Архів теґу: Маріан Токар

Подих Свободи Золотої Гуцулії… (До 100-річчя Гуцульської Республіки та Доби Української Революції)

__1931_-1Золота Гуцулія, Гуцульщина в Карпатах… Це український етнокультурний регіон, де проживають українські верховинці, яких називають гуцулами. Край розташований у Західній Україні, в південно-східній частині Українських Карпат і територіально простягається на гірські окраїни Галичини, Буковини і Закарпаття.

З давніх давен Гуцульська Верховина була джерелом вільнодумства. Вона завжди дихала свободою, дихала Україною… Хто тільки не намагався панувати тут і підкорити собі місцеве населення. Свого часу землі Гуцулії входили до складу Османської імперії, Молдовського князівства, Речі Посполитої, Угорського королівства, Австро-Угорської монархії, Королівства Румунія, Польської республіки, Першої Чехословацької республіки, Угорщини. Були й періоди, коли закарпатські гуцули «оживали» в українському суспільному середовищі при різних політичних режимах (Карпатська Україна, Закарпатська Україна, Радянська Україна). А одного разу в своїй історії верховинці Закарпаття здійснили революційне повстання, що дало можливість постати вільній Гуцульській республіці.

Так сталося, що горяни з того боку Карпат, де зараз знаходиться Закарпаття, стали гордістю та натхненням карпато-українського вільнодумства, символом прояву національно-визвольної державницької ідеї. І хоча людських сил та матеріальних ресурсів їм завжди бракувало, та це все ж не лякало їх на шляху боротьби за свою волю. Адже ж цей невеличкий острівок свободи не дарма в минулому називали «Золотою Гуцулією», «Гарячою Гуцульщиною», «Предтечою Карпатської України»… Насправді, «Золотою Гуцулією» можна її називати і сьогодні. Спитаєте чому? Та хоча б тому, що тут з давна проживають люди із «золотим» серцем – привітні, щирі, відверті, вдячні й віддані людським цінностям. Цей особливий архетип виплеканий багатовіковими традиціями, культурою, історичною пам’яттю та суспільною специфікою. Ці обставини впливали на процес політизації спільноти і на спроби суспільної самоорганізації.

Під завершення Першої світової війни чимало народів, етносів, етнографічних груп, що перебували під національним гнітом панівних націй, визріли для організації політичного самоуправління й спроможності прийняття та реалізації суспільно значимих рішень. Серед них були й гуцули, які органічно єдналися із українською національною культурою та ідеологією.

гуцреспСаме у цей час в закарпатському соціумі ширилися плюралістичні думки щодо майбутньої приналежності тогочасного Закарпаття – території, контроль над якою втрачала тоді геополітична невдаха Угорщина. Така ситуація спонукала місцеву інтелігенцію, громадських активістів до консолідованої діяльності, співпраці в загальнорегіональних інтересах. Відтак активізувався процес політизації громадян краю, що призвів до перших позитивних наслідків уже на початку 1919 року – проголошення самостійності Гуцульської республіки та проведення першого в історії Закарпаття всенародного конгресу (з’їзду) – Хустського форуму. Перша подія сталася в Ясіня на Рахівщині 9 січня 1919 року й на практиці показала всю рішучість проукраїнського політичного напряму в регіоні, а друга – 21 січня 1919 року і його рішення підтвердили політичну орієнтацію місцевих жителів на возз’єднання з усіма українськими землями. Обидві історичні події стали важливим доказом того, вони остаточно психологічно залучило населення за Карпатами до величної української родини.

Однак геополітичний хаос в регіоні та апетити окупаційних сил сусідніх країн на розшматованій війною території перешкоджали логіці згаданих рішень та можливостям управлінської самореалізації сподівань місцевого населення. Ось у таких загальнорегіональних умовах відбувся і короткий, але яскравий викрик душі Гуцульської республіки, що став наслідком декількох цілком логічних обставин.

Капітуляція Австро-Угорщини в Першій світовій війні, розпад її як єдиного державного організму створили сприятливі умови для активізації національно-визвольних змагань закарпатських українців. Пробуджені революційними подіями з довголітнього летаргічного сну, вони рішуче вимагали возз’єднання зі своїми національними братами і сестрами по той бік Карпат у єдиній соборній незалежній національній державі. Особливої інтенсивності цей рух набув у 1918 році в Ясіня, де і утворилась Гуцульська Народна Рада (ГНР), яка незабаром проголосила республіку.

Проте цим подіям передували складні внутрішньо- і зовнішньополітичні дії. Перш за все, позитивним явищем, який вплинув на становлення республіки в Ясіня було проголошення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) 19 жовтня 1918 року. Цей факт надав патріотичного піднесення всім українцям різних територіальних об’єднань. По-друге, впевненості в своїх діях гуцулам надавала консолідація Народних рад Закарпаття, які виступали вісниками проукраїнської орієнтації в регіоні.

_Василь з дружиною ОлеюТак чи інакше, але ідея створення автономної політичної одиниці виникла достатньо стихійно. Після повернення до Ясіня жителів, що були військовими австро-угорської армії почали створюватися загони місцевої «Народної оборони» – міліції. Першочергова ціль їх функціонування передбачала запобігання мародерству воїнам вже розформованої австро-угорської армії. Складання організаційної структури та загальне керівництво діями «Народної оборони» довірили колишньому офіцеру Степанові Клочураку, який мав неабиякий авторитет серед своїх земляків. Обстановка ускладнювалася ще й тим, що в цьому куточку краю були розквартировані угорська жандармська станція та прикордонна міліція. Однак це аж ніяк не лякало ясінянських патріотів, котрі вирішили взяти владу в свої руки. Після обговорення нестабільної та незрозумілої в перспективі ситуації ця група активістів вирішила роззброїти місцеву угорську жандармерію, а на місце угорського старости призначити місцевого українця Дмитра Іванюка. При цьому поведінка повстанців була надзвичайно толерантною, які дозволили роззброєним угорцям безперешкодно покинути Ясіня. Фактично ця подія стала початком локальної революції.

Вже на перших порах свого повстання ясінянці, очолювані С. Клочураком, проявили неабияку дисципліну та знання військової та адміністративної справи. Найперше було взято під охорону всі матеріальні цінності (майно, кошти), які зберігалися в сільській касі тощо. З цього часу в Ясіня запроваджувався новий порядок, починалося нове життя.

Ці події отримали швидкий розголос серед офіційних кіл Угорщини. Її уряд, заради збереження території під своїм контролем, обіцяв широкі автономні права закарпатцям. До Ясіня прибув окружний начальник тодішньої потиської (рахівської) округи Степан Тиводар. Цей українець за походженням приніс радісну звістку, що угорська влада нібито готує закон, який дасть русинам автономію (мова йде про закон № 10 «Руська Крайна») й готова на значні поступки в питаннях місцевого самоврядування й навіть автономії. Антін Кущинський писав, що нібито в Ясіня С. Тиводару заявили, що народ виявив бажання приєднатися до України, а тому ніяких угорських радників присилати не потрібно.

Це свідчило про те, що повстанці від намірів встановити свою народну владу в Ясіня не відступлять. 8 листопада 1918 року, у день святого Дмитра, відбулися збори всього населення селища. Жодного контролю ззовні за їх ходом не було. Відкрив збори і привітав присутніх Дмитро Іванюк, попросивши керувати ними Степана Клочурака.

Виступ авторитетного лідера був надзвичайно емоційним, патріотичним й діловим. «…Я впевнений, – говорив С. Клочурак, – що між членами ради не буде опору, у всіх нас є одна мета, одна ціль – з’єднатися зі своїми кровними братами українцями, з’єднатися з Україною. Але щоб ніхто не сумнівався у цьому, я ставлю це питання на голосування: «Хто за з’єднання з Україною, хай піднесе руку!». Жодного голосу проти не було…

Перед присутніми також виступили місцеві активісти В. Климпуш, Д. Іванюк, К. Рищук. Іван Марусяк запропонував прийняти рішення про відокремлення від Угорщини і об’єднання із Галичиною.

Організаційним результатом народних зборів стало обрання місцевої Народної Ради. До неї увійшли 42 члена. Серед них були 38 українців, 2 змадяризовані німці, 2 євреї. Степан Клочурак також виголосив пропозицію про назву щойно створеної організації – «Українська Народна Рада в Ясіню». Новий управлінський орган частіше стали називати Гуцульською Народною Радою (ГНР). Фактично вона стала виконувати функції парламенту. Цей державотворчий орган визнала тільки ЗУНР. Але одночасно вона вважала територію Гуцульської республіки своєю складовою частиною.

Після виборів УНР в Ясіня зібралася на перше засідання, під час якого були обрані місцеві активісти на важливі посади. Так, Микола Сабатюк став секретарем Народної Ради, Дмитро Іванюк – старостою, а Юрій Кабалюк – його заступником.

Членами Головної управи Народної Ради стали: Степан Клочурак (молодший), Дмитро Іванюк, Микола Сабатюк, Юрій Падотяк, Степан Клочурак (старший), Іван Дактовецький, Василь Климпуш, Іван Марусяк, Юрій Кабалюк, Іван Тимчук, Кирило Рищук, Степан Бондарюк. Усього 12 осіб. Саме вони й були найактивнішими діячами і фактичними керівниками громадсько-політичного життя в Ясіня. Загалом в Головній управі, фактичному уряді, працювало до 30 осіб. Влада Гуцульської республіки територіально поширювалася на невеликий регіон. Це були населені пункти навколо Ясіня – Лазещина,Чорна Тиса, Стебний, Кервелів, Кваси, Білин, Богдан, Луга, Відричка, Розтоки та кілька інших малих хуторів. Загалом площа Гуцульської республіки становила близько 1.2 тис. кв. км (3,5 – вся територія повстання, а кількість населення – близько 50 тис. осіб).

Одними із перших своїми рішеннями Народна Рада створила низку урядових комісій (секцій), голови яких були зобов’язані звітуватися перед Головною управою (уряд). Серед них, шкільна комісія (керівники Іван Пасулько, Іван Марусяк-Кузьмич), господарська (з виділом лісової) комісія (Іван Тимчук), комісія лісових робіт (Степан Клочурак (батько)), торговельна комісія (Василь Климпуш), харчова комісія (Юрій Кабалюк), адміністративна комісія (внутрішніх справ) (Дмитро Іванюк), військова комісія і зовнішніх зв’язків (Степан Клочурак (молодший)).

Крім того, на засіданні Української Народної Ради в Ясіня було вирішено доручити Степанові Клочураку передати урядові Західно-Української Народної Республіки рішення ясінянських гуцулів про возз’єднання з Україною. Делегація ГНР побувала таки наприкінці листопада в Станіславі, де тоді перебував уряд ЗУНР. Тоді, приймаючи делегацію від Ясінської Народної Ради, голова західно-українського уряду С. Голубович підкреслив: «Ви є першими посланцями із-за Карпат…». Під час цієї поїздки вдалося встановити тісні, передусім економічні, контакти, які давали надії на становлення мирного життя в гірській парламентській республіці.

Представники Гуцульської республіки залучилися і до організації та всебічної підтримки З’їзду українців Мараморощини. Який проходив 18 грудня 1918 року в Сиготі. Зокрема, свою діяльну допомогу надали Степан Клочурак і Василь Климпуш з Ясіня. Василь Йосипчук з Великого Бичкова та Михайло Бращайко й Августин Штефан, котрі тоді прибули з Рахова. Обрана на з’їзді Сигітська Народна Рада підтримала прагнення українців Закарпаття до єднання з українцями по той бік Карпат. Важливим фактом стало оголошення до проведення в недалекій перспективі Всезакарпатського форуму в Хусті.

Такі події викликали неабияке занепокоєння в угорських урядових кіл, які трансформувавши владу в бік більш ліберального стилю управління, намагалися за будь-яку ціну втримати територію Закарпаття під своїм контролем. 21 грудня угорська влада проголосила автономію «Руської Крайни» в складі Угорщини. А вже наступного дня на Гуцульську республіку прибули військові загони, а саме угорський жандармський батальйон для приборкання бунтівного регіону. Внаслідок цього було призупинено всю державотворчу діяльність гуцулів. Проте, репресії, які проводилися під час цієї каральної операції викликали ще більше незадоволення і спротив у місцевого населення та остаточно сприяли прийняттю рішення щодо відірвання від угорської колоніальної системи.

У ніч на 8 січня 1919 року розпочалося повстання проти угорських окупантів. На загальних зборах місцевих жителів Ясіня було відновлено Гуцульську Народну Раду, яка і проголосила самостійну й незалежну Гуцульську республіку (9 листопада 1919 року). 10 січня на багатотисячному народному віче в Ясіня спеціальним зверненням організатори повстання висловили загальне бажання гуцулів Закарпаття посилити збройний опір угорському пануванню й взяти курс на єднання з Україною: «Най живе один великий український народ від Тиси аж по Чорне море і гори Кавказ! Най живе і пишається наша велика одноцільна Українська Республіка!».

Проголошена Гуцульська республіка, як уже згадувалося, вважалася місцевими лідерами органічною частиною ЗУНР і зрозуміло, що вони розраховували на серйозну допомогу з боку прикарпатців у державотворчому процесі. Між Гуцульською Народною Радою Ясіня та урядом ЗУНР ще у листопаді 1918 року встановилися тісні відносини, які ні на мить не припинялися. Необхідно відзначити, що один із членів делегації – Євген Пуза, був старшиною армії ЗУНР. Він попросив у секретаря Народної оборони Західної України полковника Д. Вітовського військової допомоги для Гуцульської республіки. І відповідь той заявив, що ЗУНР готова допомогти, але тільки тоді, коли гуцули сформують власні військові частини. Після цього Євген Пуза запропонував створити Гуцульську народну оборону. Однак, для того, щоб це здійснити, належало ліквідувати угорську військову залогу в Ясіня. За порадою полковника Д. Вітовського, делегати із Ясіня зустрілися з окружним комендантом Коломиї, від якого довідалися, що планується військова експедиція ЗУНР на Закарпаття. Військові відділи Української Галицької Армії повинні були вирушити зі Станіслава через Стрий на Мукачево. Домовилися також, що друга група буде організована в Коломиї і її направлять через Ворохту на Ясіня. Але у той час румунські військові частини вже рухалися у напрямку Мараморош-Сигета. І їх належало випередити. Саме з цим і було пов’язане прискорення походу галицьких січовиків у регіон.

6 січня 1919 року в окружній команді в Коломиї, за цілковитої таємниці, було організовано відділ (до групи увійшли поручик Петро Зволинський, чотарі Євген Лоповецький, Юрій Циганко, Степан Забачинський). Відправлення групи призначили на 7 січня – перший день Різдва Христового. Перед виконавцями було поставлено конкретне завдання: захопивши Ясіня, сформувати відділ добровольців-гуцулів і рушити на Мараморош-Сигет, а після його захоплення об’єднатися зі Станіславською групою військ, яка мала вийти на Мукачево. Всі угорські загони на лінії Ясіня – Сигет потрібно було ліквідувати.

«Зранку 7-го січня, – пригадував очевидець, – усі зійшлися в казармі 36-го полку ім. гетьмана Мазепи і почали готуватися до відправлення. Групи складалися з трьох старшин, шістьох підстаршин, чотирнадцятьох стрільців та двох ясінянських гуцулів, які повинні були виконувати обов’язки провідників і зв’язківців. Разом – 25 чоловік озброєних карабинами, пістолетами й ручними гранатами. Тимчасову команду над групою перебрав чотар Забачинський. Того ж вечора група виїхала до Ясіня».

Ясіня_8За домовленістю з ясінянською делегацією і військовими з Коломиї, повстання було призначено в ніч із 7 на 8 січня. Звечора 7 січня – в перший день Різдва – ясінці, як годиться, колядували. Переходячи від однієї хати до іншої, група «колядників» остаточно узгоджувала організаційні моменти. Приблизно в той же час група, що приїхала з Коломиї, роззброїла прикордонників в Лазещині – за 7 км від Ясіня. Залишивши там невелику залогу, решта групи вирушила до Ясіня. Об’єднавшись невдовзі, обидві групи напали і обеззброїли угорських солдатів, що охороняли залізничну станцію та інші об’єкти. Повстанці захопили казарму і заарештували солдатів, що були в ній. Скільки було заарештованих? Дослідники і мемуаристи наводять різні цифри. Дослідник М. Болдижар пише про 500 угорських солдатів і офіцерів, Ю. Химинець – про 250, а А. Кущинський твердить, що в полон потрапило 187 вояків на чолі зі своїм капітаном.

Відразу після захоплення повстанцями Ясіня було оголошено про збройний наступ проти угорців із метою звільнення території Потисся аж до Сигету. Організацію добровільних частин узяв на себе Іван Климпуш. Того ж дня прибував поручик П. Зволинський, якого зустріли із військовими почестями.

9-го січня з Косова прибула сотня галицьких стрільців з двома кулеметами під командуванням поручика Миколи Саєвича та чота з Коломиї під проводом хорунжого Білецького. Прибув також поручик Воробець, котрий очолював тактичний провід. Чотар Герасимович взяв на себе організацію пропаганди.

13 січня військо Гуцульської республіки розпочало наступ на угорські позиції вздовж залізниці Ясіня – Сигіт. Після короткочасних сутичок вони захопили низку населених пунктів, у тому числі й Рахів. Під час боїв з’явилися втрати в українському війську (один чоловік загинув, а кілька січовиків були важко поранені). Надвечір, 14 січня, до вже визволеного Рахова прибув із Коломиї ешелон із двома польовими гарматами під командуванням поручика Ярослава Гафтуняка. В Рахові залишили невелику військову залогу під командуванням підхорунжого А. Перги, а основні війська рушили далі.

Вранці 15 січня було захоплено Требушани (нині Ділове) і Великий Бичків, зайняті Білин та Рахів. Українське військо наблизилося до Мараморош-Сигета. Відзначимо, що населення цього регіону всюди привітно зустрічало повстанське військо із синьо-жовтими прапорами. Зокрема, біля села Вільховатого передовий відділ зустрів групу місцевих жителів на чолі з священиком, які рухалися їм назустріч. Значна частина місцевих приєдналася до повстанців, після чого священик їх благословив.

Після звільнення Великого Бичкова відразу почали формуватися добровільні гуцульські частини, які мали вирушити у напрямку на Хуст. Однак, до цього справа не дійшла через подальші трагічні події 17 січня. За день до цього, практично без бою, було здано українським військам м. Сигіт. На залізничному вокзалі гурт студентів-українців зустрів повстанські війська піснею «Ми, гайдамаки». Під звуки військової сурми піднісся на вокзалі український прапор. Гарне жовто-блакитне полотно подарувала група коломийської інтелігенції.

У цей час керівництво війська перейшло під командування поручика Дениса Маєр-Михальського, який намагався піти на дипломатичне зближення з румунами. З цією метою було вступлено в телефонні переговори. Поручик Гран, ад’ютант командуючого румунської бригади, повідомив, що 17 січня румуни вишлють парламентаріїв для порозуміння в справі Сигета і взагалі відносно взаємин між румунськими і українськими військами. Саме тому українським воякам було дано наказ не стріляти при наближенні парламентаріїв.

Проте, в ніч на 17 січня, двотисячне румунське військо напало з тилу на наполовину менше українське, яке, до того ж, не було готовим до бою. Ці події досить детально описані очевидцями. Степан Забачинський пригадував: «Я брав участь у експедиції на Підкарпатті з сигітською групою сотника Дениса Маєра-Михальського, яка виїхала з Коломиї. В складі тої групи була і сотня угро-українських гуцулів-добровольців під командою чотаря Поповецького, одна сотня гуцульських стрільців. С. Забачинський правив нею, та кілька батарей артилерії… Після захоплення Сиготу в цьому старовинному українському місті було встановлено українську владу. 17 січня з боку Надь-Бані розпочали наступ румуни. Оскільки виразний наказ Окружної команди в Коломиї і забороняв у разі наступу румунів входити з ними в конфлікт, і зобов’язував увійти з ними в переговори, група не розпочала бойових дій… З румунами не можна було договоритися, і тому на наказ одного зі старшин групи поручика Воробця група почала виготуватися до відвороту. Ввечері 17 січня група виїхала залізничним транспортом із Сиготу. В дорозі до станції Мігеш-Комори румуни почали обстріл транспорту. Почався бій, в результаті якого потрапило в румунський полон 20 старшин та приблизно 400 стрільців. Загинули тоді четар Поповецький, четар Гадоталюк, були ранені поручик Воробець, четар Посацький, четар Ковач, хорунжий Циганюк. Полонені перебували 9 місяців у румунській неволі, звідти 14 жовтня 1919 року за дозволом румунської влади переїхали на Україну 19 старшин і 320 стрільців…».

Необхідно констатувати, що учасники тих подій дають різні трактування, зокрема, про Сигетський похід. Так, учасник тієї ж виправи поручик Степан Глушко пригадував: «Дня 12 січня 1919 року одержав я наказ Окружної військової команди до виїзду на Карпатську Україну для підтримки поручика Віктора Воробця. Виїхав з моєю сотнею також сотник в напрямі на Сигіт. Моїм завданням було роззброєння мадярських жандармів, які зовсім не робили ніякого опору. Наші відділи зайняли Сигіт 16 січня 1919 року. Команду міста передали команди групи мені. Вночі з 16 на 17 січня почався бій з румунами. Наші частини направлялися на залізнодорожну станцію. Тут ми зустріли сотника Д. Маєра-Михальського, який був комендантом цілої групи. За приказом В. Воробця почався відступ і вагонування до від’їзду. Наказ був для мене незрозумілий. Сотник Маєр-Михальський і сотник Саєвич зайняли місце біля машиніста. Коли ж ми виїхали із Сиготу, румуни розпочали обстріл нашого транспорту. Як виявилося далі, частини залізнодорожної колії були зірвані. В результаті бою біля 200 стрільців вбитих чи ранених, інші потрапили в полон. У полоні румуни трактували нас, як більшовиків, пограбували й відібрали одяг, чоботи, гроші. По кількамісячному перебуванні в полоні нас звільнили і відставили на Дністер…».

Про цю експедицію згадує і сотник Микола Алиськевич. Він пише, що «дня 14 грудня 1919 року в часі, коли Секретаріат був у Тернополі, вислали його як представника уряду з дорученням полковника Д. Вітовського до Будапешта. Завдання полягало в закупці зброї, амуніції, одягу в обмін на нафту. Наслідком місії був підписаний договір, на основі якого угорський уряд мав доставити 20 млн. набоїв для рушниць, 500 кулеметів, значну кількість гарматних набоїв, взуття, тощо. Одночасно сотник Алиськевич склав заяву про взаємний ненапад та дотримання мирних відносин стосовно угорського уряду. Повертаючись до Тернополя, він не застав уже там Державного Секретаріату, який перебрався до Станіслава. Під час засідання Ради Державних Секретарів подав звіт про результати переговорів у Будапешті. На Раді була присутня делегація селян із Закарпаття, яка звернулася зі скаргою про жорстокість угорців у краї. Делегати від Закарпаття просили військової допомоги. Полковник Д. Вітовський був проти військового втручання в Закарпаття, аргументуючи це браком відповідних частин. Голубовський не заперечував виправи українських військ на Закарпаття й дотримувався думки, що по злуці з Наддніпрянською Україною братам закарпатцям треба допомогти. Однак остаточного рішення прийнято не було».

Д-р Лонгин Цегельський писав, що С. Голубович на домагання полковника Д. Вітовського скликав у січні 1919 року Раду Державних Секретарів, на засіданні якої заявив, що українські війська перейшли Карпати, громлять угорські залоги, зайняли цілі повіти. «На засіданні зчинилася нечувана буря: мовляв, полковник Вітовський розпочав на власну руку світову війну. Щоб вийти з цієї ситуації, Л. Цегельський, як секретар закордонних справ, порадив вислати до Будапешта нову делегацію із заявою, що ця експедиція на Закарпаття не є ворожим проявом стосовно угорців, а тільки превентивним заходом проти осади країни чехами і румунами. Зредаговано відповідну ноту та вислано з нею до Будапешта отця Рожанковського і Гната Цегельського…». Із вищесказаного видно, що відомості з приводу відступу українських військ на Закарпатті суперечливі. Ми не можемо відкидати і той факт, що галицькі січовики з’явилися в нашому краї без відома Є. Петрушевича. Наприкінці грудня 1918 року під час переїзду з Відня через Будапешт, Євген Петрушевич мав розмову з тодішнім прем’єром Угорщини графом Міхаєм Каролі. Відносно Закарпаття останній визнав принцип самовизначення народів, а Є. Петрушевич зі свого боку погодився займати нейтральну політику і передати вирішення «закарпатського питання» мирній конференції.

Які ж наслідки для українського війська мала ця експедиція? Ю. Химинець писав, що 41 чоловік загинув, а 400 потрапило в полон. Його думки в основному поділяє С. Забачинський. Дослідник В. Піпаш-Косівський доводить, що наслідком нічного бою 17 січня було те, що із 1000-го українського війська тільки 170 чоловік благополучно повернулося до Ясіня, а решта загинули або потрапили в полон. А. Кущинський пише про 60 убитих і 30 поранених.

Один із відомих учасників тогочасних подій Юлій Бращайко у мемуарній праці «Що видів я на Закарпаттю..» щиросердечно описував контактування з гуцульськими представниками у часи співпраці народних рад регіону наприкінці Першої світової війни. Він щиро підтримував їх волелюбні змагання, що вилилося у непростими відносини самого Ю. Бращайка із румунськими урядовими та окупаційними колами. У 1919 році він навіть двічі був перебував під румунським арештом. Він теж згадує, що «румуне… були… в Ясіню аж до юлія 1920…».

Що стосується української преси Східної Галичини («Нове життя», «Народ», «Наддністерські вісті», «Покутський вісник», «Стрілець»), то вона не наводить причин невдачі, а обмежується констатацією факту: «…румуни перейшли в наступ».

Ці події нанесли болісного удару по державотворчому експерименту Гуцульської республіки. Але, хоча вона проіснувала недовго й кінець її був трагічним, саме вона стала першою реальною спробою встановлення української влади в окремо взятому регіоні – Закарпатті, предтечою незалежності Карпатської України кінця 1930-х років. Саме під час революційних боїв 1918 – 1919 років формувалася свідомість закарпатських українців, яка досягла своєї кульмінації напередодні Другої світової війни. На Гуцульщині, у найбільш революційному куточку Закарпатського краю, найсвідоміша частина карпатських русинів недвозначно заявила, що тяжіє до життя разом із усім українським народом у єдиній Українській Соборній Державі.

Співзвучним із діяльністю Гуцульської республіки було згадане всенародне зібрання в Хусті (інші назви – Всенародний конгрес українського населення Закарпаття або Хустський з’їзд представників народних рад Закарпаття) виголосило публічне звернення до українців із закликом єдності народу по обидва боки Карпат. Хустський форум об’єднав 420 делегатів і близько тисячі гостей, які під орудою відомих громадських діячів, що переважно представляли кола крайової інтелігенції, стали передвісниками перемоги українського духу в Закарпатті.

Хотілося б трохи детальніше зануритися в атмосферу цього велелюдного заходу, оскільки його рішення мали значний психологічний та ідеологічний вплив на подальші події в Закарпатті і, зокрема в Гуцульській республіці.

21 січня 1919 року в Хусті відбулося засідання Всенародного конгресу українського населення Закарпаття, який обрав Михайла Бращайка. Відомого громадсько-політичного діяча регіону, своїм головою. Роботу форуму детально описали очевидці.

Один із них писав: «Голова зборів д-р Михайло Бращайко… запитав народ: Куди ми хочемо прилучитися? До Угорщини? Чи, може, до Чехословаччини? Чи до України? – До України! – закричали делегати». Для більшості закарпатців Україна була державою, де жили брати по крові з древньою столицею Києвом. А. Штефан у своїх споминах так висловився з цього приводу: «Київ – святість, про яку не вільно було голосно говорити, хіба в чотири очі з Богом, Київ – це таїна, недосяжна, незрозуміла, але наша. Тайна, схована в глибині душі, щоб не знайшла її профанна цікавість. Ця тайна довго-довго дозрівала в душах. І коли дозріла – стала словом. Могутнім словом. Воно потрясло всією Карпатською Україною. Було це 21 січня 1919 року в Хусті».

Дослідник Ю. Химинець писав: «Потім Михайло Бращайко говорив: Ясно, що збори бажають злуку Угорської Русі з Українською Державою. Щоб було всім нам видно, що це воля більшості народу, прошу щоб той делегат, чи ті делегати, які мають іншу волю, голосилися до слова.

– Голосіться до слова, – кричали делегати, – ми вас вислухаємо чесно і без гніву. У залі було тихо. Ніхто не голосився. Заговорив знову Михайло Бращайко: однозгідна воля всенародних зборів: з’єднати Угорську Русь з Соборною Україною.

– Слава! Слава! Слава! – вирвалося з уст делегатів. Усі встали і зачали співати «Вже воскресла Україна, і Слава і Воля…».

Та навіть у таку урочисту для трудящих мить, коли було прийнято історичної ваги документи, не обійшлося без проугорської пропаганди. А. Штефан описав один досить дивний епізод, який, на нашу думку, є доказом того, що прийняття такого рішення було волевиявленням всього народу: «Конгрес закінчився… Делегати поспішали додому. Раптом настав крик. Селянин, одягнений по-марамороськи, гукав: – Нам не треба України! Тисячу років ми жили в Мадярщині! Нам не треба України! Делегати окружили крикуна: Хто ти? Чи ти здурів? Чому не говорив на Конгресі? Міцні руки охопили його руки і шию. Прибігли і хустські делегати, і пізнавши його, крикнули: «Це наймит, слуга мадярів, куратор Куртяк! Треба його витверезити!» Селянські делегати кинули його в рів при дорозі, пообертали його в студеній воді з розтаяного снігу і тоді наказали йому: «Біжи додому, чорте! Висушися і навчися розуму! Бо буде гірше». Лишили його і старий Куртяк в ганьбі потягнувся додому».

Газета «Руська Краина» детально описала роботу Хустського Конгресу у статті Вишнянського (ймовірно, це псевдонім А. Волошина – авт.) «Народний Собор в Хусті». Головним редактором був Августин Волошин, відповідальним редактором – Віктор Желтвай, а помічником редактора – о. Емілій Бокшай. Стаття «Народний Собор в Хусті» так описувала цю знаменну подію: «На 21-го января бив виданий держати єден собор до Мукачева… Но народ єднако так голосив, ож хоче совітоватися о своїх ділах, и сяк 21-го января подержали Собор в Хусті.

По 9-ом часі била служба в церкви. Делегати свої свідоцтва. Поставили у ряд і на переді з застави (фани) украинськи (синьо-жовті) несли. Начинали з Богом. Уже на улици посхаповали калапи і заспівали Царю небесний… І сяк делегати рушилися до Церкви. По пути сміло заспівали: – Вже воскресла Украина… У церкви так било як на отпусті. Повно людей о одушевленний «Господи Помилуй». По службі священик Паркані посвятив заставу коло церкви. Дале рушилися до горожанської школи. На Собор. Засідання отворив д-р Юлій Бращайко. Он чудно било чути слова «не хочемо бити слугами чужих народов!». Засідання отворивши, за председателя вибрали єдиногласно д-ра Михайла Бращайка. Но ледве узвався председатель, коли Іван Волощук голосним словом закричить: Где хочемо стати? – До України!

Сяк голосили делегати всі, числом 420, из 150 сел. Протоколи вели Михайло Тиводар и Василь Осипчук. По виборам уже розпалилися делегати. Уже наголосно кричали: Пешт нам не треба, йдемо до Києва. Кедь о декотром діле много радилися и переговорювали, доста било заголосити: «Най буде так, як є у Києві». Тогда уже всі в єдино кричали: «Най буде так, як у Києві». І уже о том діле и прорішили. Вибрали Раду і делегатов до Мирової Конференції. Собор скончився як уже заходило сонце. На конець пойшли коло церкви и там всі присягнулися на украинську заставу (фану). На соборі єдиногласно виповіли, аж хотять ставати до Украини».

Після довгих років замовчування, а то і облиття брудом цієї славної події в житті краян, наводимо без скорочень «Протокол писаний 21-го януаря (січня) 1919 в Хусті на всенародніх зборах угро-руського народу, котрі відбулися в гімнастичній залі державної горожанської школи» :

 «1. Всенародні Збори Угорських русинів-українців з дня 21-го януара 1919 року висказують з’єднати всіх русинів-українців з комітатів Мараморош, Угоча, Берег, Земплин, Шариш, Спіш и Абауй-Торна і прилучення русинами-українцями заселених земель до Соборної України. Просячи, щоб нова держава при виконуванню (переведенню) сеї злуки узглядила особливе (окремішнє) положення угорських русинів-українців. Для того Всенародні збори заявляють, що руський-український нарід Угорщини Х (десятий) закон про Руську Краину даний в Будапешті з року 1918-го не признають законом, бо повстав без його волі і без заступництва народу.

  1. З огляду на повисше рішення постановляють збори, що руський народ не пішле послів своїх до угорського парламенту.
  2. Всенародні збори просять, щоби українські війська засіли землі, заселені русинами-українцями на Угорщині, і щоби засмотрили населення, живуче серед тяжких харчових відносин, поживою.
  3. Всенародні збори вітають всі визволені народи австро-угорської монархії: Чехословаків, Югославян, Румунів, Поляків і Німців.
  4. Дальше вітають збори мадярське народне правительство на демократичних основах, що признало право самоозначення (саморозпорядження) народів і не уживало ніяких насильств проти політичного організовання єго правдивої волі.
  5. Дальше висказують збори подяку всім державам Антанти і її союзникам, що боронили демократичний їх рух і вибороли пригнобленим народам свободу і просять, щоби помогли здійснити ухвалу (поставу) всенародних зборів.
  6. Народні збори вибирають для ведення справ русько-українську народню Центральну Раду із сто членів і уповномочують її заступати русинів на Угорщині все і всюди де сього потрібно проти інших народів і зробити все, що кожного часу в інтересі русько-українського народу уважає за потрібне.

…Із комітатів Мараморош, Угоча, Берег і Унг по постановленню легітимаційної комісії в’єдне (разом) 420 правильно і достовірно легітимованих (оправданих) послів явилися. А понеже вибори відбулися так, що від кождих 1000 душ вибрано одного посла, на зборох 420.000 жителів – отже абсолютна більшість угорських українців була заступлена.

…Президія і члени Центральної Народної Ради зложили під русько-українськими прапорами отсю божбу (присягу): «Божуся одному живому і Всемогущему Богу, що права русько-українського народа боронити, нарід заступати і волю його сповнити буду. Так ми Боже помагай».

По сему одноголосно вибрано Центральну Народну Раду. Председатель: Др. Михайло Бращайко. Заступники пред. Ємеліян Невицький, духовник з Уяку (Шаріш), Євген Пуза, сотник із Ізи і Іван Волощук, господар з Нанкова”. Доцільним буде нагадати і факт, про який в нашій літературі мало згадується, в тимчасовій конституції Західно-Української Народної Республіки від 13 листопада 1918 року Закарпаття було проголошено складовою частиною цієї республіки. Отже, де-юре Закарпаття стало складовою частиною України, хоч де-факто влада останньої не була поширена на територію нашого краю. Для визнання де-юре Закарпаття складовою частиною України служило рішення Всезакарпатського з’їзду в Хусті від 21 січня 1919 року.

Сформували делегацію, щоб ознайомити з рішенням зборів київську владу. Тут радянські історики замовчували факти. Вони твердили, що «на зборах в Хусті була вибрана делегація, яка повинна була поїхати в Київ і передати рішення про возз’єднання Закарпаття з рештою України… Однак, як тільки делегація поїхала до Станіслава, їй перегородили шлях петлюрівці і білополяки». З розмови з онуком Ю. Бращайка, який проживає в Хусті, ми дізналися про записи діда, які збереглися. В них зафіксовано факт, що Ю. Бращайко від імені делегатів Конгресу вислав до Києва телеграму. Сучасні історики, досліджуючи це питання, зробили висновок, що «…уже в 1918 році делегація закарпатських селян побувала у Станіславові й вела переговори про возз’єднання нашого краю з УНР».

Саме гуцульська делегація у складі Євгена Пузи, Івана Климпуша та Степана Клочурака їздила до м. Станіслав для виголошення національної позиції Закарпатської Гуцульщини й налагодження тісних суспільно-політичних контактів із побратимами по той бік Карпат. Делегацію щиро приймав Голова Національної Ради Євген Петрушевич.

Через деякий час перед присутніми виступив С. Клочурак: «Ми діти одного українського народу, після майже тисячолітнього розмежування зійшлись на нинішніх зборах, щоб в братерській згоді вирішити долю нашого народу. Нас не розмежували ні ріки, ні високі гори, ані далекі простори… Я щасливий, що мені… припала велика честь, від імені угорських українців я можу передати вам їхню тверду волю, приєднати до України землю, на якій вони споконвіку живуть, як невід’ємну частину України».

В Універсалі Директорії Української Народної Республіки про об’єднання земель українських говорилося: «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України…».

30 січня 1919 року часопис «Закон і право» опублікував історичні документи свята злуки УНР і ЗУНР. На сьогоднішній день вони становлять собою бібліографічну рідкість. В часописі вміщені Грамота Української Національної Ради про об’єднання ЗУНР з Великою Україною від 16 січня, вже згадуваний Універсал Директорії від 22 січня, а також резолюція, декларація і універсал Трудового Конгресу України від 28 січня. У всіх цих документах Угорська Україна вважається складовою частиною Соборної Української держави. Представник від Закарпаття, згідно з Універсалом Трудового Конгресу, мав входити до складу Директорії – найвищого органу УНР.

У зверненні Трудового Конгресу України до народів усього світу було чітко заявлено, що «український сорокамільйоновий народ хоче вільним увійти в сім’ю народів світу й стати нарівні… Український народ не допустить, щоб хтось інший накидав йому свою волю. Ні силою міжнародних комбінацій, ні силою заліза ніхто не зможе примусити його зректися своєї суверенності й свого права самому завести лад на своїй землі згідно з власним бажанням». Однак, міжнародне становище молодої УНР було надзвичайно важким, що унемодливлювало реалізацію державотворчих планів…

У весну 1919 року, попри складності регіональної та міжнародної обстановки, Гуцульська республіка вступила сповнена надій на мирне і стабільне життя. У наступні півроку стосунки з урядом УНР не припинялися. 29 – 30 квітня – 1 травня 1919 року в Станіславі проходив З’їзд угорських українців. Місцева преса повідомляла: «На з’їзд прибуло 35 заступників з різних угро-українських комітатів. З’їзд відкрив голова угро-української секції товариства «Молода Громада» д-р К. Кисілевський. До президії вибрано заступників всіх областей УНР: д-ра Бращайка з Закарпатської України… Від Угорських українців відповіли на привіт Климпуш та д-р Бращайко, який висловився, що недалекий той час, коли всі території України злучаться в одну соборну Україну».

Словацький дослідник М. Мушинка, який опублікував резолюцію з’їзду, віднайдену в архіві, відзначав: «Наперекір щаленій антиукраїнській пропаганді, 29 квітня 1919 р. … у Станіслав прибули 162 делегати від 62-х громад Закарпаття. З’їзд, який очолювали Михайло Бращайко та Кость Кисілевський, тривав три дні – від 29 квітня до 1 травня 1919 року. Всі делегати черговий раз підтвердили волю закарпатських українців з’єднатися з Україною в соборній державі. Після закінчення з’їзду закарпатську делегацію прийняв президент Західно-Української Народної Республіки Євген Петрушевич (1863 – 1940), якому голова У(Р)ЦНР в Хусті М. Бращайко урочисто вручив резолюцію з’їзду з проханням передати її Головному Отаманові Армії Української Народної Республіки Симону Петлюрі та на її підставі домогтися на Мирній конференції в Парижі приєднання Закарпаття до України».

Резолюція, ухвалена одноголосно З’їздом закарпатських українців в Станіславі 1 травня 1919 року, була підписана М. Бращайком та І. Волощуком від Закарпаття та К. Кисілевським і І. Ставинським від Галичини. У чотирьох її розділах йшлося про наступне:

«I. З’їзд закарпатських українців в Станиславові дня 29 – 30 цвітня – 1 мая 1919 р. шле Українській Армії на руки Головного Отамана Симона Петлюри привіт і щиру подяку за геройську оборону самостійности Української Народної Республіки.

  1. 1. З’їзд закарпатських українців згідно з постановою Всенародних Зборів Закарпатських українців в Хусті з 21 січня 1919 р. обстоює з’єдиненє усіх українських земель в одну державу в формі Народної Республіки і протестує рішучо проти наїзду чужинців на територію Закарпатської України.
  2. З’їзд звертається до провідників Соборної України, щоб она внесла протест проти цього наїзду до Держав Порозуміння.
  3. З’їзд взиває усіх Українців Закарпаття, щоб спільно боролися за самостійність Української Держави та за дійсне прилучення своєї області до тої Держави.
  4. З’їзд звертається до всіх Українців Придніпрянщини, Галичини і Буковини з зазивом допомогти Закарпатській Україні в їй боротьбі за визволення з ворожого ярма.
  5. З’їзд звертається з проханням до Високої Директорії, Міністерії Української Народної Республіки та Секретаріяту Західної Області У.Н. Республіки поспішити якнайскоріше з видатною помочією в організації Закарпатської України та з харчами для голодуючого населення.
  6. З’їзд домагається, щоби допустити до місії на Паризьку конференцію двох заступників закарпатських українців і уможливити їм якнайскорше виїзд до Парижу.

III. 7. З’їзд стверджує конечність організації кооператив на Закарпатській Україні та просить Дніпро-Союз, як централю споживчих товариств, обняти своєю діяльністю Закарпатську Україну.

  1. 8. З’їзд просить Високу Директорію, зглядно Міністерство Народної Освіти заопікуватися народною освітою в Закарпатській області, а саме:

а) призначити на народну освіту в Закарпатській Україні відповідний фонд;

б) подбати о відповідну шкільну книгу, як також о книжочки загальноосвітнього змісту та часописів для народа;

в) установити стипендії для образовання учнів кандидатів із Закарпатської області.

  1. З’їзд висказує подяку Молодій Громаді і єї угро-українській секції за дотеперішню хосенну діяльність в організації культурно-освітнього життя на Закарпаттю та просить Секцію:

а) щоби дала почин до створення окремої інституції, яка би зайнялася організацією закарпатських Українців в ширшім розумінні;

б) щоби припильнувала ухвал з’їзду».

Необхідно погодитись із твердженням М. Мушинки, що «для історії Закарпаття Резолюція З’їзду закарпатських українців у Станіславі має виняткове значення. В революційному 1919 році цей з’їзд був останньою спробою возз’єднання Закарпаття з незалежною Україною».

Незважаючи на труднощі, Гуцульській республіці крім ЗУНР харчами допомагала й УНР. З ініціативи Симона Петлюри на Гуцульщину були відправлені декілька вагонів хлібної муки. На білих мішках великими літерами було написано «Україна». Як пригадував С. Клочурак, «місцеве населення довго зберігало ті міхи, як доказ багатства на Україні. Уряд УНР за надіслані харчі не вимагав ніякої плати: то був дар України гуцулам». В обмін на ліс крім продуктів надходив гас, книжки тощо. До Станіслава й Коломиї з Ясіня щодня курсували потяги.

Така ситуація тривала до травня 1919 року, коли польські війська відкинули Українську Галицьку Армію за річку Збруч. Відтоді Гуцульська республіка опинилася відрізана від тилової підтримки й позбулася авторитетного захисника. Цим практично відразу скористалися румунські війська, які розпочали окупацію усієї Закарпатської Гуцульщини.

Виходячи з того, що приєднання до будь-якого українського державного об’єднання стало неможливим. 11 червня 1919 року в Ясіня було прийнято Меморандум до Руської Народної Ради в Ужгороді з проханням приєднати Гуцульську республіку разом із іншими землями регіону до новоствореної Чехословацької республіки. Дане подання було взяте до уваги країнами переможцями і 10 вересня 1919 року в передмісті французького Парижу Сен-Жермені схвалене в змісті мирного договору, що закріпив новий післявоєнний світовий порядок. Після цього Румунія остаточно була змушена частково вивести свої війська з цієї території й почати процедуру передачі управління новій владі. Щоправда цей процес затягнувся ще майже на рік.

Незважаючи на короткочасність свого існування, у діяльності Гуцульської республіки простежуються окремі елементи державотворення. Хоч це і була самопроголошена республіка, вона мала чітко зорганізовану структуру й план діяльності. З ініціативи Степана Клочурака та його соратників у Ясіня і околицях організовується самоуправлінська адміністрація, яка взяла на себе контроль і керівництво кількадесяттисячним місцевим населенням.

Гуцульська автономна одиниця була парламентською республікою, зі своєрідним парламентом – Гуцульською Народною Радою в Ясіня. Всі справи республіки обговорювали на засіданнях Ради в демократичний, відкритий спосіб. Виконавчу владу Гуцульської республіки презентував уряд – Головна управа, роботу якої було поділено на комісії (секції), кількість яких варіювалася. Але головними серед них були постійно діючі комісії: військових і зовнішніх зв’язків (голова – С. Клочурак заступники – В. Климпуш і Д. Німчук); внутрішня (М. Іванюк, комендант міліції М. Могарнюк); господарська (І. Тимчук, підсекція лісова – С. Клочурак (батько)), харчова (Ю. Кабалюк). Державні службовці в діловодстві використовували українську мову як державну. А ті з посадовців, які нею не володіли належним чином, повинні були пройти вишкіл на курсах, інакше могли позбутися високих державних посад.

Військовим комендантом і головою Гуцульської Народної Ради було обрано Степана Клочурака – одного із активних українських громадсько-політичних діячів Закарпаття, згодом одного із засновників та лідерів місцевої соціал-демократичної партії, редактора періодичних видань «Народ», «Вперед», «Земля і Воля». В Карпатській Україні 1938 – 1939 років був секретарем прем’єра А. Волошина, депутатом Сойму (парламенту КУ), міністром карпато-українського уряду. Фактично в Гуцульській республіці він виконував функції президента.

Гуцульське військо, яким керував Степан Клочурак мало відзнаки української армії. У ньому існувала досить сувора дисципліна (наголошувалося, що жодного випадку грабунків не було зафіксовано). Літописець українських національно-визвольних змагань Закарпаття першої половини ХХ століття Василь Гренджа-Донський писав, що за дрібні конфлікти, сварки, пиятику тощо староста М. Іванюк судив винуватців на кількагодинну чи кількаденну примусову суспільно-корисну працю. Внутрішня секція піклувалася також про культурно-освітні проблеми гуцулів. У школах навчання велося українською мовою, було організовано хор, який виступав на святкових вечорах. Найважливішим завданням господарської, лісової та харчової секцій було накормити близько 20 тисяч населення. Лісова секція видавала дозвіл на рубку лісів. Завдяки С. Клочуракові до Ясіня прибували вагони з кукурудзою, цукром, що суттєво покращило матеріальне становище селян.

Уряд Гуцульської республіки формував спеціальні загони з робітників і майстрів, яким було дано завдання оперативно відбудовувати мости й дороги, налагоджувати транспортний рух, зв’язок, проводили польові роботи і т.ін. гуцульська влада приступила й до роботи в сферах охорони здоров’я, шкільництва, культури. На території Гуцульської республіки одночасно використовувалися як грошові одиниці австро-угорська крона та гривня УНР.

Гуцульська республіка проіснувала до 11 червня 1919 року, тобто до тих пір, коли румунські війська увійшли до Ясіня. Багатьох членів Гуцульської Народної Ради в Ясіня арештували. Така доля спіткала і Степана Клочурака. Його батька румуни водили по селу і нещадно били, від чого він невдовзі помер. Василь Климпуш і Дмитро Німчук щасливо дісталися до Галичини. Румуни господарювали в Ясінях більше року і відійшли тільки 30 червня 1920 року, коли чехословацька адміністрація перебрала цілу Мараморощину, за винятком Сигета та 14 сіл в його околицях, що відійшли до Румунії.

Та, незважаючи на окупацію румунами Гуцульщини, місцеве населення продовжувало боротьбу в партизанських загонах. Один із дослідників національно-визвольних змагань західних українців писав, що «ясінська Гуцульська Республіка в горах утрималась і давала про себе знати своїми войовничими виступами впродовж п’яти місяців». Необхідно додати, що чимало гуцулів вступили й до УГА і в її лавах брали участь у національно-визвольних змаганнях українського народу революційної доби.

Про історичне значення національно-державницького виступу гуцулів закарпатської Верховини свідчить і той факт, що у 1939 році на офіційному рівні було прийнято рішення щороку увічнювати і урочисто відзначати день проголошення Гуцульської республіки, без існування якої не могло бути і Карпатської України. Загальновідомим є і той факт, що карпато-український уряд Августина Волошина, за заслуги гуцулів у боротьбі за незалежність краю, дозволив скликати засідання першого Сойму у Рахові і тільки в силу об’єктивних обставин цього не сталося. Отже, немає жодних сумнівів, що Гуцульська республіка залишила помітний слід в історії національно-визвольної боротьби закарпатських українців.

Сьогодні, у 100-річну річницю постання Гуцульської республіки, нам, українцям, слід брати приклад і схилити голови перед звитягою тогочасного покоління, яке наперекір чималим поворотам долі незмінно йшло до своєї мети – незалежної Української Держави! *

Микола ВЕГЕШ, доктор історичних наук, завідувач кафедри політології і державного управління Ужгородського національного університету

Маріан ТОКАР, кандидат історичних наук, директор Науково-дослідного інституту політичної регіоналістики Ужгородського національного університету

* З використаними джерелами до матеріалу можна ознайомитися у виданнях: Вегеш М., Токар М. Карпатська Україна на шляху державотворення. Ужгород: Карпати, 2009. 446 с.; Степан Клочурак. Гуцульська республіка (1918 – 1919). Ужгород: Карпати, 2018. 224 с.

 

 

 

ЯК БУДУВАЛИ КОМУНО-РАДЯНСЬКЕ ЗАКАРПАТТЯ: витоки, динаміка, ресурси (декілька слів про монографію Василя Міщанина «Радянізація Закарпаття 1944 – 1950 рр.»)

36776575_2086046785010592_2006364070764085248_n«Радянська» тема сьогодні в Україні знаходиться під грифом «табу», принаймні її сприймають у змісті процесу декомунізації. Але історія на те і є історією, що змушує нас шукати в минулому відповіді на чисельні процеси людської життєдіяльності, вбирати важливі уроки для сьогодення і майбутнього розвитку.

Слава Богу, є й ті, хто серйозно займається дослідженням маловідомих, а подекуди й зовсім не вивчених питань. Василь Міщанин один із таких. Упродовж довгого часу він вивчав проблеми аграрних відносин післявоєнного періоду в Закарпатті, і ось, нарешті, значно розширив предметне поле дослідження новим ґрунтовним дослідженням, яке цілком справедливо назвав узагальнено «Радянізація Закарпаття 1944 – 1950 рр.».

Продовження

ЧЕРГОВИЙ ПРОЕКТ “КАРПАТІЇ” ЗАВЕРШЕНО: ДЕКІЛЬКА СЛІВ ОПІСЛЯ…

продукти-001Завершився проект грантової програми «Боротьба з етнічною дискримінацією та антисемітизмом в Закарпатті», що здійснювався за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні громадською організацією «Агенція досліджень регіонального розвитку «Карпатія» впродовж 2017 – 2018 років. Її тематичне вираження наповнювалося у змісті інформаційно-просвітницької платформи «STOP ДЕЗІНФОРМАЦІЇ! НІ РАСОВО-НАЦІОНАЛЬНІЙ ДИСКРИМІНАЦІЇ ТА АНТИСЕМІТИЗМУ!». Ми, як автори проекту, цілком усвідомлено підходили до тематики й виходили із актуальності сучасної проблеми. Проблеми, яка постала реальним шоком на Сході України з часів анексії Криму та воєнної російської агресії на Українському Донбасі, а також такої, попередження якої є життєвою необхідністю унеможливлення подібних процесів у Закарпатті! Уже під час роботи над виконанням проекту ми стали свідками «мовного» загострення угорсько-українських відносин, «ромського питання» та «антисемітського» хуліганства на єврейських цвинтарях. І всюди не обійшлося без провокаційно-дезінформаційного фактору і зовнішньо-інформаційного дестабілізаційного впливу на ситуацію в Україні та в Закарпатському регіоні, зокрема. Відрадно, що на семінарах і тренінгах учасники активно обговорювали буденні актуальні питання, дискутували, намагалися знайти вихід із різних тематичних ситуацій.

І ми зрозуміли, що перебуваємо на правильному шляху. Працюючи з учителями і вихователями, студентською молоддю, громадськими діячами, ми переконалися наскільки необхідною є наша робота саме на цьому етапі життя України! Приємно було бачити бажання педагогів співпрацювати з громадськими організаціями над досягненням спільних цілей. Відчутним було й розуміння відповідальності учителів перед сучасними викликами.

Наша гордість – це наші прикінцеві продукти, які досягли цілі. Розробка концепції, написання і видання навчально-методичного посібника «Пізнання змінює сприйняття», яке наповнене вправами, заняттями, рольовими іграми, вперше максимально наближених до регіональних реалій цілеспрямовано скероване на роботу з шкільною та студентською молоддю. Видання містить матеріали про історичний та сучасний досвід поліетнічного регіону, методичні рекомендації для проведення занять, виховних заходів, рольових ігор з метою пізнання Закарпаття як толерантного і мирного регіону. Зміст рекомендованого тексту спрямований на протидію етнічній дискримінації та антисемітизму на прикладі Закарпаття, запобіганню дезінформації щодо міжнаціональної ситуації тощо. Посібник стане в нагоді викладачам, вчителям, вихователям, методистам різних навчальних та виховних закладів, представникам громадських організацій, молодіжних ініціатив тощо.

Якщо видавнича діяльність є нормою роботи для ГО «Агенція досліджень «Карпатія», то виготовлення короткометражної документальної кінострічки «Щедрість Срібної Землі» стало дебютом. І дебютом вдалим. Невдовзі фільм стане доступним для публічного перегляду. Принаймні, яка б не звучала критика, чого, звичайно, не уникнеш, ми висловили у кадрах і тексті своє бачення просвітницько-інформаційної складової пропаганди позитивного іміджу Закарпаття як мирного і толерантного регіону України! Ми не кінопрофі, але те, що нам вдалося зробити заслуговує на підтримку й розуміння! Презентовано й розроблені антидискримінаційні плакати.

Проект завершено, але проблема залишається. Ми зробили лише один крок на захист молоді, громадян, регіону, України. Попереду нові проекти, інші тематики, але ми не покидаємо цю проблему і залишаємося на захисті людських свобод і прав, гідності, рівності і справедливості всіх, хто тут проживає!

«Карпатія» вдячна всім! Всім, хто були з нами, хто не відмовив у допомозі, підтримував нас морально, допомагав консультуванням, інформаційною підтримкою! Ми знайшли однодумців і партнерів! Дякуємо і тим, хто не заважав! Велике спасибі за можливість реалізувати себе Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні! Це був чудовий досвід, пізнання самих себе і тих, хто поруч…

І найголовніше, як на мене: слоган проекту – «Пізнання змінює сприйняття» – повністю виправдав себе у процесі роботи, адже тільки пізнаючи ближніх, ми спроможні сприймати їх такими, якими вони є, а вони нас…

Маріан ТОКАР, координатор проекту, голова ГО «Агенція досліджень регіонального соціуму «Карпатія» (Ужгород)

Відбулась підсумкова презентація проекту про протидію етнічній дискримінації та антисемітизму

IMG_483723 червня в Ужгороді проведено фінальну конференцію-презентацію продуктів проекту, яка підвела підсумки тематичного гранту «Боротьба з етнічною дискримінацією та антисемітизмом в Закарпатті», що здійснювався за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні громадською організацією «Агенція досліджень регіонального розвитку «Карпатія» впродовж 2017 – 2018 років. За задумом організаторів цей захід підсумував спільну роботу партнерів за рік. Для широкої аудиторії було презентовано проектні складові, оглянуто хід занять з цільовою групою, роботу над прикінцевими продуктами тощо. Присутні мали можливість пересвідчитися в актуальності досліджуваної проблеми й ефективності точкових заходів для реалізації перспективних планів щодо подолання ймовірних негативних факторів у суспільно-політичному житті регіону.

продукти-001Ключова частина заходу була присвячена презентації прикінцевих продуктів проекту – навчально-методичного посібника «Пізнання змінює сприйняття», документальної кінострічки «Щедрість Срібної Землі» і тематичних плакатів.

У обговоренні змісту книжки взяли участь автори праці (Маріан Токар, Оксана Савко, Кристина Червеняк, Євген Ясінський), а також гості, представники місцевої влади, інших громадських організацій. Також пройшла дискусія після перегляду прем’єрного показу кінофільму, яка продемонструвала Закарпаття як толерантний і мирний регіон (окрема подяка кіноконсультанту Олександру Герешку, співачці Мирославі Копинець за наданий музичний супровід, а також тим, хто озвучував і перекладав текст Наталії Сватюк, Наталії Осадчій, Ніколетті Мегелі, Інгрід Мацко, Мирославу Горвату, Шалому Ієзе з Руанди, Віктору Анаго-Аманзе зі США та Самуєлю Чісом з Нігерії). Під час жвавого обговорення сюжету фільму було висловлене бажання присутніх подати стрічку для широкої аудиторії глядачів через мережу Інтернет. Презентовано розроблені командою проекту антидискримінаційні плакати.

IMG_4709У роботі підсумкової конференції взяли участь представники місцевої влади, вчені, викладачі і студенти Ужгородського національного університету, учителі та вихователі загальноосвітніх навчальних закладів, громадські діячі. Теми виступів стосувалися широкого спектру етнонаціональних відносин у регіоні та Україні.

IMG_4700У підсумку учасники висловили задоволення проведеним спільним часом і подякували грантодавцям та команді проекту за можливість взяти участь у роботі над актуальною проблемою. Слоган проекту – «Пізнання змінює сприйняття» – повністю виправдав себе у процесі роботи. Також було акцентовано увагу на ефективності прикінцевих продуктів, які знайдуть свою аудиторію і матимуть практичне застосування. Завдяки участі у проекті цільова група збагатила свої знання з проблем протидії етнічній дискримінації та антисемітизму в регіоні. Учасникам проекту було урочисто вручено сертифікати грантової програми.

IMG_4680Загалом, проект включав двоетапні публічні заходи для цільової групи (5 навчально-інформаційних семінарів і 3 тренінги-практикуми), просвітницькі заходи серед учнівської та студентської молоді в рамках громадської просвітницько-інформаційної платформи «STOP дезінформації! Ні расово-національній дискримінації та антисемітизму», робочі зустрічі з представниками місцевої влади, просвітницько-інформаційну медіапідтримку тематики проекту в ЗМІ, а також підготовку і видання тематичного навчально-методичного посібника, виготовлення документальної кінострічки й розробку та друк тематичних антидискримінаційних плакатів. Відповідно учасники проекту з усіма завданнями справилися успішно.

Маріан Токар, координатор проекту, голова ГО «Агенція досліджень регіонального соціуму «Карпатія», Ужгород

«НОВІЙ СВОБОДІ» – 80 РОКІВ !!!

нс1Якось непомітно пройшла одна із знакових подій в історії Закарпаття – 80 років від дня виходу у світ першого номеру щоденної газети «НОВА СВОБОДА». Чому я говорю про неї і відзначаю як важливий цей ювілей? Відповідь я дам досить прагматичну. Всі знавці і шанувальники минулого нашого регіону не можуть заперечити той факт, що ця новинка, яка хоч і виходила друком менше ніж один рік (15 червня 1938 року – 15 березня 1939 року), все ж стала ХРОНІКОЮ багатьох тогочасних подій в історії чи не найскладніших днів і місяців життєдіяльності закарпатців.

«НОВА СВОБОДА» – унікальне джерело того часу. Це свідчення рівня регіональної журналістики і політичної публіцистики, суспільно-політичної думки і авторських поглядів, друкарської справи, мовного та літературного розвою, а найголовніше – підтвердження буденного життя жителів краю, доказ їх буденних справ, політичних, економічних, соціальних, культурних, релігійних та інших дій, переживань, мрій і сподівань…

15 червня 1938 року Августин Волошин, який був одним із «батьків» газети, у матеріалі на першій сторінці писав: “Сердечно витаю всіх читачів, особливо тих, що своїми лептами і своєю працею причинилися до здійснення давного нашого бажання: мати свій независимий, нашим національним справам відданий щоденник…».

І справді «НОВА СВОБОДА» стала літописцем національної радості й трагедії закарпатських українців. Новинка разом із ними співпереживала державне будівництво Карпатської України.

«НОВА СВОБОДА» – це джерело історичних знань. З її шпальт ми дізнаємося про такі знакові події в історії регіону як:

Мюнхенська змова і Віденський арбітраж, за якими територія тогочасної Підкарпатської Русі зазнавала кардинальних змін і скорочувалася у рази;

соціально-економічний і культурно-духовний розвиток краю;

перенесення столиці регіону з Ужгорода до Хуста;

формування чотирьох автономних урядів Підкарпатської Русі/Карпатської України;

проведення виборів до першого регіонального парламенту – Сойму Карпатської України;

напади угорських і польських терористів на міста і села регіону;

проголошення автономії Підкарпатської Русі та незалежності Карпатської України.

Подій описано й інших дуже і дуже багато…

Новинка позиціонувала себе як український незалежний тижневик. Факт виходу щоденної газети для того часу вже є героїчним! «НОВА СВОБОДА» буде стояти на основі єдности й цілости нашої держави, та захоронення її демократичного республіканського ладу, – писав у тій же ж статті «З першим числом українського щоденника» Августин Волошин.

Але найщиріше, на мій погляд, звучать інші його слова, що стали свідченням довгоочікуваної радості щодо виходу першого номера газети: «Віримо, що наш часопис станеться відголоском бажань найширших кругів народу, буде органом народньої думки і народньої совісти».

Так чи інакше, а «НОВА СВОБОДА», котрій виповнилося днями 80 років, постала в авангарді переліку одних із найвідоміших періодичних видань в історії Закарпаття…

Маріан ТОКАР, Агенція досліджень “КАРПАТІЯ”

 

ПІЗНАННЯ ТАКИ ЗМІНЮЄ СПРИЙНЯТТЯ: в Ужгороді відбувся черговий тренінг з проблем протидії етнічній дискримінації та антисемітизму

1+24 лютого в Ужгороді проведено заключний тренінг для педагогів і студентів, що був передбачений програмою проекту «Боротьба з етнічною дискримінацією та антисемітизмом в Закарпатті» за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні. За задумом його організаторів цей захід, що називався «Пізнання змінює сприйняття: види інтерактивних методів навчання», підсумував попередні практичні частини проекту та, разом з тим, дав можливість по новому проявити себе цільовій групі в інтерактивних методах навчання. Продовження

Розпочався цикл тренінгів з проблем протидії етнічній дискримінації та антисемітизму

IMG_104516 грудня в Ужгороді відбувся перший тренінг в рамках проекту «Боротьба з етнічною дискримінацією та антисемітизмом в Закарпатті» за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні. Раніше учасники займалися на семінарах проекту. Продовження

Завершено один із етапів грантового проекту за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні

225 листопада в Ужгороді проведено семінар, що передбачений програмою проекту «Боротьба з етнічною дискримінацією та антисемітизмом в Закарпатті» за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні. Продовження

Маріан Токар: БЕЗНАДІЙНІСТЬ НАСАДЖУВАННЯ ЧУЖИХ І ВІДМОВИ ВІД СВОЇХ ГЕРОЇВ

panteon-1000x1000Кожна нація має Пантеон своїх Героїв. Це природно, адже вони відображають головні цінності та символи національної гордості, відваги, самопожертви. Але ці почуття є властиві тільки в межах національного середовища. Що ж робити, якщо їх насаджують ззовні?

Продовження

В Ужгороді відбувся другий семінар проекту з протидії етнічній дискримінації та антисемітизму…

000130 вересня в Ужгороді пройшов другий семінар «STOP дезінформації! Протидія етнічній дискримінації та антисемітизму в громадянському суспільстві», який є змістовною частиною проекту «Боротьба з етнічною дискримінацією та антисемітизмом в Закарпатті», що здійснюється громадською організацією «Агенція досліджень регіонального соціуму «Карпатія» за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні. Продовження