Архів теґу: Історія Закарпаття

Маріан Токар: “Ювілеї 2019 року – данина минулому Закарпаття”

maxresdefaultНовий 2019 рік буде насичений чималими подіями, які мають знакове відношення до історичної спадщини в Закарпатті. І важливо не те, як і на якому рівні в регіоні відзначатимуться ці події. Важливіше понад усе наше ставлення до минулого, адже воно є символізованим віддзеркалення подій і явищ у майбутньому. А гідність щирого патрота-закарпатця, впевнений, не дасть бодай знаковим історичним фактам канути у забуття!

Продовження

Подих Свободи Золотої Гуцулії… (До 100-річчя Гуцульської Республіки та Доби Української Революції)

__1931_-1Золота Гуцулія, Гуцульщина в Карпатах… Це український етнокультурний регіон, де проживають українські верховинці, яких називають гуцулами. Край розташований у Західній Україні, в південно-східній частині Українських Карпат і територіально простягається на гірські окраїни Галичини, Буковини і Закарпаття.

З давніх давен Гуцульська Верховина була джерелом вільнодумства. Вона завжди дихала свободою, дихала Україною… Хто тільки не намагався панувати тут і підкорити собі місцеве населення. Свого часу землі Гуцулії входили до складу Османської імперії, Молдовського князівства, Речі Посполитої, Угорського королівства, Австро-Угорської монархії, Королівства Румунія, Польської республіки, Першої Чехословацької республіки, Угорщини. Були й періоди, коли закарпатські гуцули «оживали» в українському суспільному середовищі при різних політичних режимах (Карпатська Україна, Закарпатська Україна, Радянська Україна). А одного разу в своїй історії верховинці Закарпаття здійснили революційне повстання, що дало можливість постати вільній Гуцульській республіці.

Так сталося, що горяни з того боку Карпат, де зараз знаходиться Закарпаття, стали гордістю та натхненням карпато-українського вільнодумства, символом прояву національно-визвольної державницької ідеї. І хоча людських сил та матеріальних ресурсів їм завжди бракувало, та це все ж не лякало їх на шляху боротьби за свою волю. Адже ж цей невеличкий острівок свободи не дарма в минулому називали «Золотою Гуцулією», «Гарячою Гуцульщиною», «Предтечою Карпатської України»… Насправді, «Золотою Гуцулією» можна її називати і сьогодні. Спитаєте чому? Та хоча б тому, що тут з давна проживають люди із «золотим» серцем – привітні, щирі, відверті, вдячні й віддані людським цінностям. Цей особливий архетип виплеканий багатовіковими традиціями, культурою, історичною пам’яттю та суспільною специфікою. Ці обставини впливали на процес політизації спільноти і на спроби суспільної самоорганізації.

Під завершення Першої світової війни чимало народів, етносів, етнографічних груп, що перебували під національним гнітом панівних націй, визріли для організації політичного самоуправління й спроможності прийняття та реалізації суспільно значимих рішень. Серед них були й гуцули, які органічно єдналися із українською національною культурою та ідеологією.

гуцреспСаме у цей час в закарпатському соціумі ширилися плюралістичні думки щодо майбутньої приналежності тогочасного Закарпаття – території, контроль над якою втрачала тоді геополітична невдаха Угорщина. Така ситуація спонукала місцеву інтелігенцію, громадських активістів до консолідованої діяльності, співпраці в загальнорегіональних інтересах. Відтак активізувався процес політизації громадян краю, що призвів до перших позитивних наслідків уже на початку 1919 року – проголошення самостійності Гуцульської республіки та проведення першого в історії Закарпаття всенародного конгресу (з’їзду) – Хустського форуму. Перша подія сталася в Ясіня на Рахівщині 9 січня 1919 року й на практиці показала всю рішучість проукраїнського політичного напряму в регіоні, а друга – 21 січня 1919 року і його рішення підтвердили політичну орієнтацію місцевих жителів на возз’єднання з усіма українськими землями. Обидві історичні події стали важливим доказом того, вони остаточно психологічно залучило населення за Карпатами до величної української родини.

Однак геополітичний хаос в регіоні та апетити окупаційних сил сусідніх країн на розшматованій війною території перешкоджали логіці згаданих рішень та можливостям управлінської самореалізації сподівань місцевого населення. Ось у таких загальнорегіональних умовах відбувся і короткий, але яскравий викрик душі Гуцульської республіки, що став наслідком декількох цілком логічних обставин.

Капітуляція Австро-Угорщини в Першій світовій війні, розпад її як єдиного державного організму створили сприятливі умови для активізації національно-визвольних змагань закарпатських українців. Пробуджені революційними подіями з довголітнього летаргічного сну, вони рішуче вимагали возз’єднання зі своїми національними братами і сестрами по той бік Карпат у єдиній соборній незалежній національній державі. Особливої інтенсивності цей рух набув у 1918 році в Ясіня, де і утворилась Гуцульська Народна Рада (ГНР), яка незабаром проголосила республіку.

Проте цим подіям передували складні внутрішньо- і зовнішньополітичні дії. Перш за все, позитивним явищем, який вплинув на становлення республіки в Ясіня було проголошення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) 19 жовтня 1918 року. Цей факт надав патріотичного піднесення всім українцям різних територіальних об’єднань. По-друге, впевненості в своїх діях гуцулам надавала консолідація Народних рад Закарпаття, які виступали вісниками проукраїнської орієнтації в регіоні.

_Василь з дружиною ОлеюТак чи інакше, але ідея створення автономної політичної одиниці виникла достатньо стихійно. Після повернення до Ясіня жителів, що були військовими австро-угорської армії почали створюватися загони місцевої «Народної оборони» – міліції. Першочергова ціль їх функціонування передбачала запобігання мародерству воїнам вже розформованої австро-угорської армії. Складання організаційної структури та загальне керівництво діями «Народної оборони» довірили колишньому офіцеру Степанові Клочураку, який мав неабиякий авторитет серед своїх земляків. Обстановка ускладнювалася ще й тим, що в цьому куточку краю були розквартировані угорська жандармська станція та прикордонна міліція. Однак це аж ніяк не лякало ясінянських патріотів, котрі вирішили взяти владу в свої руки. Після обговорення нестабільної та незрозумілої в перспективі ситуації ця група активістів вирішила роззброїти місцеву угорську жандармерію, а на місце угорського старости призначити місцевого українця Дмитра Іванюка. При цьому поведінка повстанців була надзвичайно толерантною, які дозволили роззброєним угорцям безперешкодно покинути Ясіня. Фактично ця подія стала початком локальної революції.

Вже на перших порах свого повстання ясінянці, очолювані С. Клочураком, проявили неабияку дисципліну та знання військової та адміністративної справи. Найперше було взято під охорону всі матеріальні цінності (майно, кошти), які зберігалися в сільській касі тощо. З цього часу в Ясіня запроваджувався новий порядок, починалося нове життя.

Ці події отримали швидкий розголос серед офіційних кіл Угорщини. Її уряд, заради збереження території під своїм контролем, обіцяв широкі автономні права закарпатцям. До Ясіня прибув окружний начальник тодішньої потиської (рахівської) округи Степан Тиводар. Цей українець за походженням приніс радісну звістку, що угорська влада нібито готує закон, який дасть русинам автономію (мова йде про закон № 10 «Руська Крайна») й готова на значні поступки в питаннях місцевого самоврядування й навіть автономії. Антін Кущинський писав, що нібито в Ясіня С. Тиводару заявили, що народ виявив бажання приєднатися до України, а тому ніяких угорських радників присилати не потрібно.

Це свідчило про те, що повстанці від намірів встановити свою народну владу в Ясіня не відступлять. 8 листопада 1918 року, у день святого Дмитра, відбулися збори всього населення селища. Жодного контролю ззовні за їх ходом не було. Відкрив збори і привітав присутніх Дмитро Іванюк, попросивши керувати ними Степана Клочурака.

Виступ авторитетного лідера був надзвичайно емоційним, патріотичним й діловим. «…Я впевнений, – говорив С. Клочурак, – що між членами ради не буде опору, у всіх нас є одна мета, одна ціль – з’єднатися зі своїми кровними братами українцями, з’єднатися з Україною. Але щоб ніхто не сумнівався у цьому, я ставлю це питання на голосування: «Хто за з’єднання з Україною, хай піднесе руку!». Жодного голосу проти не було…

Перед присутніми також виступили місцеві активісти В. Климпуш, Д. Іванюк, К. Рищук. Іван Марусяк запропонував прийняти рішення про відокремлення від Угорщини і об’єднання із Галичиною.

Організаційним результатом народних зборів стало обрання місцевої Народної Ради. До неї увійшли 42 члена. Серед них були 38 українців, 2 змадяризовані німці, 2 євреї. Степан Клочурак також виголосив пропозицію про назву щойно створеної організації – «Українська Народна Рада в Ясіню». Новий управлінський орган частіше стали називати Гуцульською Народною Радою (ГНР). Фактично вона стала виконувати функції парламенту. Цей державотворчий орган визнала тільки ЗУНР. Але одночасно вона вважала територію Гуцульської республіки своєю складовою частиною.

Після виборів УНР в Ясіня зібралася на перше засідання, під час якого були обрані місцеві активісти на важливі посади. Так, Микола Сабатюк став секретарем Народної Ради, Дмитро Іванюк – старостою, а Юрій Кабалюк – його заступником.

Членами Головної управи Народної Ради стали: Степан Клочурак (молодший), Дмитро Іванюк, Микола Сабатюк, Юрій Падотяк, Степан Клочурак (старший), Іван Дактовецький, Василь Климпуш, Іван Марусяк, Юрій Кабалюк, Іван Тимчук, Кирило Рищук, Степан Бондарюк. Усього 12 осіб. Саме вони й були найактивнішими діячами і фактичними керівниками громадсько-політичного життя в Ясіня. Загалом в Головній управі, фактичному уряді, працювало до 30 осіб. Влада Гуцульської республіки територіально поширювалася на невеликий регіон. Це були населені пункти навколо Ясіня – Лазещина,Чорна Тиса, Стебний, Кервелів, Кваси, Білин, Богдан, Луга, Відричка, Розтоки та кілька інших малих хуторів. Загалом площа Гуцульської республіки становила близько 1.2 тис. кв. км (3,5 – вся територія повстання, а кількість населення – близько 50 тис. осіб).

Одними із перших своїми рішеннями Народна Рада створила низку урядових комісій (секцій), голови яких були зобов’язані звітуватися перед Головною управою (уряд). Серед них, шкільна комісія (керівники Іван Пасулько, Іван Марусяк-Кузьмич), господарська (з виділом лісової) комісія (Іван Тимчук), комісія лісових робіт (Степан Клочурак (батько)), торговельна комісія (Василь Климпуш), харчова комісія (Юрій Кабалюк), адміністративна комісія (внутрішніх справ) (Дмитро Іванюк), військова комісія і зовнішніх зв’язків (Степан Клочурак (молодший)).

Крім того, на засіданні Української Народної Ради в Ясіня було вирішено доручити Степанові Клочураку передати урядові Західно-Української Народної Республіки рішення ясінянських гуцулів про возз’єднання з Україною. Делегація ГНР побувала таки наприкінці листопада в Станіславі, де тоді перебував уряд ЗУНР. Тоді, приймаючи делегацію від Ясінської Народної Ради, голова західно-українського уряду С. Голубович підкреслив: «Ви є першими посланцями із-за Карпат…». Під час цієї поїздки вдалося встановити тісні, передусім економічні, контакти, які давали надії на становлення мирного життя в гірській парламентській республіці.

Представники Гуцульської республіки залучилися і до організації та всебічної підтримки З’їзду українців Мараморощини. Який проходив 18 грудня 1918 року в Сиготі. Зокрема, свою діяльну допомогу надали Степан Клочурак і Василь Климпуш з Ясіня. Василь Йосипчук з Великого Бичкова та Михайло Бращайко й Августин Штефан, котрі тоді прибули з Рахова. Обрана на з’їзді Сигітська Народна Рада підтримала прагнення українців Закарпаття до єднання з українцями по той бік Карпат. Важливим фактом стало оголошення до проведення в недалекій перспективі Всезакарпатського форуму в Хусті.

Такі події викликали неабияке занепокоєння в угорських урядових кіл, які трансформувавши владу в бік більш ліберального стилю управління, намагалися за будь-яку ціну втримати територію Закарпаття під своїм контролем. 21 грудня угорська влада проголосила автономію «Руської Крайни» в складі Угорщини. А вже наступного дня на Гуцульську республіку прибули військові загони, а саме угорський жандармський батальйон для приборкання бунтівного регіону. Внаслідок цього було призупинено всю державотворчу діяльність гуцулів. Проте, репресії, які проводилися під час цієї каральної операції викликали ще більше незадоволення і спротив у місцевого населення та остаточно сприяли прийняттю рішення щодо відірвання від угорської колоніальної системи.

У ніч на 8 січня 1919 року розпочалося повстання проти угорських окупантів. На загальних зборах місцевих жителів Ясіня було відновлено Гуцульську Народну Раду, яка і проголосила самостійну й незалежну Гуцульську республіку (9 листопада 1919 року). 10 січня на багатотисячному народному віче в Ясіня спеціальним зверненням організатори повстання висловили загальне бажання гуцулів Закарпаття посилити збройний опір угорському пануванню й взяти курс на єднання з Україною: «Най живе один великий український народ від Тиси аж по Чорне море і гори Кавказ! Най живе і пишається наша велика одноцільна Українська Республіка!».

Проголошена Гуцульська республіка, як уже згадувалося, вважалася місцевими лідерами органічною частиною ЗУНР і зрозуміло, що вони розраховували на серйозну допомогу з боку прикарпатців у державотворчому процесі. Між Гуцульською Народною Радою Ясіня та урядом ЗУНР ще у листопаді 1918 року встановилися тісні відносини, які ні на мить не припинялися. Необхідно відзначити, що один із членів делегації – Євген Пуза, був старшиною армії ЗУНР. Він попросив у секретаря Народної оборони Західної України полковника Д. Вітовського військової допомоги для Гуцульської республіки. І відповідь той заявив, що ЗУНР готова допомогти, але тільки тоді, коли гуцули сформують власні військові частини. Після цього Євген Пуза запропонував створити Гуцульську народну оборону. Однак, для того, щоб це здійснити, належало ліквідувати угорську військову залогу в Ясіня. За порадою полковника Д. Вітовського, делегати із Ясіня зустрілися з окружним комендантом Коломиї, від якого довідалися, що планується військова експедиція ЗУНР на Закарпаття. Військові відділи Української Галицької Армії повинні були вирушити зі Станіслава через Стрий на Мукачево. Домовилися також, що друга група буде організована в Коломиї і її направлять через Ворохту на Ясіня. Але у той час румунські військові частини вже рухалися у напрямку Мараморош-Сигета. І їх належало випередити. Саме з цим і було пов’язане прискорення походу галицьких січовиків у регіон.

6 січня 1919 року в окружній команді в Коломиї, за цілковитої таємниці, було організовано відділ (до групи увійшли поручик Петро Зволинський, чотарі Євген Лоповецький, Юрій Циганко, Степан Забачинський). Відправлення групи призначили на 7 січня – перший день Різдва Христового. Перед виконавцями було поставлено конкретне завдання: захопивши Ясіня, сформувати відділ добровольців-гуцулів і рушити на Мараморош-Сигет, а після його захоплення об’єднатися зі Станіславською групою військ, яка мала вийти на Мукачево. Всі угорські загони на лінії Ясіня – Сигет потрібно було ліквідувати.

«Зранку 7-го січня, – пригадував очевидець, – усі зійшлися в казармі 36-го полку ім. гетьмана Мазепи і почали готуватися до відправлення. Групи складалися з трьох старшин, шістьох підстаршин, чотирнадцятьох стрільців та двох ясінянських гуцулів, які повинні були виконувати обов’язки провідників і зв’язківців. Разом – 25 чоловік озброєних карабинами, пістолетами й ручними гранатами. Тимчасову команду над групою перебрав чотар Забачинський. Того ж вечора група виїхала до Ясіня».

Ясіня_8За домовленістю з ясінянською делегацією і військовими з Коломиї, повстання було призначено в ніч із 7 на 8 січня. Звечора 7 січня – в перший день Різдва – ясінці, як годиться, колядували. Переходячи від однієї хати до іншої, група «колядників» остаточно узгоджувала організаційні моменти. Приблизно в той же час група, що приїхала з Коломиї, роззброїла прикордонників в Лазещині – за 7 км від Ясіня. Залишивши там невелику залогу, решта групи вирушила до Ясіня. Об’єднавшись невдовзі, обидві групи напали і обеззброїли угорських солдатів, що охороняли залізничну станцію та інші об’єкти. Повстанці захопили казарму і заарештували солдатів, що були в ній. Скільки було заарештованих? Дослідники і мемуаристи наводять різні цифри. Дослідник М. Болдижар пише про 500 угорських солдатів і офіцерів, Ю. Химинець – про 250, а А. Кущинський твердить, що в полон потрапило 187 вояків на чолі зі своїм капітаном.

Відразу після захоплення повстанцями Ясіня було оголошено про збройний наступ проти угорців із метою звільнення території Потисся аж до Сигету. Організацію добровільних частин узяв на себе Іван Климпуш. Того ж дня прибував поручик П. Зволинський, якого зустріли із військовими почестями.

9-го січня з Косова прибула сотня галицьких стрільців з двома кулеметами під командуванням поручика Миколи Саєвича та чота з Коломиї під проводом хорунжого Білецького. Прибув також поручик Воробець, котрий очолював тактичний провід. Чотар Герасимович взяв на себе організацію пропаганди.

13 січня військо Гуцульської республіки розпочало наступ на угорські позиції вздовж залізниці Ясіня – Сигіт. Після короткочасних сутичок вони захопили низку населених пунктів, у тому числі й Рахів. Під час боїв з’явилися втрати в українському війську (один чоловік загинув, а кілька січовиків були важко поранені). Надвечір, 14 січня, до вже визволеного Рахова прибув із Коломиї ешелон із двома польовими гарматами під командуванням поручика Ярослава Гафтуняка. В Рахові залишили невелику військову залогу під командуванням підхорунжого А. Перги, а основні війська рушили далі.

Вранці 15 січня було захоплено Требушани (нині Ділове) і Великий Бичків, зайняті Білин та Рахів. Українське військо наблизилося до Мараморош-Сигета. Відзначимо, що населення цього регіону всюди привітно зустрічало повстанське військо із синьо-жовтими прапорами. Зокрема, біля села Вільховатого передовий відділ зустрів групу місцевих жителів на чолі з священиком, які рухалися їм назустріч. Значна частина місцевих приєдналася до повстанців, після чого священик їх благословив.

Після звільнення Великого Бичкова відразу почали формуватися добровільні гуцульські частини, які мали вирушити у напрямку на Хуст. Однак, до цього справа не дійшла через подальші трагічні події 17 січня. За день до цього, практично без бою, було здано українським військам м. Сигіт. На залізничному вокзалі гурт студентів-українців зустрів повстанські війська піснею «Ми, гайдамаки». Під звуки військової сурми піднісся на вокзалі український прапор. Гарне жовто-блакитне полотно подарувала група коломийської інтелігенції.

У цей час керівництво війська перейшло під командування поручика Дениса Маєр-Михальського, який намагався піти на дипломатичне зближення з румунами. З цією метою було вступлено в телефонні переговори. Поручик Гран, ад’ютант командуючого румунської бригади, повідомив, що 17 січня румуни вишлють парламентаріїв для порозуміння в справі Сигета і взагалі відносно взаємин між румунськими і українськими військами. Саме тому українським воякам було дано наказ не стріляти при наближенні парламентаріїв.

Проте, в ніч на 17 січня, двотисячне румунське військо напало з тилу на наполовину менше українське, яке, до того ж, не було готовим до бою. Ці події досить детально описані очевидцями. Степан Забачинський пригадував: «Я брав участь у експедиції на Підкарпатті з сигітською групою сотника Дениса Маєра-Михальського, яка виїхала з Коломиї. В складі тої групи була і сотня угро-українських гуцулів-добровольців під командою чотаря Поповецького, одна сотня гуцульських стрільців. С. Забачинський правив нею, та кілька батарей артилерії… Після захоплення Сиготу в цьому старовинному українському місті було встановлено українську владу. 17 січня з боку Надь-Бані розпочали наступ румуни. Оскільки виразний наказ Окружної команди в Коломиї і забороняв у разі наступу румунів входити з ними в конфлікт, і зобов’язував увійти з ними в переговори, група не розпочала бойових дій… З румунами не можна було договоритися, і тому на наказ одного зі старшин групи поручика Воробця група почала виготуватися до відвороту. Ввечері 17 січня група виїхала залізничним транспортом із Сиготу. В дорозі до станції Мігеш-Комори румуни почали обстріл транспорту. Почався бій, в результаті якого потрапило в румунський полон 20 старшин та приблизно 400 стрільців. Загинули тоді четар Поповецький, четар Гадоталюк, були ранені поручик Воробець, четар Посацький, четар Ковач, хорунжий Циганюк. Полонені перебували 9 місяців у румунській неволі, звідти 14 жовтня 1919 року за дозволом румунської влади переїхали на Україну 19 старшин і 320 стрільців…».

Необхідно констатувати, що учасники тих подій дають різні трактування, зокрема, про Сигетський похід. Так, учасник тієї ж виправи поручик Степан Глушко пригадував: «Дня 12 січня 1919 року одержав я наказ Окружної військової команди до виїзду на Карпатську Україну для підтримки поручика Віктора Воробця. Виїхав з моєю сотнею також сотник в напрямі на Сигіт. Моїм завданням було роззброєння мадярських жандармів, які зовсім не робили ніякого опору. Наші відділи зайняли Сигіт 16 січня 1919 року. Команду міста передали команди групи мені. Вночі з 16 на 17 січня почався бій з румунами. Наші частини направлялися на залізнодорожну станцію. Тут ми зустріли сотника Д. Маєра-Михальського, який був комендантом цілої групи. За приказом В. Воробця почався відступ і вагонування до від’їзду. Наказ був для мене незрозумілий. Сотник Маєр-Михальський і сотник Саєвич зайняли місце біля машиніста. Коли ж ми виїхали із Сиготу, румуни розпочали обстріл нашого транспорту. Як виявилося далі, частини залізнодорожної колії були зірвані. В результаті бою біля 200 стрільців вбитих чи ранених, інші потрапили в полон. У полоні румуни трактували нас, як більшовиків, пограбували й відібрали одяг, чоботи, гроші. По кількамісячному перебуванні в полоні нас звільнили і відставили на Дністер…».

Про цю експедицію згадує і сотник Микола Алиськевич. Він пише, що «дня 14 грудня 1919 року в часі, коли Секретаріат був у Тернополі, вислали його як представника уряду з дорученням полковника Д. Вітовського до Будапешта. Завдання полягало в закупці зброї, амуніції, одягу в обмін на нафту. Наслідком місії був підписаний договір, на основі якого угорський уряд мав доставити 20 млн. набоїв для рушниць, 500 кулеметів, значну кількість гарматних набоїв, взуття, тощо. Одночасно сотник Алиськевич склав заяву про взаємний ненапад та дотримання мирних відносин стосовно угорського уряду. Повертаючись до Тернополя, він не застав уже там Державного Секретаріату, який перебрався до Станіслава. Під час засідання Ради Державних Секретарів подав звіт про результати переговорів у Будапешті. На Раді була присутня делегація селян із Закарпаття, яка звернулася зі скаргою про жорстокість угорців у краї. Делегати від Закарпаття просили військової допомоги. Полковник Д. Вітовський був проти військового втручання в Закарпаття, аргументуючи це браком відповідних частин. Голубовський не заперечував виправи українських військ на Закарпаття й дотримувався думки, що по злуці з Наддніпрянською Україною братам закарпатцям треба допомогти. Однак остаточного рішення прийнято не було».

Д-р Лонгин Цегельський писав, що С. Голубович на домагання полковника Д. Вітовського скликав у січні 1919 року Раду Державних Секретарів, на засіданні якої заявив, що українські війська перейшли Карпати, громлять угорські залоги, зайняли цілі повіти. «На засіданні зчинилася нечувана буря: мовляв, полковник Вітовський розпочав на власну руку світову війну. Щоб вийти з цієї ситуації, Л. Цегельський, як секретар закордонних справ, порадив вислати до Будапешта нову делегацію із заявою, що ця експедиція на Закарпаття не є ворожим проявом стосовно угорців, а тільки превентивним заходом проти осади країни чехами і румунами. Зредаговано відповідну ноту та вислано з нею до Будапешта отця Рожанковського і Гната Цегельського…». Із вищесказаного видно, що відомості з приводу відступу українських військ на Закарпатті суперечливі. Ми не можемо відкидати і той факт, що галицькі січовики з’явилися в нашому краї без відома Є. Петрушевича. Наприкінці грудня 1918 року під час переїзду з Відня через Будапешт, Євген Петрушевич мав розмову з тодішнім прем’єром Угорщини графом Міхаєм Каролі. Відносно Закарпаття останній визнав принцип самовизначення народів, а Є. Петрушевич зі свого боку погодився займати нейтральну політику і передати вирішення «закарпатського питання» мирній конференції.

Які ж наслідки для українського війська мала ця експедиція? Ю. Химинець писав, що 41 чоловік загинув, а 400 потрапило в полон. Його думки в основному поділяє С. Забачинський. Дослідник В. Піпаш-Косівський доводить, що наслідком нічного бою 17 січня було те, що із 1000-го українського війська тільки 170 чоловік благополучно повернулося до Ясіня, а решта загинули або потрапили в полон. А. Кущинський пише про 60 убитих і 30 поранених.

Один із відомих учасників тогочасних подій Юлій Бращайко у мемуарній праці «Що видів я на Закарпаттю..» щиросердечно описував контактування з гуцульськими представниками у часи співпраці народних рад регіону наприкінці Першої світової війни. Він щиро підтримував їх волелюбні змагання, що вилилося у непростими відносини самого Ю. Бращайка із румунськими урядовими та окупаційними колами. У 1919 році він навіть двічі був перебував під румунським арештом. Він теж згадує, що «румуне… були… в Ясіню аж до юлія 1920…».

Що стосується української преси Східної Галичини («Нове життя», «Народ», «Наддністерські вісті», «Покутський вісник», «Стрілець»), то вона не наводить причин невдачі, а обмежується констатацією факту: «…румуни перейшли в наступ».

Ці події нанесли болісного удару по державотворчому експерименту Гуцульської республіки. Але, хоча вона проіснувала недовго й кінець її був трагічним, саме вона стала першою реальною спробою встановлення української влади в окремо взятому регіоні – Закарпатті, предтечою незалежності Карпатської України кінця 1930-х років. Саме під час революційних боїв 1918 – 1919 років формувалася свідомість закарпатських українців, яка досягла своєї кульмінації напередодні Другої світової війни. На Гуцульщині, у найбільш революційному куточку Закарпатського краю, найсвідоміша частина карпатських русинів недвозначно заявила, що тяжіє до життя разом із усім українським народом у єдиній Українській Соборній Державі.

Співзвучним із діяльністю Гуцульської республіки було згадане всенародне зібрання в Хусті (інші назви – Всенародний конгрес українського населення Закарпаття або Хустський з’їзд представників народних рад Закарпаття) виголосило публічне звернення до українців із закликом єдності народу по обидва боки Карпат. Хустський форум об’єднав 420 делегатів і близько тисячі гостей, які під орудою відомих громадських діячів, що переважно представляли кола крайової інтелігенції, стали передвісниками перемоги українського духу в Закарпатті.

Хотілося б трохи детальніше зануритися в атмосферу цього велелюдного заходу, оскільки його рішення мали значний психологічний та ідеологічний вплив на подальші події в Закарпатті і, зокрема в Гуцульській республіці.

21 січня 1919 року в Хусті відбулося засідання Всенародного конгресу українського населення Закарпаття, який обрав Михайла Бращайка. Відомого громадсько-політичного діяча регіону, своїм головою. Роботу форуму детально описали очевидці.

Один із них писав: «Голова зборів д-р Михайло Бращайко… запитав народ: Куди ми хочемо прилучитися? До Угорщини? Чи, може, до Чехословаччини? Чи до України? – До України! – закричали делегати». Для більшості закарпатців Україна була державою, де жили брати по крові з древньою столицею Києвом. А. Штефан у своїх споминах так висловився з цього приводу: «Київ – святість, про яку не вільно було голосно говорити, хіба в чотири очі з Богом, Київ – це таїна, недосяжна, незрозуміла, але наша. Тайна, схована в глибині душі, щоб не знайшла її профанна цікавість. Ця тайна довго-довго дозрівала в душах. І коли дозріла – стала словом. Могутнім словом. Воно потрясло всією Карпатською Україною. Було це 21 січня 1919 року в Хусті».

Дослідник Ю. Химинець писав: «Потім Михайло Бращайко говорив: Ясно, що збори бажають злуку Угорської Русі з Українською Державою. Щоб було всім нам видно, що це воля більшості народу, прошу щоб той делегат, чи ті делегати, які мають іншу волю, голосилися до слова.

– Голосіться до слова, – кричали делегати, – ми вас вислухаємо чесно і без гніву. У залі було тихо. Ніхто не голосився. Заговорив знову Михайло Бращайко: однозгідна воля всенародних зборів: з’єднати Угорську Русь з Соборною Україною.

– Слава! Слава! Слава! – вирвалося з уст делегатів. Усі встали і зачали співати «Вже воскресла Україна, і Слава і Воля…».

Та навіть у таку урочисту для трудящих мить, коли було прийнято історичної ваги документи, не обійшлося без проугорської пропаганди. А. Штефан описав один досить дивний епізод, який, на нашу думку, є доказом того, що прийняття такого рішення було волевиявленням всього народу: «Конгрес закінчився… Делегати поспішали додому. Раптом настав крик. Селянин, одягнений по-марамороськи, гукав: – Нам не треба України! Тисячу років ми жили в Мадярщині! Нам не треба України! Делегати окружили крикуна: Хто ти? Чи ти здурів? Чому не говорив на Конгресі? Міцні руки охопили його руки і шию. Прибігли і хустські делегати, і пізнавши його, крикнули: «Це наймит, слуга мадярів, куратор Куртяк! Треба його витверезити!» Селянські делегати кинули його в рів при дорозі, пообертали його в студеній воді з розтаяного снігу і тоді наказали йому: «Біжи додому, чорте! Висушися і навчися розуму! Бо буде гірше». Лишили його і старий Куртяк в ганьбі потягнувся додому».

Газета «Руська Краина» детально описала роботу Хустського Конгресу у статті Вишнянського (ймовірно, це псевдонім А. Волошина – авт.) «Народний Собор в Хусті». Головним редактором був Августин Волошин, відповідальним редактором – Віктор Желтвай, а помічником редактора – о. Емілій Бокшай. Стаття «Народний Собор в Хусті» так описувала цю знаменну подію: «На 21-го января бив виданий держати єден собор до Мукачева… Но народ єднако так голосив, ож хоче совітоватися о своїх ділах, и сяк 21-го января подержали Собор в Хусті.

По 9-ом часі била служба в церкви. Делегати свої свідоцтва. Поставили у ряд і на переді з застави (фани) украинськи (синьо-жовті) несли. Начинали з Богом. Уже на улици посхаповали калапи і заспівали Царю небесний… І сяк делегати рушилися до Церкви. По пути сміло заспівали: – Вже воскресла Украина… У церкви так било як на отпусті. Повно людей о одушевленний «Господи Помилуй». По службі священик Паркані посвятив заставу коло церкви. Дале рушилися до горожанської школи. На Собор. Засідання отворив д-р Юлій Бращайко. Он чудно било чути слова «не хочемо бити слугами чужих народов!». Засідання отворивши, за председателя вибрали єдиногласно д-ра Михайла Бращайка. Но ледве узвався председатель, коли Іван Волощук голосним словом закричить: Где хочемо стати? – До України!

Сяк голосили делегати всі, числом 420, из 150 сел. Протоколи вели Михайло Тиводар и Василь Осипчук. По виборам уже розпалилися делегати. Уже наголосно кричали: Пешт нам не треба, йдемо до Києва. Кедь о декотром діле много радилися и переговорювали, доста било заголосити: «Най буде так, як є у Києві». Тогда уже всі в єдино кричали: «Най буде так, як у Києві». І уже о том діле и прорішили. Вибрали Раду і делегатов до Мирової Конференції. Собор скончився як уже заходило сонце. На конець пойшли коло церкви и там всі присягнулися на украинську заставу (фану). На соборі єдиногласно виповіли, аж хотять ставати до Украини».

Після довгих років замовчування, а то і облиття брудом цієї славної події в житті краян, наводимо без скорочень «Протокол писаний 21-го януаря (січня) 1919 в Хусті на всенародніх зборах угро-руського народу, котрі відбулися в гімнастичній залі державної горожанської школи» :

 «1. Всенародні Збори Угорських русинів-українців з дня 21-го януара 1919 року висказують з’єднати всіх русинів-українців з комітатів Мараморош, Угоча, Берег, Земплин, Шариш, Спіш и Абауй-Торна і прилучення русинами-українцями заселених земель до Соборної України. Просячи, щоб нова держава при виконуванню (переведенню) сеї злуки узглядила особливе (окремішнє) положення угорських русинів-українців. Для того Всенародні збори заявляють, що руський-український нарід Угорщини Х (десятий) закон про Руську Краину даний в Будапешті з року 1918-го не признають законом, бо повстав без його волі і без заступництва народу.

  1. З огляду на повисше рішення постановляють збори, що руський народ не пішле послів своїх до угорського парламенту.
  2. Всенародні збори просять, щоби українські війська засіли землі, заселені русинами-українцями на Угорщині, і щоби засмотрили населення, живуче серед тяжких харчових відносин, поживою.
  3. Всенародні збори вітають всі визволені народи австро-угорської монархії: Чехословаків, Югославян, Румунів, Поляків і Німців.
  4. Дальше вітають збори мадярське народне правительство на демократичних основах, що признало право самоозначення (саморозпорядження) народів і не уживало ніяких насильств проти політичного організовання єго правдивої волі.
  5. Дальше висказують збори подяку всім державам Антанти і її союзникам, що боронили демократичний їх рух і вибороли пригнобленим народам свободу і просять, щоби помогли здійснити ухвалу (поставу) всенародних зборів.
  6. Народні збори вибирають для ведення справ русько-українську народню Центральну Раду із сто членів і уповномочують її заступати русинів на Угорщині все і всюди де сього потрібно проти інших народів і зробити все, що кожного часу в інтересі русько-українського народу уважає за потрібне.

…Із комітатів Мараморош, Угоча, Берег і Унг по постановленню легітимаційної комісії в’єдне (разом) 420 правильно і достовірно легітимованих (оправданих) послів явилися. А понеже вибори відбулися так, що від кождих 1000 душ вибрано одного посла, на зборох 420.000 жителів – отже абсолютна більшість угорських українців була заступлена.

…Президія і члени Центральної Народної Ради зложили під русько-українськими прапорами отсю божбу (присягу): «Божуся одному живому і Всемогущему Богу, що права русько-українського народа боронити, нарід заступати і волю його сповнити буду. Так ми Боже помагай».

По сему одноголосно вибрано Центральну Народну Раду. Председатель: Др. Михайло Бращайко. Заступники пред. Ємеліян Невицький, духовник з Уяку (Шаріш), Євген Пуза, сотник із Ізи і Іван Волощук, господар з Нанкова”. Доцільним буде нагадати і факт, про який в нашій літературі мало згадується, в тимчасовій конституції Західно-Української Народної Республіки від 13 листопада 1918 року Закарпаття було проголошено складовою частиною цієї республіки. Отже, де-юре Закарпаття стало складовою частиною України, хоч де-факто влада останньої не була поширена на територію нашого краю. Для визнання де-юре Закарпаття складовою частиною України служило рішення Всезакарпатського з’їзду в Хусті від 21 січня 1919 року.

Сформували делегацію, щоб ознайомити з рішенням зборів київську владу. Тут радянські історики замовчували факти. Вони твердили, що «на зборах в Хусті була вибрана делегація, яка повинна була поїхати в Київ і передати рішення про возз’єднання Закарпаття з рештою України… Однак, як тільки делегація поїхала до Станіслава, їй перегородили шлях петлюрівці і білополяки». З розмови з онуком Ю. Бращайка, який проживає в Хусті, ми дізналися про записи діда, які збереглися. В них зафіксовано факт, що Ю. Бращайко від імені делегатів Конгресу вислав до Києва телеграму. Сучасні історики, досліджуючи це питання, зробили висновок, що «…уже в 1918 році делегація закарпатських селян побувала у Станіславові й вела переговори про возз’єднання нашого краю з УНР».

Саме гуцульська делегація у складі Євгена Пузи, Івана Климпуша та Степана Клочурака їздила до м. Станіслав для виголошення національної позиції Закарпатської Гуцульщини й налагодження тісних суспільно-політичних контактів із побратимами по той бік Карпат. Делегацію щиро приймав Голова Національної Ради Євген Петрушевич.

Через деякий час перед присутніми виступив С. Клочурак: «Ми діти одного українського народу, після майже тисячолітнього розмежування зійшлись на нинішніх зборах, щоб в братерській згоді вирішити долю нашого народу. Нас не розмежували ні ріки, ні високі гори, ані далекі простори… Я щасливий, що мені… припала велика честь, від імені угорських українців я можу передати вам їхню тверду волю, приєднати до України землю, на якій вони споконвіку живуть, як невід’ємну частину України».

В Універсалі Директорії Української Народної Республіки про об’єднання земель українських говорилося: «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України…».

30 січня 1919 року часопис «Закон і право» опублікував історичні документи свята злуки УНР і ЗУНР. На сьогоднішній день вони становлять собою бібліографічну рідкість. В часописі вміщені Грамота Української Національної Ради про об’єднання ЗУНР з Великою Україною від 16 січня, вже згадуваний Універсал Директорії від 22 січня, а також резолюція, декларація і універсал Трудового Конгресу України від 28 січня. У всіх цих документах Угорська Україна вважається складовою частиною Соборної Української держави. Представник від Закарпаття, згідно з Універсалом Трудового Конгресу, мав входити до складу Директорії – найвищого органу УНР.

У зверненні Трудового Конгресу України до народів усього світу було чітко заявлено, що «український сорокамільйоновий народ хоче вільним увійти в сім’ю народів світу й стати нарівні… Український народ не допустить, щоб хтось інший накидав йому свою волю. Ні силою міжнародних комбінацій, ні силою заліза ніхто не зможе примусити його зректися своєї суверенності й свого права самому завести лад на своїй землі згідно з власним бажанням». Однак, міжнародне становище молодої УНР було надзвичайно важким, що унемодливлювало реалізацію державотворчих планів…

У весну 1919 року, попри складності регіональної та міжнародної обстановки, Гуцульська республіка вступила сповнена надій на мирне і стабільне життя. У наступні півроку стосунки з урядом УНР не припинялися. 29 – 30 квітня – 1 травня 1919 року в Станіславі проходив З’їзд угорських українців. Місцева преса повідомляла: «На з’їзд прибуло 35 заступників з різних угро-українських комітатів. З’їзд відкрив голова угро-української секції товариства «Молода Громада» д-р К. Кисілевський. До президії вибрано заступників всіх областей УНР: д-ра Бращайка з Закарпатської України… Від Угорських українців відповіли на привіт Климпуш та д-р Бращайко, який висловився, що недалекий той час, коли всі території України злучаться в одну соборну Україну».

Словацький дослідник М. Мушинка, який опублікував резолюцію з’їзду, віднайдену в архіві, відзначав: «Наперекір щаленій антиукраїнській пропаганді, 29 квітня 1919 р. … у Станіслав прибули 162 делегати від 62-х громад Закарпаття. З’їзд, який очолювали Михайло Бращайко та Кость Кисілевський, тривав три дні – від 29 квітня до 1 травня 1919 року. Всі делегати черговий раз підтвердили волю закарпатських українців з’єднатися з Україною в соборній державі. Після закінчення з’їзду закарпатську делегацію прийняв президент Західно-Української Народної Республіки Євген Петрушевич (1863 – 1940), якому голова У(Р)ЦНР в Хусті М. Бращайко урочисто вручив резолюцію з’їзду з проханням передати її Головному Отаманові Армії Української Народної Республіки Симону Петлюрі та на її підставі домогтися на Мирній конференції в Парижі приєднання Закарпаття до України».

Резолюція, ухвалена одноголосно З’їздом закарпатських українців в Станіславі 1 травня 1919 року, була підписана М. Бращайком та І. Волощуком від Закарпаття та К. Кисілевським і І. Ставинським від Галичини. У чотирьох її розділах йшлося про наступне:

«I. З’їзд закарпатських українців в Станиславові дня 29 – 30 цвітня – 1 мая 1919 р. шле Українській Армії на руки Головного Отамана Симона Петлюри привіт і щиру подяку за геройську оборону самостійности Української Народної Республіки.

  1. 1. З’їзд закарпатських українців згідно з постановою Всенародних Зборів Закарпатських українців в Хусті з 21 січня 1919 р. обстоює з’єдиненє усіх українських земель в одну державу в формі Народної Республіки і протестує рішучо проти наїзду чужинців на територію Закарпатської України.
  2. З’їзд звертається до провідників Соборної України, щоб она внесла протест проти цього наїзду до Держав Порозуміння.
  3. З’їзд взиває усіх Українців Закарпаття, щоб спільно боролися за самостійність Української Держави та за дійсне прилучення своєї області до тої Держави.
  4. З’їзд звертається до всіх Українців Придніпрянщини, Галичини і Буковини з зазивом допомогти Закарпатській Україні в їй боротьбі за визволення з ворожого ярма.
  5. З’їзд звертається з проханням до Високої Директорії, Міністерії Української Народної Республіки та Секретаріяту Західної Області У.Н. Республіки поспішити якнайскоріше з видатною помочією в організації Закарпатської України та з харчами для голодуючого населення.
  6. З’їзд домагається, щоби допустити до місії на Паризьку конференцію двох заступників закарпатських українців і уможливити їм якнайскорше виїзд до Парижу.

III. 7. З’їзд стверджує конечність організації кооператив на Закарпатській Україні та просить Дніпро-Союз, як централю споживчих товариств, обняти своєю діяльністю Закарпатську Україну.

  1. 8. З’їзд просить Високу Директорію, зглядно Міністерство Народної Освіти заопікуватися народною освітою в Закарпатській області, а саме:

а) призначити на народну освіту в Закарпатській Україні відповідний фонд;

б) подбати о відповідну шкільну книгу, як також о книжочки загальноосвітнього змісту та часописів для народа;

в) установити стипендії для образовання учнів кандидатів із Закарпатської області.

  1. З’їзд висказує подяку Молодій Громаді і єї угро-українській секції за дотеперішню хосенну діяльність в організації культурно-освітнього життя на Закарпаттю та просить Секцію:

а) щоби дала почин до створення окремої інституції, яка би зайнялася організацією закарпатських Українців в ширшім розумінні;

б) щоби припильнувала ухвал з’їзду».

Необхідно погодитись із твердженням М. Мушинки, що «для історії Закарпаття Резолюція З’їзду закарпатських українців у Станіславі має виняткове значення. В революційному 1919 році цей з’їзд був останньою спробою возз’єднання Закарпаття з незалежною Україною».

Незважаючи на труднощі, Гуцульській республіці крім ЗУНР харчами допомагала й УНР. З ініціативи Симона Петлюри на Гуцульщину були відправлені декілька вагонів хлібної муки. На білих мішках великими літерами було написано «Україна». Як пригадував С. Клочурак, «місцеве населення довго зберігало ті міхи, як доказ багатства на Україні. Уряд УНР за надіслані харчі не вимагав ніякої плати: то був дар України гуцулам». В обмін на ліс крім продуктів надходив гас, книжки тощо. До Станіслава й Коломиї з Ясіня щодня курсували потяги.

Така ситуація тривала до травня 1919 року, коли польські війська відкинули Українську Галицьку Армію за річку Збруч. Відтоді Гуцульська республіка опинилася відрізана від тилової підтримки й позбулася авторитетного захисника. Цим практично відразу скористалися румунські війська, які розпочали окупацію усієї Закарпатської Гуцульщини.

Виходячи з того, що приєднання до будь-якого українського державного об’єднання стало неможливим. 11 червня 1919 року в Ясіня було прийнято Меморандум до Руської Народної Ради в Ужгороді з проханням приєднати Гуцульську республіку разом із іншими землями регіону до новоствореної Чехословацької республіки. Дане подання було взяте до уваги країнами переможцями і 10 вересня 1919 року в передмісті французького Парижу Сен-Жермені схвалене в змісті мирного договору, що закріпив новий післявоєнний світовий порядок. Після цього Румунія остаточно була змушена частково вивести свої війська з цієї території й почати процедуру передачі управління новій владі. Щоправда цей процес затягнувся ще майже на рік.

Незважаючи на короткочасність свого існування, у діяльності Гуцульської республіки простежуються окремі елементи державотворення. Хоч це і була самопроголошена республіка, вона мала чітко зорганізовану структуру й план діяльності. З ініціативи Степана Клочурака та його соратників у Ясіня і околицях організовується самоуправлінська адміністрація, яка взяла на себе контроль і керівництво кількадесяттисячним місцевим населенням.

Гуцульська автономна одиниця була парламентською республікою, зі своєрідним парламентом – Гуцульською Народною Радою в Ясіня. Всі справи республіки обговорювали на засіданнях Ради в демократичний, відкритий спосіб. Виконавчу владу Гуцульської республіки презентував уряд – Головна управа, роботу якої було поділено на комісії (секції), кількість яких варіювалася. Але головними серед них були постійно діючі комісії: військових і зовнішніх зв’язків (голова – С. Клочурак заступники – В. Климпуш і Д. Німчук); внутрішня (М. Іванюк, комендант міліції М. Могарнюк); господарська (І. Тимчук, підсекція лісова – С. Клочурак (батько)), харчова (Ю. Кабалюк). Державні службовці в діловодстві використовували українську мову як державну. А ті з посадовців, які нею не володіли належним чином, повинні були пройти вишкіл на курсах, інакше могли позбутися високих державних посад.

Військовим комендантом і головою Гуцульської Народної Ради було обрано Степана Клочурака – одного із активних українських громадсько-політичних діячів Закарпаття, згодом одного із засновників та лідерів місцевої соціал-демократичної партії, редактора періодичних видань «Народ», «Вперед», «Земля і Воля». В Карпатській Україні 1938 – 1939 років був секретарем прем’єра А. Волошина, депутатом Сойму (парламенту КУ), міністром карпато-українського уряду. Фактично в Гуцульській республіці він виконував функції президента.

Гуцульське військо, яким керував Степан Клочурак мало відзнаки української армії. У ньому існувала досить сувора дисципліна (наголошувалося, що жодного випадку грабунків не було зафіксовано). Літописець українських національно-визвольних змагань Закарпаття першої половини ХХ століття Василь Гренджа-Донський писав, що за дрібні конфлікти, сварки, пиятику тощо староста М. Іванюк судив винуватців на кількагодинну чи кількаденну примусову суспільно-корисну працю. Внутрішня секція піклувалася також про культурно-освітні проблеми гуцулів. У школах навчання велося українською мовою, було організовано хор, який виступав на святкових вечорах. Найважливішим завданням господарської, лісової та харчової секцій було накормити близько 20 тисяч населення. Лісова секція видавала дозвіл на рубку лісів. Завдяки С. Клочуракові до Ясіня прибували вагони з кукурудзою, цукром, що суттєво покращило матеріальне становище селян.

Уряд Гуцульської республіки формував спеціальні загони з робітників і майстрів, яким було дано завдання оперативно відбудовувати мости й дороги, налагоджувати транспортний рух, зв’язок, проводили польові роботи і т.ін. гуцульська влада приступила й до роботи в сферах охорони здоров’я, шкільництва, культури. На території Гуцульської республіки одночасно використовувалися як грошові одиниці австро-угорська крона та гривня УНР.

Гуцульська республіка проіснувала до 11 червня 1919 року, тобто до тих пір, коли румунські війська увійшли до Ясіня. Багатьох членів Гуцульської Народної Ради в Ясіня арештували. Така доля спіткала і Степана Клочурака. Його батька румуни водили по селу і нещадно били, від чого він невдовзі помер. Василь Климпуш і Дмитро Німчук щасливо дісталися до Галичини. Румуни господарювали в Ясінях більше року і відійшли тільки 30 червня 1920 року, коли чехословацька адміністрація перебрала цілу Мараморощину, за винятком Сигета та 14 сіл в його околицях, що відійшли до Румунії.

Та, незважаючи на окупацію румунами Гуцульщини, місцеве населення продовжувало боротьбу в партизанських загонах. Один із дослідників національно-визвольних змагань західних українців писав, що «ясінська Гуцульська Республіка в горах утрималась і давала про себе знати своїми войовничими виступами впродовж п’яти місяців». Необхідно додати, що чимало гуцулів вступили й до УГА і в її лавах брали участь у національно-визвольних змаганнях українського народу революційної доби.

Про історичне значення національно-державницького виступу гуцулів закарпатської Верховини свідчить і той факт, що у 1939 році на офіційному рівні було прийнято рішення щороку увічнювати і урочисто відзначати день проголошення Гуцульської республіки, без існування якої не могло бути і Карпатської України. Загальновідомим є і той факт, що карпато-український уряд Августина Волошина, за заслуги гуцулів у боротьбі за незалежність краю, дозволив скликати засідання першого Сойму у Рахові і тільки в силу об’єктивних обставин цього не сталося. Отже, немає жодних сумнівів, що Гуцульська республіка залишила помітний слід в історії національно-визвольної боротьби закарпатських українців.

Сьогодні, у 100-річну річницю постання Гуцульської республіки, нам, українцям, слід брати приклад і схилити голови перед звитягою тогочасного покоління, яке наперекір чималим поворотам долі незмінно йшло до своєї мети – незалежної Української Держави! *

Микола ВЕГЕШ, доктор історичних наук, завідувач кафедри політології і державного управління Ужгородського національного університету

Маріан ТОКАР, кандидат історичних наук, директор Науково-дослідного інституту політичної регіоналістики Ужгородського національного університету

* З використаними джерелами до матеріалу можна ознайомитися у виданнях: Вегеш М., Токар М. Карпатська Україна на шляху державотворення. Ужгород: Карпати, 2009. 446 с.; Степан Клочурак. Гуцульська республіка (1918 – 1919). Ужгород: Карпати, 2018. 224 с.

 

 

 

ЯК БУДУВАЛИ КОМУНО-РАДЯНСЬКЕ ЗАКАРПАТТЯ: витоки, динаміка, ресурси (декілька слів про монографію Василя Міщанина «Радянізація Закарпаття 1944 – 1950 рр.»)

36776575_2086046785010592_2006364070764085248_n«Радянська» тема сьогодні в Україні знаходиться під грифом «табу», принаймні її сприймають у змісті процесу декомунізації. Але історія на те і є історією, що змушує нас шукати в минулому відповіді на чисельні процеси людської життєдіяльності, вбирати важливі уроки для сьогодення і майбутнього розвитку.

Слава Богу, є й ті, хто серйозно займається дослідженням маловідомих, а подекуди й зовсім не вивчених питань. Василь Міщанин один із таких. Упродовж довгого часу він вивчав проблеми аграрних відносин післявоєнного періоду в Закарпатті, і ось, нарешті, значно розширив предметне поле дослідження новим ґрунтовним дослідженням, яке цілком справедливо назвав узагальнено «Радянізація Закарпаття 1944 – 1950 рр.».

Продовження

Цікавинки-самоназви закарпатців у дослідженнях Федора Потушняка

У двотижневику «Літературна неділя», який виходив у 1941–1944 роках в Закарпатті, видруковано чимало записів народних пісень, матеріалів історичного, етнографічного та етнолінгвістичного характеру. Десятки народних вірувань, документальний запис і науковий аналіз яких важко переоцінити, опублікував у часописі відомий краєзнавець Федір Потушняк. Продовження

Гуцульська родина з Богдана на фото ХІХ століття

_МолдавчукПід час перегляду старих фотографій родинного архіву до рук потрапила стара унікальна фотографія. Надрукована вона на дуже тонкому папері, пожовклому від часу.

Стан фотографії поганий, адже вік її немалий. Це фото належить до одного з перших, коли в Європі в ХІХ столітті почали робити фотографічні знімки. Продовження

Добровільні пожежні дружини в історії Закарпаття

Історія пожежної справи в міжвоєнному Закарпатті 1920-30-х років є чудовим прикладом самоорганізації місцевих громад і однією із цікавих сторінок минулого, коли регіон під назвою Підкарпатська Русь входив до складу Чехословацької республіки… Фото із домашнього архіву Маріана Токаря

Пожежник

Закарпатська гілка роду Бачинських

герб БачинськихРодинне дерево Бачинських на Закарпатті починають «будувати» з греко-католицького священика Івана Бачинського, який служив у селі Райфайловці (нині територія Словаччини, округ Вранов над Топлем Пряшівського краю) — мого 7 раз прадіда (9 покоління). Він народився в Бачині в 70-х роках XVII століття (1666 рік). З дружиною Пелагеєю вони мали дочку та п’ятьох синів, четверо з яких були духовними особами, а саме Василь – (1695 – ?) мій 7 раз прадід, Степан (1694 – 1739) – батько марамороського вікарія Андрея Бачинського (1719 – 1759), Данило (1707 – 1775), Сімеон (1693 – 1726) та Федор (1693 – 1775) – батько єпископа Андрея Бачинського.  Продовження

Український чин Закарпаття під час угорської окупації та становлення радянського тоталітарного режиму (1939 – 1945)

zavantazhenniaДана публікація була підготовлена мною ще у 2013 році. Але, на мій погляд, вона не втратила своєї актуальності і тому вирішив опублікувати її спочатку на сайті “Закарпаття онлайн”, а тепер на прохання колеги дав згоду й “заКарпатії”. Однак, наперед мушу дати попереднє коротке пояснення до змісту статті.

Спочатку хочу зорієнтувати читача в деяких аспектах даної публікації. Насамперед, проінформувати про те, що дана публікація готувалася як передмова до планованого другого перевидання книжки: «Український чин Закарпаття. Архівні матеріали, документи, дослідження, спомини». До мене звернулися з відповідною пропозицією написання передмови. На мою електронну пошту були вислані всі необхідні матеріали, які я проштудіював, прочитав уважно ще раз перше видання і відповідно написав дану передмову, яку відіслав замовникам.  Однак, далі після активізації суспільно-політичних процесів в Україні восени 2013 року (Майдан, російська інтервенція в Криму і на Донбасі) з невідомих мені причин проект перевидання книжки був відкладений, ініціатива згасла. Продовження

ІСТОРІЯ ВИМАГАЄ ПРАВДИ: Наукове дослідження чи профанація науки

І. «Невже не було тут талантів, чи може тут панував глибокий сон, коли в цілому світі наполегливо розвивалася література?» М. Лучкай, 1830.

Закарпаття – слов’янська земля з багатовіковою і багатогранною історією. Та склалося так, що упродовж віків край входив до складу багатьох іномовних держав і не всі правителі сприяли культурно-освітньому і науковому його розвитку. Та, не дивлячись на численні перепони, закарпатці дали світу цілу когорту вчених, культурно-освітніх, громадсько-політичних та церковних діячів. Вони розвивали освіту, виборювали краянам належне місце серед сусідніх народів і в загальноєвропейському цивілізаційному процесі.

Освічені русини вже у XVIII ст. склали граматику рідної мови (А. Коцак), єпископ М. Ольшавський у 1744 р. в Мукачеві відкрив богословську школу з рідною мовою навчання, яка у 1778 р. була переведена в Ужгород і реорганізована в духовну семінарію. У середині 1640-х рр. в Ужгород був переведений колегіум з м. Гуменне, який також у 1785 р. реорганізували в гімназію. У 1793 р. в Ужгороді було відкрито учительську семінарію. Розпочалось дослідження історії краю (І. Пастелій, Д. Бабилович), а в 1799 р. світ побачила перша друкована праця І. Базиловича. Молодь здобувала освіту у гімназіях м. Трнава і Великому Варадині, віденському «Barbareum» та львівському «Studium Ruthenum» («Руський інститут»). М. Лучкай жив в італійському князівстві Лукка, працював в архівах Риму і Флоренції, а в Будині в 1830 р. видав «Граматику слов’яно-руську» – першу для всіх русинів західноукраїнських земель. Згодом написав монументальну працю «Історія карпатських русинів» у 6-ти томах. Всі ці факти благотворно впливали на зростання національної самосвідомості русинів.

Чимало закарпатців, здобувши освіту європейського зразка, жили і творили в Угорщині, Австрії, Болгарії, Італії. Вагомий внесок вони зробили у розвиток освіти й науки в Україні й Росії, де працювали професорами, деканами, ректорами навчальних закладів і навіть вихователями царевичів, здобувши заслужений авторитет у всьому слов’янському світі. Їх імена вписані у всіх фахових виданнях ХІХ ст., а ім’я уродженця с. Давидково на Мукачівщині І. С. Орлая вкарбоване на сторінках такого видання як «Видатні діячі України минулих століть. Золоті імена Україні.» (Меморіальний альманах. К., 2001. – С. 400-401) Добре про це сказав у 1939 р. професор Братиславського університету В. Погорєлов: «Это слабое численно, бедное материально, иногда даже угнетаемое более сильными соседями… племя уже более тысячи лет не только существует и сохраняет свой язык, но еще выдвигает из своей среды таких великанов духа и мысли, которые трудятся над духовным пробуждением и просвещением не своего только народа, но и всего славянства» (1, с. 7).

Наведемо тільки два приклади на підтвердження сказаного. У дослідженні з історії Ніжинської гімназії вищих наук (1881 р.) відзначено: «Замечательно, что первые два директора, и притом лучшие, В. Г. Кукольник и И. С. Орлай, были карпатороссы» (2, с. 30). Закарпатці здобули такий високий авторитет, що міністр народної освіти Росії О. Голіцин у доповідній записці царю 13 березня 1820 р. роз’яснював: «Один народ, от которого можно желать нам ученых, есть Карпато-Россы, говорящие одним с нами языком и сохраняющие веру предков наших…» (3, с. 1357). Уряд дослухався цього висновку і в 1822 р. видав документ за такою назвою – «О выгодах, предоставляемых Профессорам из Карпатороссов, приглашаемых к занятию праздных кафедр Казанского и Харьковского университетов» (4, с. 45-51).

Цим запрошенням скористався уродженець с. Тибава на Свалявщині Ю. І. Гуца (Венелін) і в 1825 р. прибув у Москву.  Вже 1829 р. він представив науковому світу перше дослідження з історії болгарського народу – «Древніе и нынешніе Болгаре…». За оцінкою наставника М. Погодіна, він «зробив революцію в історії середніх віків», нагадавши вченим про призабутий болгарський народ, який томився під гнітом султанської Туреччини. Болгарський просвітитель В. Апрілов у листі до Ю. Венеліна від 28 червня 1837 р. написав такі слова глибокої вдячності: «Ви дуже зобов’яжете всіх моїх співвітчизників, якщо не перестанете трудитися на користь їх історії. Вони вмістять Вас в число своїх благодійників, і нащадки впишуть ім’я у храм безсмертя» (5, с. 201). І . Франко назвав Ю. Венеліна «будителем народного духу болгарського, воскресителем їх славної минувшини» (6, с. 25). Та поліцейсько-бюрократичний режим у царській Росії «віддячився» злиденним життям, і в молодому віці звів його в могилу. Вдячні болгари у 1842 р. на могилі славного закарпатця у Москві возвели пам’ятник. Та зловісна рука сталінщини зруйнувала його. Інший пам’ятник Ю. Венеліну – в м. Габрово на болгарській землі височіє й нині.

Сьогодні імена багатьох краян вписані у підручниках з історії та історіографії України, філософії, педагогіки. Відомі славісти ХІХ ст. високо оцінювали і тих закарпатських істориків, котрі творили на рідній землі. Це були як русини (українці), так і угорці, зокрема, К. Мейсарош, Т. Легоцький, А. Годинка. Високий фаховий рівень, широка ерудиція дозволили закарпатським вченим складати граматики угорської мови ( І. Ф. Фогараші. Русько-угорська ілі мадярська  Грамматіка. 1833; А. Дешко. Венгерская грамматика с русским текстом и в сравнении с чувашским и черемисским языками. – Санкт-Петербург. – 1855. – 308 с.). М. Лучкай вивчав ефіопські мови, словник якої зберігається в бібліотеці УжНУ. Ю. І. Венелін склав граматику болгарської мови, яку під назвою «Грамматика нынешнего болгарского наречия» опублікував московський вчений  Г. К. Венедиктов (Москва, 1997. – 243 с.). Крім цього, Ю. Венелін перший в Росії почав вивчати балтійські мови. Він же написав історію Болгарії (Древніе и нынешние Болгаре… Москва, 1829. – 256 с.) та Словенії (Древніе и нынешние Словене. Составители и издатели : Павел Тулаев, Юст Ругел. – Москва, 2004. – 384 с.).

Імена закарпатців краще були відомі за кордоном, ніж на рідній землі. Цей факт з гіркотою визнав у 1850 р. А. Дешко у статті «О Карпатской Руси», опублікованій у журналі «Киевская старина» –  «почтенные имена карпатских уроженцев»,  котрі «являются уже весьма сильными умами… прославивших себя и родину свою служением в империи русской… но в Карпатах этого не знают.» (6а, с. 543).

Моральним чинником є той факт, що саме уродженці Закарпаття – вчені європейського рівня, започаткували історичну науку про рідний край, збагачували його духовну скарбницю. Справді дивовижним був, є і залишиться у віках факт, що, маленьке, розташоване на далекій периферії від європейських наукових центрів, Закарпаття дало світові у XVIII – першій половині ХХ ст. цілу плеяду вчених європейського зразка, імена яких стали б окрасою будь-якої історичної нації.

Вчені залишили нам багатющу наукову спадщину, яку необхідно зберегти для сучасних і прийдешніх поколінь. Саме це заповідав нам Просвітитель О. Духнович: «… кто познает подкарпатский народ, той должен ему признати великое дарование ума й великодушне, но сокровище сие закопано было в земле на подобие дорогого камня» (6б, с. 169). А в 1970 р. відомий український історик, чл.-кор.  Ф. П. Шевченко поставив конкретне завдання: «… потрібно всіх зібрати воєдино, щоб показати світові славних синів і дочок закарпатської вітки великого українського народу, представники якого внесли також вклад в розвиток культури російського, угорського та інших народів». (6в, с. 8). За розв’язання цього благородного завдання і взявся автор цих рядків. Результати роботи викладені у монографіях і окремих статтях.

Заради наукової справедливості треба відзначити, що знаходилися і недоброзичливці, які силкувалися знецінити наукові здобутки закарпатських вчених, а краян представити темними й неосвіченими. Однак, їм давали належну відсіч, викриваючи  всю фальш їх звинувачень, захищаючи честь і гідність свого народу. Наприклад, І. Орлай у рецензії на словник француза Мак-Карті у 1828 р. відповів, що русини «не находятся в столь грубом невежестве, как полагает г-н писатель: ибо они пользуются всема выгодами учения наравне с господствующим народом – венграми и были и бывают столь просвещенными, что из сей многочисленной русской колонии уже при Петре ІІ находился в качестве его наставника один из Карпато-Россиян, именем Зейкан. Кроме сего, известно всем, что два карпато-русские ученые, как-то: нынешний Тайный Советник и Ст. Секретарь Его И. В. Балудянский и Статский Советник Кукольник удостоились быть наставниками по правоведению Его И.В. Великого князя Михайла Павловича» (7, с. 336).

Такі щирі патріоти Закарпаття давали належну відсіч спробам чужинців сфальсифікувати минуле краю і багато зробили для його об’єктивного вивчення, аби залишити нащадкам справжню історію їх рідної землі.

ІІ. «Многі так судят, ож рускій народ… во совершенном невіжестві, то есть без всякои науки жив. Но сякий суд фальшивый є.». Ю. Жаткович, 1896.

Шановний читачу! Якщо ти вважаєш, що сьогодні недоброзичливці вже перевелися, то, на жаль, дуже помиляєшся. Такий один ще є. Це – уродженець Польщі, а сьогодні професор УжНУ О. Мазурок. Свої недолугі спроби знецінити здобутки закарпатських істориків він зробив в опусі «Чому мовчать сурми Кліо?» (8) помпезно названий видавцем монографією. Сам же автор вважає, що це не наукове видання, а оповідь (8, с. 5),  а ми додамо – профанація науки і фальсифікація історії Закарпаття.

Відразу відзначимо, що наші монографії (9) і статті (10) з історії зародження і розвитку закарпатської історіографії XVIII – I пол. XX століття, визначення місця дослідників у славістичній науці, аналіз їх наукової спадщини і збереження її для сучасників і прийдешніх поколінь, автор опусу вважає «злочином проти історичної науки, проти професії історика» (8, с. 5). До такого абсурду О. Мазурок дійшов через 16 років після виходу у світ 1999 р. нашої монографії «Історична наука на Закарпатті…». У той же час в опусі не наводиться жодної проблеми, яка була б неправильно нами оцінена (соціально-економічне становище, селянські виступи, національно-визвольні рухи, освіта, культура та ін.). Жодної! Суцільне пустослів’я і безмірні амбіції. З кожної сторінки так і тхне повчально-менторський тон творця опусу, уявляючи, що він – «Genius Saeculi» («геній віку»), хоч самий не має жодної історіографічної праці. Запевнення, що кожна його фраза відповідає дійсності – пустий звук, і не більше. Замість наукового аналізу сторінки опусу рясніють такими словесними перлами як фальшивомонетники, невігластво, мізерія, байкарі, наведені сюжети з детективних романів. Можна б не звертати увагу на такий «науковий» аналіз здобутку закарпатських вчених XVIII – першої половини ХХ ст. у вивченні історії краю, але як зауважили древні, це означало б «silentium assensionis argumentum», тобто «мовчанка є аргументом згоди». Щоб цього не сталося ми конкретними прикладами доведемо невігластво самого О. Мазурка.

Цей «стріляний вовк», як сам себе називає О. Мазурок, неперевершений майстер приниження, ігнорування досягнень закарпатських істориків XVIII – першої половини XX ст. Він навіть замовчує внесок Ю. Венеліна у славістичну науку першої половини XIX ст. Якби він був добропорядним то обов’язково мав би відмітити, що ми показали як Ю. Венелін, працюючи в Росії, розробив новий, прогресивний метод історичного дослідження – слід вивчати історію народу, а не діяння царів, вельмож, придворної знаті. Вчений заявив: «дело идет о народе… откройте его отличительные черты от прочих народов, язык, имя» (11, с. 11). Шкода, що О. Мазурок не знає, що Ю. Венелін у царській Росії не побоявся об’єктивно оцінити ряд проблем з історії України і це тоді, коли представники російської офіційної історіографії заперечували сам факт існування українського народу. В опусі жодним словом не сказано про нашу оцінку погляду Ю. Венеліна на роль українського козацтва, високий рівень духовної культури українців і багато інших проблем. Ознайомтесь, будь ласка, з відповідними працями вченого, виданих нами окремою збіркою (11) і, можливо, зрозумієте внесок закарпатця в історичну науку свого часу. Приховується і такий важливий факт як публікація І. Орлаєм у журналі «Северный вестник» (Санкт-Петербург 1804 р.) першої у Росії статті про Закарпаття – «Исторія о Карпато-Россах» (12, с. 31-77), а в 1826 р. статті «О юго-западной Русіи» (12, с. 80-88). Ці праці також опубліковані нами в окремому збірнику (12). Вони невідомі О. Мазурку, хоч він і досліджує російську історіографію понад 40 років. Тут же ряд маловідомих документів про життя і діяльність І.С. Орлая, зокрема впровадження ним демократичних принципів у навчально-виховний процес. Свої новаторські ідеї він виклав у документі під заголовком «Мнение о преобразовании училищ в России». Важливими є уривки з листів гімназиста Миколи Гоголя до батьків із згадкою Івана Семеновича. В одному з них він писав: «Третьяго дня я был у Ивана Семеновича, и он говорил, ежели я буду хорошо весть себя, то он отпустит меня домой на праздник» (12, с. 132).

Про незнання О. Мазурком історії закарпатської історіографії переконливо свідчить його зізнання в тому, що він не читав першу друковану працю з історії І. Базиловича. «Короткий нарис фундації Федора Корятовича…», бо вона написана латинською мовою (8, c. 121). « – Brevis notitia fundationis Theodori Koriathovits, olim ducis de Munkacs… Pars 1-3 – Cassoviac, 1799; pars 4-6, Cassoviac, 1804-1805.» А про його науковий рівень свідчить така оцінка твору: « Базилович… подібно до працьовитої мурашки тягнув у свій твір усе, що тільки міг». А де аналіз проблеми? Не про мурашки треба говорити, а про проблеми, які порушив І. Базилович у двох книгах обсягом 862 с. і як їх оцінює. Під натиском наведених нами фактів О. Мазурок змушений визнати, що праця І. Базиловича «маленька, але міцна цеглина в фундаменті історичної думки Закарпаття того часу» (8, с. 63). Тобто, повторює висновок, зроблений нами ще у 1988 р. (13). Сам О. Мазурок і не бачив працю І. Базиловича, а тому не заводьте в блуд шановних читачів, а вчіться говорити правду. А правда в тому, що він, говорячи про працю І. Базиловича, перелічує ряд проблем без покликів (14, с. 41-42), а переписав із нашої монографії «Історична наука на Закарпатті…» (15, с. 61-62). Перша книга видана не в 1779 р. (8, с. 61), а в 1799 р. Неправильна і дата кончини І. Базиловича – 1813 р. замість 1821 р. Ось такий у нього рівень знань з історії закарпатської історіографії. І таких прикладів немало.

Перш ніж писати нісенітниці про серйозну справу, критикувати, необхідно ознайомитися з результатами нашої спільної роботи з відомими латиністами – Ю. Саком, Й, Баглаєм, М. Оросом, які викладені у наших монографіях. Однак він їх не  наводить. Це що? Забудькуватість чи, за його ж термінологією, невігластво? Кричуще невігластво О. Мазурок виявив і тоді, коли видає таку нісенітницю: «І. Базилович писав про Київську Русь через те, що звідти прийшов Федір Корятович. Якби він прийшов з Італії, Іспанії чи Англії, то він, природно, писав би про ці країни, а не про Київську Русь». (8, с. 16).

Дивно, що О. Мазурок з атестатом професора не знає, що Федір Корятович  прийшов на Закарпаття не з Київської Русі, бо вона як держава вже не існувала, а з Поділля, яке тоді входило до складу Великого Литовського князівства і був нащадком князя Гедиміна. Невігластво О. Мазурка проявляється і в тому, що сліпо повторює помилкове твердження Ю. Жатковича про те, що Ф. Корятович  прийшов на Закарпаття наприкінці XVI  ст. (16, с. 120). Насправді це відбулося в другій половині XIV ст. (точної дати немає), а помер він 1414 р. Отже, коли автор рецензованого опусу вживає термін графоман, то має на увазі самого себе. У цьому, безперечно, його заслуга. І нехай подумає добре кому слід здати дипломи.

О. Мазурок намагається нав’язати читачеві хибну думку про відсутність на Закарпатті у кінці XVIII – на початку ХІХ століття історичної науки, і в той же час стверджує: «Те, що історична наука, як зрештою, будь-яка наука, не виникає на голому місці, – це зрозуміло й симпатичному їжачку» ( 8, с. 31). Додамо, що незрозуміло тільки О. Мазурку. Однак, отямившись, він зізнається: «З великим інтересом читаються ті сторінки «Етнографического очерка» (Ю. Жатковича), де йдеться про представників науки і культури (тут і далі підкреслено нами) Закарпаття XVII-XIX  ст. Тут Ю. Жаткович, на відміну від «Історії історіографії угорських русинів», подає  дуже  лаконічні відомості про понад тридцять осіб, аналізу є науковий доробок кожного з них». (16, с. 120). Тобто автор опусу суперечить сам собі, наголошуючи: «Це той випадок, коли, як то кажуть, весь полк іде «не в ногу», один командир іде «в ногу»». (8, с. 26-27).

Нагадаємо автору цього «важливого» висновку, що науку можна творити як колективом осіб з допомогою з боку органів влади, так і окремими особами за власною ініціативою і власними зусиллями. Головним при цьому стала відмова від середньовічного світогляду і легенд як засобу пізнання минулого і перехід до висвітлення історичних явищ на основі достовірних документів (17). Саме це і властиво першій друкованій праці з історії Закарпаття І. Базиловича, яка побачила світ у 1799, 1804-1805 рр.

Нехтуючи іронією О.Мазурка про «їжачка», наведемо одну з багатьох оцінок І.Франка розвитку історичних знань на Закарпатті. Відзначаючи тяжке економічне і політичне становище закарпатських русинів І. Франко відмітив: «Только в конце XVIII века начинается между ними усиленная научная и  просветительная деятельность». (18, с. 123). І. Франко високо оцінив наукову і культурно-освітню діяльність І. Пастелія, А. Бачинського і особливо І. Базиловича. Він же відмітив розгортання наукової роботи закарпатців у першій половині ХІХ ст.: «Між тодішніми угорськими Русинами розпочався такий науковий рух, що вони не тілько у себе дома мали відповідні сили для виховання молодіжі, але достарчу вали їх і для Галичини, а навіть для Росії. Такі імена, як Балудянський, Гуца-Венелін, Орлай, дальше Іван Земанчик, Петро Лодій, ще і досі мають почесне місце в історії російського шкільництва  і російської науки…» (19, с. 341). Цей висновок ми підтверджуємо конкретними прикладами у нашій монографії «Історична наука на Закарпатті (кінець XVІІІ – перша половина ХХ ст.)» Вони – аргументована відповідь О. Мазурку – фальсифікатору історії наукового життя Закарпаття.

О. Мазурок ігнорує не тільки оцінку І. Франка, а й других вчених, зокрема Ю. Жатковича – автора першої статті про розвиток наукових знань на Закарпатті. Він однозначно заявив: «Історіоргафія угро-русів бере свій початок у XVII ст.» (16, с. 134). Цей висновок підтвердив і Є. Перфецький: «Начало угрорусской истриографиии позволим себе отнести еще… к 1641 году» (20, с.294). Цей же автор на сторінках київського видання «Наше минуле» у 1918 р. у статті «Перший історик Угорської України – І. Базилович» писав: «Слід пам’ятати того, хто перший спричинився до національного відродження цієї української країни (Закарпаття – Д.Д.) положивши для цього свою солідну працю у формі наукового досліду над історією рідного краю» і «уперше пробує дати цілу історію Угорської України» (21, с. 157). Наведемо ще оцінку львівського бібліографа І. Левицького, який назвав І. Базиловича «першим угро-руським історіографом», – а його праця «пронизана любов’ю до угро-руського народу і свого часу мала великий вплив на пробудження національного життя в Угорській Русі» (22, с. 111-112)

Можна б навести ще ряд фактів, але і ці викривають фальсифікацію О. Мазурком процесу становлення і розвитку історичної науки на Закарпатті. Передбачаючи, що такі знайдуться, Ю. Жаткович попереджував: «дуже перебільшують ті, хто вважає Базиловича базікою» (16, с. 138). Це цілком стосується О. Мазурка.

Наведемо ще один приклад зневаги  О. Мазурком закарпатських істориків, зокрема, ігнорування нашої оцінки спадщини вченого- славіста, мовознавця М. Лучкая. Для нього злочином є характеристика нами вченого як новатора у методі дослідження, в якому головною дійовою особою є народ. Вчений ствердив: «історія навіть маловідомого народу проливає світло на славніший народ». Нагадаємо, що до висновку, зробленого М. Лучкаєм, набагато пізніше дійшов український історик М. Костомаров: «Я читал много всякого рода исторических книг, вдумывался в науку и пришел к такому вопросу: отчего это во всех историях толкуют о выдающихся государственных деятелях, иногда о законах и учреждениях, но как будто пренебрегают жизнью народной массы?… Скоро я пришел к убеждению, что историю нужно изучать не только по мертвым летописям и запискам, а и в живом народе» (23, с. 446).

Весь опус О. Мазурка пронизаний фальсифікацією, безсоромним перекрученням фактів, а часто і відкритою брехнею. Так, на с. 28 він ствердив, що ми у монографії «Історична наука на Закарпатті…» проігнорували першу працю з цієї проблеми – статтю Ю. Жатковича «Історія історіографії угорських русинів». Пане О. Мазурок! Тільки сліпий не може бачити, що у згаданій нашій монографії спадщина Ю. Жатковича розглядається на с. 195-200. А його названа стаття оцінена нами так: «Це був перший огляд процесу зародження і розвитку історичних знань на Закарпатті (15, с. 197-198). Натомість О. Мазурок ніде і ніколи не наводить твердження Ю. Жатковича про те, що «Угорські русини соразмерно ко числу своему столько істориков иміют, як мало котра народность на Угорщине, а между сими істориками найвидатніше місто несомненно Михаил Лучкай занимаєт, понеже єго історія Угорських Русинов и до днесь перворядным источником служит для всїх занимающихся історією Угорських Русинов» (24, с. 101). Про таку забудькуватість О. Духнович зауважив: «правда очи колет».

Чи не тому О. Мазурок, як уродженець Польщі, обминає нашу оцінку спадщини і М. Лучкая, зокрема такого документа польських єзуїтів як «Проект викорінення грецького обряду в Польщі» від 1717 р., який стосувався і закарпатських русинів. Єзуїти активно пропагували нібито культурну відсталість українців і відповідно до цього місцеві власті були зобов’язано «дабы они строго смотрели за тем, чтобы Рускія крестьянскія дети приучиваемые были не к книгам, но к плугу, сохе, ралу и т.п.» (25). «Проект» був опублікований у газеті «Свет» у 1870 р. Копія зберігається у ДАЗО (26).

Доводимо до відома автора опусу, що наукову спадщину М. Лучкая високо цінили слов’янські будителі Ян Коллар і Павло Шафарик.  Ян Коллар, зокрема, у знаменитій поемі «Дочка Слави» ім’я М. Лучкая вписав в один ряд із такими відомими вченими-славістами як Д. Обрадович, Й. Добровський, В. Караджич, З. Неєдли. Воно вписане на сторінках альманаху «Русалка Дністровая» (Будин, 1837, с. VІ) Вченого особисто знали російські (І. Срезневський), українські (Я. Головацький), словацькі (Б. Носак-Незабудов), польські (А. Кухарський) вчені. А. Годинка у 1909 р. назвав М. Лучкая першим «науковим істориком Закарпаття». Імена І. Базиловича і М. Лучкая вписані у такому виданні як «История славянских литератур» (27, с. 441, 446). Одурманений марксизмом (8, с. 106-107) О. Мазурок втрачає рештки людяності і безсоромно маніпулює іменами цих достойних доброї пам’яті вчених. Першого він називає Михайлом, замість Іоаникієм, а другого – Іннокентієм, замість Михайлом (8, с. 107). Нашу об’єктивну оцінку наукової спадщини М. Лучкая О. Мазурок безсоромно і нахабно називає «палким пасажом»  та уїдливо заявляє: «Шкода тільки, що ця невдячна планета на ім’я Земля не знала нічогісінько про М. Лучкая» (8, с. 106). І це про вченого, ім’я якого було добре відоме у всьому слов’янському науковому світі.

Наведемо ще один приклад зневаги О. Мазурка до спадщини М. Лучкая. Він наводить п’ять питань, сформульованих Ю. Жатковичем, який вважав, що тільки правильна відповідь на них сприятиме написанню історії угро-русів на належному рівні. Серед наведених питань є і таке –  в якому політичному становищі перебували тут  угро-руси в період феодалізму ? (16, с. 136). Так ось, нашу оцінку дослідження М. Лучкаєм боротьби селянства за кращу долю, національні права і свободу він цілком зневажає та іронічно заявляє, що «К. Маркс и Ф. Энгельс именно у М. Лучкая взяли идею классовой борьбы» (8, с. 106). Де межа цинізму, зневаги до історії краян та її дослідника – священика, вченого європейського рівня, який вважав, що у взаєминах між людьми мають бути тільки доброта й чисті помисли і нагадував, що у кожного серце «да буде чистое і непорочное, да не гніздиться в нім скупость, ненависть, нечистота, или иный порок» (26а).  Пане О. Мазурок ! Вам би слід знати, що М. Лучкай не автор теорії класової боротьби, а істинний гуманіст, який з великою любов’ю ставився до свого (як і до кожного) народу, закликав його до єднання в ім’я благородних цілей. Якими співзвучними з сьогоденням є такі його слова: «Цілісність та безпека держав ґрунтується на взаємній любові співгромадян».

Наукова спадщина вченого – величний пам’ятник культури Закарпаття, вагоме надбання української історичної науки. Її справедливо оцінив В. Гаджега – священик, викладач Ужгородської богословської семінарії, відомий дослідник історії духовності закарпатців, автор найкращої біографії М. Лучкая ще в 1929 р.: «Сим поставив собі прощений Михаил Лучкай правдивий пам’ятник, бо хоть і не видана єго исторія, однак єго ім’я жиє і познаєся у нас і в світі, де лиш занимаються исторією нашої Подкарпатської Руси… Зато лиш обов’язкове почуття є пам’ятати о нім і благодарно споминати єго труди» (28, с. 127, 128).

М. Лучкай гідно продовжив сподвижницьку діяльність видатного закарпатського просвітителя єпископа Андрія Бачинського (1732-1809) і, як відзначила словацька вчена О. Рудловчак, він «пішов повністю по слідах свого мецената і наставника, віддавши своєму народу серце і розум, всього себе» (1, с. 11).

Пане О. Мазурок ! Ти взяв на себе великий гріх. За свою бездушність тобі стати б на коліна біля могили М. Лучкая у каплиці, що по вулиці Цегольнянській в Ужгороді і просити прощення у вченого і всіх закарпатців, котрі у тяжких соціально-економічних і політичних умовах захищали честь і гідність свого народу, писали його історію, аби нащадки знали якого вони роду і племені.

О. Мазурок у своєму опусі оминає оцінку Ю. Жатковичем М. Лучкая як вченого, історика, «зразкового та добросовісного трудівника», автора «Історії карпатських русинів», зауваживши, що «…ця відмінна праця може бути зразком для кожного історика» (16, с. 142) і яка «…до днесь есть первым источником для исторіи угорських русинов» (16, с. 178). Ю. Жаткович назвав М. Лучкая «одним из найтрудолюбивых и глубокоученых писателей угорских русинов» (16, 178). Цю високу оцінку М. Лучкая О. Мазурок нахабно і безсоромно (термін його) приховує від читачів.

О. Мазурок іронізує з нашої характеристики національного відродження на Закарпатті ( кінець XVIII – початок ХІХ ст.) і просить «розтлумачити йому, невігласу», що це означає. (8, с. 16). Розтлумачуємо. Насамперед треба відзначити, що в кінці XVIII – першій половині ХІХ ст. більшість європейського люду перебувала у складі трьох імперій – Російської, Австрійської і Османської. Русини Закарпаття, разом з іншими народами Угорщини, були підвладні Австрійській імперії. Під впливом ідей французького Просвітництва народи рішуче виступили за злам феодально-кріпосницького гноблення, за торжество омріяних людством ідей свободи, рівності і братерства. Нестримно зростав потяг поневолених народів позбутися не тільки економічного, а й національного гніту, розірвати кайдани духовного рабства. Вони по-новому почали дивитися на себе і світ, повірили у свої сили, потяглися до пізнання своєї історії, мови, культури. Значно зросла самосвідомість народів, воля до утвердження свого «Я».

Цей процес прийнято називати культурно-національним відродженням. Він охопив і Закарпаття, що входило до складу Угорщини. Уже в другій половині XVIII століття вчені, культурно-освітні і церковні діячі сприйняли висновок відомого німецького філософа і просвітителя Й. Гердера (1744-1803) про те, що «де мова – там народ, нація». Це було особливо важливим для закарпатських русинів, оскільки австрійські і угорські правлячі кола здійснили ряд актів по обмеженню вживання рідної мови. Так, у 1784 р. замість латинської в гімназіях і вищих учбових закладах ввели німецьку мову викладання. Указом імператора Леопольда ІІ 1790 р. було задоволено вимогу угорської панівної верхівки – в усіх школах Угорщини обов’язковою стала угорська мова, яка в 1809 р. також була замінена латинською (до 1867 р.). У таких умовах, під впливом західноєвропейського Просвітництва освічені русини зрозуміли роль рідної мови в усвідомленні себе як народності. Ця основна ознака ідентичності знайшла своє практичне втілення у складанні граматики рідної мови. І таку граматику у 1770-х роках написав Арсеній Коцак, застерігаючи «дабы и нас мізерных Русинов не судили всє аки простаков». На жаль, граматика не була надрукована та і в рукопису відіграла важливу роль у зростанні національної самосвідомості русинів.

На захист рідної мови активно виступив єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Андрій Бачинський (1732-1809). Він підтримав і далі розвинув сповнене почуттям національної гордості гасло попередника – письменника-полеміста Михайла Андрелли, проголошеного ним наприкінці XVII ст.: «Не по римску глаголю сіє, ани по латині, ани по лютерську, ниже кальвинском, но языком власним, нашим». І в цьому єпископ показував власний приклад, розмовляючи мовою рідного народу. При цьому він у жодному разі не применшував роль і значення інших мов. З приводу цього він чітко заявив: «Отнюдь не возбраняю латинского или иных языков науки, токмо абы своє Рускоє… наіпервее не оставляти, но в том винаучити и утвердитися» (29, с. 148).

Важливий висновок щодо мови закарпатських русинів зробив М. Лучкай. Він ствердив, що їх мова та ж сама «яка вживається, крім Малоросії, Польщі, ще в Галичині, Волині та на Буковині». (30, с. 48). Всі ці факти О. Мазурку невідомі, ось він і фальсифікує процес національного відродження закарпатських русинів.

О. Мазурок із превеликим задоволенням підкреслює, що закарпатці у XVIII-ХІХ ст. не могли написати наукової праці з історії рідного краю, оскільки не мали належного рівня освіти, не було бібліотек, архівів з відповідною документальною базою, друкарень з поліграфічною базою. Добре, що не відмітив відсутність комп’ютерів, ксероксів та інших техзасобів. Разом з тим він не бачить тих освічених русинів, котрі боролися з наявними труднощами.  Багато для їх подолання зробив єпископ Андрій Бачинський, особливо у справі наповнення фондів єпископської бібліотеки.  Він опікувався забезпеченням літературою і бібліотеки Мукачівського монастиря і в 1781 р. було укладено каталог і список книг з обліком багатьох видань Києво-Печерської лаври, Ставропігійського братства у Львові, а під № 1 – «Біблія» Івана Федорова 1581 р. Закарпатські вчені, педагоги, державні службовці в Україні і Росії надсилали значну кількість книг з дарчими надписами, які і сьогодні зберігаються у науковій бібліотеці УжНУ.

Завдяки турботі єпископа було закладено основи єпархіального архіву «ради беспечнейшаго и достовернейшаго сохранения» важливих документів. Нагадаємо, що саме на їх основі у кінці XVIII ст. були написані перші праці з історії краю Д. Бабілі і І. Пастелія, а в 1799 р. видана перша друкована праця І. Базиловича. Єпископ активно домагався у властей і заснування друкарні, організував збір коштів серед заможного населення «в помощь печатання книг». Друкарня була заснована в Ужгороді в 1863 р. Сам єпископ у 1804-1805 рр. видав 5-томну «Біблію» церковно-слов’янською мовою. Таку благородну діяльність єпископа належно оцінив І. Франко, відзначивши, що він «…основал в Мукачеве духовную семинарию и собрал для нее библиотеку старопечатных и рукописных книг, состоявшую из 9.000 томов» (18, с. 123-124). На початку ХХ ст. книжковий фонд бібліотеки налічував 20000 книг.

Показовий такий факт. У серпні 1843 р. Ужгород відвідав відомий словацький культурно-освітній діяч Б. Носак-Незабудов. Крім всього іншого, він ознайомився з літературою бібліотеки єпископського секретаря Гаджеги і так описав свої враження від побаченого: «Невимовна радість проникла в моє серце, коли я тут натрапив на давніх знайомих. На одній полиці мене вітали наш Шафарик, Юнгманн, Коллар і т. д, на іншій – Вук сербський, Доситей, Обрадович та інші. Не бракувало ні польського Міцкевича, ні російського Пушкіна. Вже не кажу про німецьких класиків, на яких багата ця бібліотека. Я не сподівався побачити таку гарну бібліотеку в русинського священика, цих людей описували грубими та неосвіченими. Як і слід було чекати, я тут переконався в іншому» (31, с. 13). А після зустрічі з єпископом Василем Поповичем занотував такі його слова: «Я, – казав єпископ, – захоплююся глибокою освіченістю наших вчених мужів, що закладена в їх творах» (31, с. 14).

Безпідставним є твердження О. Мазурка про відсутність  на Закарпатті літературознавства (8, с. 30). Йому доцільно б ознайомитися з працями відомого вченого О. Мишанича, зокрема, з його монографією «Література Закарпаття XVII-XVIII ст.» (1964 р.).

Справжній моральний злочин  О. Мазурок здійснює і тоді, коли заперечує обґрунтування О. Духновичем необхідності возз’єднання русинів по обидва боки Карпат. Цей висновок Просвітителя О. Мазурок розглядає не як фахівець, а як гадалка, заявляючи: «Гадаю, що це вже трохи «забагато»» (8, с. 17). Не гадалкою треба виступати, а знавцем історичних фактів. Нагадаємо невігласу, що О. Духнович засвідчив: «Народ сей честный, который союзок с братьями своими в Галичине дуже желает» і «Русь угорская имеет и права исторические на жаданый союзок». Він вірив, що русини обов’язково скористаються цими правами і застерігав: «если перепоною и на дальшое время будет нам нещастный Бескид, тогда останемся в веки в прежнем состоянии, сами себя уничтожим… а если совокупимся, тогда страшный Бескид взаимным  будет нам Олимпом» (32, с. 54.).

Шановний, не йдіть проти істини. Якщо Вам невідомі погляди О. Духновича і наведений нами фактичний матеріал, або не бажаєте його визнати, то зверніться до попередніх відомих дослідників. Наприклад, до К. Студинського, який у 1924 р. відзначив: «То хоч би ми не в силі були погодитися з поглядами Духновича на мову та літературу, все ж таки мусимо признати за ним великі заслуги… А своїм могутнім кличем єднання Галицької Руси із Закарпатською обезпечив Духнович собі серед нас глибоку пам’ятку, а може й безсмертність» (33, с. 66). Тож не фальсифікуйте, пане О. Мазурок, погляди Будителя і Просвітителя всього слов’янства. І не обкрадайте знання у студентів, заявляючи, що він не історик. Нагадаємо Невігласу, що О. Духнович – автор таких праць як «Истинная исторія Карпато-Россов или угорских Русинов…», «Исторія Пряшевской епархии», «О Народах Крайнянских, или Карпатороссах угорских…» та інші (34).

З метою приниження національної  свідомості закарпатців,  О.Мазурок вип’ячує відсутність їх представників на слов’янському з’їзді у Празі 1848 р. (8, с. 17.). Шкода, що він не знає, а ще гірше якщо замовчує інший факт. Мова йде про поїздку делегації на чолі з А. Добрянським до Відня у жовтні 1849 року з вимогами під назвою «Висланства Русинов Угорских». У петиції наголошувалося, що раніше «предметом наших горячих желаний» було «соединити собственно Руськіи краи корунные». Але, оскільки Конституція від 4 березня 1849 р. на думку членів делегації, забезпечить рівноправність народів, то «отступаемо тепер от нашего намерения» до «благосклоннейшого времени».

А в той же час делегація вимагала вирішення таких питань: виділення території компактно заселеної закарпатськими русинами «яко цілость в один округ с особливим сеймом  краєвим», тобто надання краю автономних прав, навчання в школах «руською» (українською) мовою, відкриття в Ужгороді «руської»  академії, заснувати газету і видання її кириличним шрифтом та ін.

19 жовтня 1849 р. делегація була прийнята всіма міністрами австрійського уряду. Міністр правосуддя Г. Шмерлінг, зокрема, пообіцяв: «всі просьби і желанія Народа Вашого которые праведны будуть, за святую обязанность собі держать буду» (35, с. 74). Закарпатську делегацію прийняв і сам імператор Франц Йосиф І. До нього німецькою мовою звернувся А. Добрянський з проханням задовільнити названі вимоги. У відповідь імператор заявив: «Мені було дуже приємно прийняти лояльні побажання угорських русинів, русинський народ був завжди вірним Австрійському дому, і тому Ви можете бути впевнені в тому, що всі Ваші справедливі побажання здійсняться…» (36, с. 143).

З надією, що вимоги будуть задоволені, делегація повернулася додому. Насправді, з усіх вимог була виконана одна – А, Добрянського відразу було призначено референтом і директором канцелярії Ужгородського жупанату. Цю історичну подію детально описала львівська газета «Зоря Галицка» від 27 жовтня 1849 р., а самі матеріали зберігаються у єпископській бібліотеці Пряшева у папці з позолоченими буквами – «Deputatio Ruthenor Hungarico? Vienna, 1849».  Їх опублікував львівський історик І. Свенціцький у 1909 р. і словацький дослідник М. Русинко у 1972 р. (35, с. 66-83).

На жаль , вимоги закарпатської делегації до віденського уряду не були реалізовані. Однак, це документ великої політичної ваги, яким закарпатці засудили економічне і політичне безправ’я і офіційно визнали бажання возз’єднатися з українським народом.

О. Мазурок силкується нав’язати читачам фальшиву ідейку про «меншовартісність» праць XVIII-XIX  ст., оскільки їх автори  були не істориками-професіоналами, а такими собі самоучками. (16, с. 114).  На безпідставність такого твердження вказав російський дослідник історії Закарпаття О. Петров ще в 1930 р. За приклад він називає відомого археолога  Т. Легоцького (1830-1915), автора півтора десятка монографій та близько 300 статей, котрий « не ученый по специальности, но ученый по призванию, всю свою долгую жизнь посвятивший раскопкам в земле» (37, с. 191). А Ю. Жаткович називає істориками всіх закарпатських дослідників минулого краю. Дійсно, всі вони були вихованцями Ужгородської духовної семінарії. Але слушно зауважив у свій час професор І. Гранчак, що «вони були не тільки духовними діячами, але і світськими вченими. Вони внесли важливий вклад в розвиток різних наук, особливо педагогіку й освіту, мовознавство та історію. Праці випускників Ужгородської духовної семінарії слугували інтересам народу. Вони кликали зрозуміти хто ми є і куди належимо, кликали розвивати школу, вчитися любити рідну мову, знати історію рідного краю. Це складало основу культурно-національного відродження русинів» (37а, с. 31). Нагадаємо О. Мазурку, що свою монографію він назвав «Юрій Жаткович як історик та етнограф». Тож не дуріть ні себе, ні читачів, зокрема студентів.

Замість того, щоб навести нашу оцінку спадщини істориків і висловити своє ставлення до неї, автор опусу з хистом бухгалтера точно підрахував скільки кожному досліднику виділено нами сторінок, скільки зроблено покликів, скільки разів згадується наше прізвище і таке інше.

Вигадкою є твердження про  те, що нібито оминаємо історіографічні праці М. Грушевського. Насправді про його праці, як і про праці Є. Перфецького, О. Петрова, Ю. Яворського, В. Францева, К. Грота, В. Ламанського, Л. Василевського йде мова в окремому розділі монографії «Історична наука на Закарпатті» (15, с. 16-23).

Опус О. Мазурка засвідчує вкрай негативне його ставлення до молодих науковців, яких готовий втопити в ложці води і в той же час не соромиться закликати «стати охайнішим у моральному плані, кращим» (8, с. 83). Дійсно, йому би стати на коліна перед колишніми своїми аспірантами і просити у них прощення за те, що під його «мудрим» керівництвом вони ще й сьогодні не захистили кандидатські дисертації. Йому би слід вибачитися і перед професорсько-викладацьким колективом, що він, як голова редколегії, «успішно» позбавив «Науковий вісник Ужгородського університету. Серія Історія» статусу ВАКівського видання. За всі роки не організував жодну наукову конференцію, видання хоча б одного збірника статей. Його цікавлять не інтереси колективу, а свої, особисті. Це такий собі професор «сам у собі», пустоцвіт. Він заплутався навіть у власних претензіях щодо методу характеристики маловідомого загалу твору. Засуджуючи наведення кількості сторінок, назв розділів і параграфів, він так само робить ще з 2001 р. аналізуючи працю Ю. Жатковича «Замітки етнографічні, з Угорської Русі»: оригінал рукопису форматом 17 Х 20 см займає 135 сторінок дрібного почерку – приблизно 5 друкованих аркушів, весь текст Жаткович розділив на 28 однакових за обсягом параграфів, кожний параграф присвячений … (16, с. 156). Тож коли ця «метода» критикана була справедлива – у минулому, сьогодні чи ніколи?

О. Мазурку дуже недовподоби навіть поклики (10, с. 104-115) і рецензії на наші праці українських (Я. С. Калакура, В. В. Кравченко, В. Масненко, С. А. Копилов, С. В. Віднянський, В. В. Гоцуляк) та зарубіжних вчених (П.-Р. Магочій, І. Удварі, А. Пекар, М. Досталь, А. Пушкаш.) (10, с. 179-190). Аби врятувати читачів від фальсифікаційного чаду О. Мазурка, наведемо декілька уривків з листів вітчизняних і зарубіжних вчених про наші скромні здобутки:

Ф.П. Шевченко, професор, чл.-кор. АН України: «Щиро вдячний вам за вашу цікаву книгу (Історіографія Закарпаття в новітній час (1917-1985). Вітаю з творчим успіхом та бажаю нових наукових досягнень» (1988) (10, с. 144);

М. П. Ковальський, професор Національного університету «Острозька Академія»: «Автореферат Вашої докторської дисертації, якої честь для мене мати у своєму зібранні і мати тепер змогу використовувати Ваш творчий доробок і для себе і для студентів Острозької академії, Вашої нової праці про Ю.Гуцу-Венеліна, про якого, до речі, в Україні, навіть у синтетичних працях надто мало говориться…» (1996) (10, с. 147) ;

«Сучасний ужгородський історіограф Ужгородського університету Дмитро Данилюк, який вже з середини 1980-х років плідно й наполегливо досліджує розвиток історичної науки в Закарпатті, є по суті першим істориком Закарпатської історичної науки, починаючи з XVIII» (10, с. 41).

В. Г. Сарбей , професор Київського інституту історії: «…одержав Вашу чудову монографію («Історія Закарпаття в біографіях і портретах»).. шлю своє щире високоповажне поздоровлення з виходом у світ такої поважної, такої патріотичної і такої глибоко наукової праці. Знаю літературу з історії Закарпаття, а тому з усією відповідальністю заявляю, що вихід книги Д. Данилюка – це визначна історіографічна подія…» (1997). (10, с. 145).

Я. С. Калакура, професор, Київський національний університет: «Я побачив Вашу монографію («Історична наука на Закарпатті») у НБ ім. Вернадського… Ви справді провели величезну аналітичну роботу… Я неминуче скористаюсь і деяким фактичним матеріалом, адже на Закарпатті українська історіографія має давню традицію, і завдяки історикам краю закарпатці ніколи не відривалися духовно від Соборної України… Насамперед, сердечно вітаю з виходом у світ нової Вашої праці з української історіографії («Історична думка на Закарпатті епохи національного відродження» (2009)… Особливої уваги заслуговує персоналістичний підхід і винятково цінні хрестоматійні матеріали, як додаток… З повагою і вдячністю) (10, с. 146, 147).

Г. К. Венедиктов, Російська АН: «Рад был получить от Вас письмо. Спасибо за внимание к моим работам о Ю. И. Венелине, ученой деятельностью которого я продолжаю интересоваться и что-то писать. Последняя работа, которую я с удовольствием Вам посылаю, – публикация «Ученое путешествие Ю. И. Венелина в Болгарию  (1830-1831 гг.)». Надеюсь она будет полезна всем, кто интересуется Ю. И. Венелиным. Наверное знаете, что в 1997 г. Я издал сохранившуюся в рукописи «Грамматику нынешнего болгарского наречия». Обе эти публикации я рассматриваю как полезный вклад в венелиноведение… желаю Вам доброго здоровья и успехов дальнейших… Мне передали Вашу книгу «Історична думка на Закарпатті». Большое, сердечное Вам спасибо за книгу и за память, хотя лично мы с Вами и не знакомы… Я рад, что мне удалось оживить архивные материалы о деятельности знаменитого земляка» (10, с. 145, 146).

Наші скромні здобутки у вивченні наукової спадщини істориків Закарпаття XVІІІ – першої половини ХХ століття і збереження її для нащадків образно оцінив проф. УжНУ С. Федака: «Із задоволенням сприймаємо зізнання студентки УжНУ Ганни Тарканій в тому, що завдяки таким науковцям, як професор Д. Данилюк, Закарпаття не втратить славетних імен своєї історії» (Погляд. – 2003. – 21 червня). Від себе професор додав: «Тепер закарпатці можуть по-справжньому сприйняти слова, сказані у свій час митрополитом Іларіоном Ярославу Мудрому: «Не в худій і убогій країні живемо, а у знаній в усіх країнах світу»» (12, с. 181.).

Приємно відзначаємо той факт, що наукова громадськість схвально сприйняла нашу інформацію про розвиток історичної думки на Закарпатті у XVIII – першій половині  ХХ  ст. Ось слова подяки директора Наукової бібліотеки Національного університету «Острозька академія» п. А.О. Цапін: «Прийміть найщирішу вдячність за книгу «Історіограф Дмитро Данилюк: Біобібліографічний покажчик», яку Ви подарували нашій бібліотеці. За Вашого сприяння студенти та професорсько-викладацький склад Національного університету «Острозька академія» зможуть використати це джерело в науково-дослідницькій діяльності, а також почерпнути багато інформації про здобутки наукової, викладацької, методичної, громадської діяльності за період з 1964 до 2011 року.

Бажаємо Вам міцного здоров’я, Божого благословення, успіхів у всіх Ваших справах та починаннях. Із вдячністю та повагою, директор Наукової бібліотеки – А.О. Цапін». Лист у нашому особистому архіві.

На особливу увагу заслуговують і рецензії словацьких вчених, зокрема О. Рудловчак, яка нашу монографію «Історична наука на Закарпатті» назвала «Біблією Карпатознавства». Нехай читач не поважає за нескромність, але заради справедливості наведемо слова вдячності відомої вченої: «Сумлінно, з широкою обізнаністю укладене Святе Письмо закарпатських русинів. Дай Бог йому щасливої путі до читачів і щирого прийняття спеціалістами. Тішить  мене й те, що так багато в книзі ілюстрацій. Сучасник наш «воочію» може переконатися в тому, яка славна і багата спадщина нашого духу» (38, с. 54). Другий словацький вчений, Андрій Ковач, монографію «Історична наука на Закарпатті (кінець XVIII – перша половина ХХ ст.)» назвав «довгоочікуваною, великою і корисною працею» (10, с. 20).

Названа наша монографія привернула увагу навіть італійського дослідника духовності Закарпаття Луки Кальві – професора української мови і літератури університету КАФОСКАІ, Венеція, академіка міжнародної Слов’янської Академії. Відмітивши окремі недоліки, він зробив висновок, що вони «ніяк не змінюють і не зменшують вартість книжки, яка є, водночас, прекрасним історіографічним аналізом історії цих земель, матеріалом для методологічної дискусії, і великим вступом до історії Закарпаття для українців та не українців, в тому числі також для тих, хто себе за українця не вважає» (39, с. 41)

А хто згадує творіння О. Мазурка? Ніхто! Це про щось свідчить! Хоча ні, бо, як стверджує він самий, їх читали аж – у Бердичеві! (8, с.14).

Наші дослідження наукової спадщини закарпатських вчених викликали значний інтерес у зарубіжних дослідників і виявили бажання ознайомитися з нею. Так, у 2001 році ми консультували аспіранта Флорентійського (Італія) університету Андреа де Тірро, який вивчав рукописи, зокрема, написаний М. Лучкаєм словник ефіопських мов. Велику зацікавленість до лучкаєвої «Історії карпатських русинів» виявила румунська вчена М. Ласло-Куцюк. Посол України в Румунії О. Чалий письмово звернувся до ректора Ужгородського університету проф. В. Сливки з проханням допомогти їй у вивченні джерел у праці М. Лучкая і надати копії відповідних документів. При цьому вона відзначила, що «зарадити цій справі міг би доцент історичного факультету Ужгородського університету Д. Данилюк, який є « найбільшим спеціалістом стосовно досліджень творчої спадщини М. Лучкая»». Прохання посла було задоволено (10, с. 148).

Головна риса опусу О. Мазурка – відсутність наукової дискусії навколо нашої оцінки спадщини закарпатських істориків XVIII – першої половини ХХ ст. Замість наведення відповідних аргументів автор за основу бере байки, анекдоти, притчі. І зізнається, що робить це після того як «випив п’ять столових ложок оковитої» (8, с. 148). Дійсно, у такому стані він був здатний не на наукову дискусію, а лише вказати, що не так розміщені цитати на четвертій обкладинці монографії, які сповна прокоментовані у тексті та ряд інших закидів, які не заслуговують не те, що уваги, а того паперу на якому вони написані. Тобто, вишкребтав все що зміг, щоб не проґавити «блоху». І коли вживає словосполучення «ловці бліх», то, звісно, має на увазі себе. І треба визнати, що з цим «почесним» завданням О. Мазурок справився блискуче. Зате проігнорував нашу оцінку спадщини істориків другої половини XIХ – першої половини ХХ ст. – А. Кралицького, І. Дулішковича, Є. Фенцика, В. Гаджеги, І. Кондратовича, І Панькевича, М. Лелекача, Ф. Потушняка та ін. Нічого не сказано і про визначення нами ролі товариства «Просвіта», «Общества им. А. Духновича», «Подкарпатского Общества Наук», десятка періодичних видань в дослідженні історії краю, про дискусії навколо багатьох проблем.

Опус О. Мазурка досить об’ємний, але цілком пустопорожний з точки зору аналізу наукової спадщини закарпатських істориків XVIII – першої половини ХХ ст.. Він не задав собі труда оцінити хоча б одну їх працю. Дивно, як в його голові могла зародитися ідея порівняти процес дослідження закарпатськими вченими історії краю із … вагітністю жінок? (8, с. 89). Але зізнається, що це прийшло в голову «після третього гранчака сливовиці» (8, с. 35). Ось такий «науковий» метод аналізу історії закарпатської історіографії. Соромно читати! І цей мотлох покрив всі сторінки рецензованого опусу. Одним словом – це невдала спроба позбавити читачів можливості ознайомитися з процесом розгортанням історичних досліджень у 1919-1944 рр. Це і є справжній злочин О. Мазурка перед Наукою і всіма шанувальниками історії рідного краю.

О. Мазурок роками волає, повторюючи вимогу Ю. Жатковича про необхідність написати історію Закарпаття, яка  відповідала б вимогам історичної науки. Він з пафосом питає: «чому ж досі немає фундаментальної праці з історії Закарпаття, адже від І. Базиловича до початку ХХІ ст. – добрячий шмат часу?!» (8, с. 31.). Він не втомлюється критикувати «Нариси історії Закарпаття» у 3-х томах (Ужгород, 1993, 1995, 2003), ретельно перелічує розділи, наводить кількість сторінок і без всякого аналізу заявляє, що читач «винесе думку про те, що домінуючим фактором в історії Закарпаття була класова боротьба»  (8, с.122). І це в той час, коли у кожному томі культура, освіта, наука розглядаються в декількох розділах.

Пане О. Мазурок! Хто і що заважає вам організувати авторський колектив, скласти план-проспект і написати історію Закарпаття на найвищому науковому рівні. Так як зробили у свій час доброї пам’яті професори І. Гранчак і М. Болдижар? Звичайно, для цього потрібні глибокі знання і організаторські здібності, яких у вас катма.

Закарпатські вчені зробили стільки, скільки змогли у свій час. О. Мазурку слід би не показувати свою майстерність у нав’язуванні ярликів (войовниче і безпросвітне невігластво, крутійство, кон’юктурщина), а самому взятися за роботу і показати результат, бо справедливо зауважували латиняни: «Facile dictu, difficile factu» («Легко говорити, важко зробити»). А критикувати, за словами О. Духновича, «каждый дурак может. Но не каждый знает». О. Мазурку доцільно заглянути і в спадщину М. Лучкая у якій побачить такий приклад наукової етики: «Критик найліпше зробить, якщо мовчки виконає щось краще». Вчитись треба наукової етики у закарпатських культурно-освітніх діячів і вчених!

О. Мазурок намагається вдарити і в патріотичну струну – повчає любити Батьківщину, наголошуючи на тому, що «… нас нестерпно тягне додому, оскільки це – наша пуповина, яка пов’язує нас із минулим» (8, с. 56). Не йому це робити, бо цьому мене вчили всі мої попередні покоління. Якщо для нього Батьківщина там, де добре, то для мене, корінного закарпатця, добре там, де Батьківщина. Ось у цьому і різниця між нами!. І коли переказує деякі віхи у нашій біографії, то краще б розказав про свою, зокрема як опинився не на Батьківщині, а влаштувався вчителем у школі вечірньої форми навчання в одному із сіл Тячівщини. Йому слід би пам’ятати такі повчальні слова О. Духновича: «кто отечество свое не почитает, той сирота есть, без отца, без матери».

О. Мазурок – неперевершений майстер замовчування фактів, які переконливо свідчать про певні досягнення закарпатської історіографії XVIII – першої половини ХХ ст. і охарактеризовані у наших дослідженнях. Його стиль викладу матеріалу грубий, претензії необґрунтовані, лексика далека від морально-етичних норм і не властива педагогу вищої школи. Про таких член-кореспондент Угорської Академії наук В. Довгович ще у 1824 р. сказав так: «Подиву немає меж, коли Письменник висловить іноді таке (як би то сказати м’якше?) безглузде твердження, що не лише суперечить дійсності й тверезому глузду, але й ображає націю» (40, с. 9). О. Мазурок зізнається, що його оповідь ненаукова, а ми додамо, що наповнена фальсифікаціями, образами, зневагою до всіх і вся. Для змалювання власного морального обличчя він не гидує використати навіть – потвору (8, С. 23) і запевняє, що його «навіки вічні осідлав злий дух графоманства і фальсифікаторства. На віки вічні!». Це – правда. Оповідь О. Мазурка – жменя бруду, кинутого нечистою рукою у світлий ювілей – 70-ліття істфаку УжНУ і у всю скарбницю духовності закарпатців

Це – дійсно  злочин проти Науки і її творців, нинішнього і прийдешніх поколінь краян. Залишати його поза увагою неможливо, бо ж заповідав нам богослов, вчений-славіст М. Лучкай – «… одну тільки моральність треба цінувати, аморальність же – зневажати і викорінювати, якими тільки можна, найбільш діючими засобами» (41, с. 103).

Одним із таких засобів є об’єктивне вивчення наукової спадщини істориків Закарпаття XVIII – першої половини ХХ століття. З приводу цього відомий її знавець Ю. Жаткович справедливо писав: «многі так судять,ож рускій народ … до часов Маріи Терезіи и даже до народопросвітительного закона рока 1868-го, во совершенном невіжестві, то есть без всякои науки жив. Но сякий суд фальшивый є» (16, с. 169). Це  – відповідь вченого недоброзичливцям минулих років.

Дана рецензія – відповідь О. Мазурку, сучасному фальсифікатору історії освіти й науки Закарпаття. Про це йдеться і в попередніх наших статтях (42). При цьому, на відміну від пана О. Мазурка, дотримуємося мудрої поради древніх: «Hominen non odi, sed eius vitia» («Я зневажаю не людину, а її вади»).

А комплекс питань від найдавніших часів до сьогодення розглядаємо у посібнику «Історія Закарпаття» (43), який позитивно оцінений на всеукраїнському рівні. (44, с. 171-174).

Література :

  1. Цит за: Рудловчак О. Біля витоків багатоводної ріки. До 200-ліття від дня народження Михайла Лучкая / Олена Рудловчак // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. – Пряшів, 1990.
  2. Лавровский Н. Гимназия высших наук князя Безбородько // Гимназия высших наук и Лицей князя Безбородько. Издание второе, исправленное и дополненное / Н. Лавровский. – СПб., 1881.
  3. Сборник постановлений по Министерству Народного Просвещения Царствования императора Александра І. 1802-1825. – Т. 1. – СПб., 1875.
  4. Журнал Министерства Народного Просвещения. – СПб., 1822. Январь.
  5. Безсонов П. Юрий Иванович Венелин // Журнал Министерства Народного Просвещения / П. Безсонов. – М., 1882. – Ч. ССХХІ.
  6. Франко І. Болгарські праці М. Драгоманова / І. Франко // Зібрання творів у п’ятдесяти томах. – К., 1986. – Т. 46, кн. 2.

6а. Дешко А. О Карпатской Руси // Дешко А. – Киевская старина. – К., 1887. – Т. ХІХ.

6б. Вістник для Русинов Австрійскои держави. – 1863. – Ч. 43.

6в. Данилюк Д. Історія Закарпаття в біографіях і портретах. / Дмитро Данилюк. – Ужгород, 1997.

  1. Цит. за: Флоровский А. Заметки И.С. Орлая о Карпатской Руси (1828) / А. Флоровский // Карпатский свет. – Ужгород, 1928. – №9.
  2. Мазурок Олег. Чому мовчать сурми Кліо? / Олег Мазурок. – Ужгород. 2015. – 153 с.
  3. Данилюк Д. М. Лучкай – патріарх закарпатської історіографії. / Д. Данилюк – Ужгород, 1995. – 62 с.; Данилюк Д. Ю. І. Гуца-Венелін. / Д. Данилюк. Ужгород, 1995. – 43 с.; Данилюк Д Історія Закарпаття в біографіях і портретах (З давніх часів до початку ХХ ст.) / Д. Данилюк. – Ужгород: «Патент», 1997. – 289 с.; Данилюк Д. Історична наука на Закарпатті (кінець XVIII – перша половина ХХ ст.) / Д. Данилюк. – Ужгород, 1999. – 352 с.; Данилюк Д. Історична думка на Закарпатті епохи національного відродження (кінець XVIII – середини ХІХ ст.) / Д. Данилюк. – Ужгород, 2009. – 400 с.
  4. Див.: Історіограф Дмитро Данилюк. Біобібліографічний покажчик. – Ужгород, Вид-во В. Падяка, 2011. – 200 с.
  5. Венелин Ю. Мысли объ истории вообще и русской в частности // Ю. Венелін. З наукової спадщини визначного славіста. Укладання Д. Данилюка. Факсим. Вид.: 1834, 1847, 1899, 1905, 1988) / Ю. Венелин. – Ужгород: Вид-во В. Падяка, 2002. – 184 с.
  6. Іван Семенович Орлай. З наукової спадщини. Видання друге, доповнене. Упорядник Д. Данилюк / І. Орлай. – Ужгород, 2007. – 192 с.
  7. Данилюк Д. Із відстані двох століть / Д. Данилюк, Й. Баглай  // Закарпатська правда. – 1988. – 21 грудня.
  8. Мазурок О. «… Історію угро-русів, якщо брати до уваги вимоги сучасної історіографії, досі не написано… / Мазурок О. – Ужгород, 2009.
  9. Данилюк Д. Історична наука на Закарпатті (кінець XVIII – перша половина ХХ ст.) / Д. Данилюк. – Ужгород, 1999.
  10. Мазурок О. Юрій Жаткович як історик та етнограф / Олег Мазурок. – Ужгород, 2001.
  11. Див.: Ляховський Л.А. Коли виникла історична наука / Л.А. Ляховський // Український історичний журнал. – К., 1964. – № 3; Гайденко П.П. Эволюция понятия науки (XVII-XVIII вв.) / П.П.Гайденко. – М., 1987; Ясперс Карл. Смысл и назначение истории / Карл Ясперс. – М., 1991.
  12. Франко И. Южнорусская литература І.Франко. – Зібрання творів у п‘ятдесяти томах. – Т. 41, кн. 2. – К., 1986.
  13. Франко І. І ми в Європі / І. Франко. Зібрання творів у п‘ятдесяти томах. – Т. 46, кн. 2. – К., 1986.
  14. Перфецкій Є. Обзор Угороруской исторіографіи / Є. Перфецкій // Известия отдела руского языка и словестности императорской Академии наук. – Т. ХІХ. – Кн. – Санкт-Петербург, 1914.
  15. Перфецький Є. Перший історик Угорської України – Іоаникій Базилович / Є. Перфецький // Наше минуле. – К., 1918. – Книга. – Ч. 3.
  16. Левицький І. Прикарпатська Русь в ХІХ віці в біографіях і портретах її деятелей. – Львів, 1899. – Т. 1. – Вип. 2.
  17. Костомаров Н. Исторические произведения. Автобиография / Н. Костомаров. – К., 1989.
  18. Жаткович Ю. Михаил Лучкай / Ю. Жаткович // Месяцеслов на 1910 г. – Унгвар, 1909.
  19. Газ. «Свет». – Унгвар, 1870. – Ч. 12, 26 марта.
  20. Проект иезуита об уничтожении восточного обряда в древних руских краях Польши (которые привести в испольнение некоторые домагались и на Украине), изданный года 1717 // ДАЗО, ф. 64, оп. 1, спр. 34. – 4 арк.

26а.Лучкай Михаил. Церковныя Беседы. Будин. 1831. – Ч.2. С.7

  1. История славянских литератур А. Пыпина и В. Спасовича. – С. Петербург, 1879.
  2. Гаджега В. Михаил Лучкай. Житєпис и творы. Післямова Д.Данилюка. Факсимільне видання. – Ужгород, 2000. – 136 с.
  3. Удварі І. Збирька жерел про студії русинського писемства. Кириличні уббіжники мукачівського єпископа Андрія Бачинського. – Ніредьгаза, 2002.
  4. Михайло Лучкай Граматика слов’яно-руська. Переклад з латинської П. М. Лизанця та Ю.М. Сака. / М.Лучкай. – Київ, 1989.
  5. Між Карпатами і Татрами. Збірник перекладів студентів-словакістів УжНУ. – Вип. 6. – Упорядник Т. Ліхтей. – Ужгород, 2007.
  6. Вісник для русинов Австрійской держави. – 1850. – № 4.
  7. Студинський К. А. Духнович і Галичина / К. Студинський. – Львів, 1924.
  8. О. Духнович. З наукової спадщини будителя. Укладач Д. Данилюк / О. Духнович. – Ужгород: Видавництво В. Падяка, 2003. – 104 с.
  9. Висланства Русинов Угорских В Відни Пред Высоким Министерством И Всесвітлым Єго Величества Троном Діланя Місяца Октобрія 1849 // Науковий збірник музею української культури. – Пряшів, 1972, № 6. – Книга перша. – С. 66-83.
  10. Свенцицкий И. С. Материаллы по истории возрождения Карпатской Руси / И.С. Свенцицкий // Научно-литературный сборник Галицко-Русской Матицы за 1908 год. – Львов, 1909. – С. 129-145 .
  11. Петров А. Древнейшія грамоти по исторіи Карпаторусской церкви и іерархіи. 1391-1498 г. – Прага, 1930.

37а.Гранчак І. Роль Ужгородської духовної семінарії в розвитку культурного відродження Закарпаття в першій половині ХІХ ст.. / І. Гранчак Важливі віхи в історії Мукачівської греко-католицької єпархії. – Ужгород, 1998.

  1. Листи Олени Рудловчак на Батьківщину. Відгуки визначного карпатознавця на наукові здобутки закарпатських вчених останнього часу // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія історія. Вип. 5. – Ужгород: вид. В. Падяка,  – С. 42-55.
  2. Лука Кальві. Д. Данилюк «Історична наука на Закарпатті (кінець ХVІІІ – перша половина ХХ ст.)». – Ужгород, 1999 / Лука Кальві // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія Історія. Вип. 5.– Ужгород: вид. В. Падяка, 2000. – С. 40-42.
  3. Довгович В. Зауваження до етнографії як науки / Переклад з угорської Н. Коляджин / В. Довгович. – Ужгород, 2003.
  4. Лучкай М. Історія карпатських русинів / М. Лучкай. – Т. 2. – Ужгород, 2000.
  5. Данилюк Д. Суд фальшивий, або Ще раз про закарпатську «меншовартісність» // Карпатський світ. Історико-краєзнавчий, літературно-мистецький журнал / Д. Данилюк. – Ужгород, 2005. – №1. – С. 79-99; Данилюк Д. За об’єктивне вивчення історії закарпатської історіографії, або Фарисейство критика містечкового масштабу / Д. Данилюк // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія Історія. Вип. 26. – Ужгород: Говерла, 2011. – С. 256-263.
  6. Дмитро Данилюк. Історія Закарпаття / Д. Данилюк. – Ужгород: Видавництво В. Падяка, 2013. – 304 с.
  7. Калакура Я. Закарпаття очима знаного історіографа та краєзнавця / Я. Калакура // Краєзнавство. Науковий журнал. – № 3/4 (88/89). – К., 2014, – С. 171-174.

Дмитро ДАНИЛЮК,

професор, доктор історичних наук, Заслужений професор Ужгородського національного університету

Біографічні спогади про закарпатське село Худльово

Борис Марухнич

Борис Марухнич

Народився я в мальовничому селі з рідкісним географічним розташуванням. Худльовом його називають. Розкішна природа панує в селі та навколо нього. Більшість житлових будинків знаходиться на рівнині обабіч берегів річки Віоли. На її лівому березі хати ланцюжком піднімаються на пагорби, і дружно туляться до підніжжя гори Бурлуг. Гора, наче квочка, що боронить своїм тілом малих курчат, захищає село від північних вітрів. Продовження

  • Сторінка 1 з 2
  • 1
  • 2
  • >