульська республіка вступила сповнена надій на мирне і стабільне життя. У наступні півроку стосунки з урядом УНР не припинялися. 29 – 30 квітня – 1 травня 1919 року в Станіславі проходив З’їзд угорських українців. Місцева преса повідомляла: «На з’їзд прибуло 35 заступників з різних угро-українських комітатів. З’їзд відкрив голова угро-української секції товариства «Молода Громада» д-р К. Кисілевський. До президії вибрано заступників всіх областей УНР: д-ра Бращайка з Закарпатської України… Від Угорських українців відповіли на привіт Климпуш та д-р Бращайко, який висловився, що недалекий той час, коли всі території України злучаться в одну соборну Україну».

Словацький дослідник М. Мушинка, який опублікував резолюцію з’їзду, віднайдену в архіві, відзначав: «Наперекір щаленій антиукраїнській пропаганді, 29 квітня 1919 р. … у Станіслав прибули 162 делегати від 62-х громад Закарпаття. З’їзд, який очолювали Михайло Бращайко та Кость Кисілевський, тривав три дні – від 29 квітня до 1 травня 1919 року. Всі делегати черговий раз підтвердили волю закарпатських українців з’єднатися з Україною в соборній державі. Після закінчення з’їзду закарпатську делегацію прийняв президент Західно-Української Народної Республіки Євген Петрушевич (1863 – 1940), якому голова У(Р)ЦНР в Хусті М. Бращайко урочисто вручив резолюцію з’їзду з проханням передати її Головному Отаманові Армії Української Народної Республіки Симону Петлюрі та на її підставі домогтися на Мирній конференції в Парижі приєднання Закарпаття до України».

Резолюція, ухвалена одноголосно З’їздом закарпатських українців в Станіславі 1 травня 1919 року, була підписана М. Бращайком та І. Волощуком від Закарпаття та К. Кисілевським і І. Ставинським від Галичини. У чотирьох її розділах йшлося про наступне:

«I. З’їзд закарпатських українців в Станиславові дня 29 – 30 цвітня – 1 мая 1919 р. шле Українській Армії на руки Головного Отамана Симона Петлюри привіт і щиру подяку за геройську оборону самостійности Української Народної Республіки.

  1. 1. З’їзд закарпатських українців згідно з постановою Всенародних Зборів Закарпатських українців в Хусті з 21 січня 1919 р. обстоює з’єдиненє усіх українських земель в одну державу в формі Народної Республіки і протестує рішучо проти наїзду чужинців на територію Закарпатської України.
  2. З’їзд звертається до провідників Соборної України, щоб она внесла протест проти цього наїзду до Держав Порозуміння.
  3. З’їзд взиває усіх Українців Закарпаття, щоб спільно боролися за самостійність Української Держави та за дійсне прилучення своєї області до тої Держави.
  4. З’їзд звертається до всіх Українців Придніпрянщини, Галичини і Буковини з зазивом допомогти Закарпатській Україні в їй боротьбі за визволення з ворожого ярма.
  5. З’їзд звертається з проханням до Високої Директорії, Міністерії Української Народної Республіки та Секретаріяту Західної Області У.Н. Республіки поспішити якнайскоріше з видатною помочією в організації Закарпатської України та з харчами для голодуючого населення.
  6. З’їзд домагається, щоби допустити до місії на Паризьку конференцію двох заступників закарпатських українців і уможливити їм якнайскорше виїзд до Парижу.

III. 7. З’їзд стверджує конечність організації кооператив на Закарпатській Україні та просить Дніпро-Союз, як централю споживчих товариств, обняти своєю діяльністю Закарпатську Україну.

  1. 8. З’їзд просить Високу Директорію, зглядно Міністерство Народної Освіти заопікуватися народною освітою в Закарпатській області, а саме:

а) призначити на народну освіту в Закарпатській Україні відповідний фонд;

б) подбати о відповідну шкільну книгу, як також о книжочки загальноосвітнього змісту та часописів для народа;

в) установити стипендії для образовання учнів кандидатів із Закарпатської області.

  1. З’їзд висказує подяку Молодій Громаді і єї угро-українській секції за дотеперішню хосенну діяльність в організації культурно-освітнього життя на Закарпаттю та просить Секцію:

а) щоби дала почин до створення окремої інституції, яка би зайнялася організацією закарпатських Українців в ширшім розумінні;

б) щоби припильнувала ухвал з’їзду».

Необхідно погодитись із твердженням М. Мушинки, що «для історії Закарпаття Резолюція З’їзду закарпатських українців у Станіславі має виняткове значення. В революційному 1919 році цей з’їзд був останньою спробою возз’єднання Закарпаття з незалежною Україною».

Незважаючи на труднощі, Гуцульській республіці крім ЗУНР харчами допомагала й УНР. З ініціативи Симона Петлюри на Гуцульщину були відправлені декілька вагонів хлібної муки. На білих мішках великими літерами було написано «Україна». Як пригадував С. Клочурак, «місцеве населення довго зберігало ті міхи, як доказ багатства на Україні. Уряд УНР за надіслані харчі не вимагав ніякої плати: то був дар України гуцулам». В обмін на ліс крім продуктів надходив гас, книжки тощо. До Станіслава й Коломиї з Ясіня щодня курсували потяги.

Така ситуація тривала до травня 1919 року, коли польські війська відкинули Українську Галицьку Армію за річку Збруч. Відтоді Гуцульська республіка опинилася відрізана від тилової підтримки й позбулася авторитетного захисника. Цим практично відразу скористалися румунські війська, які розпочали окупацію усієї Закарпатської Гуцульщини.

Виходячи з того, що приєднання до будь-якого українського державного об’єднання стало неможливим. 11 червня 1919 року в Ясіня було прийнято Меморандум до Руської Народної Ради в Ужгороді з проханням приєднати Гуцульську республіку разом із іншими землями регіону до новоствореної Чехословацької республіки. Дане подання було взяте до уваги країнами переможцями і 10 вересня 1919 року в передмісті французького Парижу Сен-Жермені схвалене в змісті мирного договору, що закріпив новий післявоєнний світовий порядок. Після цього Румунія остаточно була змушена частково вивести свої війська з цієї території й почати процедуру передачі управління новій владі. Щоправда цей процес затягнувся ще майже на рік.

Незважаючи на короткочасність свого існування, у діяльності Гуцульської республіки простежуються окремі елементи державотворення. Хоч це і була самопроголошена республіка, вона мала чітко зорганізовану структуру й план діяльності. З ініціативи Степана Клочурака та його соратників у Ясіня і околицях організовується самоуправлінська адміністрація, яка взяла на себе контроль і керівництво кількадесяттисячним місцевим населенням.

Гуцульська автономна одиниця була парламентською республікою, зі своєрідним парламентом – Гуцульською Народною Радою в Ясіня. Всі справи республіки обговорювали на засіданнях Ради в демократичний, відкритий спосіб. Виконавчу владу Гуцульської республіки презентував уряд – Головна управа, роботу якої було поділено на комісії (секції), кількість яких варіювалася. Але головними серед них були постійно діючі комісії: військових і зовнішніх зв’язків (голова – С. Клочурак заступники – В. Климпуш і Д. Німчук); внутрішня (М. Іванюк, комендант міліції М. Могарнюк); господарська (І. Тимчук, підсекція лісова – С. Клочурак (батько)), харчова (Ю. Кабалюк). Державні службовці в діловодстві використовували українську мову як державну. А ті з посадовців, які нею не володіли належним чином, повинні були пройти вишкіл на курсах, інакше могли позбутися високих державних посад.

Військовим комендантом і головою Гуцульської Народної Ради було обрано Степана Клочурака – одного із активних українських громадсько-політичних діячів Закарпаття, згодом одного із засновників та лідерів місцевої соціал-демократичної партії, редактора періодичних видань «Народ», «Вперед», «Земля і Воля». В Карпатській Україні 1938 – 1939 років був секретарем прем’єра А. Волошина, депутатом Сойму (парламенту КУ), міністром карпато-українського уряду. Фактично в Гуцульській республіці він виконував функції президента.

Гуцульське військо, яким керував Степан Клочурак мало відзнаки української армії. У ньому існувала досить сувора дисципліна (наголошувалося, що жодного випадку грабунків не було зафіксовано). Літописець українських національно-визвольних змагань Закарпаття першої половини ХХ століття Василь Гренджа-Донський писав, що за дрібні конфлікти, сварки, пиятику тощо староста М. Іванюк судив винуватців на кількагодинну чи кількаденну примусову суспільно-корисну працю. Внутрішня секція піклувалася також про культурно-освітні проблеми гуцулів. У школах навчання велося українською мовою, було організовано хор, який виступав на святкових вечорах. Найважливішим завданням господарської, лісової та харчової секцій було накормити близько 20 тисяч населення. Лісова секція видавала дозвіл на рубку лісів. Завдяки С. Клочуракові до Ясіня прибували вагони з кукурудзою, цукром, що суттєво покращило матеріальне становище селян.

Уряд Гуцульської республіки формував спеціальні загони з робітників і майстрів, яким було дано завдання оперативно відбудовувати мости й дороги, налагоджувати транспортний рух, зв’язок, проводили польові роботи і т.ін. гуцульська влада приступила й до роботи в сферах охорони здоров’я, шкільництва, культури. На території Гуцульської республіки одночасно використовувалися як грошові одиниці австро-угорська крона та гривня УНР.

Гуцульська республіка проіснувала до 11 червня 1919 року, тобто до тих пір, коли румунські війська увійшли до Ясіня. Багатьох членів Гуцульської Народної Ради в Ясіня арештували. Така доля спіткала і Степана Клочурака. Його батька румуни водили по селу і нещадно били, від чого він невдовзі помер. Василь Климпуш і Дмитро Німчук щасливо дісталися до Галичини. Румуни господарювали в Ясінях більше року і відійшли тільки 30 червня 1920 року, коли чехословацька адміністрація перебрала цілу Мараморощину, за винятком Сигета та 14 сіл в його околицях, що відійшли до Румунії.

Та, незважаючи на окупацію румунами Гуцульщини, місцеве населення продовжувало боротьбу в партизанських загонах. Один із дослідників національно-визвольних змагань західних українців писав, що «ясінська Гуцульська Республіка в горах утрималась і давала про себе знати своїми войовничими виступами впродовж п’яти місяців». Необхідно додати, що чимало гуцулів вступили й до УГА і в її лавах брали участь у національно-визвольних змаганнях українського народу революційної доби.

Про історичне значення національно-державницького виступу гуцулів закарпатської Верховини свідчить і той факт, що у 1939 році на офіційному рівні було прийнято рішення щороку увічнювати і урочисто відзначати день проголошення Гуцульської республіки, без існування якої не могло бути і Карпатської України. Загальновідомим є і той факт, що карпато-український уряд Августина Волошина, за заслуги гуцулів у боротьбі за незалежність краю, дозволив скликати засідання першого Сойму у Рахові і тільки в силу об’єктивних обставин цього не сталося. Отже, немає жодних сумнівів, що Гуцульська республіка залишила помітний слід в історії національно-визвольної боротьби закарпатських українців.

Сьогодні, у 100-річну річницю постання Гуцульської республіки, нам, українцям, слід брати приклад і схилити голови перед звитягою тогочасного покоління, яке наперекір чималим поворотам долі незмінно йшло до своєї мети – незалежної Української Держави! *

Микола ВЕГЕШ, доктор історичних наук, завідувач кафедри політології і державного управління Ужгородського національного університету

Маріан ТОКАР, кандидат історичних наук, директор Науково-дослідного інституту політичної регіоналістики Ужгородського національного університету

* З використаними джерелами до матеріалу можна ознайомитися у виданнях: Вегеш М., Токар М. Карпатська Україна на шляху державотворення. Ужгород: Карпати, 2009. 446 с.; Степан Клочурак. Гуцульська республіка (1918 – 1919). Ужгород: Карпати, 2018. 224 с.

 

 

 

До 100-річного ювілею Листопадового зриву 1918 року у Львові: як наші верховинці стали гвардією Західно-Української Народної Республіки

Улюбленою моєю темою є героїчна доба 1918-1919 років і я завжди туди повертаюся, щоб на моїй скромній бандурі оспівати Святий Бунт і черпати сили на дальше…

Василь Ґренджа-Донський

Мапа ЗУНРУ цьому дописі мова йтиме про одну з етапних (переломних) подій нашої історії — Листопадовий зрив, 100-річний ювілей якого маємо цьогоріч. Відразу з перших рядків хочу наголосити — це наша спільна історія, а не львівська, галицька чи західноукраїнська. Наші краяни задіяні в обговорюваних подіях безпосередньо і надзвичайно активно. І я доведу це, застосовуючи елементи мікроісторичного підходу (напряму) історіографії, який фокусується на дослідженнях глобальних загальноісторичних процесів у мікроконтексті. Таким чином, мікроісторія стає знаряддям боротьби із деперсоналізацією та дегуманізацією світової історії, які несе за собою класична подієва та процесуальна історія.

Проголошення Української Держави«Всезнаюча» Вікіпедія (український сегмент) дає наступне визначення цього поняття: «Листопадовий чин (також Листопадова революція, Листопадовий переворот, Листопадовий зрив, Першолистопадове повстання) — українське повстання, організоване в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року Українською Національною Радою силами Українських січових стрільців у Королівстві Галичини і Волині, коронній землі Австро-Угорської імперії з метою встановлення влади Української Держави (названої згодом «Західноукраїнська Народна Республіка») на землях, на які вона обґрунтовано претендувала. У результаті утворилася держава площею 70 тис. кв. км і населенням 6 млн. чол. Це викликало невдоволення Польщі, яка розв’язала українсько-польську війну 1918-1919 років для захоплення всієї Галичини.

Українське слово 2.11.1918Тепер розлогіше про саму подію. Час для повстання було обрано ідеально, тоді саме настав момент — “зараз або ніколи”. У Європі стрімко розвалювалися імперії, слідом за Російською “наказали довго жити” Німецька, Османська й Австро-Угорська монархії. На уламках останньої вже тоді почали створюватися незалежні Польща, Чехословаччина, Угорщина та Югославія. Українці не могли і не хотіли залишатися осторонь від цих подій і енергійно взялися за відродження власної державності на галицьких землях. 18 жовтня у Львові заснували Українську Народну Раду (далі УНРада) для координації зусиль у справі національного відродження. Вже 19.10.1918 УНРадою здійснено Проголошення Української Держави на українських областях Австрії і Угорщини. Фактично створена Західно-Українська Народна Республіка, до складу якої увійшли українські етнічні землі Галичини, Буковини та Закарпаття (як бачимо, про наш край брати за Карпатами ніколи не забували). Лише 30 жовтня УНРада оголосила Леґіон Українських Січових Стрільців (далі УСС і усусуси) основою творення національного війська і звернулась до австрійського командування з вимогою про переведення формацій, що складались у більшості з українців, до Галичини. Але було вже запізно — поляки, румуни й угорці перекрили залізниці і роззброювали українські частини, які намагалися прорватися до Галичини та Буковини. До речі, в складі створюваної тоді Української Галицької армії (далі УГА) чимало вояків не були етнічними українцями. В мемуарах тих часів із вдячністю пригадуються і австрійці-штабісти, і євреї-лікарі, і росіяни-авіатори, і німці-інженери, і багато інших «чужинських» військовослужбовців УГА.

З УНРадою тісно співпрацював Центральний військовий комітет (далі ЦВК), який в таємниці від всіх готував збройне повстання на західноукраїнських землях. Членами комітету були близько 2000 бійців-українців, які служили в різних частинах австрійської армії в Чернівцях, Перемишлі, Золочеві, Коломиї, Станіславі, Тернополі тощо. При цьому наголошу, що серед них було немало вихідців з нашого регіону. А у складі Легіону УСС, які фактично вважалися гвардією австрійської армії, а згодом і УГА, понад 60% складали гуцули, наші войовничі горці. До речі, про поповнення частин УСС дбали збірні станиці, одна з яких діяла у нашому Сиготі Марамороському (з квітня 1916 по квітень 1917 року). Не зайве згадати й про те, що початки УСС в 1914 році теж пов’язані з Закарпаттям, зокрема з Хустщиною.

Д. ВітовськийОб’єднав і очолив ці розрізнені і неорганізовані сили герой Першої світової війни легендарний сотник Легіону Українських січових стрільців (далі УСС) Дмитро Вітовський. На той момент молодому патріоту виповнився лише 31 рік, але йому цілком вистачало знань і рішучості, а головне, авторитету для організації такої сміливої акції.

УНРада сподівалася на те, що австрійці добровільно передадуть владу в Галичині українцям, але військові не створювали ілюзій з цього приводу і енергійно готувалися взяти владу власними силами. Коли 31 жовтня 1918 року голова австрійської адміністрації категорично відмовився передати кермо влади місцевим українцям, очікуючи обіцяного Віднем маніфесту, Д. Вітовський категорично заявив: «Якщо ми не візьмемо Львів цієї ночі, то завтра його займуть поляки!». Події Листопадового чину почалися в ніч на 1-ше листопада. Д. Вітовський діяв надзвичайно енергійно: він наказав усім губернським і повітовим українським комісарам своїми силами брати владу; командиру УСС Осипу Букшованому було наказано терміново привести війська з Чернівців до Львова; повітовому комісару в Перемишлі належало зайняти місто і підірвати міст через річку Сян, щоб перешкодити пересуванню польських сил; в самому Львові було зосереджено 1400 стрільців і 60 старшин, яких поки що було явно недостатньо для захоплення такого великого міста; з німецьким і австро-угорським гарнізоном міста була досягнута домовленість про нейтралітет. Протягом однієї ночі українські бійці взяли під контроль Ратушу, намісництво, комендатуру, поліцейські дільниці, вокзал, мости, пошту, військові склади. Вранці 1 листопада на будівлі львівської Ратуші вже майорів жовто-синій прапор. Д. Вітовський урочисто оголосив голові УНРади Костю Левицькому, що влада у Львові повністю перейшла до українців. При перебиранні влади інтерновано тільки тих представників австрійської влади, які пробували опиратися (згодом після передання ними їхніх постів представникам Української Держави їх звільнено). До речі, через кілька днів після листопадового зриву прийшло до українського уряду офіційне повідомлення з Відня, що австрійський уряд визнає створену Українську Державу.

Г. СтефанівПовідомлена про успіх збройного зриву, УНРада негайно видала відозву до населення міста Львова, яку видрукувано й афішками та летючками роздано населенню, та відозву до населення Галичини, Буковини й Закарпаття, яку вислано кур’єрами у відповідні регіони. Тоді ж стали надходити повідомлення про перемоги у Збаражі, Тернополі, Коломиї, Станіславові, Бродах, Золочеві тощо. До речі, в Золочеві вранці 1 листопада 1918 року стрільці 35-го полку піхоти ляндверу армії Австро-Угорщини під командою сотника Гната Стефаніва без ускладнень встановили в Золочеві українську владу. Безпосередню участь в подіях брав і мій дідусь, поручник цього полку, Іван Одовічук. Крім того, вони оперативно зуміли одними з перших скерувати бойові підрозділи до Львова на допомогу силам Української Національної Ради. Зокрема 5.11.1918 вояки 35-го полку прибули в Львів, де брали участь в боях за головний залізничний двірець (вузол) міста, будинок сейму, Єзуїтське містечко. І знову поруч билися легендарні усусуси.

Золочівська ОВК УГА 1919 рДо вечора 1-го листопада поляки схаменулися і зробили спробу відвоювати Львів. Близько 4-х тисяч польських бойовиків (польське населення суто міста Львова на той час значно перевищувало українське) захопили військові склади і північну частину міста. У розпорядженні Д. Вітовського залишилося всього 650 стрільців, бо більшість українських повстанців, вважаючи справу зробленою, повернулися назад у свої села (знову оця наша пресловута розхлябаність). До того ж в дорозі з Чернівців затримувався Легіон УСС (антиукраїнські посадовці блокували його від’їзд), а іншої підмоги не було взагалі. Поляки ж укріпилися на вокзалі і продовжували успішне захоплення міста. 5 листопада Д. Вітовський був призначений керівництвом УНРади першим державним секретарем військових справ ЗУНР і приступив до створення УГА. Львівський фронт очолив досвідчений полковник УСС Гриць Коссак, а Д. Вітовський став відповідати за Збройні сили всієї республіки і змушений був постійно перебувати в роз’їздах. Однак його роль у заснуванні ЗУНР і, що більш важливо, в її реальному становленні ніхто в Галичині не забув. Дмитро Вітовський своєю сміливістю, рішучістю і патріотизмом назавжди завоював собі місце в почесному списку героїв українського народу.

Відозва ЗУНР 10 запитів до українського народуПрикро, але галицьку столицю тоді не вдалося відстояти — надвечір 21.11.1918 після трьох тижнів боїв українське військо й уряд ЗУНР вийшли з міста. Наступного дня весь Львів опанували поляки. Як згадував учасник тих боїв у Львові О. Кузьма «польська сторона висіла на волоску, але втрималась і виграла кампанію тільки через українське безголов’я». Героями тих днів і подальших боїв були Курінь смерти УСС пopучника О. Івановича й Окремий Гуцульський Пробоєвий курінь пopучника Г. Голинського, значну, якщо не більшу частину яких становили наші загартовані в боях Першої світової війни «верховинці». Але ці події, які в українській історіографії називають Польсько-українською війною, вже поза межами нашої теми. До речі, з 9 листопада 1918 року до 10 грудня 1918 (підвищений УНРадою до ступеня полковника) очолював Начальну Команду Українських Військ у Львові згаданий раніше Гнат Стефанів. Саме під його проводом українське військо перейшло до наступу в боях з польським військом, але після його зміцнення залишило з наказу станцію Львів 22 листопада 1918 року, боячись оточення. Принагідно слід відзначити, що цей легендарний зараз український військовий діяч військових формувань ЗУНР та УНР часів Перших визвольних змагань та боротьби за державність України полковник Гнат Стефанів в міжвоєнний період мешкав на Закарпатті, а з 1933 року — у Великому Бичкові. В цей час він разом з іншими побратимами часів Перших визвольних змагань (зокрема Василем Пачовським) намагався максимально прислужився своєму народові. Зокрема, він активно підтримував заходи “Просвіти” краю, всіляко сприяв отриманню автономії Карпатською Україною. Через це 16-го березня 1939 року, з початком окупації Карпатської України хортиською Угорщиною змушений назавжди покинути наш край. Подібна доля спіткала сотні вояків УГА і цивільних борців Перших визвольних змагань, які після поразки у визвольній війні, опинилися в таборах інтернованих, а потім оселилися на території нашого краю в складі новоствореної Чехословацької Республіки. При цьому вони не покидали ідеї боротьби за українську самостійність, що викликало люту ненависть до них зі сторони угорських загарбників.

IF

Звістка про успішний Листопадовий зрив викликала бурхливу реакцію в усіх регіонах Західної України. Навіть Карпати не розділяли єдиний народ. Адже ще до Першої світової війни принаймні частина інтелігенції та свідомого населення Закарпаття (невдовзі – Підкарпатської Русі) усвідомлювала себе українцями й розуміла спільність русинів і українців, хоча етнонім «українець» ще не набув поширення (у більшості випадків місцеве населення звалося «русинами» (тобто українцями за тогочасною урядовою термінологією), «руськими» або «угро-руськими»). Тому цілком логічно, що вже 8 листопада 1918 року народні збори мешканців Ясіня та навколишніх сіл проголосували за возз’єднання закарпатської Гуцульщини з Україною та обрали Гуцульську Народну Раду (далі ГНР). Делегація Гуцульської Республіки була прийнята в ЗУНР на найвищому рівні. При цьому річка Тиса не стала кордоном між закарпатською і романською Мараморощиною, про що свідчить з’їзд делегатів українців Марамарощини 18 грудня 1918 року у Сиготі, який однозначно висловився за приєднання Закарпаття до України. Збори також вибрали Гуцульську Народню [Марамороську Руську] Раду, яка «присягла на синьо-жовтий прапор, що буде завжди боронити права українського народу». Ще одним яскравим підтвердженням популярності ідей включення українських етнічних земель Закарпаття до Соборної Української держави та високої національної свідомості українців Мараморощини може слугувати резонансне звернення до УНРади мешканців нашого Великого Бичкова (Голос гноблених мадярами братів. Золочівське Слово, ч. 7 за 14.12.2018, стор. 1). І лише підступне захоплення румунськими військами Сиготу, де 18 січня 1019 року полягло немало вояків УГА, і наступна брутальна окупація практично всієї Мараморощини (тоді зайнято було не лише теперішній Марамуриш, а й полосу Тересва-Королево по залізній лінії) не дозволили утвердитися на наших теренах ЗУНР. До речі, скориставшись з того, що Легіон УСС, який певний час перебував на Буковині гарантуючи її від зазіхань загарбників, у перших числах листопада виїхав до Львова, румунські війська вже 12-го листопада 1918 року зухвало окупували Північну Буковину разом з Чернівцями.

Листівка 01.11.1918Таким чином, у листопаді 1918 року в Східній Галичині було повалено монархічну владу, ліквідовано багатовікове іноземне поневолення. З волі широких верств українства тут було здійснено Листопадову національну революцію, результатом якої стало створення української демократичної республіки — Української Держави на українських областях Австрії і Угорщини. Фактично створена Західно-Українська Народна Республіка, до складу якої увійшли українські етнічні землі Галичини, Буковини та Закарпаття. Вона займала територію 70 тис. кв. км., а її населення становило 6 млн. чол. — 71% українців, 14% — поляків, 13% — євреїв і 2% інших національностей. Для національних меншин передбачалась культурно-національна автономія. До речі, чимало вояків УГА не були етнічними українцями. Але всі вони воювали за Україну. У складі УГА вони виступили проти супротивників новопроголошеної української незалежності — головно Польщі, «червоної» і «білої» Росії.

Події осені 1918 року, а Листопадовий чин чи найяскравіший їх епізод, навічно вписали в історію нашої Батьківщини України один з кількох її державних організмів (Західно-Українська Народна Республіка), легендарні творці якого відразу заявили про бажання жити в єдиній і соборній Україні. Наші краяни задіяні в обговорюваних подіях безпосередньо і надзвичайно активно (декілька прикладів я навів). І нема жодних сумнівів, що це наша неспалима історія.

Принагідно, під враженням наведеного вище, відповідально стверджую, що не зможуть розділити наш єдиний народ ні високі Карпати і могутні ріки, ні чужоземні втручання в суспільне життя, ні зовнішні впливи (на зразок гібридної війни з боку Російської Федерації) спрямовані на дезінтеграцію української нації, ні адепти чужих ідей і цінностей (на кшталт «руського міра»), ні рафіновані псевдонаукові теорії і хитромудрі практики (наприклад «політичне русинство»). Лише народ України буде визначати своє майбутнє, якщо не забудемо минулих помилок, яких допустили чимало. «Згадаєш, то серце рветься! — писав в 1934 році в одній зі своїх відомих статей мій дідусь, учасник подій Листопадового чину і Перших визвольних змагань загалом, Іван Одовічук. — Нерозумні діти запродали матір, а тепер над тим торгуються і сваряться, чи її лопатою, чи роскалем викопати з гробу, чи її княгинею, гетьманщиною чи ненькою потім назвати!?» Але, як на мене, ми за останні 15-20 років стали мудріші — ми віримо в живих, і пам’ятаємо про полеглих. Бережім в своїх серцях українство! Ми обов’язково переможемо!

Ярослав ОДОВІЧУК, спеціально для Просвітницько-пізнавального інтернет-порталу «заКарпатія», смт. Тересва

 

Ілюстрації до статті

  • Схематична мапа Західно-Української Народної Республіки.
  • Проголошення 19.10.1918 у Львові Української Держави на українських областях Австрії і Угорщини. Газета «Діло» (офіційний орган Української Національно-Демократичної партії і Українського національно-демократичного об’єднання), число 238 за 20.10.1918, стор. 1.
  • Українська Національна Рада обійняла владу у Львові і краю! Газета «Українське слово» (видання Українського Комітету), число 258 за 2.11.1918, стор. 1.
  • Дмитро Дмитрович Вітовський. Фото 1916-1917 років.
  • Гнат Петрович Стефанів. Фото 1919-1920 років.
  • Керівництво Золочівської Окружної Військової Команди Галицької армії з представниками місцевої влади (Золочів, перші числа січня 1919 року). Номери на цьому фото проставили слідчі (поляки або радянські) для ідентифікації з метою подальших репресій (поручник Іван Одовічук 17-й).
  • Відозва ЗУНР «10 запитів до українського народу».
  • Голос гноблених мадярами братів. Золочівське Слово (українська газета Золочівського повіту Львівщини), число 7 за 14.12.2018, стор. 1.
  • Листівка щодо подій 1 листопада 1918 року у Львові.

Додаткова інформація та пояснення

Західноукраїнська Народна Республіка (за тодішнім правописом: Західно-українська Народня Република), ЗУНР, пізніше також Галицька Республика чи Держава — українська держава, що фактично існувала протягом 1918-1919 років, формально ж і до 1923 року, на території Західної України зі столицею у Львові. Постала після Першої світової війни в результаті розпаду Австро-Угорської імперії.

19 жовтня 1918 оголошена «Проклямація Української Національної Ради» про створення Української держави в українських етнографічних землях Австро-Угорщини. 13 листопада 1918 УНРада затвердила Конституційні основи новоствореної держави — «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії», нова держава отримала назву «Західноукраїнська Народна Республіка». ЗУНР охоплювала територію заселену українцями — Галичину, Буковину й Закарпаття. 1 листопада розпочався військовий конфлікт проти Польщі, яку підтримували країни Антанти, насамперед Франція. 22 січня 1919 року ЗУНР об’єдналася з Українською Народною Республікою, отримавши назву Західна Область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Окупована 18 липня 1919 року в ході польсько-української війни. Анексована Польщею, Королівством Румунія і Чехословацькою Республікою. До 15 березня 1923 року уряд ЗУНР перебував в еміграції.

Польсько-українська війна — збройний конфлікт між Польською і Західно-Українською Народними Республіками (після Акту Злуки — ЗОУНР) на території Галичини, що вилився в широкомасштабні бойові дії з 1 листопада 1918 по 17 липня 1919 року. Війна велася в умовах політичної нестабільності, викликаних розпадом Австро-Угорщини, Російської імперії і Громадянською війною в Росії.

Дмитро Дмитрович Вітовський (народився 8 листопада 1887 року, с. Медуха, Галицький район, Івано-Франківська область — загинув 2 серпня 1919 року, Ратибор, Сілезьке воєводство, Польща) — український політик, військовик і літератор, сотник Легіону Українських Січових Стрільців, полковник, начальний командант Української Галицької армії, Державний секретар військових справ ЗУНР. Літературний псевдонім — Гнат Буряк. Батько Дмитра Вітовського, знаного поручника УПА.

До подій Листопадового чину Вітовського вважали одним із неформальних лідерів УСС. Він зарекомендував себе як рішучий та активний військовик, умів взяти відповідальність у критичні моменти. Вважав, що коли “буде армія — буде і державність” (унікально пророче твердження з огляду на сучасні події в Україні). Створив Українську Галицьку армію (далі УГА), довівши її чисельність до 100 тисяч, очолив її, отримав ряд видатних перемог, запропонував укласти військовий союз з УНР, а згодом підписав договір з УНР у Фастові. Міг стати українським Пілсудським або Маннергеймом, але, на жаль, доля розпорядилася інакше. Він несподівано загинув у віці 31 року в авіакатастрофі 4 серпня 1919 року над Німеччиною, повертаючись з мирної конференції, на якій намагався переконати Антанту в необхідності визнати Україну (а не лише Польщу, Чехословаччину і Югославію) новою державою на карті Європи.

Організація листопадового повстання 1918 р. у Львові, безумовно, стала головною подією в бурхливої діяльності Дмитра Вітовського. На той момент молодому патріоту виповнився лише 31 рік, але йому цілком вистачало знань і рішучості, а головне, авторитету для організації такої сміливої акції. Як згадував один з учасників тих подій Дмитро Паліїв: “Серед української громадськості Вітовський був надзвичайно популярний. Його всі любили і поважали, тому не дивно, що особистість Вітовського всі і всюди пов’язували з визвольним, самостійним рухом. Тільки він один мав усі необхідні якості, щоб стати керівником революції. Популярний, глибокий, прекрасний оратор, чистий характер, відмінний воїн “.

Гуцульська сотня УСС — структурна одиниця легіону УСС. Першу Гуцульську сотню УСС організував Клим Гутковський у жовтні — грудні 1914 у Страбичовому та Хусті. Бойові дії сотня почала в лютому 1915 року. На наших теренах гуцули уславилися в боях у районі Торунсько-Вишківського перевалу між містами Міжгір’я і Долина. В ході подальших боїв підрозділ став легендарним. Архікнязь Вільгельм фон Габсбурґ-Лотрінґен (псевдо Василь Вишиваний) вважав його своєю гвардією. У вересні 1918 року сотня відведена на Буковину. Після проголошення ЗУНР увійшла до складу Гуцульського куреня УГА.

Гуцульська Республіка — назва українського державного утворення, що існувало з 8 листопада 1918 по 11 червня 1919 року на Закарпатті. 8 листопада 1918 р. народні збори мешканців Ясіня та навколишніх сіл проголосували за возз’єднання закарпатської Гуцульщини з Україною та обрали Гуцульську Народну Раду. У травні 1919 року поляки витіснили УГА з Прикарпаття, і Гуцульська Республіка втратила прикриття зі сходу. Тоді ж румунські війська рушили на її територію, яку, за рішенням ГНР, здано без бою. Це себе виправдало, бо спершу румуни не застосовували репресій. Вони почалися 11 червня 1919 року, коли румуни довідалися, що Головна управа прийняла меморандум до Руської (Української) Ради в Ужгороді з проханням, щоби Гуцульщина й Підкарпаття приєднались до Чехословаччини (возз’єднання з Україною було неможливе). Більшість керівників Гуцульської Республіки та Головної управи заарештували. Однак авторитет цих людей був такий високий, що румуни були змушені їх звільнити (окрім Степана Клочурака), і вони працювали в місцевій адміністрації. 10 вересня 1919 року за Сен-Жерменським договором територія Гуцульської Республіки увійшла до складу Чехословаччини.

Гнат Петрович Стефанів (народився 2 травня 1885 року , с. Топорівці, Городенківський район, Івано-Франківська область — помер 21 червня 1949 року, м. Регенсбург, Німеччина) — український військовий діяч. Начальний командант УГА. Полковник УГА й Армії УНР. У час Листопадового зриву 1918 року в званні сотника очолював встановлення української влади, потім — організатор і комендант Золочівської округи ЗУНР, з 9 листопада 1918 року до 10 грудня 1918 (підвищений УНРадою до ступеня полковника) очолював Начальну Команду Українських Військ у Львові (під його проводом українське військо перейшло до наступу в боях з польським військом, але після його зміцнення залишило з наказу станцію Львів 22 листопада 1918 року, боячись оточення). Пізніше перейшов до Армії УНР: очолював Гуцульський кіш морської піхоти, запасну бригаду 3-ї Залізної стрілецької дивізії, командир 3-го кінного полку в Першому Зимовому поході; 1920 — командир запілля Армії УНР. У серпні 1920 року перейшов з групою генерала Антіна Кравса до Чехо-Словаччини й до 1923 року очолював консулят ЗУНР в Ужгороді. До 1939 року (фактично до її окупації Угорщиною 13-14.03.1939) жив у Карпатській Україні. Потім переїхав до Відня, жив на Лемківщині й у Німеччині (з 1944), де й помер.

Іван Ілліч Одовічук (народився 14 липня 1895 року, с. Балківці Серетського повіту Герцогства Буковина Австро-Угорщини (тепер Румунія, повіт Сучава) — помер 10 грудня 1971 року, м. Тячів Закарпатської області України) — відомий український громадський, політичний, правозахисний, культурний та освітній діяч Мараморощини в 30-50-ті роки 20-го століття (головно Сигітщина та Затисся в міжвоєнний та ранній повоєнний періоди). І. Одовічук у період 30-50-тих років 20-го століття був не лише культурно-освітнім провідником українців Мараморощини а і «промотором і керівником всієї національно-просвітньої роботи в краї».

ЯК БУДУВАЛИ КОМУНО-РАДЯНСЬКЕ ЗАКАРПАТТЯ: витоки, динаміка, ресурси (декілька слів про монографію Василя Міщанина «Радянізація Закарпаття 1944 – 1950 рр.»)

36776575_2086046785010592_2006364070764085248_n«Радянська» тема сьогодні в Україні знаходиться під грифом «табу», принаймні її сприймають у змісті процесу декомунізації. Але історія на те і є історією, що змушує нас шукати в минулому відповіді на чисельні процеси людської життєдіяльності, вбирати важливі уроки для сьогодення і майбутнього розвитку.

Слава Богу, є й ті, хто серйозно займається дослідженням маловідомих, а подекуди й зовсім не вивчених питань. Василь Міщанин один із таких. Упродовж довгого часу він вивчав проблеми аграрних відносин післявоєнного періоду в Закарпатті, і ось, нарешті, значно розширив предметне поле дослідження новим ґрунтовним дослідженням, яке цілком справедливо назвав узагальнено «Радянізація Закарпаття 1944 – 1950 рр.».

Продовження

ЧЕРГОВИЙ ПРОЕКТ “КАРПАТІЇ” ЗАВЕРШЕНО: ДЕКІЛЬКА СЛІВ ОПІСЛЯ…

продукти-001Завершився проект грантової програми «Боротьба з етнічною дискримінацією та антисемітизмом в Закарпатті», що здійснювався за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні громадською організацією «Агенція досліджень регіонального розвитку «Карпатія» впродовж 2017 – 2018 років. Її тематичне вираження наповнювалося у змісті інформаційно-просвітницької платформи «STOP ДЕЗІНФОРМАЦІЇ! НІ РАСОВО-НАЦІОНАЛЬНІЙ ДИСКРИМІНАЦІЇ ТА АНТИСЕМІТИЗМУ!». Ми, як автори проекту, цілком усвідомлено підходили до тематики й виходили із актуальності сучасної проблеми. Проблеми, яка постала реальним шоком на Сході України з часів анексії Криму та воєнної російської агресії на Українському Донбасі, а також такої, попередження якої є життєвою необхідністю унеможливлення подібних процесів у Закарпатті! Уже під час роботи над виконанням проекту ми стали свідками «мовного» загострення угорсько-українських відносин, «ромського питання» та «антисемітського» хуліганства на єврейських цвинтарях. І всюди не обійшлося без провокаційно-дезінформаційного фактору і зовнішньо-інформаційного дестабілізаційного впливу на ситуацію в Україні та в Закарпатському регіоні, зокрема. Відрадно, що на семінарах і тренінгах учасники активно обговорювали буденні актуальні питання, дискутували, намагалися знайти вихід із різних тематичних ситуацій.

І ми зрозуміли, що перебуваємо на правильному шляху. Працюючи з учителями і вихователями, студентською молоддю, громадськими діячами, ми переконалися наскільки необхідною є наша робота саме на цьому етапі життя України! Приємно було бачити бажання педагогів співпрацювати з громадськими організаціями над досягненням спільних цілей. Відчутним було й розуміння відповідальності учителів перед сучасними викликами.

Наша гордість – це наші прикінцеві продукти, які досягли цілі. Розробка концепції, написання і видання навчально-методичного посібника «Пізнання змінює сприйняття», яке наповнене вправами, заняттями, рольовими іграми, вперше максимально наближених до регіональних реалій цілеспрямовано скероване на роботу з шкільною та студентською молоддю. Видання містить матеріали про історичний та сучасний досвід поліетнічного регіону, методичні рекомендації для проведення занять, виховних заходів, рольових ігор з метою пізнання Закарпаття як толерантного і мирного регіону. Зміст рекомендованого тексту спрямований на протидію етнічній дискримінації та антисемітизму на прикладі Закарпаття, запобіганню дезінформації щодо міжнаціональної ситуації тощо. Посібник стане в нагоді викладачам, вчителям, вихователям, методистам різних навчальних та виховних закладів, представникам громадських організацій, молодіжних ініціатив тощо.

Якщо видавнича діяльність є нормою роботи для ГО «Агенція досліджень «Карпатія», то виготовлення короткометражної документальної кінострічки «Щедрість Срібної Землі» стало дебютом. І дебютом вдалим. Невдовзі фільм стане доступним для публічного перегляду. Принаймні, яка б не звучала критика, чого, звичайно, не уникнеш, ми висловили у кадрах і тексті своє бачення просвітницько-інформаційної складової пропаганди позитивного іміджу Закарпаття як мирного і толерантного регіону України! Ми не кінопрофі, але те, що нам вдалося зробити заслуговує на підтримку й розуміння! Презентовано й розроблені антидискримінаційні плакати.

Проект завершено, але проблема залишається. Ми зробили лише один крок на захист молоді, громадян, регіону, України. Попереду нові проекти, інші тематики, але ми не покидаємо цю проблему і залишаємося на захисті людських свобод і прав, гідності, рівності і справедливості всіх, хто тут проживає!

«Карпатія» вдячна всім! Всім, хто були з нами, хто не відмовив у допомозі, підтримував нас морально, допомагав консультуванням, інформаційною підтримкою! Ми знайшли однодумців і партнерів! Дякуємо і тим, хто не заважав! Велике спасибі за можливість реалізувати себе Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні! Це був чудовий досвід, пізнання самих себе і тих, хто поруч…

І найголовніше, як на мене: слоган проекту – «Пізнання змінює сприйняття» – повністю виправдав себе у процесі роботи, адже тільки пізнаючи ближніх, ми спроможні сприймати їх такими, якими вони є, а вони нас…

Маріан ТОКАР, координатор проекту, голова ГО «Агенція досліджень регіонального соціуму «Карпатія» (Ужгород)

«НОВІЙ СВОБОДІ» – 80 РОКІВ !!!

нс1Якось непомітно пройшла одна із знакових подій в історії Закарпаття – 80 років від дня виходу у світ першого номеру щоденної газети «НОВА СВОБОДА». Чому я говорю про неї і відзначаю як важливий цей ювілей? Відповідь я дам досить прагматичну. Всі знавці і шанувальники минулого нашого регіону не можуть заперечити той факт, що ця новинка, яка хоч і виходила друком менше ніж один рік (15 червня 1938 року – 15 березня 1939 року), все ж стала ХРОНІКОЮ багатьох тогочасних подій в історії чи не найскладніших днів і місяців життєдіяльності закарпатців.

«НОВА СВОБОДА» – унікальне джерело того часу. Це свідчення рівня регіональної журналістики і політичної публіцистики, суспільно-політичної думки і авторських поглядів, друкарської справи, мовного та літературного розвою, а найголовніше – підтвердження буденного життя жителів краю, доказ їх буденних справ, політичних, економічних, соціальних, культурних, релігійних та інших дій, переживань, мрій і сподівань…

15 червня 1938 року Августин Волошин, який був одним із «батьків» газети, у матеріалі на першій сторінці писав: “Сердечно витаю всіх читачів, особливо тих, що своїми лептами і своєю працею причинилися до здійснення давного нашого бажання: мати свій независимий, нашим національним справам відданий щоденник…».

І справді «НОВА СВОБОДА» стала літописцем національної радості й трагедії закарпатських українців. Новинка разом із ними співпереживала державне будівництво Карпатської України.

«НОВА СВОБОДА» – це джерело історичних знань. З її шпальт ми дізнаємося про такі знакові події в історії регіону як:

Мюнхенська змова і Віденський арбітраж, за якими територія тогочасної Підкарпатської Русі зазнавала кардинальних змін і скорочувалася у рази;

соціально-економічний і культурно-духовний розвиток краю;

перенесення столиці регіону з Ужгорода до Хуста;

формування чотирьох автономних урядів Підкарпатської Русі/Карпатської України;

проведення виборів до першого регіонального парламенту – Сойму Карпатської України;

напади угорських і польських терористів на міста і села регіону;

проголошення автономії Підкарпатської Русі та незалежності Карпатської України.

Подій описано й інших дуже і дуже багато…

Новинка позиціонувала себе як український незалежний тижневик. Факт виходу щоденної газети для того часу вже є героїчним! «НОВА СВОБОДА» буде стояти на основі єдности й цілости нашої держави, та захоронення її демократичного республіканського ладу, – писав у тій же ж статті «З першим числом українського щоденника» Августин Волошин.

Але найщиріше, на мій погляд, звучать інші його слова, що стали свідченням довгоочікуваної радості щодо виходу першого номера газети: «Віримо, що наш часопис станеться відголоском бажань найширших кругів народу, буде органом народньої думки і народньої совісти».

Так чи інакше, а «НОВА СВОБОДА», котрій виповнилося днями 80 років, постала в авангарді переліку одних із найвідоміших періодичних видань в історії Закарпаття…

Маріан ТОКАР, Агенція досліджень “КАРПАТІЯ”

 

В УЖГОРОДІ ЗАВЕРШИЛИСЯ НАВЧАЛЬНІ «АНТИДЕЗІНФОРМАЦІЙНІ» ЗАНЯТТЯ ПЕДАГОГІВ. Проект «Боротьба з етнічною дискримінацією та антисемітизмом в Закарпатті» увійшов у фінальну стадію

IMG_4088Останньої суботи квітня в Ужгороді завершилися двоетапні публічні заходи для закарпатських учителів і вихователів, які складалися з щомісячних п’яти навчально-інформаційних семінарів та трьох тренінгів-практикумів. Вони проходили під головуванням ГО «Агенція досліджень «Карпатія» в рамках проекту «Боротьба з етнічною  дискримінацією та антисемітизмом в Закарпатті» за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.

IMG_4062Заключний семінар був присвячений темі «STOP дезінформації! Творимо громадянське суспільство разом!» і об’єднав думки в дискусії з приводу проблем сучасного розвитку громадянського суспільства у поліетнічному Закарпатті. До участі в заході запросили депутата Ужгородської міської ради й лідера «Об’єднання ромів Ужгорода» Мирослава Горвата, який поділився роздумами про сучасне життя, проблеми, освітньо-виховні тенденції ромського населення в регіоні. Разом із своїм заступником Петром Габрином він підготував і озвучив доповідь на тему «Освіта ромської молоді Закарпаття: досягнення та проблеми», яка викликала палку дискусію серед присутніх.

IMG_4151Не менш емоційним видалося обговорення доповіді магістра політології Ужгородського національного університету Микити Найгебавера, котрий виніс на розсуд учасників і гостей проекту питання нового освітнього законодавства, комеморації та реакції на це громадянського суспільства, зокрема й представників різних національних меншин.

Традиційно попрацювали тренери Кристина Червеняк, Євген Ясінський, котрі подали аспекти розвитку громадських інститутів національних меншин Закарпаття та їх роль у захисті прав національних меншин, а також виховання толерантної особистості в полікультурному регіоні.

IMG_4153Координатор проекту Маріан Токар висловив судження з приводу вразливості та соціально-психологічного дискомфорту етноспільнот Закарпаття й підвів підсумки майже річної діяльності проектної команди. Зокрема, говорилося про фінальну стадію підготовки продуктів проекту, презентація яких відбуватиметься у червні. Насамперед мова йшла про навчально-методичний посібник, який уперше подає педагогам рекомендації та сценарії практичних занять, вправ, ігор для шкільної і студентської молоді максимально адаптовані до умов поліетнічного середовища Закарпаття, а також про документальний відеофільм, тематичні плакати.

То ж, невдовзі освітньо-виховний простір краю поповниться актуальним і потрібним для сучасного розвитку багатонаціонального соціуму продуктом, який черговий раз доводить, що Закарпаття – мирний і толерантний регіон!.

Інфоклуб «Політична Просвіта»

З історії політичної думки Закарпаття: радикальний націоналізм Степана Росохи та Івана Рогача

Політичні погляди провідних діячів Карпатської України представляла й група молодих радикалів-націоналістів. До них відносять Степана Росоху, Івана Рогача та ін., які виховувалися на традиціях українського націоналізму й виступали опонентами поміркованим представникам старшого покоління регіонального політикуму (А.Волошин, брати Бращайки та ін.). Продовження

Гуцульська родина з Богдана на фото ХІХ століття

_МолдавчукПід час перегляду старих фотографій родинного архіву до рук потрапила стара унікальна фотографія. Надрукована вона на дуже тонкому папері, пожовклому від часу.

Стан фотографії поганий, адже вік її немалий. Це фото належить до одного з перших, коли в Європі в ХІХ столітті почали робити фотографічні знімки. Продовження

ЛІТО-2017: «ПОЛІТ» НОРМАЛЬНИЙ. Просвітницько-пізнавальний сайт “заКарпатія” з любов”ю до рідного краю…

печатка_1Влітку наш просвітницько-пізнавальний сайт «заКарпатія» отримав нове дихання завдяки читачам і дописувачам. Найголовніше, що ми й надалі розраховуємо на щирих поціновувачів історії та культури Закарпаття, суміжних з ним регіонів, а також усієї України.
Продовження

Uzhhorod. Lenin, goodbay…

0001У 1991 році одна з центральних площ Ужгорода з радістю прощалася з пам”ятником Леніну. Він простояв тут з 1974 року. Рішення про демонтаж тоді прийняла Ужгородська міська рада. Це була перша хвиля “Ленінопаду” в Україні…

  • Сторінка 1 з 6
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • >